Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/27663/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 липня 2025 р. Справа № 520/27663/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Присяжнюк О.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 року (ухвалене суддею Григоровим Д.В.) в справі № 520/27663/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати із 01.12.2023 р. по 20.05.2024 р., з урахуванням вже виплачених сум майору у відставці ОСОБА_1 грошового забезпечення, розрахованого виходячи з розміру 50 відсотків мінімальної заробітної плати встановленої Законом на 01 січня відповідного року; зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити з урахуванням вже виплачених сум із 01.01.2020 р. по 22.09.2023 р. майору у відставці ОСОБА_1 грошове забезпечення за посадою командира роти охорони ІНФОРМАЦІЯ_3 , розраховане виходячи з розміру 50 відсотків мінімальної заробітної плати встановленої Законом на 01 січня відповідного року. Також до суду першої інстанції подано заяву про збільшення розміру позовних вимог від 22.11.2024 р., згідно якої позивач просив: визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні; зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати усіх сум, що належать ОСОБА_1 при звільненні зі служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2024 р. відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 від 22.11.2024 р. про збільшення розміру позовних вимог. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 р. відмовлено в задоволенні адміністративного позову. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Вважає, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено у спірний період грошове забезпечення, розраховане, виходячи з розміру 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої Законом на 01 січня відповідного року. Також до апеляційної скарги включені заперечення на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2024 р., з урахуванням яких апелянт просив скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2024 р. та задовольнити його заяву про збільшення обсягу позовних вимог. В обґрунтування заперечень на ухвалу апелянтом зазначено, що при задоволенні його позовних вимог він вимагав ще й виплатити йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати усіх сум, що належать позивачу при звільненні зі служби, оскільки позивач вважає що він їх не отримав у повному обсязі, по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами. Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги позивача не підлягають задоволеню з наступних підстав. Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг. Щодо, включених апелянтом до апеляційної скарги, заперечень на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2024 р., з урахуванням яких апелянт просив скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 02.12.2024 р. та задовольнити його заяву про збільшення розміру позовних вимог, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно ч. 1 ст. 47 КАС України позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Судовим розглядом встановлено, що позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати із 01.12.2023 р. по 20.05.2024 р., з урахуванням вже виплачених сум майору у відставці ОСОБА_1 грошового забезпечення, розрахованого, виходячи з розміру 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої Законом на 01 січня відповідного року; зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити з урахуванням вже виплачених сум із 01.01.2020 по 22.09.2023 майору у відставці ОСОБА_1 і ротове забезпечення за посадою командира роти охорони ІНФОРМАЦІЯ_3 , розраховане, виходячи з розміру 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої Законом на 01 січня відповідного року. 22.11.2024 р. позивач надав до суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, в якій просив: визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови ОСОБА_1 у нарахуванні та виплаті середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні; зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь час затримки виплати усіх сум, що належать ОСОБА_1 при звільненні зі служби по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Як вбачається зі змісту заяви про збільшення позовних вимог, позивач звернувся до суду з питанням щодо не нарахування та не виплати середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні, тобто, позивачем одночасно змінено предмет та підстави позову, що суперечить вимогам ч. 1 ст. 47 КАС України. Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_1 про збільшення розміру позовних вимог. Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_4 з 03.11.2023 р. по 20.05.2024 р., що підтверджується витягом з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 (по стройовій частині) від 03.11.2023 р. №292. 10.07.2024 р. позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив здійснити перерахунок його грошового забезпечення з 01.12.2023 р. по 20.05.2024 р. із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи. Проте, відповідач листом від 25.09.2024 р. №1841/ВФЗ повідомив позивача про відсутність підстав для проведення такого перерахунку. Позивач вважає протиправними дії відповідача щодо не нарахування та не виплати у спірному періоді грошового забезпечення, розрахованого, виходячи з розміру 50 відсотків мінімальної заробітної плати, встановленої Законом на 01 січня відповідного року, у зв`язку з чим звернувся до суду з цим позовом. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості позовних вимог. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав. Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (в подальшому - Закон №2232-XII) порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов`язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Статтею 40 Закону №2232-XII визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами. Згідно із ст. 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991р. №2011-ХІІ (в подальшому - Закон №2011-ХІІ), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Відповідно до ст. 9 Закону №2011-ХІІ. держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. З 01.01.2008 р. розміри грошового забезпечення військовослужбовців були установлені постановою Кабінетом Міністрів України від 07.11.2007 р. №1294. 30.08.2017 р. з питання визначення розмірів грошового забезпечення військовослужбовців Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №704 (в подальшому - постанова № 704), яка згідно п. 10 набрала чинності з 01.01.2018 р. Пунктом 4 постанови №704 було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13,

14. Отже, Урядом України було запроваджено дві розрахункові величини обчислення окладу за посадою та окладу за військовим званням, а саме: 1) розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; 2) 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року. Постановою Кабінетом Міністрів України від 27.12.2017 р. №1052 до п. 10 постанови Кабінетом Міністрів України 704 були внесені зміни в частині календарної дати набуття чинності і строк початку дії цього нормативного акту було перенесено з 01.01.2018 р. на 01.01.2019 р. Таким чином, станом на 01.01.2018 р. постанова № 704 не діяла, а питання розмірів грошового забезпечення військовослужбовців було регламентовано постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 р. №1294. Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. №103 до п.10 постанови Кабінету Міністрів України № 704 були внесені чергові зміни в частині календарної дати набуття чинності і строк початку дії цього нормативного акту було перенесено на 01.03.2018 р. При цьому, в п. 4 постанови Кабінету Міністрів України № 704 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. №103 було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і

14. Отже, з 01.03.2018 р. Урядом України запроваджено одну розрахункову величину обчислення окладу за посадою та окладу за військовим званням, а саме - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року. Пункт 4 постанови № 704 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. №103 діяв до моменту скасування п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. №103 у межах справи №826/6453/18 (постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020), тобто до 29.01.2020 р. З 29.01.2020 р. відновлена юридична дія п. 4 постанови Кабінету Міністрів України № 704 у первісній редакції, де передбачалось, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13,

14. Отже, з 29.01.2020 р. знов почало діяти правило двох розрахункових величин обчислення окладу за посадою та окладу за військовим званням, а саме: 1) розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року; 2) 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року. Проте, згідно із п. 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016р. №1774-VІІІ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. Відтак, під час розв`язання колізії між нормами п. 3 розділу ІІ Закону України від 06.12.2016 р. №1774-VІІІ та п. 4 постанови Кабінету Міністрів України №704 у редакції до внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 р. №103 перевагу належить віддати положенням закону як акту права вищої юридичної сили. Оскільки норма п. 3 розділу II Закону України №1774-VIII не втратила чинності і за юридичною силою є вищою за приписи п. 4 Постанови №704, то відсутні правові підстави для обчислення розміру окладу за посадою позивача та окладу за військовим званням із використанням величини мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року. Подібні правові висновки щодо розв`язання колізії норм права (п. 3 розділу II Закону України №1774-VIII та п. 4 постанови №704), зроблені Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11.12.2019 р. у справі №240/4946/18. Таким чином, згідно із Постановою №704, в редакції після скасування п. 6 Постанови №103, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням як складових грошового забезпечення військовослужбовців та прирівняних до них осіб є стала величина розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується. Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 р.; п. 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 р.; пу. 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 р.; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 р., п. 29). Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають. Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 311, 315, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 в справі № 520/27663/24 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду. Головуючий суддя О.В. Присяжнюк Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич