Постанова 4813 № 947/3897/20

Номер провадження: 22-ц/813/1171/25 Справа № 947/3897/20 Головуючий у першій інстанції Калашнікова О. І. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.06.2025 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Амельченка Вячеслава Павловича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, процентів за користування коштами, 3% річних, - в с т а н о в и в: 24 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, процентів за користування коштами, 3% річних обґрунтовуючи вимоги тим, що у період з 12 березня 2019 року по 09 вересня 2019 року перерахував зі свого банківського рахунку на банківський рахунок відповідача ОСОБА_3 грошові кошти в загальній сумі 45 800 доларів США. Грошові кошти були перераховані на рахунок відповідача з рахунків, які належать позивачу та розміщені у Банківській корпорації Гонконга та Шанхаю, також у банку Великої Британії. Передбачених чинним законодавством України договірних відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 немає, тому отримані відповідачем від позивача грошові кошти в розмірі 45 800 доларів США є безпідставно набутими. Посилаючись на вказані обставини, статтю 1212, положення статті 1048 ЦК України як аналогії закону при нарахуванні процентів на рівні облікової ставки НБУ, частини 2 статті 625 ЦК України, як відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання, позивач ОСОБА_1 просив суд: стягнути з відповідача ОСОБА_3 безпідставно набуті кошти в сумі 1 121 944,28 грн, що відповідно до курсу НБУ долара США до гривні на день складання позову становить 45 800,00 доларів США; проценти в сумі 132 509,92 грн за користування безпідставно отриманими грошовими коштами та; 3% річних в сумі 4 598,13 грн, в сього в загальній сумі 1 259 052,33 грн та судові витрати на сплату судового збору в сумі 10 510,00 грн, на правову допомогу в сумі 6 316,00 грн, на залучення перекладача в сумі 2 397,00 грн (т. 1 а.с. 2-5). Відповідач ОСОБА_3 позов не визнав, зазначивши, що кошти не є безпідставно набутими, оскільки мала місце домовленість про ведення спільного бізнесу, ним було закуплено обраний позивачем товар та доставлено до м. Одеси, товар знаходиться на складі, позивач відмовляється такий забирати та вимагає повернути витрачені на товар кошти. Спірні грошові кошти були перераховані ОСОБА_1 на банківський рахунок ОСОБА_3 за його власною ініціативою, в призначенні платежу зазначено «купівля персональних товарів», що вбачається із банківської виписки по рахунку ОСОБА_3 . Перерахування позивачем коштів не було помилковим, тривало на протязі періоду з березня 2019 року по вересень 2019 року. Отримання відповідачем коштів відбулося у не заборонений законодавством спосіб. В даному спорі позивач повинен довести наявність трьох умов, які б підтверджували зобов`язання з безпідставно набутого майна, а саме набуття або збереження майна; набуття або збереження майна за рахунок іншої особи; відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акту, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України), проте такі позивачем не доведені належними та допустимими доказами. Таким чином, з огляду на те, що між сторонами був присутній договірний характер стосунків, відсутній факт недобросовісного набуття ОСОБА_3 отриманих коштів, які є оплатою за купівлю персональних товарів, відсутній факт рахункової помилки, з огляду на положення статті 1215 ЦК України стягненню з ОСОБА_3 зазначена сума не підлягає (т. 2 а.с. 47-52, 105-108). Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (т. 2 а.с. 143-146). Висновок суду першої інстанції мотивовано недоведеністю вимог. Позивач не довів наявність умов на підтвердження зобов`язання з безпідставно набутого майна, а саме: не підтвердив набуття або збереження майна; набуття або збереження майна за рахунок іншої особи; відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акту, правочину або інших передбачених статтею 11 ЦК України підстав). Відповідач ОСОБА_3 є одним із засновників ТОВ «БК Рішільє», яке серед іншого займається купівлею-продажем споживчих товарів. Грошові кошти в сумі 45 800 доларів США у період з 12 березня 2019 року по 09 вересня 2019 року перераховані позивачем шістьма переказами на банківський рахунок відповідача за власною ініціативою на виконання домовленості між сторонами щодо спільної роботи з купівлі-продажу споживчих товарів та мінімізації податкових платежів. Відповідач отримав кошти у не заборонений законодавством спосіб, помилка у переказі коштів відсутня. Адвокат Амельченко Вячеслав Павлович в інтересах позивача ОСОБА_1 оскаржив рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року в апеляційному порядку. Постановою Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року скасовано, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти в розмірі 31 800,00 доларів США. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення відсотків за користування коштами, 3% річних відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на сплату за подання позовної заяви та апеляційної скарги судового збору в загальній сумі 18 242,73 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що: платежі на загальну суму 14 000,00 доларів США мають зазначення призначення платежу (купівля особистих оварів), який підтверджує договірний характер спірних правовідносин у цій частині вимог, тому грошові кошти за платежами від 27.03.2019 на суму 9 000,00 доларів США та від 18.06.2019 на суму 5 000,00 доларів США не можуть вважатися майном, набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, що виключає застосування положень частини 1 статті 1212 ЦК України щодо зобов`язання повернення позивачу грошових коштів у розмірі 14 000,00 доларів США; платежі на загальну суму 31 800,00 доларів США не мають зазначення призначення платежу, договірний характер спірних правовідносин у цій частині вимог недоведений, тому грошові кошти за платежами від 12.03.2019 на суму 12 000,00 доларів США, від 24.06.2019 на суму 10 000,00 доларів США, від 27.06.2019 на суму 5 000,00 доларів США, від 09.09.2019 на суму 4 800,00 доларів США належить вважати майном, набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, що підпадає під положення частини 1 статті 1212 ЦК України щодо зобов`язання повернення позивачу грошових коштів в розмірі 31 800,00 доларів США; доводи ОСОБА_3 про наявність між сторонами договірних відносин, що виключають безпідставність набуття грошових коштів в розмірі 31 800,00 доларів США, не знайшли свого підтвердження; ОСОБА_1 , як особа, яка вимагає повернення безпідставно отриманого майна, довів факт передачі ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 31 800,00 доларів США, при цьому ОСОБА_3 не довів наявність підстав належності йому грошових коштів у вказаному розмірі; вимоги про стягнення процентів за користування коштами і 3% річних як відповідальності за порушення грошового зобов`язання є передчасними та наразі задоволенню не підлягають. Адвокат Амельченко В.П. в інтересах позивача ОСОБА_1 оскаржив постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року в касаційному порядку. Постановою Верховного Суду від 06.03.2024 у справі №947/3897/20 (провадження №61-7685св23) касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних у розмірі 4 598,13 грн скасовано та передано справу на новий розгляд у цій частині до суду апеляційної інстанції. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення відсотків за користування грошовими коштами в розмірі 132 509,92 грн змінено в мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі (т. 2, а.с. 154-162), посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим з підстав невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що полягає в тому, що ТОВ «БК «Рішельє» не займається купівлею-продажем споживчих товарів, єдиним видом діяльності товариства є організація будівництва будівель (КВЕД 41.10), здійснення діяльності з купівлі-продажу не підтверджено доказами. Зазначення позивачем призначення платежів як купівля особистих товарів не є доказом існування домовленості щодо спільної роботи з купівлі-продажу споживчих товарів.28 березня 2019 року та 18 червня 2019 року кошти перераховувались з банківського рахунку банку в Гонконгу, програма вимагала обов`язкового заповнення відповідної графи у повідомленні про перерахування коштів; оскільки призначення платежу «позика» було відсутнє, то обрав призначення платежу «купівля особистих товарів», що не було пов`язано з веденням підприємницької діяльності і не породжувало жодних податкових зобов`язань. Інші перекази були здійснені з банківського рахунку банку у Великій Британії, де не вимагалося обов`язкового заповнення графи в повідомленні про перерахування коштів. Договір між сторонами у належній формі не укладений, виписка по рахунку не підтверджує досягнення згоди між позивачем та відповідачем з усіх істотних умов договору купівлі-продажу, тому не є доказом укладення даного договору. Позивач вів переписку не з відповідачем, а іншою особою щодо можливого укладення інвестиційного договору між позивачем та ТОВ «ВБ Рішельє», переписка не є доказом домовленості сторін з усіх умов договору купівлі-продажу чи іншого договору, переписка не підтверджує правові підстави для перерахування позивачем на рахунок відповідача грошових коштів. Нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, у апеляційній скарзі не зазначено. Представником ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 надано із посиланням на судову практику письмові пояснення щодо статті 1212 ЦК України як правових підстав заявленого позову (т. 2 а.с. 227-230). Відзив на апеляційну скаргу не подано. Відповідачу ОСОБА_3 судові повістки-повідомлення неодноразово надсилались на всі відомі суду адресу місця його проживання та адресу реєстрації, яка була отримана з Єдиного державного демографічного реєстру (т. 3 а.с. 143), однак судова кореспонденція поверталась до суду із довідками поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою». Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Згідно ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи. Крім того, відповідач ОСОБА_3 відповідно до ч. 1 ст. 8, ч. 11 ст. 128 ЦПК України повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, оскільки згідно відповіді Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України інформації, ОСОБА_3 перебуває за межами України (т. 3 а.с. 171). Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (ч. 11 ст. 128 ЦПК України). Таким чином, оскільки судова повістка-повідомлення про судове засідання була направлена листом рекомендованою кореспонденцією, відповідачу на єдину відому суду адресу місця його перебування та враховуючи, що ОСОБА_3 відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомленого про дату і час судового засідання відповідача. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Отже, із урахування постанови Верховного Суду від 06 березня 2024 перегляду в апеляційному порядку підлягає рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих коштів у розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних у розмірі 4 598,13 грн. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини 1 пункту 1, частини 2 статті 11, частин 1 та 2 статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. У відповідності до частин 1, 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Відсутність правової підстави це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить суті правовідношення і його юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 4 статті 653 ЦК України). У пункті 3 частини 3 статті 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. Тлумачення вказаних норм дає підстав для висновку, що якщо одна зі сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов`язків однієї із сторін, сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тій мірі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто, якщо сторона яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам) і згодом договір розірвано за рішенням суду, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі пункту 3 частини 3 статті 1212 ЦК України (див. висновок у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі №537/4259/15-ц (провадження №61-592св20)). Згідно статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. Судом першої інстанції встановлено, що у період з березня до вересня 2019 року ОСОБА_1 перерахував ОСОБА_3 грошові кошти в загальній сумі 45 800,00 доларів США, а саме: 12 березня 2019 року 12 000,00 доларів США, 27 березня 2019 року 9 000,00 доларів США, 18 червня 2019 року 5 000,00 доларів США, 24 червня 2019 року 10 000,00 доларів США, 27 червня 2019 року 5 000,00 доларів США, 09 вересня 2019 року 4 800,00 доларів США. Грошові кошти були перераховані на рахунок ОСОБА_3 (банк одержувача: JSB «Ukrgasbank» Ukraine, поточний рахунок: НОМЕР_1 ) з рахунків, які належать ОСОБА_1 та розміщені у HSBC (Hongkong and Shanghai Banking Corporation), Банківська корпорація Гонконгу та Шанхаю, а саме: перерахування коштів 27.03.2019, 18.06.2019 проведено на рахунок НОМЕР_1 ; ці платежі містять напис « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (купівля особистих товарів). Грошові кошти були перераховані на рахунок ОСОБА_3 (банк одержувача: JSB «Ukrgasbank» Ukraine, поточний рахунок: НОМЕР_2 ) з рахунків, які належать ОСОБА_1 та розміщені у HSBC (Uk Bank Plc), Велика Британія, а саме: перерахування коштів 12.03.2019, 24.06.2019, 27.06.2019, 09.09.2019 проведено на рахунок НОМЕР_2 ; ці платежі не містять зазначення призначення платежу. Платежі від 27.03.2019 на суму 9 000,00 доларів США та від 18.06.2019 на суму 5 000,00 доларів США мають зазначення призначення платежу (купівля особистих товарів). Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив, що грошові кошти в сумі 45 800 доларів США у період з 12 березня 2019 року по 09 вересня 2019 року перераховані позивачем шістьма переказами на банківський рахунок відповідача за його ОСОБА_1 власною ініціативою, на виконання умов домовленості між сторонами щодо спільної роботи з купівлі-продажу споживчих товарів, що підтверджується банківською випискою з рахунку відповідача. Матеріали справи і пояснення сторін по справі виключають помилку у переказі грошових коштів. Відповідач отримав грошові кошти у не заборонений цивільним законодавством спосіб. Позивач не довів наявність трьох умов, які б підтверджували зобов`язання з безпідставного набуття майна, а саме: набуття або збереження майна; набуття або збереження за рахунок iншої особи; вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акту, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України). Проте, із такими висновками суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних в розмірі 4 598,13 грн, погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно його усталеної практики, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних в розмірі 4 598,13 грн. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних в розмірі 4 598,13 грн. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову в частині позовних вимог про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США та 3% відсотків річних в розмірі 4 598,13 грн. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19) зазначено, що «кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України. За змістом приписів глав 82 і 83 ЦК України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 (провадження №14-175цс21) вказано, що «відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Тобто зобов`язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Відсутність правової підстави це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічні правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13.11.2019 у справі №320/5877/17, від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) зазначено, що «кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України». Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала. Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якої це відбулося. Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, якщо така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена, або була відсутня взагалі. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 30.08.2018 у справі №334/2517/16-ц (провадження №61-29056св18) та від 13.01.2021 у справі №539/3403/17 (провадження №61-15499св19). Вказівка призначення платежу при перерахунку коштів на картку, з урахуванням принципу розумності, не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ, чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість про отримання грошей в позику та умови такої позики, оскільки призначення платежу вказує особа, яка перераховує грошові кошти. Дійсно, в певних випадках в приватному праві призначення платежу може мати значення, наприклад при визначенні того, яке грошове зобов`язання погашається, але не для підтвердження укладення певного договору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09.08.2023 у справі №755/16831/19 (провадження №61-17567св21)). За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Згідно частини 1 статті 417 ЦПК України, вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Переглядаючи в касаційному порядку постанову Одеського апеляційного суду від 16 березня 2023 року та скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних в розмірі 4 598,13 грн, суд касаційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення безпідставно набутих коштів у розмірі 14 000,00 доларів США виходив, з того, що «У справі, що переглядається: апеляційний суд встановив, що грошові кошти за платежами від 27.03.2019 на суму 9 000,00 доларів США та від 18.06.2019 на суму 5 000,00 доларів США мають призначення платежу «купівля особистих товарів». У зв`язку із цим апеляційний суд зробив висновок, що призначення платежу свідчить про договірну підставу цих платежів, тому вказані кошти не можуть вважатися майном, набутим чи збереженим без достатніх правових підстав; апеляційний суд не звернув увагу на те, що вказівка у призначенні платежу при перерахунку коштів на картку з урахуванням принципу розумності не може бути кваліфікована як дотримання письмової форми (єдиний документ чи декілька документів, розписка чи інший документ), що підтверджує домовленість сторін про вчинення договору купівлі-продажу, оскільки призначення платежу зазначає особа, яка перераховує грошові кошти; апеляційний суд не встановив, що між сторонами існують договірні відносини, на підставі яких позивач на користь відповідача сплатив грошові кошти в розмірі 14 000,00 доларів США. За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відсутність підстав для стягнення грошових коштів в розмірі14 000,00 доларів США». Апеляційним судом встановлено, що грошові кошти в сумі 45 800 доларів США у період з 12 березня 2019 року по 09 вересня 2019 року перераховані позивачем шістьма переказами на банківський рахунок відповідача, у тому числі платежі на загальну суму 14 000,00 доларів США, не носять договірного характеру та вважаються майном, набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, що підпадає під положення частини першої статті 1212 ЦК України щодо зобов`язання повернення позивачу грошових коштів в розмірі 45 800,00 доларів США. Доводи ОСОБА_3 про наявність між сторонами договірних відносин, що виключають безпідставність набуття грошових коштів в розмірі 45 800,00 доларів США, не знайшли свого підтвердження. Позивач ОСОБА_1 як особа, яка вимагає повернення безпідставно отриманого майна, довів факт передачі ОСОБА_3 грошових коштів в розмірі 31 800,00 доларів США, при цьому ОСОБА_3 не довів наявність підстав належності йому грошових коштів у вказаному розмірі. Отже, колегія суддів вважає, що право позивача в частині вимог щодо зобов`язання з повернення грошових коштів порушено та підлягає захисту в порядку застосування статті 1212 ЦК України шляхом задоволення вимог частково, а саме в сумі 31 800 доларів США. Переглядаючи постанову суду апеляційної інстанції в частині відмову у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення 3% річних в розмірі 4 598,13 грн, суд касаційної інстанції виходив, що; «У справі, що переглядається позивачем нараховано 3% річних в розмірі 4 598,13 грн за період з 26 грудня 2019 року до 13 лютого 2020 року (т. 1, а.с. 3); апеляційний суд вказав, що вимога про стягнення 3% річних є передчасною і наразі задоволенню не підлягає; апеляційний суд не врахував, що передбачений частиною 2 статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, виникає, виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача; тому апеляційний суд зробив передчасний висновок про відсутність підстав для стягнення з відповідача 3% річних на підставі статті 625 ЦК України за період із 26 грудня 2019 року до 13 лютого 2020 року в розмірі 4 598,13 грн». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018, справа №686/21962/15-ц (провадження №14-16цс18) зроблено висновок, що «у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань». У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.03.2020 у справі №760/6938/16-ц (провадження №61-22875св19) зазначено, що «дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України. Унаслідок чого у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/1238/17 зроблено висновок, що термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх. Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ. Тобто положеннями цієї законодавчої норми врегульовано правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування чужими грошовими коштами, коли боржник одержує можливість законно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі №910/3831/22 (провадження №12-45гс23) зазначено: «55. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення у цій справі №910/3831/22 з метою перевірки правильності застосування судами попередніх інстанцій норм статей 625, 1212 ЦК України, Велика Палата Верховного суду має дати відповідь на питання, з якого моменту у відповідача виникло прострочення виконання зобов`язання з повернення позивачу безпідставно отриманих коштів, а саме з моменту отримання відповідачем безпідставно набутих коштів, як вважає позивач, або з дати набрання законної сили постановою апеляційного суду, якою встановлений факт безпідставності отримання відповідачем коштів від позивача, як вважає відповідач.

56. Глава 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» знаходиться в підрозділі 2 «Недоговірні зобов`язання» розділу 3 «Окремі види зобов`язань», який входить до книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України.

57. Згідно частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

58. За статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

59. З наведених норм убачається, що особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала), зобов`язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому.

60. Означене недоговірне зобов`язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала». У постанові Великої Палати Верховного суду від 07 лютого 2024 року у справі №910/3831/22 (провадження №12-45гс23) зазначено, що: «65. Велика Палата Верховного суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного суду від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц (провадження №14-241цс19) та №646/14523/15-ц (провадження №14-591цс18), від 13.11.2019 у справі №922/3095/18 (провадження №12-105гс19), від 18.03.2020 у справі №902/417/18 (провадження №12-79гс19).

66. Отже, передбачений частиною 2 статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.

67. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного суду вважає, що суди попередніх інстанцій правильно визначили період прострочення та вирахували суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та річних, які підлягають стягненню з відповідача. Велика Палата Верховного суду враховує у цьому висновку те, що про обставини, які б свідчили про прострочення кредитора у зобов`язанні з повернення безпідставно набутих коштів, або про обставини, які б перешкоджали боржнику з незалежних від нього причин виконати обов`язок повернути кошти, у цій справі відповідач не стверджує і суди їх не встановлювали.

68. При цьому Велика Палата Верховного суду відхиляє аргумент відповідача про те, що лише постановою Північного апеляційного господарського суду від 22 березня 2021 року у справі №910/17567/19 був встановлений факт безпідставного набуття ним грошових коштів та, як наслідок, обов`язок їх повернути.

69. Як було зазначено вище, зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.

70. В іншому випадку (за позицією відповідача) без судового рішення зобов`язання з повернення безпідставно отриманих коштів не виникало б узагалі, тобто якби позивач не звернувся до суду, то відповідач не мав би обов`язку повернути йому безпідставно отримані кошти. Такий підхід суперечив би засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов`язання, передбаченим у частині 3 статті 509 ЦК України». Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором. Колегія суддів вважає, що у даному випадку відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання, а саме повернення безпідставно набутих грошових коштів в сумі 45 800,00 доларів США, тому позивачем доведено належним чином наявність законних підстав для стягнення з відповідача процентів річних на підставі статті 625 ЦК України за період з 26 грудня 2019 року до 13 лютого 2020 року в розмірі 4 598,13 грн. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідивши в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову у частині заявлених ним позовних вимог до відповідача про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США та 3% річних в розмірі 4 598,13 грн, таким чином, право позивача у цій частині вимог порушено та підлягає захисту шляхом їх задоволення, а саме у розмірі 14 000 доларів США та 3% річних в розмірі 4 598,13 грн. Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 в частині стягнення безпідставно набутих грошових коштів в розмірі 14 000,00 доларів США та 3% річних в розмірі 4 598,13 грн є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню. Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 82, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме статей 625, 1212 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних в розмірі 4 598,13 грн й ухвалення в цій частині нового судового рішення про задоволення позовних вимог у цій частині. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу адвоката Амельченка Вячеслава Павловича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Київського районного суду м. Одеси від 12 листопада 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 14 000,00 доларів США, 3% річних в розмірі 4 598,13 грн, скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, процентів за користування коштами, 3% річних задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 , безпідставно набуті грошові кошти в сумі 14 000 доларів США 00 центів та 3% відсотків річних за період з 26 грудня 2019 року до 13 лютого 2020 року в розмірі 4 598,13 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 30 червня 2025 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда