Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/10048/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 червня 2025 р.м. ОдесаСправа № 400/10048/24 Перша інстанція: суддя Гордієнко Т. О., повний текст судового рішення складено 10.03.2025, м. Миколаїв П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Джабурії О. В. суддів - Вербицької Н. В. Кравченка К. В. розглянувши, в порядку письмового провадження, адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ 18 жовтня 2024 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернувся до суду першої інстанції з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: - визнати протиправними дії щодо непроведення нарахування та виплати середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 30.09.2024 року по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.09.2018 включно із застосуванням щомісячної фіксованої індексації грошового забезпечення в розмірі 3866,23 грн відповідно до абзаців четвертого-шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, у розмірі 21 706,95 грн; - зобов`язати нарахувати та виплатити середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки по день фактичного розрахунку 30.09.2024 по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.09.2018 включно із застосуванням щомісячної фіксованої індексації грошового забезпечення в розмірі 3866,23 грн відповідно до абзаців четвертого-шостого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 (далі Порядок №1078), у розмірі 21 706,95 грн включно відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 із застосуванням істотності частки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням висновків щодо застосування норм права викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 провадження №11- 1329апп18 та постанові Верховного Суду Касаційного адміністративного суду від 30.04.2023 року у справі №400/8493/23 провадження №К/990/11549/24. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач пояснює, що під час звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 21.09.2018 йому не була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення. Остаточний розрахунок з виплати вказаної індексації відповідач здійснив 30.09.2024 в сумі 21 706,95 грн, на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 17.04.2024 у справі №400/1736/24. На думку позивача, оскільки відповідач не виплатив при звільненні належне грошове забезпечення, виникають наслідки для застосування до спірних правовідносин статті 117 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України), яка регулює виплату середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі Порядок №100). Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, вказуючи, що причиною затримки належних позивачу виплат є їх спірний характер. Відповідно, такі виплати були проведені відповідачем після набрання судовим рішенням законної сили, з чого власне і виник значний період затримки розрахунку. Тобто, відповідач указує, що невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм законодавства. Також відповідач вважає, що норми статей 116 та 117 КЗпП України та Порядку №100 не поширюються на військовослужбовців. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Суд визнав протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 22.09.2018 по 29.09.2024 по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.09.2018 відповідно до абзаців 3, 4, 6 п. 5 Порядку № 1078. Зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 22.09.2018 по 29.09.2024 по виплаті індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.09.2018 відповідно до абзаців 3, 4, 6 п. 5 Порядку № 1078 у сумі 74100,04 грн. У задоволенні іншої частини позову суд відмовив. Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з наступного. Так, суд першої інстанції вважав, що, у межах даної справи, наявні підстави для застосування до Військової частини НОМЕР_1 відповідальності, передбаченої частиною 1 статті 117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки з вини відповідача ОСОБА_1 не виплачені належні звільненому працівникові суми у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. Суд першої інстанції установив, що період затримки остаточного розрахунку при звільненні позивача з Військової частини НОМЕР_1 становить з 22.09.2018 по 29.09.2024. При цьому, суд першої інстанції врахував, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX (далі Закон №2352-IX), що набрав чинності 19.07.2022, внесені зміни в статтю 117 КЗпП України, якими законодавець обмежив можливість отримання середнього заробітку шістьма місяцями. За таких підстав, суд вважав, що спірний період щодо виплати середнього заробітку у цій справі слід умовно поділити на дві частини: з 22.09.2018 (з наступного дня після звільнення) по 18.07.2022 (до набрання чинності Закону №2352-IX) та з 19.07.2022 по 29.09.2024 (по час остаточного розрахунку) із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями. Разом з цим, суд першої інстанції, обраховуючи розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 22.09.2018 по 18.07.2022, врахував усталену практику суду касаційної інстанції, зокрема, щодо істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні. Так, суд першої інстанції визначив, що сума невиплаченої позивачу індексації при звільненні становить 21 706,95 грн., що становить 5,63 % належного до виплати позивачу при звільненні грошового забезпечення у сумі 385 922,28 грн. На виконання ухвали суду від 28.10.2024 відповідач надав довідку про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 , яке становить 412,46 грн. Середній заробіток за період з 22.09.2018 по 18.07.2022 становить 393 074,38 грн. (412,46 грн. х 953 робочих днів). Отже, сума середнього заробітку за час затримки виплати індексації за період з 22.09.2018 по 18.07.2022 становить 22 130,08 грн. (393 074,38 грн. х 5,63%). Під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 по 29.09.2024 суд першої інстанції врахував обмеження періоду стягнення шістьма місяцями, запроваджене статтею 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, що становить 184 календарних днів (з 19.07.2022 по 18.01.2023). Тому, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період складає 51 969,96 грн. (412,46 грн. х 126 робочих днів). Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, в частині задоволених позовних вимог, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги фактично відтворюють позицію суб`єкта владних повноважень, викладену у відзиві на позовну заяву, яка полягає у тому, що невиплата усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм законодавства. Також апелянт продовжує наполягати на тому, що норми статей 116 та 117 КЗпП України та Порядку №100 не поширюються на військовослужбовців. Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи, що апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України, розглянув справу в порядку письмового провадження. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , зокрема, з 01.03.2018 по 21.09.2018 на різних посадах. Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 21.09.2018 №215 позивача було виключено зі списків особового складу. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 17.04.2024 по справі №400/1736/24 (залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11.06.2024) зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.09.2018 включно із застосуванням щомісячної фіксованої індексації грошового забезпечення в розмірі 3866,23 грн відповідно до абзаців 4-6 пункту 5 Порядку №1078, у розмірі 22037,51 грн з урахуванням раніше виплачених сум. На виконання рішення суду відповідач 30.09.2024 перерахував на картковий рахунок позивача 21706,95 грн. 01.10.2024 позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Листом від 08.10.2024 відповідач повідомив позивача про відсутність підстав для нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виплати індексації грошового забезпечення. Вважаючи, що має право на виплату сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся з даним позовом до суду. Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів виходить з такого. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА Вимогами частини 1 статті 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до вимог частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. За приписами частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Ця стаття також передбачає, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Згідно статті 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати № 95», ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Стаття 12 цієї Конвенції встановлює, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведений відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів дійшла висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України). Такий висновок суду апеляційної інстанції побудований на усталеній практиці Верховного Суду з цього питання. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. За правилами частини 1 статті 116 КЗпП України (в редакції чинної на момент звільнення позивача зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України (в редакції чинної на момент звільнення позивача зі служби) у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Частиною 2 статті 117 КЗпП України (в редакції чинної на момент звільнення позивача зі служби) передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Отже, передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України. Матеріали справи свідчать, що при звільненні з Військової частини НОМЕР_1 позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 21.09.2018 включно із застосуванням щомісячної фіксованої індексації грошового забезпечення в розмірі 3866,23 грн. Така індексація виплачена позивачу 30.09.2024 у розмірі 21706,95 грн. на виконання судового рішення. Отже, є правильним висновок суду першої інстанції, що при звільненні позивача з Військової частини НОМЕР_1 останній не провів з ним повний розрахунок, що свідчить про недотримання суб`єктом владних повноважень вимог статті 116 КЗпП України та має наслідком застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначив період затримки розрахунку при звільненні з 22.09.2018 (наступний день після звільнення) по 29.09.2024 (день, що передує повному розрахунку). Разом з цим, з 19.07.2022 набрав чинності Закон № 2352-IX, яким стаття 117 КЗпП України викладена в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців». У постанові від 29.02.2024 (справа № 460/42448/22) Верховний Суд зазначив, що стягнення середнього заробітку умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього. Період до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату. Проте, з 19.07.2022 регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин. Аналогічна правова позиція зазначена у постановах Верховного Суду від 25.04.2024 у справі № 440/8467/23, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22. Відтак, правовідносини щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за період з 22.09.2018 по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється статтею 117 КЗпП України в редакції, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, а за період з 19.07.2022 по 29.09.2024 статтею 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ із застосуванням обмеження виплати шістьма місяцями. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з урахуванням приписів статті 117 КЗпП України, в редакції Закону № 2352-ІХ, починаючи з 19.07.2022 позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, який відбувся 30.09.2024, лише в межах шести місяців з 19.07.2022 по 18.01.2023. Разом з цим, при вирішенні позовних вимог щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за період з 22.09.2018 по 18.07.2022, суд першої інстанції, врахувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.06.2019 (справа №761/9584/15-ц), дійшов правильного висновку про застосування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні. Колегія суддів, перевіривши розрахунки, здійснені судом першої інстанції, установила наступне. Сума невиплаченої позивачу індексації при звільненні становить 21706,95 грн, що становить 5,63 % належного до виплати позивачу при звільненні грошового забезпечення у сумі 385 922,28 грн. Довідка про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 , надана відповідачем, свідчить, що середньоденне грошове забезпечення позивача становило 412,46 грн. Отже, середній заробіток за період з 22.09.2018 по 18.07.2022 становить 393 074,38 грн. (412,46 грн. х 953 робочих днів). За таких умов, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що сума середнього заробітку за час затримки виплати індексації за період з 22.09.2018 по 18.07.2022 становить 22 130,08 грн. (393 074,38 грн. х 5,63%). Під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 по 29.09.2024 суд першої інстанції правомірно врахував обмеження періоду стягнення шістьма місяцями, запроваджене статтею 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, що становить 126 робочих днів (з 19.07.2022 по 18.01.2023 року). Тому, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за вказаний період складає 51969,96 грн. (412,46 грн. х 126 робочих днів). Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, дотримуючись усталеної практики Верховного Суду, зменшив суб`єкту владних повноважень розмір відшкодування позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 22.09.2018 по 18.07.2022, застосувавши істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку при звільненні. Разом з цим, з 19.07.2022 законодавець обмежив відповідальність за несвоєчасний розрахунок при звільненні шістьма місяцями, що позбавляє суд можливості зменшувати розмір відшкодування. Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки обставин справи та доказів, скарга не містить мотивів в чому саме полягає неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та чи суперечить висновок суду першої інстанції усталеній практиці Верховного Суду зі спірного питання. За таких умов, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову. Статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права. Згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи. Відповідно до ч.1-3 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За таких обставин, колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст.2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що рішення підлягає скасуванню. Відповідно до вимог статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Керуючись статтями 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України. Суддя-доповідач О.В. Джабурія Судді Н.В. Вербицька К.В. Кравченко