Окрема думка Велика Палата ВС № 420/12471/22

08 травня 2025 року м. Київ ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Банаська О. О., Власова Ю. Л., Кишакевича Л. Ю., Мазура М. В., Пількова К. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2025 року у справі № 420/12471/22 (провадження № 11-114апп24) Із цією постановою не погоджуємося, оскільки вважаємо, що, прийнявши її, Велика Палата Верховного Суду не виконала покладений на неї обов`язок із забезпечення єдності та сталості судової практики, бо без наявності підстав фактично відступила від власного нещодавно сформульованого правового висновку щодо належності до предметної юрисдикції господарських / загальних судів справ про визнання недійсними правочинів, укладених між суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), за позовом суб`єкта владних повноважень, не зазначивши про це у судовому рішенні.

1. ФАБУЛА СПРАВИ 1.1. Головне управління Державної податкової служби (далі - ГУ ДПС) в Одеській області звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просило визнати недійсними правочини, укладені між Акціонерним товариством «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», відповідач 1) і Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРОРАЙС» (далі - ТОВ «АГРОРАЙС», відповідач 2), від 05 серпня 2019 року № 438, 439, 440, 441, 442, 443, за результатами яких складені податкові накладні на загальну суму 174 412 407 грн 10 коп. 1.2. Правові підстави звернення з таким позовом до адміністративного суду податковий орган мотивував посиланням на пункт 5 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України (далі - ПК України), статті 203, 215, 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а на обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідачі уклали оспорювані договори всупереч інтересам держави та суспільства, без мети реального настання правових наслідків, а задля незаконного отримання АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» права на податковий кредит. 1.3. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 18 травня 2022 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року, позов задовольнив. Суди виснували, що податковий орган уповноважений оспорювати господарські договори в адміністративному суді, та зазначили, що підставою для звернення з адміністративним позовом став вирок суду, яким засновника та керівника ТОВ «АГРОРАЙС» (постачальника за оспорюваними договорами) було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 2051 Кримінального кодексу України (далі - КК України), суть якого полягала в тому, що засуджений зареєстрував це товариство за грошову винагороду та без мети здійснення господарської діяльності. 1.4. У касаційній скарзі АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову. На обґрунтування своїх вимог відповідач послався на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як підставу касаційного оскарження та стверджував, що оскаржувані рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, зокрема суди помилково залишили поза увагою, що позивач не спростував реальності проведених відповідачами господарських операцій та не довів право податкового органу на позов у спірних правовідносинах. 1.5. Після відкриття касаційного провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 28 травня 2024 року відмовив у задоволенні клопотання АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» про закриття провадження у справі через непідсудність спору адміністративному суду та передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від сформульованого нею у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 правового висновку про належність до юрисдикції господарських судів справ за позовом контролюючого органу до суб`єктів приватноправових відносин про оспорення вчинених ними правочинів на підставі частини третьої статті 228 ЦК України.

2. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИСНОВКІВ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ 2.1. 08 травня 2025 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» залишила без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 травня 2022 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2023 року - без змін. 2.2. За результатами касаційного перегляду справи Велика Палата Верховного Суду виснувала, зокрема, що: - у цій справі відсутні підстави для вирішення питання про відступ від сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 правового висновку щодо підсудності всіх спорів з вимогами територіального органу Державної податкової служби України до платників про визнання недійсними правочинів, що суперечать інтересам держави та суспільства, оскільки обставини у справі, що розглядається, відмінні від справи № 580/4531/23 відсутністю фактичної господарської діяльності товариства; - оскільки відповідно до вироку Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальному провадженні № 752/18603/20 ТОВ «АГРОРАЙС» не здійснювало господарської діяльності, то правовідносини у цій справі виникли виключно у публічно-правовій площині, а метою цього товариства було ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди без правових на те підстав, а тому податковий орган, звертаючись до суду із цим позовом, реалізує свої владні повноваження у публічно-правових відносинах стосовно двох суб`єктів, один з яких не здійснював підприємницьку діяльність, з приводу виконання ними своїх податкових зобов`язань та формування податкового кредиту; - саме недотримання податкових правил дозволяє податківцям обґрунтовувати суперечність правочинів фіскальним інтересам держави, а позовні вимоги органів Державної податкової служби України мають обов`язково бути підкріплені нормами ПК України. Отож відповідна категорія спорів виникає не із самих норм цивільного чи господарського права. Тобто відсутній юридичний факт, який би приводив до виникнення будь-яких цивільних прав та обов`язків між контролюючими органами та платниками податків. Втручання у відносини між учасниками правочину можливе лише тоді, коли існування відповідного правочину порушує публічний порядок у галузі оподаткування, якщо спірний правочин створює об`єктивні перешкоди в здійсненні функцій органів Державної податкової служби України - заважає правильно встановити розмір податкового обов`язку, унеможливлює чи ускладнює стягнення податкового боргу тощо. Власне, задля належного забезпечення своїх управлінських функцій контролюючий орган через суд прагне усунути перешкоду у вигляді відповідного правочину і в такий спосіб забезпечити належну поведінку невладного суб`єкта - платника податків. 2.3. Відтак Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими. 2.4. Стосовно суті спору зазначила, що, ураховуючи обставини, встановлені вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальному провадженні № 752/18603/20, про протиправну діяльність директора ТОВ «АГРОРАЙС», а також строки проведення спірних господарських операцій, їхній обсяг і відсутність у ТОВ «АГРОРАЙС» основних засобів та трудових ресурсів, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що укладені між АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС» правочини мають бути визнані недійсними, адже вони не могли бути виконаними ТОВ «АГРОРАЙС», яке створене фіктивно без мети здійснення господарської діяльності та за відсутності фактичної господарської діяльності між відповідачами.

3. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ 3.1. З висновками більшості суддів Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, вважаємо їх помилковими, тому відповідно до частини третьої статті 34 КАС України висловлюємо окрему думку з таких підстав. Щодо предметної юрисдикції справ за позовами контролюючих органів про визнання недійсним правочину з передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України підстав 3.2. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України). 3.3. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 3.4. У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. 3.5. За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. 3.6. Відповідно до частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. 3.7. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 3.8. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) суд, «встановлений законом», має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції. 3.9. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. 3.10. За загальним правилом критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. 3.11. Крім того, законом може бути прямо визначено вид судочинства, у якому розглядається певна категорія справ. 3.12. Статтею 1 та частиною першою статті 2 Господарський процесуальний кодекс України (далі- ГПК України) визначено юрисдикцію та повноваження господарських судів, установлено порядок здійснення судочинства у господарських судах, а також регламентовано, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. 3.13. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина друга статті 4 ГПК України). 3.14. Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України. Відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті господарські суди розглядають, зокрема, справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. 3.15. Виняток із цього загальнообов`язкового правила щодо належності до юрисдикції господарських судів справ у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, раніше був передбачений пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України та стосувався лише оспорення контролюючим органом правочинів боржника, стосовно якого порушено провадження у справі про банкрутство, а отже, безпідставно поширювати таке виняткове правило на будь-які інші спірні правовідносини поза межами процедур банкрутства. 3.16. До того ж цей виняток із загального правила наразі нівельований із викладенням у новій редакції пункту 8 частини першої статті 20 ГПК України згідно із Законом України» від 19 вересня 2024 року № 3985-IX «Про внесення змін до Кодексу України з процедур банкрутства та деяких інших законодавчих актів України щодо імплементації Директиви Європейського парламенту та Ради Європейського Союзу 2019/1023 та запровадження процедур превентивної реструктуризації, який набрав чинності 01 січня 2025 року. 3.17. Тому вважаємо вкрай недоречним посилання Великої Палати Верховного Суду на процесуальну норму, що наразі втратила чинність, адже, як зазначено у частині третій статті 3 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Аналогічні приписи містяться й у частині третій статті 3 ГПК України. 3.18. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року у справі № 752/8287/18 виснувала, зокрема, що при визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. 3.19. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 вказано, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір (аналогічна позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21). 3.20. Також у постанові від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом. 3.21. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 квітня 2023 року у справі № 3557/8277/19 зазначила, що визначальною ознакою справи господарської юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. 3.22. А у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20 було сформульовано, зокрема, що визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. 3.23. Ураховуючи узагальнені у зазначених вище постановах Великої Палати Верховного Суду ознаки підвідомчості спору господарському суду та застосовуючи динамічне тлумачення наведених вище норм у контексті цієї справи, вважаємо за необхідне акцентувати на тому, що за загальним правилом спір є приватноправовим і підвідомчим господарському суду, зокрема, за сукупності таких умов: а) участь у спорі суб`єкта господарювання; б) наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, іншими актами цивільного і господарського законодавства, та/або спору про право (щодо інтересу, правочину, зобов`язання), що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. 3.24. Такий загальний підхід не унеможливлює винятків, що ґрунтуються на законі, пріоритеті права на судовий захист порушених прав чи інтересів осіб та аналізі природи правовідносин у спорі. 3.25. Водночас з урахуванням наведеного вважаємо за необхідне наголосити на пріоритеті предметного критерію розмежування судової юрисдикції щодо спорів над суб`єктним критерієм, який може розглядатися як визначальний тільки у випадку прямої вказівки закону. 3.26. Зокрема, спірні правовідносини мають приватноправовий характер, якщо зумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для приватноправової сфери. 3.27. Такому підходу, на нашу думку, повністю не відповідають висновки судів попередніх інстанцій у цій справі, які розглянули позов ГУ ДПС у Одеській області до суб`єктів господарювання про визнання недійсними укладених ними господарських договорів в порядку адміністративного судочинства, не урахувавши, що вони укладені між рівноправними учасниками господарських правовідносин та не є адміністративно-правовими, а позовні вимоги спрямовані на припинення правовідносин / зобов`язань за договором суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправових відносинах. 3.28. На превеликий жаль, Велика Палата Верховного Суду у касаційному провадженні цієї помилки судів попередніх інстанцій не виправила, не врахувавши власних висновків щодо комплексного і системного підходу до визначення судової юрисдикції щодо певної справи (спору) та безсумнівного пріоритету предметного над суб`єктним критерієм розмежування судової юрисдикції щодо подібних спорів. 3.29. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважала, що спір у цій справі щодо дійсності господарських договорів виник у сфері публічно-правових відносин, у яких податковий орган втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання їй збитків. 3.30. Переконані, що, оцінюючи таке суперечливе мотивування, Великій Палаті Верховного Суду слід було ще раз наголосити на тому, що статус та/або публічний інтерес позивача не є визначальним критерієм для віднесення спору у цій справі до юрисдикції адміністративних судів з огляду на таке. 3.31. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 3.32. За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 3.33. З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі. 3.34. За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах. 3.35. Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті). 3.36. Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України). 3.37. Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України). 3.38. Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України). 3.39. Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення. 3.40. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. 3.41. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. 3.42. Тому вважаємо за необхідне наголосити, що під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, які оспорюються позивачем або по захист яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності. 3.43. А у виключних випадках, коли закон наділяє суб`єкта владних повноважень правом звернутися з певним позовом, визначальним критерієм юрисдикції таких справ є природа і зміст правовідносин, у які таким чином втручається держава, якщо предметна юрисдикція цієї категорії справ прямо не визначена законом. 3.44. Так, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. 3.45. Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18). 3.46. Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини. 3.47. Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника. 3.48. Вирішуючи питаннявіднесення до публічних правовідносин тих відносин, що склалися з оспорення дійсності правочинів за частиною третьою статті 228 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23 сформулювала правовий висновок про те, що застосування у сукупності зазначених у пунктах 3.15-3.20 цієї окремої думки критеріїв визначення предметної юрисдикції дає підстави виснувати, що, оспорюючи правочин, вчинений суб`єктами приватного права та спрямований на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов`язків, суб`єкт владних повноважень передусім втручається у приватноправові відносини та застосовує спосіб захисту, властивий саме цим відносинам, тому, незважаючи на обґрунтування позовних вимог, такий спір є приватноправовим, а справа в такому спорі відноситься до предметної юрисдикції загальних чи господарських судів залежно від складу сторін спору, якщо законом не встановлено інше правило предметної юрисдикції таких спорів. 3.49. Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що цей правовий висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду чітко і однозначно як універсальний стосовно належності до господарської / цивільної юрисдикції всіх справ за позовом суб`єкта владних повноважень про оспорення правочину, вчиненого суб`єктами приватного права та спрямованого на набуття, зміну або припинення ними цивільних прав чи обов`язків, якщо інше не встановлено законом. 3.50. Застосування цього правила не визначається і не може залежати від змісту наведених суб`єктом владних повноважень фактичних підстав конкретного позову, зокрема обставин на обґрунтування застосування частини третьої статті 228 ЦК України до оспорюваного правочину, адже такі обставини підлягають доказуванню позивачем і оцінці судом за результатами розгляду справи, а не на стадії вирішення питання про відкриття провадження за позовом. 3.51. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 31 серпня 2023 року у справі № 990/114/23, від 16 листопада 2023 року у справі № 990/169/22 зауважила, що суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження у адміністративній справі не має права давати оцінку, зокрема, доказам та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги. 3.52. Тому переконані, що посилання ГУ ДПС в Одеській області на обґрунтування позовних вимог на наявність вироку, яким підтверджується нездійснення господарської діяльності одним з відповідачів, що якимсь чином стосується підстав заявленого суб`єктом владних повноважень позову, не є і не можуть бути тими обставинами, що визначають або змінюють універсальне правило господарської / цивільної судової юрисдикції щодо спорів у подібних правовідносинах, на якому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року у справі № 580/4531/23. Щодо необхідності належного вирішення Великою Палатою Верховного Суду у цій справі питання відступу від власного правового висновку у подібних правовідносинах 3.53. За наведеного вище категорично не погоджуємося із сформульованим у цій справі Великою Палатою Верховного Суду правовим висновком про те, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами Державної податкової служби України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а отже, є публічно-правовими. 3.54. Вважаємо, що таким чином Велика Палата Верховного Суду штучно виокремила із сформульованого нею раніше у справі № 580/4531/23 загального правового висновку про належність до господарської / цивільної юрисдикції спорів щодо правочинів, вчинених суб`єктами приватного права, та віднесла деякі такі спори до юрисдикції адміністративних судів за умов, якщо з відповідним позовом звернувся контролюючий (податковий) орган, а хоча б одним з відповідачів є підприємство, стосовно одного з керівників якого постановлено вирок та/або воно не здійснює господарської діяльності, а отже, здійснила розмежування юрисдикцій за другорядним критерієм - суб`єктним. 3.55. Очевидно, що у такий спосіб відбувся відступ від правового висновку в справі № 580/4531/23, і безпідставно стверджувати зворотнє, посилаючись лише на фактичні обставини, які зазначені позивачем як підстава позову, а отже, ще мають бути встановлені і оцінені судом під час розгляду справи по суті. 3.56. Отже, такий відступ Велика Палата Верховного Суду зобов`язана була чітко позначити, сформулювати та належним чином мотивувати з урахуванням власних усталених підходів до оцінки необхідності відповідних змін у судовій практиці, проте наведеного не врахувала. 3.57. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що необхідність відступу від власного висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в рішенні, виникає з певних об`єктивних причин, і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Крім того, відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини. 3.58. ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року в справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року «С. В. проти Сполученого Королівства» (S. W. v. тне United Kingdom), № 20166/92, § 36). 3.59. ЄСПЛ також розглядав ситуації, коли суди в різних справах відходили від своїх же висновків без належного обґрунтування. Це кваліфікувалося як порушення статті 6 Європейської конвенції (право на справедливий судовий розгляд). Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) порушується, якщо суди діють непослідовно. Стабільність судової практики є важливим аспектом верховенства права (справа Unedic v. France, № 20153/04, 2008 р.).Відхід від попередньої судової практики має бути обґрунтований суттєвими правовими чи фактичними змінами (справа Atanasovski v. North Macedonia, № 36815/03, 2002 р.). 3.60. Непослідовність у судовій практиці, особливо за короткий проміжок часу, суперечить принципу юридичної визначеності (справа Beian v. Romania, № 30658/05, 2007 р.). 3.61. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону). 3.62. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 3 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 13 квітня 2023 року у справі № 320/12137/20, від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19, від 01 листопада 2023 року у справі № 908/129/22 (908/1333/22), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 та ухвали Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 585/2436/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 917/1093/21, від 13 вересня 2023 року у справі № 547/818/20, від 14 листопада 2023 року у справі № 547/669/20, від 16 січня 2024 року у справі № 922/1203/23). 3.63. Однак, на наше переконання, фактично здійснений Великою Палатою Верховного Суду у цій справі відступ від правового висновку щодо господарської / цивільної юрисдикції подібних спорів, сформульованого раніше у справі № 580/4531/23, цим критеріям необхідності і вмотивованості не відповідає, адже не зумовлений недоліками правового регулювання, суттєвою зміною правовідносин, з яких виник спір, або іншими вагомими причинами. Щодо необхідності врахування у цій справі правового висновку стосовно юрисдикції спору, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у справі № 580/4531/23 3.64. Як уже зазначалося, для розв`язання питання про те, чи підлягає спір у цій справі розгляду судом адміністративної юрисдикції, необхідно з`ясувати, чи є він публічно-правовим, тобто якою є суть (зміст, предмет, характер) спору, чи виник він саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин та чи не має цей спір вирішуватися в порядку господарського судочинства. 3.65. У справі, що розглядається, ГУ ДПС в Одеській області звернулося до адміністративного суду з позовом до АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» і ТОВ «АГРОРАЙС», у якому просило визнати недійсними укладені ними договори поставки від 05 серпня 2019 року № 438, 439, 440, 441, 442, 443, посилаючись на обставини встановлені в кримінальному провадженні та податкове правопорушення відповідачів. 3.66. Правовою підставою таких вимог позивач визначив норми статей 203, 215, 228 ЦК України, а фактичною - те, що оспорювані договори укладені відповідачами без наміру їх виконання з метою заниження сум податкових зобов`язань. 3.67. Отже, очевидно, що у цій справі суб`єкт владних повноважень (контролюючий орган) оспорює правочини (господарські договори), укладені суб`єктами приватного права (господарюючими суб`єктами), з підстав їх недійсності, визначених цивільним законом. 3.68. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. 3.69. Якщо цей правочин має певні вади, не відповідає умовам чинності, викладеним у статті 203 ЦК України, саме на підставі норм цивільного права правочин як юридичний факт підлягає «знищенню». Мета цього - прибрати такий юридичний факт як підставу виникнення правовідносин. Саме в цьому й полягає прийняття судом рішення про визнання недійсним правочину або про застосування правових наслідків нікчемного правочину. Це не може бути нічим іншим, як цивільна або, відповідно, господарська юрисдикція. 3.70. Натомість, відповідальність за податкове правопорушення, якщо воно є, настає на інших підставах. Цивільне законодавство не тільки не в стані запобігти цьому, а й не ставить за мету це зробити. 3.71. Податкове правопорушення може слугувати певним обґрунтуванням для визнання правочину недійсним у цивільному / господарському судочинстві з підстав, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, або для застосування наслідків нікчемного правочину на підставі частини першої статті 228 ЦК України, але суд може й не вбачати такого роду правопорушення, що впливає на дійсність правочину. 3.72. Тож якщо ставиться питання про застосування статті 228 ЦК України для недійсності правочину та/або застосування наслідків нікчемного правочину, то інших варіантів, аніж вирішення спору в порядку цивільного / господарського судочинства, бути не може. 3.73. У цивільному / господарському судочинстві має значення і має бути встановлено судом лише те, чи таке податкове правопорушення порушує публічний порядок або чи таке податкове правопорушення суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам і до нього слід застосовувати наслідки недійсності правочину, за результатами якого не були сплачені податки, чи воно є таким порушенням, правові наслідки якого не виходять за межі реагування податкового законодавства на такого роду порушення. 3.74. Оцінка ж неправомірних дій суб`єктів приватного права, зокрема контрагентів за договором, що може вплинути на дійсність цього правочину за відповідним позовом про його оспорення, належить до юрисдикції господарських / цивільних судів, і відступ від цього підходу можливий лише за прямої вказівки закону. 3.75. Наголошуємо, що така оцінка для цілей встановлення дійсності / недійсності оспорюваного правочину здійснюється судом відповідно до статті 236 ЦК України саме на момент його вчинення (укладення договору), коли позивач - суб`єкт владних повноважень не був і не міг бути учасником цих правовідносин і подальше його прагнення втрутитися у презумпцію правомірності такого правочину з підстав, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, не може бути підставою для зміни природи правовідносин з оспорення такої презумпції та предметної юрисдикції такого спору. 3.76. Правовою аксіомоювважається, що правочин є правомірною дією суб`єктів цивільного права та найбільш поширеним юридичним фактом, на підставі якого набуваються, змінюються або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. Договір є дво- чи багатостороннім правочином. 3.77. За загальним правилом договір є універсальним регулятором приватноправових відносин та направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків сторін. 3.78. У такому договорі відносини ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, на відміну від адміністративного договору, що передбачає, зокрема, наявність відносин влади і підпорядкування сторін (подібний правовий висновок mutatis mutandis викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 814/1375/17). 3.79. Уклавши той чи інший договір та виконуючи його, сторони спричиняють виникнення та динаміку не тільки суто приватноправових зобов`язальних відносин, а й відносин публічного права, зокрема - з приводу оподаткування відповідних операцій, що складають сутність такого договору. І якщо в процесі виконання цивільно-правового договору (навіть у силу самого факту його укладення) протиправно порушується публічний інтерес (не сплачуються належні податки, відбувається обхід публічних санкцій тощо), то від цього відповідне зобов`язальне правовідношення саме по собі не втрачає свого приватноправового характеру. 3.80. Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів особи або ж їх відновлювати. 3.81. Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України визнання недійсним правочину (серед іншого, договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах. 3.82. Натомість до визначених частиною першою статті 5 та частиною другою статті 245 КАС України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить. 3.83. У пункті 4 частини першої статті 19 КАС України законодавець визначив юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно спорів з адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів. 3.84. Отже, обраний ГУ ДПС в Одеській області спосіб захисту інтересів у спірних правовідносинах - визнання недійсним правочинів (господарських договорів) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам. 3.85. За змістом позову, вимогою ГУ ДПС в Одеській області є визнання недійсними правочинів (договорів поставки, укладених суб`єктами господарювання), яка направлена на припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері. 3.86. Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваних договорів поставки від 05 серпня 2019 року № 438, 439, 440, 441, 442, 443, не вповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину. 3.87. Між сторонами зазначених договорів - АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України» та ТОВ «АГРОРАЙС», а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з їх укладення чи виконання, зміст цих правочинів не визначає прав та обов`язків їх учасників у публічно-правовій сфері, саме тому слід виснувати, що, заявляючи позов про визнання недійсними цих договорів, позивач ГУ ДПС в Одеській області втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи вибору контрагентів та свободи договору. 3.88. Ураховуючи наведене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала критично оцінити та відхилити як наведену Касаційним адміністративним судом мотивацію необхідності відступу від раніше сформульованого у справі № 580/4531/23 правового висновку, так і доводи позивача про те, що, оспорюючи в судовому порядку правочини, вчинені суб`єктами приватного права, податковий орган виконує повноваження публічного контролю, оскільки статтею 62 ПК України, що визначає способи податкового контролю, такий спосіб, як оспорення правочинів / договорів, укладених платником податків, не передбачений. 3.89. Такі доводи за своїм змістом є лише обґрунтуванням права податкового органу ініціювати судове провадження за певних обставин, оскільки наділення законодавцем контролюючого органу повноваженнями на звернення з позовом до суду про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством наслідків недійсності з урахуванням наведеного вище виходить за межі функції податкового контролю. 3.90. Хоча у цій справі контролюючий орган захищає інтереси держави, спосіб такого захисту виходить за межі адміністративного судочинства і не охоплюється адмініструванням відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів. 3.91. До того ж обставини, які Велика Палата Верховного Суду визначила як ключові для зміни юрисдикції подібних спорів із господарської / цивільної на адміністративну, а саме відсутність фактичної господарської діяльності товариства, встановлені вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 16 грудня 2020 року у кримінальному провадженні № 752/18603/20, з огляду на викладене вище, не можуть слугувати критерієм розмежування предметної юрисдикції. 3.92. Переконані, що зазначеного вище у сукупності було більш ніж достатньо для висновку про те, що спір у цій справі до публічно-правових не належить з огляду на предмет спору та приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваних договорів, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень, а також обраний ним спосіб захисту (втручання у право) властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України. 3.93. Наведеного підходу до визначення юрисдикції спорів за участю податкових органів жодним чином не змінює посилання ГУ ДПС в Одеській області на наявність повноважень звертатися до суду з відповідним позовом, передбачених підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, чи на особливий правовий статус позивача та суспільно корисну мету його втручання у приватноправові (договірні) відносини відповідачів, оскільки, здійснюючи таке втручання, суб`єкт владних повноважень не може діяти інакше, ніж у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 3.94. Зокрема, контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України, мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами (підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України). 3.95. Слід ураховувати, що ця норма, власне, визначає елемент загальної компетенції контролюючого органу, що може бути реалізована суб`єктом владних повноважень виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України). 3.96. Підсумовуючи наведене, вважаємо за необхідне наголосити, що самого по собі твердження про наявність у позивача (податкового органу) права на втручання у приватноправові відносини, ініціюючи судовий розгляд за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України про недійсність правочинів, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору. 3.97. За змістом частини четвертої статті 5, пункту 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом. 3.98. Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень звертатися до суду (подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними) визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру правовідносин, у які таким чином втручається держава) із застосуванням наведених вище критеріїв, на чому неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15, від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 17 червня 2020 у справі № 826/10249/18, від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21, від 30 березня 2023 року у справі № 990/1/23, від 31 серпня 2023 року у справі № 640/26320/20, формулюючи універсальний підхід до розмежування приватноправових і публічно-правових спорів, який має враховуватися судами для вирішення питання предметної юрисдикції спору за участю суб`єкта владних повноважень незалежно від конкретного складу сторін. 3.99. У цьому контексті вважаємо, що у Великої Палати Верховного Суду було більш ніж достатньо підстав погодитися з доводами відповідача 1 про те, що посилання на повноваження податкового органу з оспорення правочинів за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України як обґрунтування належності цієї справи до предметної юрисдикції адміністративного суду є безпідставним, оскільки за подібних правомочностей щодо звернення до суду з інших підстав, закріплених також у пункті 20.1 статті 20 ПК України, справи за такими позовами контролюючих органів розглядаються у господарських судах, на чому неодноразово наголошував Верховний Суд. 3.100. Так, Велика Палата Верховного Суду в постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15, від 06 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 викладала висновки щодо питання предметної юрисдикції спору, ініційованого контролюючим органом на реалізацію повноважень, передбачених підпунктом 20.1.37 пункту 20.1 статті 20 ПК України, а саме звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення фізичною особою - підприємцем підприємницької діяльності та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб`єктів господарювання, виснувавши, що такі спірні правовідносини є найбільш наближеними до правовідносин, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, тому цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами ГПК України. 3.101. Верховний Суд у постанові від 22 серпня 2023 року по справі № 904/2671/22 зазначив, зокрема, що контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо нарахування та сплати податкових зобов`язань на реалізацію повноважень, передбачених підпунктом 20.1.36 пункту 20.1 статті 20 ПК України, і такі позови розглядають господарські суди. 3.102. На превеликий жаль,зазначене було залишено поза належною оцінкою судами попередніх інстанцій та Верховним Судом, які дійшли помилкових, на нашу думку, висновків про можливість розгляду в порядку адміністративного судочинства позову контролюючого органу до суб`єктів господарювання про визнання недійсними договорів з підстав, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, за умови наявності вироку у кримінальному провадженні, яким встановлено нездійснення господарської діяльності підприємствами, які уклали оспорюваний договір, хоча таке не може презюмуватися на момент відкриття провадження та підлягає оцінці судом під час розгляду подібних спорів. 3.103. Категорично не погоджуємосяз таким висновком Великої Палати Верховного Суду, адже як підставу для розмежування юрисдикції вона врахувала факт наявності вироку, тобто фактичну обставину, що не є визначальною для жодного з критеріїв розмежування юрисдикцій (предметного, суб`єктного чи змісту правовідносин) для спорів суб`єкта владних повноважень із суб`єктами приватного права щодо дійсності вчинених між ними правочинів (укладених договорів) та яка за своєю правовою природою є динамічною. 3.104. Такий підхід не тільки суперечить усталеним підходам до розмежування господарської та адміністративної юрисдикцій, але й вочевидь значно ускладнить розгляд відповідних справ, адже їх юрисдикція протягом судового провадження може змінюватися кілька разів, залежно від змін в іншій, кримінальній, справі: у разі постановлення вироку - на адміністративну, скасування вироку - на господарську. Чи будуть у такому випадку зміна обвинувачення чи направлення кримінального провадження на новий розгляд підставою для зупинення провадження у справі про визнання правочину недійсним задля уникнення помилки щодо її юрисдикції, залежної від змісту вироку у кримінальному провадженні ? 3.105. Ураховуючи зазначене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду в цій справі не могла і не мала дійти, до іншого висновку окрім того, що оскаржувані судові рішення ухвалено без дотримання правил предметної юрисдикції, тому вони підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю із роз`ясненням позивачу належності ініційованого ним спору щодо дійсності правочинів до юрисдикції господарських судів. 3.106. Підсумовуючи зазначаємо, що фактичний відступ від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка була сформована нещодавно (трохи більше 1 року тому), з одного і того ж питання є небажаним та юридично необґрунтованим, якщо відсутні вагомі зміни у правовому регулюванні чи суспільних відносинах, не пов?язані із суперечливість, неповнотою, невизначеністю (нечіткістю чи неясністю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів. 3.107. Не можемо не звернути увагу на те, що принцип правової визначеності, що закріплений у практиці ЄСПЛ вимагає стабільності судової практики, часта зміна підходів без суттєвих підстав порушує право осіб на передбачуваність судових рішень та рівність перед законом.

4. ВИСНОВОК На нашу думку, з огляду на викладене вище Велика Палата Верховного Суду мала задовольнити частково касаційну скаргу АТ «Державна продовольчо-зернова корпорація України», скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі. Судді О. О. Банасько Ю. Л. Власов Л. Ю. Кишакевич М. В. Мазур К. М. Пільков О. С. Ткачук В. Ю. Уркевич