Постанова 4874 № 918/2/24

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД 33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2025 року Справа № 918/2/24 Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Петухов М.Г. , суддя Мельник О.В. секретар судового засідання Ткач Ю.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича на рішення Господарського суду Рівненської області від 03.03.2025 у справі № 918/2/24 (суддя Мовчун А.І., повний текст рішення складено 04.03.2025) за позовом Керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Володимирецької селищної ради до Фізичної особи-підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича про визнання недійсним договору, повернення земельної ділянки за участю представників сторін: прокурор - Ковальчук І.В.; позивача - не з`явився; відповідача - Мельник В.В.; ВСТАНОВИВ: Керівник Вараської окружної прокуратури (далі прокурор) в інтересах держави в особі Володимирецької селищної ради звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Фізичної особи підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича (далі ФОП Діжурко А. В.) про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017 та повернення земельної ділянки у комунальну власність територіальної громади. Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначав, що 28.12.2016 між Володимирецькою сільською радою та Діжурком А. В. укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,1901 га з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , строком на 5 років. У подальшому згідно з рішенням Володимирецької селищної ради від 05.09.2017 № 906 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено 14.09.2017 договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі за № 1284; 14.09.2017 зареєстровано право власності Діжурка А. В. на спірну земельну ділянку. Прокурор зазначає, що на час прийняття Володимирецькою селищною радою рішення від 05.09.2017 № 906 на спірній земельній ділянці був розташований об`єкт нерухомого майна незавершене будівництво, будівля торгового павільйону, загальною площею 10,5 м2, який належить на праві власності Діжурку А. В. Площа земельної ділянки, яка продана Діжурку А.В., майже у 180 разів перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване. Тому прокурор стверджував, що Володимирецька селищна рада всупереч положенням статей 134, 135 Земельного кодексу України відчужила без проведення торгів земельну ділянку, 99 % якої є вільними від забудови. За твердженням прокурора, договір купівлі-продажу від 14.09.2017 слід визнати недійсним, а земельну ділянку повернути в комунальну власність територіальної громади. Прокурор також зазначав, що відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців та свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи підприємця, Діжурко А. В. з 25.04.2000 зареєстрований як фізична особа підприємець. Укладення договору оренди землі для будівництва та обслуговування будівель торгівлі та укладення 14.09.2017 договору купівлі-продажу земельної ділянки для тих самих цілей, за твердженням прокурора, свідчить про здійснення відповідачем підприємницької діяльності. Тому прокурор зазначає про виникнення саме господарсько-правових відносин у цій справі, оскільки спір пов`язаний із земельною ділянкою наданою відповідачу для зайняття торгівлею. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024, яке залишене без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 у справі №918/2/24, позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А.В., посвідчений державним нотаріусом Володимирецької районної державної нотаріальної контори Рівненської області Килюшик А. А., зареєстрований в реєстрі за № 1284. Зобов`язано ФОП Діжурка А. В. повернути у комунальну власність територіальної громади в особі Володимирецької селищної ради земельну ділянку площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: Рівненська область, смт Володимирець, вул. Повстанців,

83. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.10.2024 касаційну скаргу ФОП Діжурка А.В. задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2024 і рішення Господарського суду Рівненської області від 04.04.2024 у справі № 918/2/24 скасовано, справу № 918/2/24 направлено на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області. За результатом нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Рівненської області від 03.03.2025 у справі № 918/2/24 позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А.В., посвідчений державним нотаріусом Володимирецької районної державної нотаріальної контори Рівненської області Килюшик А. А., зареєстрований в реєстрі за № 1284. Зобов`язано ФОП Діжурка А. В. повернути у комунальну власність територіальної громади в особі Володимирецької селищної ради земельну ділянку площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, що розташована за адресою: Рівненська область, смт Володимирець, вул. Повстанців,

83. Суд першої інстанції зазначив, що наявність на орендованій земельній ділянці згідно з договором оренди земельної ділянки від 28.12.2016 об`єкту незавершеного будівництва, не надавала відповідачу права на придбання у власність вищевказаної земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256 поза межами конкурентних засад, а саме: як власнику об`єкта нерухомого майна та підлягала продажу Володимирецькою селищною радою виключно на підставі земельних торгів. В той же час, придбання відповідачем земельної ділянки кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 в привілейованому становищі за наслідком прийняття рішення Володимирецької селищної ради Рівненської області (сьоме скликання) №906 від 05.09.2017, в порядку, передбаченому ст. 128 та ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України порушує права та законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу даної земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах. Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурко А. В., на підставі якого останній отримав у приватну власність спірну земельну ділянку без проведення земельних торгів, підлягає визнанню недійсним. Також суд першої інстанції із урахуванням вимог статті 216 ЦК України вказав, що втручання держави у право власності відповідача на спірну земельну ділянку є законним, відповідає суспільним інтересам та є пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Окрім того, суд першої інстанції зазначив, що передбачений статтею 257 ЦК України трирічний строк позовної давності не сплив 15.09.2020, а оскільки з 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з яким в Україні запроваджено з 12.03.2020 загальнодержавний карантин, який тривав до 30.06.2023, а з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан і, відповідно, станом на 02.01.2024 (дата подання позовної заяви) діяв на усій території України, тому прокурор звернувся до господарського суду з позовом у межах позовної давності. До Північно - західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга ФОП Діжурка А.В. на рішення Господарського суду Рівненської області від 03.03.2025 у справі №918/2/24, в якій відповідач просить скасувати рішення суду, ухвалити нове, яким в задоволені позовних вимог відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до наступних аргументів: - судом першої інстанції не дотримано вимог ст. 236, 238 ГПК України. В оскаржуваному рішенні не зазначено жодного мотиву не застосування ні норм права, ні доводів, на які посилався апелянт у відзиві, запереченнях на відповідь на відзив, додаткових поясненнях та заяві про застосування строків позовної давності; - суд першої інстанції залишив поза увагою обов`язкові вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 22.10.2024 по справі № 918/2/24, які був зобов`язаний дослідити; - апелянт набув право власності на спірну земельну ділянку після реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна - незавершеного будівництва торгівельного павільйону, що повністю відповідає положенням ч. 2 ст. 134 ЗК України; законність підстав будівництва торгового павільйону апелянтом фактично підтверджена Верховним Судом у справі №918/2/24 від 22.10.2024; - суд першої інстанції проігнорував доводи апелянта про те, що в додатку Б до Державних будівельних норм В.2.1-10-2009 вказується, що фундамент - це частина будівлі чи споруди, переважно підземна, яка сприймає навантаження від споруди і передає їх на основу, складену ґрунтами (природну) чи штучну. Відповідно до положень Державних будівельних норм фундаменти поділяються на малозаглиблені, мілкого закладання, заглиблені, глибокого закладання. При цьому, віднесення фундаменту до категорії будівельних матеріалів та заперечення статусу цього майна як об`єкта незавершеного будівництва є суб`єктивною оцінкою як прокурора так і суду першої інстанції, яка не ґрунтується на матеріалах справи; - оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1284 від 14.09.2017, у власності апелянта перебував об`єкт нерухомого майна незавершеного будівництва - торгівельного павільйону, що є будівлею в загальному розумінні даного поняття, то право на відчуження земельної ділянки на якій розташований такий об`єкт, передбачене ч. 2 ст. 134 ЗК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не порушене жодним чином; - матеріали справи не містяться будь - яких доказів, які б вказували на протиправний характер дій як Володимирецької селищної ради так і апелянта щодо укладення спірного договору та доказів про можливий розмір збитків заподіяних державі; - оскільки відчуження земельної ділянки за спірним договором купівлі-продажу від 14.09.2017 було здійснено на підставі рішення Володимирецької селищної ради, тому у апелянта виникли правомірні очікування мирно володіти майном, які є об`єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та національного законодавства України. - суд першої інстанції як на підставу визнання недійсним спірного договору купівлі - продажу земельної ділянки послався на ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України. При цьому, суд взагалі не обґрунтував чиє саме волевиявлення щодо укладення спірного договору (Володимирецької селищної ради чи апелянта) не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, та в чому це виражається. Також судом необґрунтовано, які саме положення чи пункти спірного договору чи сам його зміст суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; - рішення Володимирецької селищної ради № 906 від 05.09.2017 прокурором не оскаржувалося, а суд не встановив чи може воно порушувати чиїсь права та інтереси, не встановив який його правовий статус, чинне воно чи ні, чи порушує вимоги нормативно - правових актів, якщо так то яких, які саме інтереси громади воно могло чи може порушити. В матеріалах відсутні докази, що права територіальної громади чи жителів цього населеного пункту були порушені рішенням Володимирецької селищної ради № 906 від 05.09.2017 (протягом восьми років); - апелянт звертає увагу на обставини набуття ним у власність земельної ділянки у контексті добросовісності останнього як набувача; - суд першої інстанції, стягнувши з Володимирецької селищної ради на користь апелянта кошти в сумі 77 447 грн, отримані за договором купівлі - продажу земельної ділянки від 14.09.2017, не врахував того, що на земельній ділянці знаходиться зареєстроване за апелянтом майно - незавершене будівництво, торговий павільйон, який був побудований за особисті кошти апелянта. Фактично суд не вирішив питання про компенсацію вартості нерухомого майна, що належить йому на праві власності, яке нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, чим апелянту заподіяно майнової шкоди та збитків; - спірний договір № 1284 було укладено між Володимирецькою селищною радою та Діжурко А.В. - 14.09.2017, відтак початок перебігу позовної давності для держави почався саме з цієї дати. Сам факт запровадження карантину не свідчить про безумовне поновлення пропущеного процесуального строку без наведення заявником негативних обставин, які зумовлені карантинними обмеженнями і були перешкодою у вчиненні стороною процесуальних дій. В даному випадку, прокурором не наведено доводів та доказів на підтвердження наявності істотних перешкод чи труднощів, зумовлених карантином, які унеможливили вчасне вчинення процесуальної дії щодо подання позовної заяви про визнання недійсним спірного договору, а відтак, саме по собі введення карантину не може бути підставою вважати, що перебіг позовної давності у цій справі продовжувався та зупинявся у зв`язку із введенням карантину. Вказані доводи судом першої інстанції повністю проігноровані, без зазначення підстав їх неврахування чи не взяття до уваги; - прокурор не надав жодного доказу, який би підтвердив неможливість подання позову під час карантину чи воєнного стану, який станом на сьогоднішній день триває. У свою чергу, апелянт вважає, що прокурором належними та допустимими доказами не доведено існування об`єктивних підстав, що унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, навіть при запровадженні карантину чи воєнного стану; - у випадку якщо апеляційний суд під час розгляду даної справи дійде висновку про підставність позовних вимог прокурора, то апелянт просить суд застосувати до даних правовідносин позовну давність на підставі заяви про застосування строку позовної давності, яка міститься в матеріалах справи та відмовити з цієї підстави у задоволенні позову. Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи у складі головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Мельник О.В., суддя Петухов М.Г. Листом від 25.03.2025 матеріали справи витребувано з Господарського суду Рівненської області. 27.03.2025 до суду надійшли матеріали справи Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 31.03.2025 відкрито провадження за апеляційною скаргою ФОП Діжурка А.В. на рішення Господарського суду Рівненської області від 03.03.2025 у справі № 918/2/24. Розгляд апеляційної скарги призначено на 30.04.2025 о 15:00 год. Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 30.04.2025 відкладено розгляд справи на 28.05.2025 о 15:00 год. Керівник Вараської окружної прокуратури надіслав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Прокурор зазначає наступне: - суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що належний на праві власності ФОП Діжурку А.В. об`єкт незавершеного будівництва по вул. Повстанців, 83, не є об`єктом нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності за ФОП Діжурком А.В. на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна; - у силу законодавчих приписів рішення суб`єктів владних повноважень не є абсолютними (у розумінні їх здійснення "на власний розсуд"), вони реалізуються самостійно, але в межах повноважень, прямо передбачених Конституцією та законами України. Суб`єкт владних повноважень, який діє в інтересах територіальної громади як власника майна, повинен вчиняти щодо нього будь-які дії виходячи з волі та волевиявлення власника, у межах і спосіб волевиявлення, що характеризує добросовісність набуття права власності (володіння, користування, розпорядження). Порушення вимог законодавства під час розпорядження земельними ділянками комунальної власності не тільки не відображає волю територіальної громади на розпорядження земельними ділянками комунальної форми власності, а й порушує суспільні інтереси та інтереси територіальної громади; - суд першої інстанцій дійшов правомірного висновку, що рішення Володимирецької селищної ради від № 906 від 05.09.2017 є недійсним, однак поруч із цим визнання його недійсним не є належним способом захисту у спірних правовідносинах; - втручання у право власності відповідача є законним та відповідає суспільним інтересам, є пропорційним переслідуваним цілям одночасно, а відтак не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном закладеним у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; - нормами ГПК України та ЦПК України врегульовані строки (процесуальні) для вчинення учасниками справи процесуальних дій, вказані строки не є тотожним строку позовної давності, як цивільно-правової категорії матеріального права. З огляду на викладене, положення Закону України № 731-IX від 18.06.2020 не впливають на порядок обрахунку строків позовної давності та не свідчать про пропущення строків позовної давності у даній справі. В судових засіданнях представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги, просить її задоволити. Прокурор в судових засіданнях заперечив доводи апеляційної скарги, просить відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Інші учасники справи (позивач) в судові засідання не з`явився, про день, час та місце судового розгляду повідомлявся у встановленому порядку. Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, заслухавши в судовому засіданні представника відповідача та прокурора, зазначає наступне. Як встановлено апеляційним судом, згідно з рішенням Володимирецької селищної ради від 06.10.2016 № 269, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 0,1901га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, на АДРЕСА_1 із земель запасу сільськогосподарського призначення Володимирецькій селищній раді для продажу права оренди на неї строком на 5 років на земельних торгах (аукціоні) суб`єктам підприємницької діяльності для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Згідно з пунктом 3 цього рішення передано право оренди земельної ділянки шляхом проведення аукціонних торгів. 28.12.2016 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено договір оренди земельної ділянки земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 3 цього договору оренди земельної ділянки на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна. 31.05.2017 за Діжурком А.В. зареєстровано право власності на нерухоме майно - незавершене будівництво, торговий павільйон, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5620855100:01:030:0256. Підставами для державної реєстрації були: технічний паспорт (серія та номер 68/17, виданий 29.05.2017, видавник ФОП Семенюк Р. В.); декларація про початок виконання будівельних робіт (серія та номер РВ082171330241, виданий 13.05.2017, видавник Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області). Відповідно до листа ФОП Семенюка Р. В. від 29.05.2017 № 68/17 встановлено, що відсоток готовності незавершеного будівництва торгового павільйону, який знаходиться за адресою смт. Володимирець на вул. Повстанців, 83, становить 5 %. Площа забудови незавершеного будівництва 10.5 м2. Згідно з пунктом 2 рішенням Володимирецької селищної ради від 11.07.2017 № 801 надано дозвіл Діжурку А. В. на складання звіту з експертної грошової оцінки спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, яка знаходиться в АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 2 рішення Володимирецької селищної ради 05.09.2017 № 906, керуючись частиною 2 статті 134 Земельного кодексу України, затверджено Діжурку А. В. звіт з експертної грошової оцінки земельної ділянки площею 0,1901 га, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, та встановлено ціну продажу земельної ділянки 77 447,00 грн без ПДВ. На підставі цього рішення, 14.09.2017 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі за № 1284. Пунктом 1.1 договору купівлі-продажу земельної ділянки передбачено, що Володимирецька селищна рада (продавець) продає, а ОСОБА_1 (покупець) приймає у власність земельну ділянку загальною площею 0,1901 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 1.4 цього договору земельна ділянка, зазначена в пункті 1.1, продається покупцю для здійснення ним підприємницької діяльності, а саме для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, оскільки на відчужуваній за цим договором земельній ділянці розташований торговий павільйон, належний на праві особистої власності покупцю, на підставі декларації про початок будівельних робіт серії РВ 082171330241, виданої управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Килюшик А. А. 14.09.2017 зареєстровано право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №37083220). Судом установлено, що на час прийняття Володимирецькою селищною радою рішення від 05.09.2017 № 906 на спірній земельній ділянці був розташований об`єкт нерухомого майна - незавершене будівництво, будівля торгового павільйону, загальною площею 10,5 м2, який належить на праві власності ОСОБА_1 . Під час досудового розслідування кримінального провадження № 4202318555000006 від 20.01.2023 за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 190 Кримінального кодексу України, проведено огляд земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:026:0254, під час якого встановлено, що на території земельної ділянки виявлено бетон загальною площею 10,5 м2, жодних об`єктів незавершеного будівництва не виявлено. Предметом позову у цій справі є матеріально-правові вимоги прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та повернення земельної ділянки у власність територіальної громади. Позовні вимоги прокурора мотивовані порушенням Володимирецькою селищною радою порядку та процедури продажу земельної ділянки комунальної власності, визначених статтями 134, 135 ЗК України, зокрема порушенням законодавства під час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки внаслідок продажу її на позаконкурсній основі без проведення земельних торгів. Надаючи правову оцінку обставинам у справі із урахуванням висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 22.10.2024 у справі № 918/2/24, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2) тощо. Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Отже, наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України). Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.05.2023 у справі №906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У ст. 12 Земельного кодексу України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу За змістом ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Згідно із ч. ч. 1,2 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті (ч. 1 ст. 134 ЗК України). Згідно із ч. 2 ст. 134 ЗК України не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі, зокрема, розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. Отже, продаж на конкурентних засадах (земельних торгах) не застосовується щодо земельних ділянок державної чи комунальної власності у разі розташування на них об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб. Правовий режим права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об`єкт нерухомого майна, є похідним від наявності права власності на такий об`єкт нерухомого майна. Тобто, за законом право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться об`єкт нерухомого майна, має належати виключно особі, якій належить об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на відповідній земельній ділянці. У справі, що розглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з рішенням Володимирецької селищної ради 05.09.2017 № 906 між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А. В. укладено 14.09.2017 договір купівлі-продажу земельної ділянки. Відповідно до цього договору земельна ділянка продається покупцю для здійснення ним підприємницької діяльності, а саме для будівництва та обслуговування будівель торгівлі; на відчужуваній за цим договором земельній ділянці розташований торговий павільйон, що належить на праві особистої власності покупцю на підставі декларації про початок будівельних робіт серії РВ082171330241, виданої управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області. Із матеріалів справи вбачається, що на підставі укладеного договору в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором 14.09.2017 зареєстровано право власності Діжурка А. В. на земельну ділянку з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 37083220). В той же час, апеляційним господарським судом встановлено, що відповідач є власником об`єкта незавершеного будівництва, зареєстрованого у встановленому порядку. Відповідачем не надано доказів введення спірного об`єкту нерухомого майна (торговий павільйон готовністю 5% реєстраційний номер 107870445608) в експлуатацію у встановленому порядку і набуття цим майном статусу об`єкта нерухомого майна як об`єкта цивільного права. Так, порядок набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва врегульований ст. 331 ЦК України (у редакції, чинній на момент вчинення правочину), за приписами частини другої якої, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Одночасно ч. 3 ст. 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Відповідно до висновків Верховного Суду зроблених у постанові від 18.12.2019 по справі №916/633/19 об`єктом незавершеного будівництва є лише сукупність належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об`єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні ст. 181 та ч. 2 ст. 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов`язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно. Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію не передбачено. Зазначений висновок міститься в постановах Верховного Суду України від 19.09.2011 у справі № 3-82гс11, від 27.05.2015 у справі № 6-159цс15 та підтверджується практикою Верховного Суду, зокрема в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 08.02.2019 у справі № 915/1344/17, постанові від 29.03.2018 у справі № 909/935/15. Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 916/633/19, від 13.03.2019 у справі № 910/4032/18, від 26.02.2020 у справі № 914/1658/15, які суд вважає релевантними до застосування у даній справі. Таким чином, наявність на орендованій земельній ділянці згідно з договором оренди земельної ділянки від 28.12.2016 об`єкту незавершеного будівництва, не надавала відповідачу права на придбання у власність вищевказаної земельної ділянки з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256 поза межами конкурентних засад, а саме: як власнику об`єкта нерухомого майна та підлягала продажу Володимирецькою селищною радою виключно на підставі земельних торгів. Із урахуванням викладеного, колегія суддів зазначає, що придбання відповідачем земельної ділянки кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 в привілейованому становищі за наслідком прийняття рішення Володимирецької селищної ради Рівненської області № 906 від 05.09.2017, в порядку, передбаченому ст. 128, ч. 2 ст. 134 ЗК України порушує права та законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу даної земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах. А відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладений між Володимирецькою селищною радою та Діжурко А.В, на підставі якого останній отримав у приватну власність спірну земельну ділянку без проведення земельних торгів, підлягає визнанню недійсним. При цьому колегія суддів звертає увагу, що згідно із ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19). Відповідно до ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 757/23249/17-ц). Апеляційний господарський суд зауважує, що у даній справі територіальна громада як власник об`єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом, Цивільним кодексом України та Земельним кодексом України. Тому суб`єкт владних повноважень, який діє в інтересах територіальної громади як власника майна, повинен вчиняти щодо нього будь-які дії виходячи з волі та волевиявлення власника, у межах і спосіб волевиявлення, що характеризує добросовісність набуття права власності (володіння, користування, розпорядження). Порушення вимог законодавства під час розпорядження земельними ділянками комунальної власності не тільки не відображає волю територіальної громади на розпорядження земельними ділянками комунальної форми власності, а й порушує суспільні інтереси та інтереси територіальної громади. В той же час, у постанові від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, Велика Палата Верховного Суду зазначила що, оскаржуючи рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування та правочин щодо розпорядження майном, прокурор вправі звернутися до суду або як самостійний позивач в інтересах держави, визначивши такий орган відповідачем (коли оскаржується рішення останнього), або в інтересах держави в особі відповідного органу, зокрема тоді, коли цей орган є стороною (представником сторони) правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. У разі задоволення вимоги про визнання недійсним правочину та про повернення отриманого за ним (наприклад, земельної ділянки) чи про витребування майна від набувача, таке повернення та витребування відбувається на користь держави чи територіальної громади, від імені яких відповідний орган може діяти тільки як представник. Отже, із урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вказує, що не дотримання вимог законодавства під час розпорядження земельними ділянками комунальної власності порушує суспільні інтереси та інтереси територіальної громади, а відтак доводи скаржника про те, що права та/або інтереси територіальної громади не порушені, а також про неправильне застосування судом першої інстанції положень статей 203, 215 ЦК України, є безпідставними. Окрім того, із урахуванням предмету та підстав заявленого позову, не підлягають дослідженню судом обставини щодо оскарження рішення Володимирецької селищної ради № 906 від 05.09.2017, встановлення його правового статусу, а також того чи може воно порушувати чиїсь права та інтереси, а тому доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі в цій частині суд відхиляє. Також у даній справі прокурор, обґрунтовуючи свої вимоги про повернення земельної ділянки, посилається на ст. 216 ЦК України. Зокрема, відповідно до положень ст. 216 ЦК України прокурор просить повернути покупця ФОП Діжурко А.В. отримане ним за спірним правочином. Суд касаційної інстанції у постанові від 22.10.2024 по справі № 918/2/24 вказав, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги, що двостороння реституція має застосовуватися тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Згідно з ч. 5 цієї ж статті Кодексу вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Велика Палата Верховного Суду, надаючи роз`яснення у постанові від 18.09.2024 у справі №918/1043/21 щодо застосування наведених положень закону зазначала, що за змістом абзацу першого частини першої статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним з таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo anteу фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України). За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається в його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію в натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України). Крім того, наслідком недійсності правочину є відшкодування за рахунок винної сторони другій стороні недійсного правочину або третій особі збитків і моральної шкоди, завданих у зв`язку із вчиненням недійсного правочину (частина друга статті 216 Цивільного кодексу України). Отже, Цивільний кодекс України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: 1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 Цивільного кодексу України); 2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього кодексу). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою статті 216 Цивільного кодексу України, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя статті 216 Цивільного кодексу України) (пункт 8.38. постанови). Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості. Також у постанові від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що коли особа звернулася до суду за захистом її порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до порушення його права та інтересу, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не повинне породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту. Отже, звертаючись до суду із даним позовом, прокурор мав зазначити позовні вимоги, які б передбачали проведення двосторонньої реституції: не лише повернення майна, одержаного за нікчемним договором від покупця продавцю (позивачу), але й повернення грошових коштів, одержаних за нікчемним договором, від продавця покупцю (відповідачу). Із урахуванням викладеного, суд першої інстанції, беручи до уваги вказані вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду, дійшов правильного висновку про наявність підстав, з метою правильного застосування норм матеріального права, застосувати двосторонню реституцію як наслідок недійсності правочину, укладеного між позивачем та відповідачем, та зобов`язати Володимирецьку селищну ради повернути ФОП Діжурко А.В. кошти в сумі 77 447 грн, отримані за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017, укладеним між Володимирецькою селищною радою та Діжурком А.В.; доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі вказаних висновків суду не спростовують. Також суд касаційної інстанції у постанові від 22.10.2024 по справі № 918/2/24 вказав, що доводи ФОП Діжурка А.В. про неврахування судами попередніх інстанцій принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є частково обґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій не встановили наявності всіх трьох критеріїв для оцінки відповідності втручання держави у право власності відповідача на спірну земельну ділянку. Зокрема, суди не встановили, чи є таке втручання законним, чи відповідає суспільним інтересам та чи є пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Як вказує скаржник відчуження земельної ділянки площею 0,1901 га з кадастровим номером 5620855100:01:030:0256, яка знаходиться в смт. Володимирець на вул. Повстанців, 83, за спірним договором купівлі-продажу земельної ділянки від 14.09.2017 було здійснено на підставі рішення Володимирецької селищної ради, тому у відповідача виникли правомірні очікування мирно володіти майном. При цьому, на думку скаржника, такі правомірні очікування є об`єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та національного законодавства України. Надаючи оцінку вказаним доводам, суд звертає увагу на те, що відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Перший протокол) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Перший протокол ратифікований Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" і застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Згідно сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Отже, особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинна дотримуватися справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно - правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що повернення спірної земельної ділянки із володіння відповідача відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норм статтей 203, 215, 216 ЦК України у зв`язку з порушенням сторонами правочину положень ст. 134 ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб`єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності. Також втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Конституція України (ст. ст. 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом. Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. У цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає. Колегія суддів звертає увагу, що придбання відповідачем земельної ділянки кадастровий номер 5620855100:01:030:0256 за наслідком прийняття рішення Володимирецької селищної ради Рівненської області № 906 від 05.09.2017, в порядку, передбаченому ст. 128 та ч. 2 ст. 134 ЗК України порушує права та законні інтереси територіальної громади та інтереси інших фізичних та юридичних осіб, оскільки здійснення продажу цієї земельної ділянки повинно було відбуватися на конкурентних засадах. За вказаних обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та доводами прокурора, що "суспільним", "публічним" інтересом звернення до суду з вимогою повернення спірної земельної ділянки з володіння відповідача у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання передачі земельних ділянок, яке проведене з порушенням вимог чинного законодавства. При цьому "суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в комунальну власність земель, що незаконно вибули з такої власності. В той же час, втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). У питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії"). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 Конвенції, зміст по суті якої, вимагає дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Водночас у судовій практиці наявні випадки, коли втручання держави у право власності відповідача є пропорційним незалежно від наявності у нього статусу добросовісного чи недобросовісного набувача спірного нерухомого майна. При цьому ЦК України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним. За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16). Із урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що втручання держави у право власності відповідача на спірну земельну ділянку є законним, відповідає суспільним інтересам та є пропорційним переслідуваним цілям одночасно. Щодо застосування строків позовної давності. Так, суд касаційної інстанції у постанові від 22.10.2024 по справі № 918/2/24 вказав, що суди не дослідили усіх фактичних обставин справи, пов`язаних із наявністю або відсутністю правових підстав для застосування наслідків пропуску строку позовної давності, зокрема, не з`ясували початкового моменту перебігу позовної давності, не встановили обставин щодо її переривання чи зупинення при зверненні за захистом порушеного права, наявності поважних причин для її пропуску, як того вимагають положення ст. 267 ЦК України. За таких обставин Верховний Суд повважав передчасними висновки судів попередніх інстанцій про те, що прокурором не пропущено строк позовної давності. Надаючи оцінку вказаним обставинам, колегія суддів зазначає, що строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом України визначено як позовну давність (ст. 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України), перебіг якої, відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропуску - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір із посиланням на зазначену норму). Згідно з положеннями ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом наведеного законодавчого положення для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Таким чином, протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого порушеного права судом, а для визначення моменту виникнення права на позов важливою є також і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (такий правовий висновок наведений у постановах Верховного Суду від 31.05.2023 у справі №908/3168/21, від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 17.02.2021 у справі № 926/2260/19, від 24.04.2018 у справі № 902/538/14). За змістом ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Отже, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі №359/2012/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц). Враховуючи те, що позов у даній справі заявлено прокурором в інтересах Володимирецької селищної ради, то держава вступає у цивільні правовідносини та має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками, набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, а поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах, тому початок перебігу позовної давності для держави почався з того моменту коли відповідний орган (Володимирецька селищна рада) уклав спірний правочин - 14.09.2017. Отже, строк позовної давності мав закінчитись 15.09.2020. В той же час, колегія суддів зазначає, що відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, зокрема, визначені статтями 257, 258 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Зазначений Закон набрав чинності 02.04.2020. Висновки про відсутність спливу позовної давності, передбаченої статтею 257 Цивільного кодексу України, під час дії карантину, введеного постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", зокрема, наведені у постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 914/1896/22 та від 25.08.2021 у справі № 914/1560/20. За наслідками розгляду справи №910/18489/20 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.09.2023 виснувала, що початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме із моментом набрання чинності 02.04.2020 зазначеним Законом (про таке зазначено, зокрема, в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2024 у справі №167/1058/20 та постанові Верховного Суду від 28.03.2024 у справі №903/877/20(903/932/23)). Строк дії карантину неодноразово продовжувався постановами Кабінету Міністрів України та був відмінений з 24 год. 00 хв. 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2". Однак указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 14.03.2022 №133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 №2119-ІХ, зі змінами, внесеними Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 1 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 2 травня 2023 року № 3057-IX, Указом від 26 липня 2023 року № 451/2023, затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-IX, Указом від 6 листопада 2023 року № 734/2023, затвердженим Законом України від 8 листопада 2023 року № 3429-IX, Указом від 5 лютого 2024 року № 49/2024, затвердженим Законом України від 6 лютого 2024 року № 3564-IX, Указом від 6 травня 2024 року № 271/2024, затвердженим Законом України від 8 травня 2024 року № 3684-IX, Указом від 23 липня 2024 року № 469/2024, затвердженим Законом України від 23 липня 2024 року № 3891-IX, та Указом від 28 жовтня 2024 року № 740/2024, затвердженим Законом України від 29 жовтня 2024 року № 4024-IX), продовжити строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 8 лютого 2025 року строком на 90 діб. Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" від 15.03.2022 №2120-IX, який набрав чинності 17.03.2022, розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом

19. Згідно з чинною редакцією вказаного пункту у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Апеляційний господарський суду зазначає, що передбачений ст. 257 ЦК України трирічний строк позовної давності не сплив 15.09.2020, оскільки з 02.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з яким в Україні запроваджено з 12.03.2020 загальнодержавний карантин, який тривав до 30.06.2023, а з 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан і, відповідно, станом на 02.01.2024 (дата подання позовної заяви) діяв на усій території України, то прокурор звернувся до господарського суду з позовом у межах позовної давності. Подібний за змістом висновок наведений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28.03.2024 у справі №903/877/20(903/932/23). Із урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що прокурором при зверненні до суду із даним позовом не пропущено строк позовної давності, а доводи відповідача вказаних висновків суду не спростовують. Також судом апеляційної інстанції не встановлено обставин щодо переривання чи зупинення строку позовної давності. Беручи до уваги вказане, апелянтом, в порушення вимог ст. ст. 76, 77 ГПК України, висновків суду першої інстанції не спростовано, а його посилання, викладені в апеляційній скарзі є такими, що зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин. Суд вказує, що ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. ЄСПЛ зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ у справі "Трофимчук проти України"). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Рівненської області від 03.03.2025 у справі № 918/2/24 необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу ФОП Діжурка А.В. - без задоволення. На підставі ст. 129 ГПК України судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на скаржника. Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Діжурка Анатолія Валерійовича на рішення Господарського суду Рівненської області від 03.03.2025 у справі № 918/2/24 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.

3. Справу повернути до Господарського суду Рівненської області. Повний текст постанови складено 29.05.2025 Головуючий суддя Олексюк Г.Є. Суддя Петухов М.Г. Суддя Мельник О.В.