Постанова 4803 № 206/1119/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2893/25 Справа № 206/1119/24 Суддя у 1-й інстанції - Нестеренко Т. В. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 квітня 2025 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Городничої В.С., суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П., за участю секретаря судового засідання Гвоздєва М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Шило Тетяна Володимирівна, на рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 25 листопада 2024 року у складі судді Нестеренко Т.В. у цивільній справі № 206/1119/24 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до неповнолітньої ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_4 , треті особи Відділ обліку проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням ВСТАНОВИЛА: У березні 2024 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом, пред`явленим до неповнолітньої ОСОБА_3 , представник неповнолітньої ОСОБА_4 , визначивши третіми особами Відділ обліку проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, на предмет визнання неповнолітньої ОСОБА_3 , 2007 року народження, та ОСОБА_4 , такими, що втратила право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 , в подальшому відмовившись від частини вимог щодо ОСОБА_4 . Позов обґрунтований тим, що з 2016 року відповідачі виїхали до Республіки Польща м. Люблін, де постійно проживають, працюють, навчаються та наміру повертатися в Україну не мають, у спірній квартирі особистих речей відповідачів немає. Також позивач зазначає, що відповідачі самостійно не можуть приїхати до України та знятися з реєстраційного обліку за спірною адресою, а позивачі продовжують сплачувати за них комунальні послуги, в яких відповідачі участі не приймають, що порушує права позивачів (а.с. 2-6). Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2024 року провадження в частині позовних вимог до ОСОБА_4 закрито за клопотанням представника позивачів. Рішенням Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 25 листопада 2024 року у задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до неповнолітньої ОСОБА_3 , представник неповнолітньої ОСОБА_4 , треті особи - Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради відділ обліку проживання фізичних осіб, орган опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовлено (а.с.110-112). Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи не містять доказів ані щодо позивачів, ані щодо відповідачів для встановлення юридичних та фактичних підстав їх проживання у спірній квартирі, однак, суд врахував, що відповідач є неповнолітньою дитиною в розумінні ст. 6 Сімейного кодексу України, та в силу положень ст. 7 цього кодексу, суд не вважав причину непроживання дитини у спірному житлі неповажною, враховуючи її проживання в іншому місці з одним із батьків. Суд першої інстанції врахував висновок органу опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради № 6/11-167 від 15 серпня 2024 року про недоцільність визнання неповнолітньої ОСОБА_3 , 2007 року народження, такою, що втратила право користування житловим приміщенням, який узгоджується із положеннями Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Не погодившись з рішення суду першої інстанції, у грудні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через свого представника подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невірне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про задоволення позову (а.с. 118-125). Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав увагу письмовим доказам, що підтверджують факт непроживання відповідача у спірній квартирі, як і не дослідив Акт обстеження від 16 лютого 2024 року за підписами сусідів та директора КП Жилсервіс ДМР. Крім того, суд першої інстанції не врахував, що представник відповідача, який приймав участь у справі, повністю визнав позовні вимоги, пояснив, що відповідачі не мають можливості приїхати до України та добровільно знятися з реєстраційного обліку, адже знаходяться за кордоном, там працюють та навчаються. Разом з цим суд першої інстанції, нав`язуючи неповнолітній відповідачці обов`язок в приватизації та утриманні квартири, не врахував, що доказів її присутності немає у спірній квартирі та вона не цікавиться житлом з 2016 року без поважних причин, помилково прийнявши як доказ висновок органу опіки та піклування. Разом з цим скаржники зазначили, що 15 жовтня 2024 року відповідач ОСОБА_4 була знята з реєстраційного обліку, внаслідок чого судом першої інстанції було закрито провадження у справі щодо цього відповідача. У квітні 2025 року відповідач ОСОБА_3 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, через систему Електронний суд подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що 17 квітня 2025 року їй вже виповнилось 18 років та вона вже не є неповнолітньою дитиною і проти позовних вимог не заперечує, як і не заперечує проти задоволення апеляційної скарги. Підтвердила, що з 2016 року перебуває на постійному проживанні в Республіці Польща, де і навчається, наміру повертатись не має. Зазначила, що самостійно знятись з реєстраційного обліку не має можливості, оскільки це ускладнюється зайнятістю в навчальному закладі іншої країни. Також у квітні 2025 року відповідач ОСОБА_4 , скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, подала відзив на апеляційну скаргу, зміст якого є аналогічним змісту відзиву ОСОБА_3 . Інші учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористалися та відзивів на апеляційну скаргу не подавали, але, в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзивів на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до довідки № 5064 від 03 грудня 2020 року про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, виданої наймачу ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_2 , до складу сім`ї/зареєстрованих входять: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 - наймач; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - дружина, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 - син; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , - донька; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 - онука (а.с. 16). Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Самарським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 17). Як встановлено судом першої інстанції з акту домогосподарства від 16 лютого 2024 року, складеного мешканцями будинку АДРЕСА_3 , ОСОБА_4 , 1980 року народження, та ОСОБА_3 , 2007 року народження, у квартирі АДРЕСА_4 цього будинку не проживають з липня 2018 року і по теперішній час (а.с. 18). Також допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 показали, що вони є сусідами позивачів та відповідачів. Приблизно 2016-2017 відповідачі виїхали до Республіки Польща та більше не повертались. З`ясовуючи характер спірних правовідносин та фактичних обставин справи, суд першої інстанції зазначив, що заявлений позов стосується права на користування житловим приміщенням у спірній квартирі неповнолітньою дитиною ОСОБА_3 , 2007 року народження, а задоволення цього позову, пред`явленого до неї, суперечить як нормам Сімейного кодексу України, так і Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, враховуючи, що відповідач ОСОБА_3 є неповнолітньою дитиною та не може проявити свідому поведінку, що буде свідчити про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав необґрунтованими вимоги щодо визнання неповнолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування у спірному житловому приміщенні зазначеної квартири, що узгоджується і з висновком органу опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради №6/11-167 від 15 серпня 2024 року, з чим повністю погоджується і колегія суддів. Відповідно до частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно з частинами 2, 3 статті 12 ЦПК учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За правилами, встановленими частинами 1, 3 статті 13 ЦПК, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Статтею 76 ЦПК визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. За приписами частин 1, 5 статті 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Відповідно до частини 2 статті 77 ЦПК предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Так, з огляду на зміст приведених вище норм процесуальним завданням позивачів було доведення суду належними, допустимими та достовірними доказами, із дотриманням принципу їх достатності (статті 77-80 ЦПК), факту порушення відповідачами їх права законних користувачів спірної квартири, зокрема, неповнолітньої дитини, чого позивачем не виконано. За змістом ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі ст.379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до ст.64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно з ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ч.1 ст.71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У ч.3 ст.71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим, зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Згідно зі ст.72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Суд першої інстанції правомірно виходив з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у ст.71 ЖК України строки. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. Відповідний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц. Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно роз`яснень, які надав Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в п.п. 33, 34 постанови №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», застосовуючи положеннястатті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391,396 ЦК України, - позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. У постановах Верховного Суду від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17, від 19 квітня 2024 року у справі № 753/193/22, викладені такі висновки, що за загальним правилом, за наявності будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник житла має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання. Однак Верховний Суд неодноразово у своїх постановах вказував на те, що поняття «зняття з реєстрації» особи нерозривно пов`язане з поняттям «житлові права» (такі, як право власності на житлове приміщення, право користування житловим приміщенням, визнання особи такою, що втратила таке користування, виселення із займаного приміщення та інше). А тому вирішення позовної вимоги про зняття особи з реєстрації можливе лише за умови вирішення судом спору про самі житлові права такої особи, яку власник хоче виписати зі свого житла. Суд першої інстанції вірно зазначив, що позивачі не надали будь-яких доказів, які б підтверджували право власності на квартиру за позивачами, а також те, що вони є особами, які володіють майном (мають речове право) з підстави, передбаченої законом або договором. У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк. Відповідно достатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Колегія суддів наголошує, щовимоги пред`явлені позивачами до неповнолітньої особи ОСОБА_3 , яка також зареєстрована за спірною адресою та має у спірній квартирі житлові права, в розумінні висновків Верховного Суду. При цьому суд першої інстанції вірно наголосив, з чим повністю погоджується і колегія суддів, що ОСОБА_3 ,, як неповнолітня особа, не може виявити свідому поведінку, яка б свідчила на момент розгляду справи про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення в розумінні поняття житла. Згідно з ч.ч.1, 2, 3 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. За приписами ч.1ст.156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Згідно із ч.7ст.7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до ст. 16 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання. Суд першої інстанції дійшов правомірного та об`єктивного висновку, що не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі з урахуванням її проживання в іншому місці з одним із батьків, що також узгоджується і з висновком органу опіки та піклування Лівобережної адміністрації Дніпровської міської ради № 6/11-167 від 15.08.2024 про недоцільність визнання неповнолітньої ОСОБА_3 , 2007 року народження такою, що втратила право користування житловим приміщенням, з чим повністю погоджується і колегія суддів. Доводи скаржників про те, що станом на день подання апеляційної скарги та розгляду справи судом апеляційної інстанції ОСОБА_3 вже є повнолітньою, що також підтверджується і письмовими поясненнями, викладеними у відзиві на апеляційну каргу останньою, колегія суддів не може прийняти до уваги, адже станом на день розгляду справи судом першої інстанції відповідач ОСОБА_3 була неповнолітньою, що за своєю суттю має іншу правову природу для вирішення цієї справи та захисту права неповнолітньої дитини, як про це зазначено у рішення суду першої інстанції. Колегія суддів відзначає, що, будучи вже повнолітньою людиною, ОСОБА_3 може свідомо приймати для себе будь-яке рішення щодо збереження чи відмови від такого права у неї на проживання у спірній квартирі, та це питання регулюється у досудовому порядку. Проаналізувавши вищевикладене суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, пред`явлених позивачами до неповнолітньої ОСОБА_3 , оскільки на момент розгляду справи права неповнолітньої дитини, яка не могла керувати самостійно своїми правами, задоволенням такого позову порушувалися б, в розумінні положень Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, з чим повністю погоджується і колегія суддів. Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позову, предявленого до ОСОБА_3 , 2007 року народження, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Скаржники не скористалися наданими їм правами, не обґрунтували свої доводи апеляційної скарги, не надали суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Шило Тетяна Володимирівна залишити без задоволення. Рішення Самарського районного суду м.Дніпропетровська від 25 листопада 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 23 квітня 2025 року. Повний текст постанови складено 30 квітня 2025 року. Головуючий: В.С. Городнича Судді: М.Ю. Петешенкова Т.П. Красвітна