Постанова 4856 № 120/2993/24

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2993/24 Головуючий у 1-й інстанції: Томчук Андрій Валерійович Суддя-доповідач: Залімський І. Г. 28 квітня 2025 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Залімського І. Г. суддів: Сушка О.О. Мацького Є.М. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування рішення, В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, у якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, арешті та обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання від 23.11.2023 про переведення засудженого ОСОБА_1 для подальшого відбування покарання з державної установи "Вінницька виправна колонія (№86)" до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі Державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)". Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 08.10.2024 позов задоволено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08.10.2024 скасувати, прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з`ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованого рішення. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що оскаржуване рішення є законним, обґрунтованим і таким, що вирішує питання, які належать до дискреційних повноважень відповідної міжрегіональної комісії. Підставою для прийняття такого рішення стала отримана інформація та матеріали негласного характеру під грифом "таємно" оперативно-розшукового підрозділу, які свідчили про наявність підстав, передбачених ст. 10 КВК України, та інших виняткових обставин в розумінні ч. 2 ст. 93 КВК України, які унеможливлювали подальше відбування покарання засудженим ОСОБА_1 в державній установі "Вінницька виправна колонія (№86)". Позивач подав відзив на апеляційну скаргу відповідача в якому вказав на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, а також на безпідставність доводів апеляційної скарги. Зауважив, що його безпідставно переведено до установи виконання покарань, яка знаходиться в іншій адміністративно-територіальній області (Хмельницькій області), хоча його близькі родичі, а саме дружина ОСОБА_2 та неповнолітні діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є інвалідами з дитинства, зареєстровані та постійно проживають за адресою АДРЕСА_1 . Також оскаржуване рішення прийняте відповідачем з посиланням на ст.ст. 10, 93 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК України), але є необґрунтованим та не містить чітко визначених підстав для переведення позивача в іншу виправну колонію, хоча відповідно до вимог чинного законодавства це допускається лише за виняткових обставин. Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2025, з урахуванням п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Встановлено, що вироком Шаргородського районного суду Вінницької області від 30.06.2021 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , засуджений за ст. 289 ч. 2, ст. 185 ч. 3, 70 Кримінального кодексу України до 5 років 6 місяців позбавлення волі. До засудження позивач постійно проживав на території Вінницької області. Також у Вінницькій області за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані та постійно проживають його дружина та двоє неповнолітніх дітей: дружина ОСОБА_2 , діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є інвалідами з дитинства. З 05.04.2022 позивач відбував покарання в державній установі "Вінницька виправна колонія (№ 86)", яка є колонією середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Рішенням Комісії міжрегіонального управління від 23.11.2023 вирішено перевести засудженого ОСОБА_1 з державної установи "Вінницька виправна колонія (№ 86)" до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі державної установи "Шепетівська виправна колонія (№ 98)", враховуючи наявність підстав, передбачених ст.ст. 10, 93 КВК України. З рішенням про переведення позивача ознайомлено під підпис 29.11.2023. Водночас у тексті рішення позивачу роз`яснено його право на оскарження рішення в адміністративному порядку або безпосередньо до суду. Позивач вважає оскаржуване рішення відповідача протиправним, а тому звернувся до суду. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи Міжрегіональним управлінням не доведено правомірності оскаржуваного рішення про переведення ОСОБА_1 до іншої виправної установи через наявність обставин, які унеможливлюють подальше відбування позивача покарання в державній установі "Вінницька виправна колонія (№86)". Водночас саме по собі посилання відповідача на норми статті 10 та частини другої статті 93 КВК України не є свідченням обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень та дотримання ним свого процесуального обов`язку щодо доказування. Необґрунтованість рішення відповідача про переведення позивача до іншої виправної колонії поза місцем проживання самого позивача, його дружини та неповнолітніх дітей, свідчить про те, що обмеження права засудженого на повагу до його приватного та сімейного життя не відбулося "згідно із законом". Колегія суддів не погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції та враховує наступне. Частиною 2 статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 1 КВК України порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими регламентує кримінально-виконавче законодавство. Статтею 2 КВК України передбачено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до статті 10 КВК України засуджені мають право на особисту безпеку. У разі виникнення небезпеки життю і здоров`ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов`язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. Адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання. Згідно із частиною 1 статті 86 КВК України вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Статтею 93 КВК України унормовано, що засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України. Наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5 затверджено Положення про центральну та міжрегіональну комісії з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 266/30134 (Положення). Вказане Положення встановлює завдання, функції, права, обов`язки і порядок діяльності міжрегіональних та центральної комісій з питань визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання. Цим же наказом затверджено Порядок визначення засудженим виду установи виконання покарань, направлення для відбування покарання засуджених до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі та їх переведення, затверджений в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 265/30133 (Порядок), який встановлює механізм визначення засудженим до позбавлення волі виду установи виконання покарань, місця відбування покарання особам, засудженим до позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, обмеження волі, їх направлення і переведення для відбування покарання. Відповідно до розділу 1 Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5, комісії у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, а також Положенням про визначення виду колонії. Пунктом 6 розділу IV Порядку встановлено, що в окремих випадках, передбачених статтею 10 та частиною другою статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, за заявою засудженого, наряд на переведення засудженого з однієї установи виконання покарань (сектору) до іншої установи виконання покарань (сектору) (додаток 6) готується після надання до міжрегіональної чи центральної комісії вмотивованого висновку, затвердженого начальником міжрегіонального управління, або керівником Департаменту щодо установ центрального та південного регіонів (особами, які виконують їх обов`язки), та матеріалів, зібраних під час перевірки обставин, що перешкоджають перебуванню засудженого в установі виконання покарань (секторі). Підрозділ з контролю за виконанням судових рішень міжрегіонального управління або Департаменту на підставі витягу з протоколу засідання міжрегіональної чи центральної комісії протягом п`яти робочих днів з дати прийняття рішення комісією готує наряд на переведення засудженого з однієї установи виконання покарань (сектору) до іншої установи виконання покарань (сектору). Стаття 86 Кримінально-виконавчого кодексу України визначає що вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Міжрегіональна комісія - колегіальний орган, що утворюється в міжрегіональному управлінні, який здійснює направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої та розглядає скарги на рішення комісії СІЗО. З аналізу наведених правових норм, якими регламентується місце відбування покарання засудженими до позбавлення волі на певний строк та питання переведення таких осіб з однієї виправної колонії до іншої, встановлено, що відповідно до законодавства: - засуджений відбуває весь строк покарання в одній виправній колонії, водночас основним критеріям для визначення конкретної колонії для відбування покарання є її розташування в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці (області), де особа проживала до засудження або де постійно проживають її родичі, наприклад, батько або мати засудженого; - переведення засудженого для відбування покарання з однієї виправної колонії до іншої допускається лише у виняткових випадках, які пов`язані з наявністю обставин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цій колонії; такі обставини, зокрема, можуть обумовлюватися виникненням небезпеки для життя і здоров`я засудженого; - розгляд питання про переведення засудженого для відбування покарання до іншої виправної колонії в межах зони діяльності міжрегіонального управління здійснює відповідна міжрегіональна комісія; - рішення міжрегіональної комісії про переведення оформлюється протоколом засідання комісії, доводиться до відома засудженого під підпис та, у разі незгоди засудженого/його представника із прийнятим рішенням, може бути оскаржене ними у тому числі до суду. У рішенні ЄСПЛ від 23.10.2014 у справі «Вінтман проти України» (заява № 28403/05), ЄСПЛ погоджується з тим, що державні пенітенціарні органи повинні мати широкі дискреційні повноваження. А в п.89 , п.90 рішення ЄСПЛ зазначає, що Суд враховує законодавче положення, яким дозволяється переведення засудженого з однієї пенітенціарної установи до іншої тільки за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у «первинній» установі. Це обмеження як таке не видається неналежним, якщо дотримано вищезазначеної загальної норми щодо первинного розміщення засудженого до позбавлення волі. Під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду. Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин. (Постанова Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 120/4448/18-а). У статті10 КВК України закріплено право засуджених на особисту безпеку, а адміністрацію установи виконання покарань зобов`язано вживати заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, та вирішувати питання про місце подальшого відбування ним покарання. Тобто, у разі наявності небезпеки для життя і здоров`я засуджених, до яких згідно із законом прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб може бути застосований такий захід як переведення в іншу установу виконання покарань. Зміна умов тримання осіб, щодо яких застосовані заходи безпеки, здійснюється з додержанням вимог, передбачених чинним законодавством України. Колегія суддів вважає, що у цій справі визначення доцільності переведення засудженого з однієї колонії до іншої, аналогічного рівня безпеки і в межах зони діяльності одного міжрегіонального управління, є дискреційними повноваженнями комісії Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції. Відповідно до протоколу засідання Комісії міжрегіонального управління № 32 від 23.11.2023 прийнято рішення про переведення засудженого ОСОБА_1 з державної установи «Вінницька виправна колонія (№86)» до сектору середнього рівня безпеки для чоловіків, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, державної установи «Шепетівська виправна колонія (№98)», враховуючи наявність підстав, передбачених статтею 10 та частиною другою статті 93 КВК України. Відповідач обґрунтовує своє рішення винятковими обставинами, передбаченими ст. 10 та ст. 93 КВК України, а саме тим, що відповідно до висновку проведеного розслідування оперативно-розшуковим підрозділом міжрегіонального управління під грифом «таємно» подальше перебування засудженого ОСОБА_1 у державній установі «Вінницька виправна колонія (№86)» стало не можливим, оскільки була пряма загроза життю і здоров`ю як для нього, так і для інших засуджених, які відбувають покарання. З доводів позовної заяви вбачається, що єдиною підставою, яка, на думку позивача, унеможливлює його переведення з ДУ «Вінницька виправна колонія (№86)» до ДУ «Шепетівська виправна колонія (№98)», є проживання дружини та неповнолітніх дітей засудженого у селі Клекотина Жмеринського району Вінницької області, що призведе до порушення визначеного ст. 8 Конвенції з прав людини права позивача на повагу до його приватного та сімейного життя. Тобто обставини цієї справи, правовідносини, що є предметом оскарження у справі, охоплюються статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Європейський суд з прав людини у своїй практиці зазначає, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 квітня 2000 року у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98). Висновками ЄСПЛ, наведеними у рішенні від 23 жовтня 2014 року у справі «Вінтман проти України» (заява № 28403/05), підтверджено право засудженого на відбування покарання в колонії, наближеній до місця мешкання, або місця проживання близьких осіб. Аналогічне закріплення права засудженого містить і стаття 93 КВК України. Разом із тим у п.п. 84-86 даного рішення Суд зазначає, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя. Будь-яке обмеження права засудженої особи на повагу до його приватного та сімейного життя має застосовуватися «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Вислів «згідно із законом» не тільки диктує необхідність дотримання національного законодавства, але також пов`язаний з якістю зазначеного законодавства. Законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі. Проте законодавство повинне з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на «законну мету» відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання. Ступінь необхідної чіткості національного законодавства - яке, безумовно, не може передбачити всі можливі випадки - значною мірою залежить від змісту відповідного законодавства, сфери, яку воно регулює, а також від числа та статусу осіб, яких воно стосується. У даних рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що визначення місця відбування покарання засудженого у виді позбавлення волі або його переведення до іншої установи, неминуче призводить до втручання у його право, передбачене ст. 8 Конвенції, яке у свою чергу, повинно бути з дотриманням принципу законності і пропорційності, з урахуванням у тому числі і відстані установи виконання покарань від місця мешкання родини. Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення комісії від 23.11.2023 № 32 про переведення позивача в іншу установу аналогічного рівня безпеки, яка знаходиться в межах юрисдикції міжрегіонального управління, а саме у державну установу «Шепетівська виправна колонія (№98)», прийняте в порядку, передбаченому Наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5, та в межах наданих дискреційних повноважень. Таке рішення хоча і ґрунтується на документах із грифом «таємно», які не підлягають розголошенню, однак прийняте у зв`язку з прямою загрозою життю і здоров`ю як для позивача, так і для інших засуджених, які відбувають покарання в ДУ «Вінницька виправна колонія (№86)», що відповідає вимогам ст. 10 та ч. 2 ст. 93 КВК України, тобто з дотриманням принципу законності. Оцінюючи віддаленість ДУ «Шепетівська виправна колонія (№98)» від місця мешкання дружини та дітей позивача, що складає приблизно 250 км шляхами загального користування, колегія суддів відхиляє доводи позовної заяви про суттєве ускладнення або унеможливлення побачень засудженого із дружиною й дітьми та, як наслідок, порушення визначеного ст. 8 Конвенції з прав людини права на повагу до його приватного і сімейного життя. Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необґрунтованість рішення відповідача, оскільки вимогами КВК України та Порядку № 680/5 не встановлено обов`язку комісії щодо додаткових обґрунтувань свого рішення, у разі встановлення підстав для переведення засудженого відповідно до ст.ст. 10, 93 КВК України. Оскаржуване рішення прийняте відповідачем в межах повноважень, на законних підставах, з урахуванням їх винятковості та з урахуванням аналогічного рівня безпеки установи і в межах юрисдикції міжрегіонального управління. У відповідності із ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п.2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно із ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зважаючи на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, що призвело до неправильного вирішення справи, рішення суду першої інстанції належить скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Відповідно до ч.6 ст.139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат. За приписами ч.2 ст.139 КАС України при задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз. Вирішуючи питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд, керуючись вказаними положеннями статті 139 КАС України, виходить з того, що судове рішення ухвалено на користь суб`єкта владних повноважень, яким не понесено витрат, пов`язаних із залученням свідків та проведенням експертизи, у зв`язку із чим судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: апеляційну скаргу Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України задовольнити. Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2024 року скасувати. Ухвалити нове рішення. У задоволенні позову відмовити. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Головуючий Залімський І. Г. Судді Сушко О.О. Мацький Є.М.