Постанова 4824 № 757/16837/23-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Єдиний унікальний номер справи № 757/16837/23-ц Головуючий у суді першої інстанції - Бусик О. Л. Номер провадження № 22-ц/824/3180/2025 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 16 квітня ня 2025 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді: Яворського М.А., суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., за участю секретаря - Русан А.М.., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальність «Схід Фінанс», ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальність «Виробничо-торгова компанія «Стимул», Акціонерного товариства «Банк Альянс», третя особа - ОСОБА_3 , треті особи Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юдіна Максима Анатолійовича, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Халік Вікторія Володимирівна, про визнання недійсним правочину та визначення розміру заборгованості за кредитним договором, - ВСТАНОВИВ: У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ТОВ «Схід Фінанс», ОСОБА_2 , ТОВ «Виробничо-торгова компанія «Стимул», АТ «Банк Альянс», про визнання недійсним правочину та визначення розміру заборгованості за кредитним договором, у якому, із врахуванням заяви про зміну предмету позовної заяви від 27 вересня 2023 року, просив суд: визнати його право, як поручителя і іпотекодавця по Кредитному договору вважати відсутньою заборгованість по Кредитному договору №023-04/ПК від 19 жовтня 2004 року, станом на 31 жовтня 2014 року у зв`язку з її погашенням; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, серія та номер: 797, виданий 07 вересня 2020 року приватним нотаріусом КМНО Юдіним М.А., укладений між ТОВ «Схід Фінанс» та ОСОБА_2 ; скасувати реєстраційну дію приватного нотаріуса КМНО Юдіна М. А. стосовно запису про право власності - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 53936619 від 07 вересня 2020 року; визнати недійсним акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: реєстровий № 2619, 2620, виданий 20 листопада 2020 року приватним нотаріусом КМНО Халік В.В., укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «ВТК «Стимул»; скасувати реєстраційну дію приватного нотаріуса КМНО Халік В.В. стосовно запису про право власності - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер рішення: 55313290 від 24 листопада 2020 року. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 19 жовтня 2004 року між ОСОБА_3 , який є третьою особою у вказаному спорі та ТОВ «Банк Альянс» було укладено кредитний договір № 023-04/ПК на відкриття кредитної лінії. За період жовтень 2004 року - січень 2014 року умови кредитного договору неодноразово змінювалися підписанням додаткових угод до нього, на виконання яких Банк відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію з максимальною сумою кредиту в розмірі 143 500,00 Євро, терміном користування кредитними коштами - до 15 січня 2015 року, зі сплатою 18,9 % річних в Євро або 21,6 % річних в гривневому еквіваленті. На забезпечення виконання кредитного договору, 28 травня 2010 року між Банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір поруки з доповненнями до нього від 06 жовтня 2011 року, 26 січня 2012 року, 23 січня 2013 року, 31 січня 2014 року, відповідно до яких ОСОБА_1 зобов`язався солідарно з основним боржником відповідати перед кредитором за виконання зобов`язань, які виникають з умов кредитного договору від 19 жовтня 2004 року та додаткових угод до нього. Крім того, 03 лютого 2012 року між ним - позивачем у справі ОСОБА_1 , та ПАТ «Банк Альянс» був укладений договір іпотеки нерухомого майна, за умовами якого ОСОБА_1 як іпотекодавець передав, ПАТ «Банк Альянс» (іпотекодержателю) в якості забезпечення виконання зобов`язань позичальника ОСОБА_3 перед ПАТ «Банк Альянс», за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року №023-04/Пк - належну йому на праві власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Відтак позивач вказує, що він є майновим поручителем згідно кредитного договору, який був наданий відповідачем ОСОБА_3 . Позивач зазначає, що відповідно до умов кредитного договору ОСОБА_3 , як позичальник користувався кредитними коштами, які у 2014 році повернув у повному обсязі. Про вказане свідчить і те, що на квартиру АДРЕСА_2 , яка також була предметом іпотеки на підставі договору іпотеки від 20 жовтня 2004 року укладеного між позикодавцем ПАТ «Банк Альянс» та позичальником ОСОБА_3 позикодавцем/іпотекодержателем було звернуто стягнення. Вказує, не погоджуючись із відсутністю у позичальника заборгованості за кредитним договором ПАТ «Банк Альянс» у 2014 році звернувся з відповідними позовами до суду. Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 квітня 2015 року позов ПАТ «Банк Альянс» задоволено та стягнуто з нього - ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Альянс» заборгованість за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК в розмірі 141 329,19 Євро, що еквівалентно 3 349 360,47 грн, а також судові витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в сумі 3 654,00 грн. В подальшому, у процесі апеляційного перегляду вище вказаного заочного рішення Печерського районного суду м. Києва, ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року, у зв`язку із запереченням відповідача стосовно наявності заборгованості по цьому договору було призначено судово-економічну експертизу, на вирішення якої було поставлено питання: визначити розмір заборгованості позичальника ОСОБА_3 за кредитним договором № 023-04/ПК від 19 жовтня 2004 року з додатковими угодами до нього станом на 31 жовтня 2014 року, з урахуванням розрахунків, наданих суду та долучених до доказів на підтвердження погашення кредитної заборгованості. На думку позивача, за наслідками проведеної експертизи, відповідно до Висновку КНДІСЕ від 30 червня 2016 року, експерти не знайшли підтвердження наявності заборгованості ОСОБА_3 за кредитним договором. Вказує, що експертами було виявлено заборгованість ПАТ «Банк Альянс» перед ОСОБА_4 (переплату) в розмірі 135 515,00 Євро. Разом із тим, наголошує, як з`ясувалося, ПАТ «Банк Альянс», незважаючи на вищевказаний висновок КНДІСЕ від 30 червня 2016 року щодо відсутності заборгованості ОСОБА_3 по Кредитному договору, незважаючи на постанову Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у справі, якою заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 квітня 2015 року про стягнення заборгованості по Кредитному договору скасоване, у задоволенні позову відмовлено, а також незважаючи на існуючу заборону здійснювати дії, пов`язані з відчуженням будь-яким способом предметів іпотеки (відповідно до ухвали про забезпечення позову Личаківського районного суду м. Львова від 30 червня 2016 року) про стягнення заборгованості по Кредитному договору, здійснив наступні дії: 08 червня 2018 року уклав Договір № 7 про відступлення прав вимоги грошових зобов`язань за Кредитним договором прав за Договором забезпечення, відповідно до якого передав права вимоги по Кредитному договору (у тому числі, по Договору Іпотеки, що є грубим порушенням чинного законодавства - умисне невиконання судового рішення) новому кредитору - ТОВ «Альянс плюс». Відповідно до пункту 2.2. Договору № 7 розмір заборгованості боржника ОСОБА_3 , за Кредитним договором № 023-04/ПК становить 127 885,30 Євро. Цього ж дня, 08 червня 2018 року ТОВ «Альянс плюс» уклало новий Договір № 12-СФ/18 про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за Кредитним договором за договором забезпечення, відповідно до якого передало права вимоги по кредитному договору, у тому числі, по Договору Іпотеки, новому кредитору - ТОВ «Схід Фінанс». Відповідно до пункту 2.2 вищевказаного розмір заборгованості боржника ОСОБА_3 за кредитним договором № 023-04ПК від 10 жовтня 2004 року становить 127 885,30 Євро. Відтак, позивач зазначає, що відповідач порушив його права та інтереси, оскільки, незважаючи на відсутність заборгованості позичальника перед банком за Кредитним договором та попри ухвалу про забезпечення позову Личаківського районного суду м. Львова від 30 червня 2016 року, відступивши право вимоги грошових зобов`язань за Кредитним договором, тому він був вимушений звернутися до суду та просив вирішити спір у судовому порядку, задовольнивши позовні вимоги. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просив суд скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Доводи своєї апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції помилково визначено суть спору, оскільки в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції вказано, що спір між позивачем та відповідачем полягає у тому, що на думку позивача, по Кредитному договору існує заборгованість Банку перед позичальником. Проте, даний спір полягає у тому, що незважаючи на відсутність заборгованості позичальника перед банком за Кредитним договором та попри ухвалу про забезпечення позову Личаківського районного суду м. Львова від 30 червня 2016 року, відповідач відступив право вимоги грошових зобов`язань за Кредитним договором, відповідно до якого передав права вимоги, у тому числі по іпотечних договорах на користь ТОВ «Фінансова компанія «Альянс плюс», тобто здійснив дії, пов`язані з відчуженням третім особам предметів застави за Кредитним договором №023-04/ПК від 19 жовтня 2019 року. Разом з тим, в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції на відсутність у позичальника заборгованості перед Банком посилається лише на висновок КНДІСЕ від 30 червня 2016 року, не беручи до уваги первинні фінансові документи, які підтверджують здійснення платежів по Кредитному договору та відповідний розрахунок, що містяться у матеріалах справи. Відтак, вказані документи та розрахунок судом першої інстанції досліджено не було. Відтак апелянт наголошує, доказами незаконності правочинів, що оскаржуються є не наявність переплати по Кредитному договору, а відсутність заборгованості позичальника, відповідно, і майнового поручителя перед кредитором. Вказує, що судом першої інстанції не було вирішено клопотання про витребування доказів судом. А також було відмовлено у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи. Проте апелянт вважає, що вказана експертиза стосується суми коштів у сумі 293 068, 51 грн, які позичальник не отримував, а підпис, на його думку, є підробним. Тому, апелянт вказує, оскільки ця сума коштів є предметом позову, то підлягає дослідженню. Разом з тим, зазначає, що судом першої інстанції не було вирішено позовну вимогу щодо визнання права позивача як поручителя і іпотекодавця по Кредитному договору №023-04/ПК від 19 жовтня 2004 року, вважати відсутньою заборгованість по вищевказаному Кредитному договору станом на 31 жовтня 2014 року у зв`язку з ненаданням відповідачем в якості позикодавця наступних коштів позичальнику: 244 617, 00 грн від 19 жовтня 2004 року; 55 057,00 грн від 21 жовтня 2004 року; 316 026, 00 грн від 14 вересня 2005 року; 293 068, 51 грн від 27 січня 2012 року. 12 листопада 2024 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника АТ «Банк Альянс» - Фурмана Р.В., відповідно до якого просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Заперечуючи проти доводів, викладених у апеляційній скарзі вказує, що твердження апелянта що банком були вчинені правочини незважаючи на існуючу заборону здійснювати дії, пов`язані з відчуженням будь-яким способом предмету є необґрунтованими, оскільки банк, відступаючи право вимоги за Кредитним договором не порушив заборону, так як відчуження та відступлення права вимоги не є тотожними поняттями. Вказує, оскільки апелянт не надав доказів факту належного виконання зобов`язань за кредитним договором і факту переплати, то ТОВ «Схід Фінанс» як новий кредитор правомірно набув право на предмет іпотеки, а саме квартиру, яка була передана в іпотеку в якості забезпечення зобов`язань ОСОБА_3 перед кредитором ТОВ «Схід Фінанс», оскільки йому відступлені перинним кредитором ПАТ «Банк Альянс» всі права за кредитним договором та договорами забезпечення. Дій стосовно оскарження такого набуття прав на іпотеку апелянт не вчиняв. Звертає увагу суду, що дослідженими доказами та жодним судовим рішенням, яке набрало законної сили, не підтверджено факту відсутності заборгованості за Кредитним договором, внаслідок належного виконання умов вказаного договору. Щодо клопотання апелянта про проведення почеркознавчої експертизи зазначає, що позивач заявив дане клопотання після закриття підготовчого провадження та не заявив його під час підготовчого судового засідання, тому втратив таку можливість під час судового розгляду справи. При апеляційному розгляді справи представник апелянта ОСОБА_1 , адвокат Лемець В.В. підтримав, доводи викладені в апеляційній скарзі, та просив її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про задоволення позову з підстав зазначених в позовній заяві та мотивів, викладених в апеляційній скарзі. Представник відповідача ОСОБА_2 , адвокат Мацак О.Ю., заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції просив залишити без змін. Вважає, що доводи на які посилається апелянт не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків викладених у рішенні суду. На його переконання рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства. Інші належним чином повідомлені учасники справи не з`явились. Так, відповідачі у справі ТОВ «Схід фінанс», ТОВ «ВТК «Стимул», АТ «Банк Альянс» повідомлялися належним чином про дату, час та місце розгляду справи ( а.с. 99, 106, 107, 118, 119, 158, 161, 163, 164, 190, 193, 194, 196, т.4) однак в судове засідання їх представники не з`явилися та заяв про неможливість явки із причин, які б могли бути визнання судом поважними до суду не подали. Третя особи у справі Влох С.Т., приватні нотаріуси КМНО Юдін М.А., та ОСОБА_5 , також були повідомлені належним чином до суду не з`явилися та доказів поважності не подали. У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1 , адвоката Лемця В.В., представника відповідача ОСОБА_2 , адвоката Мацака О.Ю., який здійснював представництво в режимі відеоконференцзв`язку, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що 19 жовтня 2004 року між АКБ «Альянс», правонаступником якого є ПАТ «Банк Альянс» (кредитодавець), та ОСОБА_3 (позичальник) укладено кредитний договір № 023-04/ПК на суму 244 617,00 грн на строк до 16 жовтня 2008 року зі сплатою 34 % річних. 21 жовтня 2004 року сторони уклали додатковий договір, згідно з яким наданий за договором кредит переоформлено у відновлювальну відкличну кредитну лінію з лімітом у розмірі 315 000,00 грн. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 20 жовтня 2004 року між АКБ «Альянс» і ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_3 . У період з 21 жовтня 2004 року до 16 січня 2014 року, шляхом підписання низки додаткових договорів, сторони вносили відповідні зміни до умов кредитного договору, зокрема, щодо розміру позики, ліміту відновлювальної кредитної лінії, строку дії договору, процентної ставки тощо. Зокрема, згідно з додатковими договорами від 26 січня 2012 року та від 16 січня 2014 року сторони погодили, що максимальна сума кредиту становить 143 500,00 Євро, з терміном користування кредитними коштами до 15 січня 2015 року, зі сплатою за користування кредитом 18,9 % річних в євро або 21,6 % річних в гривні. Зміни також вносились і до договору іпотеки від 20 жовтня 2004 року, про що сторони укладали відповідні договори. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 03 лютого 2012 року між ПАТ «Банк Альянс» і третьою особою - ОСОБА_1 укладено ще один договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , за умовами якого ОСОБА_1 як іпотекодавець передав, ПАТ «Банк Альянс» ( іпотекодержателю) в якості забезпечення виконання зобов`язань позичальника ОСОБА_3 перед ПАТ «Банк Альянс», за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року №023-04/Пк - належну йому на праві власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Відтак позивач вказує, що він є майновим поручителем згідно кредитного договору, який був наданий відповідачем ОСОБА_3 . Виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечено порукою третьої особи ОСОБА_1 згідно з договором поруки від 28 травня 2010 року. У зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань за кредитним договором ПАТ «Банк Альянс» у липні 2014 році звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, провадження у справі за яким в подальшому було закрито ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 12 листопада 2019 року за клопотанням правонаступника банку - ТОВ «Схід Фінанс». Відсутність предмета спору ТОВ «Схід Фінанс» пов`язувало не з відсутністю заборгованості за кредитним договором, як такої взагалі, зокрема, шляхом сплати її позичальником, а у зв`язку з позасудовим вирішенням питання стягнення заборгованості за рахунок іпотечного майна у спосіб реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. У листопаді 2014 році ПАТ «Банк Альянс» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором із поручителя ОСОБА_1 (справа № 757/35497/14-ц). Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 30 квітня 2015 року позов ПАТ «Банк Альянс» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Альянс» заборгованість за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК в розмірі 141 329,19 Євро, що еквівалентно 3 349 360,47 грн. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2017 року вказане рішення суду першої інстанції змінено шляхом зменшення суми кредитної заборгованості, що підлягала стягненню із ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Альянс», до 48 654,25 Євро. При цьому апеляційний суд, з урахуванням висновку проведеної Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз комісійної судово-економічної експертизи від 30 червня 2017 року в сукупності з іншими доказами, визнав доведеним отримання позичальником кредитних коштів у сумі 1 271 068,61 грн та 85 385,00 Євро та існування заборгованості за кредитним договором у розмірі 48 654,25 Євро (заборгованість за тілом кредиту - 63 262,06 Євро та переплата за процентами - 14 607,82 Євро). Постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. За результатами нового розгляду справи № 757/35497/14-ц постановою Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 30 квітня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Банк Альянс» до ОСОБА_1 як поручителя відмовлено. Відмовляючи в задоволенні вказаного позову, апеляційний суд виходив із того, що порука ОСОБА_1 припинена на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, у зв`язку із пропуском банком шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя. Установлено, що згідно з висновком експертів КНДІСЕ від 30 червня 2017 року № 977/12117-12119/17-45 за результатами комісійної судово-економічної експертизи, «враховуючи розбіжність між даними заяв на видачу готівки та виписки банку в частині отримання ОСОБА_3 кредитних коштів, документально підтвердити заборгованість ОСОБА_3 за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК з додатковими угодами до нього, визначену ПАТ «Банк Альянс» в розрахунку заборгованості станом на 31 жовтня 2014 року, не вдається за можливе. За умови, якщо ОСОБА_3 за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК отримано кредитні кошти в сумі 1 271 068,51 грн та 85 385,00 Євро (згідно виписки банку), заборгованість ОСОБА_3 перед ПАТ «Банк Альянс» розрахунково складає 48 654,23 євро, в тому числі: заборгованість по тілу кредиту - 63 262,06 Євро та переплата по процентам - 14 607,82 Євро. За умови, якщо ОСОБА_3 за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК отримано кредитні кошти в сумі 655 368,51 грн та 85 385,00 Євро (згідно заяв на видачу готівки), заборгованість ОСОБА_3 перед ПАТ «Банк Альянс» відсутня, при цьому переплата ОСОБА_3 за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК розрахунково складає 135 515,00 Євро, в тому числі: переплата по тілу кредиту - 50 655,92 Євро та переплата про процентам - 84 589,08 Євро». Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 13 жовтня 2021 року у справі № 463/9645/19, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 17 січня 2023 року та постановою Верховного Суду від 21 вересня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ПАТ «Банк Альянс», третя особа - ОСОБА_1 , про стягнення коштів - залишено без задоволення. Установивши, що ОСОБА_3 не надав належних та допустимих доказів того, що він здійснив переплату за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний та касаційний суд, зробив висновок про відмову в задоволенні позову в частині стягнення коштів, оскільки, відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Банк Альянс» до поручителя ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором (справа № 757/35497/14-ц), апеляційний суд виходив із того, що порука ОСОБА_1 припинена на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України у зв`язку із пропуском банком шестимісячного строку для пред`явлення вимоги до поручителя, а не у зв`язку з відсутністю заборгованості за кредитним договором (основного зобов`язання), а висновок експертів КНДІСЕ від 30 червня 2017 року № 977/12117-12119/17-45 не містить категоричних висновків про наявність переплати ОСОБА_3 за кредитним договором, оскільки такий висновок зроблено «за умови». Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, щодослідженими судом доказами та жодним судовим рішенням, яке набрало законної сили, не підтверджено факту відсутності заборгованості за Кредитним договором внаслідок належного виконання умов кредитного договору. Ураховуючи наведене, суд першої інстанції виснував, що підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання відсутньою заборгованості по Кредитному договору № 023-04/ПК від 19 жовтня 2004 року станом на 31 жовтня 2014 року відсутні, оскільки факт наявності боргу вже встановлювався іншими судами в інших судових справах - № 757/35497/14-ц, 463/9645/19-ц. Даючи оцінку доводами позивача щодо відсутності заборгованості позичальника перед новим кредитором - ТОВ «Схід Фінанс» по Кредитному договору та посилання з цього приводу на висновок КНДІСЕ № 977/12117-12119 від 30 червня 2017 року суд першої інстанції зазначив, що боржником за кредитним договором ОСОБА_3 вже ініціювався розгляд питання судом стосовно повернення кредитором (в даному випадку ТОВ «Схід Фінанс») переплати за кредитним договором з посиланням на вищезазначений Експертний висновок, який позивач ОСОБА_1 надає в якості доказу і у даній справі. При цьому, судами у вище наведених справах були зроблені відповідні висновки стосовно неможливості прийняття результатів Експертного висновку, оскільки останній не містить жодних категоричних даних, які б свідчили про наявність самого факту переплати за Кредитним договором та чіткого конкретного розміру такої переплати. Перевіряючи доводи позивача у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 07 вересня 2020 року, який був укладений між ТОВ «Схід Фінанс» та ОСОБА_2 та реєстраційні записи стосовно нерухомого майна, з підстав, що у позичальника була відсутня кредитна заборгованість, існувала переплата за Кредитним договором, а тому банк не мав права відчужувати спірне нерухоме майно на користь третьої особи, суд першої інстанції виснував, що оскільки позивач не надав доказів факту належного виконання зобов`язань позичальником за кредитним договором ( ОСОБА_3 ) і факту переплати, тому суд дійшов висновку про те, то ТОВ «Схід Фінанс» як новий кредитор правомірно набув право на предмет іпотеки, а саме квартиру, яка була передана в іпотеку в якості забезпечення зобов`язань ОСОБА_3 перед кредитором - ТОВ «Схід Фінанс», оскільки йому були відступлені первинним кредитором - Пат «Банк Альянс» всі права за кредитним договором та договорами забезпечення. Установлено, що дій стосовно оскарження такого набуття прав на іпотеку позивач не вчиняв. У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 07 вересня 2020 року ТОВ «Схід Фінанс» правомірно відчужив предмет іпотеки на користь ОСОБА_2 . Позивач не є учасником спірного правочину стосовно нерухомого майна. Якими діями права позивача було порушено оскаржуваним правочином купівлі-продажу між особами, які не є учасниками кредитних правовідносин, позивач не зазначає. Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та реєстраційних дій стосовно зазначеного нерухомого майна є такими, що не підтверджені належними доказами, у зв`язку із чим у задоволенні їх має бути відмовлено. Апеляційний суд в цілому погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову виходячи з наступного. Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову відповідає з огляду на наступне. Так, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України). Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПКУкраїни). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту [див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17, (провадження № 61-2417сво19)]. Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55)). Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)). Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19). Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача. Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні). Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункти 110-113 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23)). Так, ст. 16 ЦК України визначено способи захисту права та інтересу осіб при звернення до суду. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Із матеріалів вказаної справи вбачається, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду із вказаним позовом з врахуванням уточнення позовних вимог від 23 жовтня 2023 року (а.с. 235 -241 т. 2), серед інших вимог просив суд : визнати його право, як поручителя і іпотекодавця по Кредитному договору вважати відсутньою заборгованість по Кредитному договору №023-04/ПК від 19 жовтня 2004 року, станом на 31 жовтня 2014 року у зв`язку з її погашенням. Однак колегія суддів вважає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у вище вказаний спосіб не відповідає змісту ст. 16 ЦК України та не може бути задоволений судом по суті, оскільки він не є ефективним і та не призведе до поновлення прав позивача щодо повернення у його власність іпотечної квартири АДРЕСА_1 . Так із матеріалів справи вбачається, що спір у вказаній справі виник між позивачем у справі ОСОБА_1 та відповідачами у справі АТ «Банк альянс» як первісним іпотекодержателем, ТОВ «Схід фінанс» правонаступником попереднього іпотекодержателя, а також із ОСОБА_2 , як набувачем права власності на іпотечну квартиру, ТОВ «Стимул» як останнім набувачем та чинним власником вище вказаної квартири АДРЕСА_1 . Як зазначив суд першої інстанції спір між позичальником ОСОБА_3 та кредитором АТ «Банк Альянс» в частині визначення наявності заборгованості позичальника уже був предметом судового розгляду між вказаними особами, зокрема у справах № 757/35497/14-ц, 463/9645/19-ц. Так, зокрема із постанови Київського апеляційного суду від 04 березня 2020 року у справі № 757/35497/14-цвбачається, що апеляційний суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги банку до поручителя не підлягають задоволенню з підстав того, що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку погашення чергового платежу не пред`явив вимоги до поручителя щодо виконання ним зобов`язання. Тобто вказаним судом рішенням не підтверджується факт виконання позичальником взятих себе зобов`язань.При цьому із постанови Верховного Суду від 19 грудня 2019 року звернуто увагу суду апеляційної інстанції проте, що«В пункті 6.1 кредитного договору визначено що: «щомісяця, в термін до 29 числа поточного місяця, сплачувати відсотки за користування кредитними коштами на транзитний рахунок № НОМЕР_1 , але не пізніше 29 числа наступного за поточним місяцем». Згідно останніх редакцій розрахунку заборгованості від 20 грудня 2016 року наданої Банком до суду апеляційної інстанції вбачається, що останній транш кредиту був наданий позичальнику 07 жовтня 2011 року, останній поточний платіж на погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 1 269,00 Євро ОСОБА_3 було сплачено 31 січня 2012 року. Наступні платежі проведені через рік - 30 січня 2013 року у сумі 4,81 Євро та 03 березня 2014 року у сумі 515,96 Євро (т. 5 а. с. 32, 232-239). Банк надсилав відповідачу претензії, вимоги та повідомлення про порушення умов кредитного договору з розрахунками заборгованості та вимогами про його сплату (т. 1 а. с. 87-104)». Так, Львівський апеляційний суд розглядаючи справу №463/9645/19-ц позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Банк Альянс», третя особа - ОСОБА_1 , про стягнення коштів та визнання припиненими договорів іпотеки, у своїй постанові від 17 січня 2023 року дійшов висновку, що належним чином, дослідженими судом першої інстанції доказами та жодним судовим рішенням, яке набрало законної сили, не підтверджено факту відсутності заборгованості ( ОСОБА_3 ) за кредитним договором станом на 30 жовтня 2014 року внаслідок належного виконання позичальником умов кредитного договору. Верховний суд переглядаючи 21 вересня 2023 року вище вказану постанову за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 13 жовтня 2021 року у складі судді Грицка Р. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2023 року виснував, що ОСОБА_3 не надав належних та допустимих доказів того, що він здійснив переплату за кредитним договором від 19 жовтня 2004 року № 023-04/ПК, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову в частині стягнення коштів, оскільки, відмовляючи в задоволенні позову ПАТ «Банк Альянс» до поручителя ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором (справа № 757/35497/14-ц), апеляційний суд виходив із того, що порука ОСОБА_1 припинена на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України. Таким чином вище вказаними судовими рішенням не підтверджено факту виконання в повному обсягу позичальником ОСОБА_3 взятих на себе зобов`язань за кредитним договором №023-04/ПК від 19 жовтня 2004 року, тому звернення позивача у вказаній справі ОСОБА_1 , який не є позичальником із позовом про визнання його право, як поручителя і іпотекодавця по Кредитному договору вважати відсутньою заборгованість по Кредитному договору №023-04/ПК від 19 жовтня 2004 року, станом на 31 жовтня 2014 року у зв`язку з її погашення не є ефективним способом захисту прав позивача на предмет іпотеки. Крім того колегія суддів враховує, що відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його із чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року в справі № 756/15538/15 (провадження № 61-18736сво18) зазначено, що: «віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору». Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18). Згідно зі статтею 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України. До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України) відносяться усі випадки, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця). У пункті 114 постанови від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. У пунктах 83-86 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже, є неефективними. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року (провадження № 6-140цс14), власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Таким чином, вимога позивача про витребування нерухомого майна є ефективним і достатнім способом захисту порушеного права, який забезпечує повністю відновлення порушеного права власника, у якого вибуло майно із володіння поза його волею, а отже, відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи. Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах. У пункті 10.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19) зазначено, що для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17. Право власника на витребування свого майна із чужого незаконного володіння не є похідним від наведених вимог, воно зберігається за власником за наявності умов, викладених у статтях 387, 388 ЦК України, що й повинно бути доведено в суді. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) скарзі, зазначено, що: "набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. […] У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. […] пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права". Із матеріалів справи вбачається, що позивач крім іншого також посилався на те, що правонаступник первісного іпотекодержателя ( АТ «Банк Альянс) - ТОВ «Схід фінанс» - не правомірно на було права власності на предмет іпотеки : квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується наказом Міністерства юстиції України № 2009/5 від 16 червня 2020 року яким скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 11 жовтня 2019 року № 49139810, прийняте державним реєстратором департаменту з питань реєстрації виконавчого органу КМР Подою С.П. Із наданих представником позивача письмових доказів - висновку колегії Міністерства юстиції України з розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державного реєстратора , суб`єктів державної реєстрації, територіальних органів міністерства юстиції від 27 травня 2020 року вбачається, що колегією МЮУ було встановлено, що при зверненні стягнення іпотекодержателем ТОВ «СХІД Фінанс» на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка була у власності ОСОБА_1 не було дотримано вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку» - не направлено іпотекодавцю вимогу про усунення порушень, а державний реєстратор, здійснюючи реєстрацію права власності на іпотечне майно в порядку ст. 37 Закону України «Про іпотеку» не перевірив дотримання зазначених вимог ст. 35 вказаного Закону та в порушення п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою КМУ №1127 від 25 грудня 2015 року здійснив реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «СХІД ФІНАНС». Оскільки позивач у справі звертаючись до суду із вказаним позовом мотивував своє звернення не порушення порядку вибуття квартири із власності іпотекодавця, та не заявляв вимоги про його витребування від останнього набувача - ТОВ «Стимул» на свої користь, а тим, що у боржника за кредитним договором ОСОБА_3 відсутня заборгованість за кредитним договором не надавши доказів на підтвердження вказаного факту, тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у редакції в якій позивач просив захистити його право. Отже розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судові рішення, яке відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 21 квітня 2025 року. Головуючий суддя : М.А.Яворський Судді : Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв