Ухвала КЦС ВС № 203/76/22

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 квітня 2025 року м. Київ справа № 203/76/22 провадження № 61-3623ск25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. 0. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І., розглянув касаційну скаргу Дніпровської міської ради, яка підписана представником Підлубним Едуардом Станіславовичем, на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2024 року у складі судді Казака С. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року у складі суддів Красвітної Т. П., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про встановлення факту проживання в квартирі, визнання таким, що набув право користування жилим приміщенням та за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради, про виселення, ВСТАНОВИВ: Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовомдо Дніпровської міської ради про встановлення факту проживання в квартирі, визнання таким, що набув право користування жилим приміщенням. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він на початку 2012 року оселився у квартирі АДРЕСА_1 в якості члена сім`ї та 14 березня 2014 року був зареєстрований за цією адресою. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2016 року було змінено умови договору житлового найму на квартиру та його було визнано наймачем за раніше укладеним договором найму. На підставі вказаного рішення суду виконавчий комітет Центральної районної у м. Дніпрі ради 20 січня 2017 року прийняв рішення № 16 про переоформлення на його ім`я особового рахунку. 08 серпня 2019 року він досяг пенсійного віку. В зв`язку із великими чергами в Управлінні пенсійного фонду, а також в зв`язку із тим, що він багато років працював у смт. Покровське, він вирішив оформити пенсію в Покровському районі, де це було зробити значно легше. У відділенні Покровського пенсійного фонду йому роз`яснили, що для оформлення пенсії у них, необхідно знятись з реєстрації місця постійного проживання в м. Дніпрі та зареєструватись в смт. Покровське. Для цього він знявся з реєстрації у м. Дніпрі та зареєструвався в будинку свого сина по АДРЕСА_2 . Після реєстрації в смт. Покровське позивач туди ніколи не переїжджав, а продовжував проживати у своїй квартирі. 01 жовтня 2019 року він оформив пенсію. Коли в 2021 році він звернувся до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур для отримання довідки про склад сім`ї для подальшої приватизації квартири йому повідомили, що добровільно поновити реєстрацію проживання в квартирі не має можливості та рекомендовано звернутись до суду. На протязі всього часу проживання в квартирі він працював в різних установах м. Дніпра. Після зняття з реєстраційного обліку в квартирі нікуди не виїздив, продовжував користуватись квартирою, проживаючи в ній, сплачуючи квартирну плату, комунальні послуги. В квартирі знаходиться все його майно. Позивач просив: встановити факт його проживання в квартирі АДРЕСА_1 з часу зняття з реєстраційного обліку в квартирі в 2019 році по теперішній час; поновити його право користування зазначеною квартирою шляхом визнання його таким, що набув право користування квартирою АДРЕСА_1 . У вересні 2022 року Дніпровська міська рада звернулась із позовом до ОСОБА_1 про виселення. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до листа КП «ДМБТІ» ДМР від 17 червня 2022 року № 4212 житловий будинок АДРЕСА_3 зареєстрований за місцевою радою на підставі рішення виконкому від 16 липня 1993 року № 1261. В матеріалах інвентаризаційної справи відсутні відомості щодо реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_4 у цьому будинку. Також відсутні відомості щодо передачі квартири у власність в порядку приватизації. Відповідно до листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 01 лютого 2022 року № 6/5-214 зареєстровані особи в квартирі відсутні. Актом від 19 жовтня 2021 року мешканці будинку підтвердили, що ОСОБА_1 проживає в квартирі, тобто без реєстрації. Отже, квартира самовільно зайнята останнім без наявності будь-яких документів, у тому числі ордеру. Останній має у власності інше житло, а тому не потребує надання йому житлового приміщення. Тому міська рада просила виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2024 року в задоволенні позову Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про виселення відмовлено. Позов ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про встановлення факту проживання в квартирі, визнання таким, що набув право користування жилим приміщенням задоволено частково. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_1 з 19 червня 2019 року по теперішній час. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з Дніпровської міської ради на користь держави судовий збір в сумі 992,40 грн. Понесені Дніпровською міською радою судові витрати покладено на останню. Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 25 жовтня 2022 року об`єднано в одне провадження цивільну справу № 203/76/22 (провадження № 2/0203/657/2022), за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про встановлення факту проживання в квартирі, визнання права користування жилим приміщенням, з цивільною справою № 203/3288/22 (провадження № 2/0203/1180/2022) за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради, про виселення. Рішення суду мотивоване тим, що позивач ОСОБА_1 вселився до спірної квартири за згоди первісного основного наймача ОСОБА_2 , проживаючи з останнім однією сім?єю, ведучи з ним спільне господарство, будучі в подальшому зареєстрованим в квартирі. Тобто, у відповідності до положень статей 64, 65 ЖК України та статті 817 ЦК України, позивач вселився до квартири у законний спосіб та набув право користування цим житлом. Відповідно до рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2016 року у цивільній справі № 203/1086/16-ц та рішення виконавчого комітету Центральної районної у м. Дніпрі ради від 20 січня 2017 року № 16 ОСОБА_1 є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 та на його ім`я переоформлено особистий рахунок. Знявшись з реєстрації позивач фактично вказане житло не залишав, продовжуючи в ньому постійно, безперервно мешкати та утримуючи останнє, оплачуючи комунальні послуги, а тому внаслідок зняття з реєстрації не втратив право користування цим житлом. Відсутність підтвердженого факту проживання в квартирі після зняття з реєстрації 19 червня 2019 року позбавляє позивача можливості поновити реєстрацію в квартирі та реалізувати подальші права щодо приватизації останньої. З урахуванням вищенаведеного, суд зробив висновок про задоволення позову ОСОБА_1 в частині встановлення факту його проживання в спірній квартирі з 19 червня 2019 року по теперішній час, а також відмови в задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 про виселення останнього за безпідставністю цих вимог. Також не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 в частині поновлення його права користування квартирою шляхом визнання його таким, що набув право користування останньою, оскільки таке право фактично було підтверджено рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2016 року у цивільній справі № 203/1086/16-ц, переоформленням в подальшому на його ім`я особистим рахунком згідно рішення виконавчого комітету Центральної районної у м. Дніпрі ради від 20 січня 2017 року №16 та не було втрачено внаслідок зняття з реєстрації. Постановою Дніпровського апеляційного судувід 29 січня 2025 року апеляційну скаргу Дніпровської міської ради задоволено частково. Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - залишено без задоволення. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2024 року в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, встановлення факту проживання ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_1 з 19 червня 2019 року по теперішній час та в частині стягнення з Дніпровської міської ради на користь держави судового збору в сумі 992,41 грн скасовано та у скасованій частині ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про встановлення факту проживання в квартирі відмовлено. В іншій частині рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2024 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що Дніпровська міська рада не навела обставин незаконного (самовільного) вселення ОСОБА_1 у спірну квартиру, врахував наявність рішення суду про визнання ОСОБА_1 наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення - спірної квартири, прийняття рішення виконавчого комітету Центральної районної у м. Дніпрі ради 20 січня 2017 року № 16 про переоформлення особового рахунку вказаної квартири на ім`я ОСОБА_1 , укладення договору найму житла від 08 лютого 2017 року. Також міською радою не надано доказів визнання недійсним, розірвання, припинення вказаного вище договору найму житла від 08 лютого 2017 року, тощо. Зняття з реєстрації саме по собі не свідчить про непроживання ОСОБА_1 у вказаній вище квартирі, не свідчить про втрату ним права користування спірною квартирою. Згідно змісту позовної заяви Дніпровської міської ради, вона визнає факт проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі на час пред`явлення міською радою до суду позову у даній справі (вересень 2022 року). Згідно наданих доказів, ОСОБА_1 несистематично сплачував комунальні послуги щодо спірної квартири, що підтверджується копіями квитанцій; періодично у спірній квартирі ОСОБА_1 бачили свідки, які були допитані у суді першої інстанції. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки доказам, у їх сукупності; приймаючи до уваги, що право користування ОСОБА_1 спірною квартирою підтверджено рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2016 року № 203/1086/16-ц, яке набрало законної сили та не втрачається саме по собі внаслідок зняття особи з реєстрації; враховуючи, що міська рада, як власник цієї квартири не зверталась з вимогами про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про поновлення його права користування зазначеною квартирою шляхом визнання його таким, що набув право користування житловим приміщенням, а також відсутність підстав для задоволення вимог міської ради про виселення ОСОБА_1 з цієї квартири з підстав (відповідно до змісту позовної заяви) незаконного вселення.В той же час факт постійного проживання ОСОБА_1 з часу зняття з реєстраційного обліку в квартирі в 2019 році по теперішній час не доведений належними та достатніми доказами. Встановлення рішенням суду (у резолютивній частині) факту проживання (тим більше не постійного) ОСОБА_1 не є ефективним способом захисту, не призводить до поновлення прав позивача, а підлягає доведенню у справі про захист житлових прав на цю квартиру. На викладене вище місцевий суд уваги не звернув, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню в частині часткового задоволення позову ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, встановлення факту його проживання в спірній квартирі з 19 червня 2019 року по теперішній час, з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні даної позовної вимоги. В іншій частині рішення підлягає залишенню без змін. У березні 2025 року засобами поштового зв`язку Дніпровська міська рада звернулась з касаційною скаргою, в якій просилапоновити строк на касаційне оскарження, скасувати рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Дніпровській міській раді та ухвалити нове рішення, яким ці вимоги задовольнити в повному обсязі. Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення в частині відмови в задоволенні позову Дніпровської міської ради ухвалені з порушенням норм матеріального права, а суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16, від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 та Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 755/12199/18, від 21 травня 2020 року у справі № 199/9418/16, від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17, від 20 жовтня 2021 року у справі № 760/5955/17, від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15, від 29 листопада 2023 року у справі № 638/9683/20, від 06 квітня 2022 року у справі № 332/2378/19, а саме: за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні; ОСОБА_1 не має права користування спірним житлом, самовільно зайняв його, проживає за відсутності ордеру, правових підстав та з порушенням встановленого порядку, тому суд безпідставно не застосував норми статті 116 ЖК України та не виселив його; оскільки у ОСОБА_1 відсутні законні та належні підстави для користування чужим майном, ним не доведено стійкий зв`язок (тривале та постійне проживання особи) із спірною квартирою, відсутні підстави вважати спірну квартиру його житлом в розумінні статті 8 Конвенції; суди не звернули уваги, що Дніпровська міська рада як власник майна відповідно до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю, зокрема вимагати виселення відповідача, якому надано право користування зазначеним житловим приміщенням тимчасово, на період його проживання в спірній квартирі, проте суди положення зазначеної статті не застосували; апеляційний суд безпідставно зазначив, що належним способом захисту в даних правовідносинах є вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в той час як ефективним способом захисту прав власника житлового приміщення, переданого в найм, від неправомірних дій наймача, є пред`явлення негаторного позову, яким по своїй суті і є позов про виселення наймача. У клопотанні, яке міститься в касаційній скарзі, Дніпровська міська рада просила поновити строк на касаційне оскарження, оскільки повний текст постанови від 29 січня 2025 року складений не був, сторонам у встановлений законом строк не наданий, а надісланий у Електронний кабінет у підсистемі ЄСІТС лише 18 лютого 2025 року о 23:26. Отже граничний термін для подання касаційної скарги почався з 20 лютого 2025 року та закінчується 21 березня 2025 року, тобто причини пропуску строку на касаційне оскарження є поважними. До касаційної скарги додані докази отримання постанови апеляційного суду, з яких вбачається, що вона надійшла до Електронного кабінету 18 лютого 2025 року. Згідно з частинами першою, другою статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена 29 січня 2025 року. Відомості про складання повного тексту не зазначені. Касаційна скарга здана до поштового відділення 19 березня 2025 року, тобто з пропуском строку на касаційне оскарження. Враховуючи, що касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення судового рішення, тому клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження підлягає задоволенню. У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів. Суди встановили, що: рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2016 року у цивільній справі № 203/1086/16-ц, яке набрало законної сили 21 червня 2016 року, задоволено позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до КП «Житлове господарство Кіровського району» ДМР, третя особа - Кіровська районна у м. Дніпропетровську рада, про зміну договору житлового найму. Визнано ОСОБА_1 наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1 , замість попереднього наймача - ОСОБА_2 . Зобов`язано КП «Житлове господарство Кіровського району» ДМР переоформити особистий рахунок № НОМЕР_1 , відкритий на ім`я ОСОБА_2 , на ім`я ОСОБА_1 ; 20 січня 2017 року виконавчим комітетом Центральної районної у м. Дніпрі ради прийнято рішення № 16 про переоформлення особистого рахунку квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_1 . Склад сім`ї: ОСОБА_1 - головний квартиронаймач, ОСОБА_2 ; 08 лютого 2017 року між КП «Житлове господарство Кіровського району» ДМР та ОСОБА_1 укладений договір найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду, за умовами якого наймодавець надає наймачу у безстрокове користування квартиру АДРЕСА_1 ; відповідно до листа Відділу обліку проживання фізичних осіб Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 22 серпня 2022 року №10/5-1015, ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою по АДРЕСА_5 з 14 березня 2014 року по 19 червня 2019 року; Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, який є органом приватизації житлового фонду, що перебуває у комунальній власності Дніпровської міської територіальної громади, в особі Дніпровської міської ради, повідомив, що за архівними даними приватизаційних справ департаменту відсутня інформація щодо передачі у власність громадянам шляхом приватизації квартири АДРЕСА_1 ; розпорядження органу приватизації щодо квартири за зазначеною адресою не видавалося; листом Комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» Дніпровської міської ради від 17 червня 2021 року № 4212 повідомлено, що станом на 31 грудня 2012 року житловий будинок АДРЕСА_6 (зараз м .Дніпро) зареєстрований за Місцевою Радою на підставі рішення виконкому від 16 липня 1993 року № 1261; за адресою по АДРЕСА_5 , станом на 27 січня 2022 року зареєстровані особи відсутні; згідно копії довідки ТОВ «Автопромінь» від 14 травня 2021 року № 22д, ОСОБА_1 , який мешкає за адресою по АДРЕСА_5 , дійсно працює на посаді водія у вказаному підприємстві, з 12 липня 2018 року по теперішній час; ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_7 з 29 вересня 2020 року на підставі договору купівлі-продажу від 29 вересня 2020 року № 563, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Васильєвою Я. О.; ОСОБА_1 також належить на праві приватної власності житловий будинок по АДРЕСА_8 , загальною площею 57,5 кв. м на підставі свідоцтва про право на спадщину від 16 грудня 2006 року та садовий будинок по АДРЕСА_9 , на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 , виданого виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради 16 січня 2011 року; 19 червня 2019 року за заявою позивача ОСОБА_1 було знято з реєстрації місце проживання у вказаній вище квартирі та цього ж дня зареєстроване за адресою по АДРЕСА_10 , загальною площею 76,8 кв. м, який належав ОСОБА_1 на праві власності, на підставі договору купівлі-продажу № 1167 від 10 жовтня 1995 року; 21 квітня 2021 року місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване по АДРЕСА_2 ; 09 червня 2021 року було знято місце проживання ОСОБА_1 за адресою по АДРЕСА_2 . Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР). Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Європейський суд з прав людини вказав, що «коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов`язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов`язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв`язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32 - 35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції». В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15(провадження № 61-25867св18), на яку Дніпровська міська рада посилається в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набув законної сили. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частини четверта, п`ята статті 82 ЦПК України). Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Суди встановили, що ОСОБА_1 проживає в спірній квартирі на законних підставах (рішення суду про визнання наймачем, прийняття рішення про переоформлення особового рахунку та укладення договору найму житла), зняття з реєстрації саме по собі не свідчить про непроживання та втрату ним права користування спірною квартирою. За таких обставин суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради. Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не має права користування спірним житлом, самовільно зайняв його, проживає за відсутності ордеру та правових підстав спростовуються обставинами, встановленими рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2016 року у цивільній справі № 203/1086/16-ц. Посилання в касаційній скарзі на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 та Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 755/12199/18, від 21 травня 2020 року у справі № 199/9418/16, від 21 травня 2020 року у справі № 428/3476/17, від 20 жовтня 2021 року у справі № 760/5955/17, від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15, від 29 листопада 2023 року у справі № 638/9683/20, від 06 квітня 2022 року у справі № 332/2378/19 не свідчать про те, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без їх урахування. Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). Аналіз змісту касаційної скарги, судових рішень в оскарженій частині свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Клопотання Дніпровської міської ради про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року задовольнити. Поновити строк на касаційне оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Дніпровської міської ради, яка підписана представником Підлубним Едуардом Станіславовичем, на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 30 липня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про встановлення факту проживання в квартирі, визнання таким, що набув право користування жилим приміщенням та за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство "Жилсервіс-5" Дніпровської міської ради, про виселення Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Судді: І. О. Дундар Є. В. Краснощоков В. І. Крат