Постанова КГС ВС № 910/7116/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2025 року м. Київ cправа № 910/7116/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Ємця А. А. - головуючого, Булгакової І. В., Малашенкової Т. М., за участю секретаря судового засідання - Іщука В. В., представників: позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Беквард Плюс» - Сабадин А. В., відповідача Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» -Волосюк Т. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 (колегія суддів: Михальська Ю. Б. (головуюча), Тищенко А. І., Коробенко Г. П.) та рішення Господарського суду міста Києва від 21.08.2024 (суддя Турчин С. О.), на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.02.2025 (колегія суддів: Михальська Ю. Б. (головуюча), Тищенко А. І., Коробенко Г. П.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Беквард Плюс» до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про визнання недійсним одностороннього правочину, УСТАНОВИВ: У червні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Беквард Плюс» (далі - позивач, Товариство) звернулося до господарського суду з позовом до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» (далі - відповідач, Комунальне підприємство), в якому просило визнати недійсним оформлений письмовим повідомленням від 24.05.2024 № 053/05-2082 односторонній правочин Комунального підприємства про дострокове розірвання в односторонньому порядку з 16.05.2024 договору від 20.04.2022 № ДНП-2022-04/01 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, укладеного з Товариством (далі - оспорюваний односторонній правочин про розірвання договору). Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зміст оспорюваного одностороннього правочину про розірвання договору від 20.04.2022, який за своєю правовою природою є договором найму, не відповідає умовам п. 7.6 договору від 20.04.2022 у редакції протоколу узгодження розбіжностей від 20.04.2022, суперечить приписам ч. 3 ст. 291 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та встановленому ст. 188 цього Кодексу загальному порядку розірвання договорів, а тому підлягає визнанню недійсним відповідно до ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Господарський суд міста Києва у рішенні від 21.08.2024 позов задовольнив повністю. Визнав недійсним односторонній правочин Комунального підприємства, оформлений письмовим повідомленням від 24.05.2024 № 053/05-2082, про дострокове розірвання в односторонньому порядку з 16.05.2024 договору від 20.04.2022 № ДНП-2022-04/01 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, укладеного з Товариством. Стягнув з відповідача на користь позивача 3 028,00 грн судового збору та 15 000,00 грн витрат на правову допомогу. Висновки суду першої інстанції по суті спору мотивовані тим, що договір від 20.04.2022 за своєю правовою природою є договором найму, за умовами п. 7.6 якого у редакції протоколу узгодження розбіжностей не передбачено права сторін на дострокове одностороннє розірвання договору, тому відповідач мав дотримуватися положень ст. 291 ГК України та порядку розірвання, встановленого ст. 188 цього Кодексу, разом з тим вчинений відповідачем односторонній правочин суперечить цим нормам господарського законодавства, що свідчить про наявність підстав для визнання його недійсним за приписами ст.ст. 203, 215 ЦК України. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що наданий позивачем оригінал протоколу узгодження розбіжностей, підписаний сторонами та скріплений їх печатками, з урахуванням пояснень заяви свідка - в. о. директора відповідача, свідчить про узгодження зі сторони Комунального підприємства розбіжностей до договору від 20.04.2022, у тому числі в частині, що стосується підстав для розірвання договору. Північний апеляційний господарський суд у постанові від 27.01.2025 рішення місцевого господарського суду залишив без змін, а у додатковій постанові від 18.02.2025 - заяву позивача про ухвалення додаткового рішення задовольнив частково; стягнув з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 11 000,00 грн. Апеляційний суд, переглянувши справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача, у постанові від 27.01.2025 погодився з висновками суду першої інстанції по суті спору. Розглянувши заяву позивача про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, суд у додатковій постанові від 18.02.2025 з огляду на ст.ст. 126, 129 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та заперечення відповідача дійшов висновку про неспівмірність заявленого розміру витрат на правову допомогу зі складністю справи та зменшив їх розмір з 13 000,00 грн до 11 000,00 грн. У поданих касаційних скаргах Комунальне підприємство, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, судові рішення по суті спору оскаржує з підстави касаційного оскарження за пп. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та просить скасувати постановлені у справі рішення по суті спору, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, а додаткову постанову апеляційного суду - з підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та просить скасувати ухвалену у справі додаткову постанову, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні заяви позивача про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції. За доводами відповідача: - суд першої інстанції, апеляційний суд не врахували правових висновків Верховного Суду у постанові від 28.01.2020 у справі № 910/6981/19 щодо питання застосування ст. 86 ГПК України, в результаті чого залишили поза увагою такі факти: (1) у договорі від 20.04.2022 відсутні будь-які застереження стосовно його дії разом із протоколом узгодження розбіжностей; (2) відповідач не отримував від позивача засобами поштового зв`язку пропозицій щодо підписання протоколу узгодження розбіжностей та внесення змін до договору від 20.04.2022, які встановлюють кращі умови для позивача; (3) у відповідача відсутній оригінал примірника цього протоколу, відповідно, він не знав про його існування; (4) Комунальне підприємство правомірно розірвало договір, оскільки дотрималося порядку, встановленого п. 7.8 (шляхом направлення письмового повідомлення від 24.05.2024 № 053/05-2082), а тому у позивача були відсутні підстави для звернення до суду. Також відповідач зазначив, що апеляційний суд не врахував висновків Верховного Суду у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 18.03.2021 у справі № 910/15621/19 щодо питання застосування ст. 129 ГПК України, внаслідок чого суд стягнув витрати на професійну правничу допомогу у розмірі, який не є співмірним з предметом позову та є надмірним; - відсутній висновок Верховного Суду про те, чи може вважатися заява свідка, додана до матеріалів справи, доказом укладення протоколу узгодження розбіжностей до договору. За доводами касаційної скарги в цій частині спір у справі виник на підставі того, яка редакція договору є кінцевою, тому допустимими доказами є саме письмові докази, якими сторони врегулювали свої правовідносини, зокрема договір від 20.04.2022 та можливий протокол узгодження розбіжностей від цієї ж дати, однак не свідчення свідка, яке не може підтвердити або спростувати факту існування або відсутності письмового доказу, а тому наявна в матеріалах справі нотаріально посвідчена заява свідка не є допустим доказом у розумінні ст.ст. 77, 87 ГПК України. Верховний Суд в ухвалі від 14.03.2025 відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою на судові рішення по суті спору з підстав, передбачених пп. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а в ухвалі від 24.03.2025 - за касаційною скаргою на додаткову постанову апеляційного суду з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу; призначив касаційну скаргу на додаткову постанову суду апеляційної інстанції до спільного розгляду зі скаргою на судові рішення по суті спору. 01.04.2025 позивач подав до Верховного Суду відзиви, в яких заперечив проти покликань відповідача на постанови Верховного Суду, правовідносини в яких не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, просив закрити касаційне провадження в частині підстав за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу, залишити оскаржувані судові рішення без змін. Одночасно у відзивах на касаційні скарги позивач заявив про понесення ним судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката в суді касаційної інстанції, у розмірі 20 000,00 грн. Просив стягнути з відповідача на користь позивача 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційних скаргах доводи відповідача, врахувавши заперечення позивача у відзивах на касаційні скарги, Верховний Суд дійшов таких висновків. У справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 20.04.2022 Комунальне підприємство (сторона-1) в особі в. о. директора ОСОБА_1 та Товариство (сторона-2) уклали договір про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, за змістом п. 1.1 якого сторона-1 передає за плату стороні-2 для експлуатації, утримання та облаштування майданчик для паркування транспортних засобів, що включає 283 місця для платного паркування транспортних засобів, а також 32 спеціальних місця для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю, для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів. Строк дії договору становить 1096 календарних днів від дати підписання акта приймання-передачі (п. 7.2). У договорі сторони погодили, зокрема, такі умови: п. 2.1 - сторона-1 здійснює моніторинг та обстеження майданчика для паркування (підп. 2.1.2); має право безперешкодного доступу на майданчик для паркування для здійснення моніторингу та обстеження території в будь-який момент без попереднього повідомлення сторони-2, при цьому сторона-1 зобов`язується не перешкоджати господарській діяльності сторони-2 (підп. 2.1.3); п. 2.2 - сторона-2 за власні кошти здійснює облаштування та обладнання майданчика для паркування згідно з Правилами паркування (дорожніми знаками, дорожньою розміткою, шлагбаумом, приміщення для охорони, огорожею тощо) відповідно до схеми організації дорожнього руху (підп. 2.2.2); п. 3.2 - акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію має бути підписаний сторонами з моменту погодження схеми організації дорожнього руху у встановленому порядку відповідно до Правил благоустрою міста Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25.12.2008 № 1051/1051, але не пізніше ніж через п`ять робочих днів з моменту затвердження; п. 3.5 - за результатами проведення моніторингу (обстеження) території майданчика для паркування у випадку виявлення порушень умов договору сторона-1 складає про це акт, який надсилає стороні-2. Виявлені порушення мають бути усунуті стороною-2 у п`ятнадцятиденний термін від дати направлення акта, про що сторона-2 повинна повідомити сторону-1 до закінчення цього строку. За умовами п. 7.6 договору сторона-1 має право на дострокове розірвання договору в односторонньому порядку, зокрема, у випадках: - виявлення порушень умов договору вперше - не раніше ніж на двадцятий день від дати направлення акта відповідно до п. 3.5, якщо сторона-2 повідомила сторону-1 про усунення порушень у визначеному договором порядку (підп. 7.6.1); - повторного виявлення порушень умов договору - в будь-який момент після повторного виявлення порушення незалежно від того, чи усунуте воно стороною-2 (підп. 7.6.2). За умовами п. 7.8 у випадку дострокового розірвання договору з підстави, визначеної, зокрема, у підп. 7.6.2, сторона-1 направляє стороні-2 письмове повідомлення про розірвання. У такому випадку договір вважається розірваним з дати, зазначеної в повідомленні. Згідно з п. 7.12 сторона-2 має право на розірвання договору в односторонньому порядку незалежно від наявності порушення його умов стороною-1 за умови письмового повідомлення сторони-1 про розірвання не пізніше ніж за тридцять календарних днів до запланованої дати розірвання договору. Також суди з`ясували, що 20.04.2022 Комунальне підприємство в особі в. о. директора ОСОБА_1 та Товариство підписали протокол узгодження розбіжностей до договору, згідно з яким погодили викласти в редакції Товариства, зокрема, такі підпункти, пункти договору: підп. 2.1.2 - сторона-1 здійснює моніторинг та обстеження майданчика для паркування за попередньою згодою сторони-2; підп. 2.1.3 - сторона-1 за попередньою згодою сторони-2 має право доступу на майданчик для паркування для здійснення моніторингу та обстеження території. Здійснює моніторинг та обстеження території майданчика для паркування. Виявлення за результатами моніторингу та обстеження території майданчику для паркування кількості автомобілів, які не відповідають схемі організації дорожнього руху, є підставою для винесення стороні-2 попередження про усунення виявлених недоліків або змін до зазначеної схеми; підп. 2.2.2 - сторона-2 за власні кошти здійснює облаштування та обладнання майданчика для паркування згідно з Правилами паркування (дорожніми знаками, дорожньою розміткою, шлагбаумом, приміщення для охорони, огорожею, зарядними станціями для електромобілів, критими місцями для паркування, іншими об`єктами дорожнього сервісу тощо) в будь-який момент; п. 3.2 - акт приймання-передачі майданчика в експлуатацію має бути підписаний з моменту отримання стороною-2 усіх дозвільних документів для здійснення діяльності та приведення майданчика у відповідність всіх норм законодавства; п. 7.2 - строк дії договору становить 2190 календарних днів від дати підписання акта приймання-передачі стороною-1 в експлуатацію стороні-2 майданчика для паркування; п. 7.6 - договір може бути припинений у таких випадках: - якщо сторона-2 не здійснила оплати в повному обсязі і таке порушення триває понад п`ять місяців поспіль (підп. 7.6.1); - знищення майданчика для паркування, що знаходиться в користуванні (підп. 7.6.2); - достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду (підп. 7.6.3); - в інших випадках, передбачених законом (підп. 7.4.4). Зокрема, підп. 7.6.1, 7.6.2, пп. 7.6, 7.8, 7.13 сторони узгодили виключити з первісного тексту договору. Протокол узгодження розбіжностей містить відомості про складення його у двох примірниках - по одному кожній зі сторін і визнання його невід`ємною частиною договору від 20.04.2022. 02.05.2023 позивач та відповідач склали та підписали акт приймання-передачі паркувального майданчика. 27.02.2024 Комунальне підприємство склало акт обстеження майданчика для паркування, в якому зафіксувало на паркувальному майданчику визначення 315 м/м при фактичному розташуванні 340 м/м; відсутність покриття, відведених місць для людей з інвалідністю зі встановленням інформаційних табличок, на підставі якого направило Товариству лист від 04.03.2024 № 053/05-788 про усунення виявлених порушень та приведення паркувального майданчика у відповідність до схеми організації дорожнього руху та умов договору. У відповідь Товариство з посиланням, зокрема, на підп. 2.1.2 договору у редакції протоколу узгодження розбіжностей звернуло увагу на те, що Комунальне підприємство не попередило про проведення будь-яких перевірок, а тому діяло всупереч умовам договору. 14.03.2024 Комунальне підприємство повторно здійснило обстеження майданчика для паркування та склало акт обстеження, в якому зафіксувало відсутність місць для людей з інвалідністю зі встановленням інформаційних табличок, дорожніх знаків, розмітки, покриття, зберігання на місцевості демонтованих ларьків (МАФІВ) і вантажних контейнерів та визначення 315 м/м при фактичній можливості розташування 376 м/м, на підставі якого надіслало Товариству лист від 20.03.2024 № 053/05-1054 про усунення виявлених порушень умов договору в первісній редакції. У відповідь Товариство повторно звернуло увагу відповідача на умови, зокрема, підп. 2.1.2 договору у редакції протоколу узгодження розбіжностей щодо порядку проведення моніторингу та обстеження, а також заперечило проти розрахунку кількості паркомісць на майданчику. У листі від 24.05.2024 № 053/05-2082 Комунальне підприємство з посиланням на п. 7.6, підп. 7.6.2 договору в первісній редакції повідомило Товариство про дострокове розірвання договору від 20.04.2022 в односторонньому порядку з 16.05.2024, зобов`язання звільнити майданчик до 31.05.2024, необхідність з`явитися до підприємства для підписання акта повернення з експлуатації майданчика для паркування. Отже, за встановлених обставин підставою для дострокового одностороннього розірвання договору шляхом направлення письмового повідомлення в порядку п. 7.8 відповідач визначив підп. 7.6.2 п. 7.6 договору в первісній редакції. Товариство з огляду на підписаний сторонами протокол узгодження розбіжностей, згідно з яким сторони зміст п. 7.6 договору виклали в іншій редакції, а підп. 7.6.2, п. 7.8 - виключили, не погодилося з наявністю у Комунального підприємства права на дострокове розірвання договору від 20.04.2022 в односторонньому порядку за попереднього повідомлення, в тому числі з підстав, виявлених під час обстеження порушень, що стало причиною звернення до суду з цим позовом. З матеріалів справи вбачається, що до позову Товариство додало, зокрема, копії договору від 20.04.2022 та протоколу узгодження розбіжностей від цієї ж дати. Під час вирішення спору Комунальне підприємство у відзиві на позовну заяву заперечувало проти законності протоколу узгодження розбіжностей, ставило під сумнів його чинність, вказувало на необізнаність про його існування через відсутність оригіналу цього документа на підприємстві. При цьому суди з`ясували, що такі посилання відповідача відсутні у досудовій діловій переписці між сторонами, незважаючи на те що позивач у листах звертав увагу на існування протоколу узгодження розбіжностей. Ураховуючи такі заперечення відповідача, позивач долучив до матеріалів оригінал протоколу узгодження розбіжностей від 20.04.2022, а також надав нотаріально посвідчену заяву свідка - ОСОБА_1 від 01.07.2024, який у період з 16.11.2022 до 19.02.2024 обіймав посаду першого заступника директора Комунального підприємства та у період з 10.01.2022 до серпня 2022 року виконував обов`язки директора цього підприємства. Дослідивши надані позивачем докази, суди попередніх інстанцій встановили, що: - оригінал протоколу узгодження розбіжностей, підписаний зі сторони Комунального підприємства в. о. обов`язків директора ОСОБА_1., який діяв на підставі розпорядження Київського міського голови від 24.12.2021 № 1212 та статуту, підпис ОСОБА_1 скріплений печаткою підприємства, фрагмент якої наявний також на кожній сторінці протоколу і доказів втрати, викрадення, вибуття з володіння підприємства печатки відповідач не надав; - нотаріально посвідчена заява свідка - в. о. обов`язків директора ОСОБА_1 від 01.07.2024 містить повідомлення про укладення та підписання ним 20.04.2022 договору та протоколу узгодження розбіжностей з Товариством, примірники яких перебували на підприємстві. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ці докази є належними / допустимими у цьому випадку та підтверджують факт укладення сторонами протоколу узгодження розбіжностей до договору, на спростування якого відповідач не надав жодного доказу, відповідно, вказали, що при розірванні договору слід виходити з його умов, узгоджених у протоколі розбіжностей, оскільки наданий суду оригінал такого протоколу з урахуванням повідомлення в. о. обов`язків директора Комунального підприємства в заяві свідка про укладення та підписання ним цього документа свідчить про те, що 20.04.2022 Комунальне підприємство погодилося виключити п. 7.6, підп. 7.6.2 з договору та викласти його п. 7.6 в іншій редакції, яка не передбачає права сторін на дострокове одностороннє розірвання договору, натомість надає їм право припинити договір, зокрема, за домовленістю або за рішенням суду. При цьому суди попередніх інстанцій відхили аргументи відповідача про: відсутність у нього примірника протоколу узгодження розбіжностей, зазначивши що така обставина не впливає на його дійсність та факт існування; ненадходження на поштову адресу підприємства пропозиції про укладення договору з протоколом узгодження розбіжностей, вказавши що такі пропозиції, зокрема протокол, могли надаватися наручно. Як наслідок, суди дійшли висновку про задоволення позову з мотивів, що договір від 20.04.2022 за своєю правовою природою є договором найму, тому з огляду п. 7.6 договору з урахуванням протоколу узгодження розбіжностей відповідач мав дотримуватися положень ст. 291 ГК України та порядку розірвання, встановленого ст. 188 цього Кодексу, разом з тим вчинений відповідачем односторонній правочин суперечить цим нормам господарського законодавства, що свідчить про наявність підстав для визнання його недійсним за приписами ст.ст. 203, 215 ЦК України. У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а згідно з ч. 4 цієї статті Кодексу суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. Стосовно посилань відповідача на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм процесуального права при оцінці на предмет допустимості такого письмового доказу у справі, як заява свідка, колегія суддів вказує таке. Відповідно до чч. 1, 3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, що кореспондується з приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України. Згідно зі ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (належність доказів). У ч. 1 ст. 77 ГПК України зазначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимість доказів). Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи. Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що суд використав недопустимий доказ. За змістом ст. 73 ГПК України одними з джерел доказування, зокрема, є: - письмові докази - документи, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, та подаються в оригіналі або належним чином засвідченій копії (ч. 1 ст. 91 цього Кодексу); - показання свідка - повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи, яке викладається в письмовій заяві за підписом свідка, посвідченого нотаріусом (ч. 1 ст. 87, чч. 1, 3 ст. 88 цього Кодексу). Водночас за приписами ч. 2 ст. 87 ГПК України на підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Отже, показання свідків, як і письмові документи в оригіналі та/або копіях, є доказами в розумінні ст. 73 ГПК України. За приписами ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Аналізуючи вказані норми процесуального права Верховний Суд неодноразово виснував, що: 1) учасники справи, інші особи, зацікавлені у певному результаті розгляду справи, можуть надавати показання свідка і можуть бути допитані судом в якості свідків, який оцінює ці докази у сукупності з іншими відповідно до свого внутрішнього переконання; особиста зацікавленість в результаті розгляду справи як позивача, так і відповідача, яка є беззаперечною і презюмується, не робить показання таких свідків недопустимим доказом (постанови від 14.07.2021 у справі № 921/260/19, від 09.11.2021 у справі № 910/11343/20, від 08.07.2020 у справі № 905/1134/19, від 28.09.2022 у справі № 927/911/21); 2) не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, або які ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, а тому заява свідка є доказом, який за умови дотримання вимог процесуального закону щодо її форми, підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами у справі відповідно до ст. 86 ГПК України (постанови від 10.12.2019 у справі № 911/1382/18, від 16.03.2023 у справі № 910/5850/20); 3) перед здійсненням дослідження і оцінки певного доказу, господарському суду під час судового провадження насамперед необхідно з`ясувати його допустимість. Показання свідків є допустимими доказами лише в тому разі, коли надані ними відомості про обставини відповідно до законодавства мають бути підтверджені саме таким способом та не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Крім того, суд не бере до розгляду показань свідків, які не стосуються предмета доказування, що свідчить про їх неналежність (постанова від 06.02.2025 у справі № 914/1179/20). У контексті справи, яка розглядається, письмовим доказом, який підтверджує укладення між сторонами протоколу узгодження розбіжностей до договору, є наданий позивачем підписаний сторонами оригінал цього документа, а заява свідка є додатковим письмовим доказом, наданим на підтвердження обставин підписання його відповідачем в особі в. о. обов`язків директора ОСОБА_1, тобто таких, які стосуються предмета доказування. Зважаючи на наведені висновки Верховного Суду, обставини вчинення підпису на протоколі узгодження розбіжностей в. о. обов`язків директора ОСОБА_1. могли бути підтверджені іншими доказами такими, як особистими свідченнями цієї особи виконавчого органу підприємства, оформленими заявою свідка, який з огляду на займану посаду з 10.01.2022 до серпня 2022 року безпосередньо був обізнаний про факт підписання ним названого документа. За встановлених обставин Суд не вбачає порушень судами попередніх інстанцій під час врахування заяви свідка для встановлення обставин підписання відповідачем протоколу узгодження розбіжностей до договору норм ст.ст. 76, 77, 86, 87 ГПК України і невідповідності їх застосування уже сформованим висновкам суду касаційної інстанції щодо питання комплексного застосування, зокрема, ст.ст. 76, 77, 86, 87 ГПК України та зазначає про відсутність підстав для формулювання іншого правового висновку. Щодо покликань скаржника на постанову Верховного Суду від 28.01.2020 у справі № 910/6981/19 слід зазначити, що правовий висновок у ній за своїм змістом зводиться до того, що суд зобов`язаний дотримуватися встановленого ст. 86 ГПК України принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін. Такий висновок суду касаційної інстанції щодо питання застосування ст. 86 ГПК України як процесуальної норми є загальними для розгляду справи у господарських судах, незалежно від характеру спірних правовідносин, тому колегія суддів відхиляє посилання позивача у відзиві на приписи п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України. У контексті справи, яка розглядається, відповідач вказує на те, що суди не дослідили належним чином та не надали належної оцінки протоколу узгодження розбіжностей, який вносить численні зміни до договору від 20.04.2022, що покращують умови для позивача, тобто за доводами скаржника суди порушили норми процесуального права щодо обов`язку суду оцінювати докази. З огляду на зазначене колегія суддів вказує, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (ч. 1 ст. 237 ГПК України). За приписами ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів»). Верховний Суд у постанові від 27.03.2025 у справі № 910/1586/24 зазначав, що у господарському процесуальному законодавстві діє класичний принцип «jura novit curia» або «суд знає закони», який полягає в тому, що: суд знає право; суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в господарському процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При вирішенні господарського спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Виходячи з положень ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах. Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою принципу «jura novit curia», згідно з якого неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень у цій справі, досліджуючи правову природу укладеного між сторони договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, суди попередніх інстанцій з посиланням на правовий висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23 у п. 69 вказали, що цей правочин є договором найму, відповідно, застосували при вирішення спору ст.ст. 188, 291 ГК України, які визначають порядок зміни, розірвання господарських договорів / припинення договору оренди, та ст.ст. 203, 215 ЦК України, на які посилався позивач. Проте суди залишили поза увагою й інший правовий висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23, наведений у п. 73, згідно з яким такий правочин за своєю правовою природою є не просто договором найму в загальному його розумінні, а договором найму комунального майна (паркувального майданчика). Відповідно до положень ч. 3 ст. 760 ЦК України особливості найму окремих видів майна встановлюється цим Кодексом та іншими законами, а за приписами ч. 1 ст. 209 цього Кодексу - правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані, зокрема, з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, передачею права на експлуатацію такого майна регулюються нормами спеціального закону, який має пріоритетність у застосуванні, а саме - Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (діє з 27.12.2019), який встановлює, зокрема, етапність передачі такого майна в оренду (ст. 5); визначення стартової орендної плати і строку оренди (ст. 9); передачу в оренду майна без проведення аукціону (ст. 15); укладення договору оренди та внесення змін до нього (ст. 16); порядок продовження договору оренди (ст. 18); взаємовідносини щодо прав власності між орендодавцем та орендарем (ст. 23); умови припинення договору оренди та правові наслідки цього (ст.ст. 24, 25). Так, за змістом ст. 16 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» договір оренди вчиняється у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, якщо строк, на який укладається цей договір, перевищує п`ять років. Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору визначені у ст. 220 ЦК України, згідно з якою у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені ст. 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити, зокрема, цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства (ч. 1); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 3). Відповідно до ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1, 3 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов`язань, що в ньому закріплені. Верховний Суд, зокрема, у постанові від 26.03.2025 у справі № 729/559/21 зазначив, що нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio - «з початку»), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure - «по закону», «у силу закону»). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio - «на підставі своєї посади»), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (аналогічний висновок містять постанови, зокрема, від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц, від 31.05.2023 у справі № 635/5911/18). При цьому наслідки нікчемності правочину наступають для сторін також у силу вимог закону і суд може їх застосувати з власної ініціативи, що врегульовано ч. 5 ст. 216 ЦК України. Отже, суд має повноваження з власної ініціативи робити висновок про нікчемність договору навіть, якщо жодна із заінтересованих осіб на це не покликається та не вимагає, і такий підхід застосований Верховним Судом у справах № 524/5152/15-ц (постанова 09.12.2019) та № 616/137/16-ц (постанова від 15.03.2018), в якій суд касаційної інстанції, серед іншого, зазначив: «Верховним Судом з`ясовано, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки тому факту, що зазначений договір, про розірвання якого позивач повідомив відповідача, є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення, хоча судом першої інстанції вірно визначено, що зазначений договір є змішаним договором, який поєднує в собі, в тому числі ознаки договору найму транспортного засобу». Зважаючи на викладене, суди попередніх інстанцій, встановивши у цій справі обставини: - укладення між сторонами 20.04.2022 договору про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, предметом користування якого є майданчик для паркування як комунальне майно, і таке користування носить строковий та оплатний характер, не надали належної кваліфікації правовій природі відносин між позивачем та відповідачем з урахуванням правового висновку об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23 (п. 73); - підписання сторонами 20.04.2022 протоколу узгодження розбіжностей та визнавши його належним доказом на підтвердження укладення зі сторони відповідача, з`ясувавши що цим документом сторони внесли зміни в умови договору, зокрема, в частині встановлення строку його дії у 2190 календарних днів (п. 7.2) від 02.05.2023 (дати підписання акта приймання-передачі), - не дослідили належним чином та не надали в порядку ст. 86 ГПК України оцінки зміненому договору на предмет відповідності приписам спеціального закону та, як наслідок, керуючись принципом «суд знає закони», не перевірили наявності / відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин ч. 1, 3 ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України, що має важливе значення для правильного вирішення цієї справи, ураховуючи предмет та підстави позову Товариства. Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову є передчасними, а судові рішення по суті спору не відповідають ст.ст. 86, 236, 237 ГПК України і такі порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 300 ГПК України), оскільки існує потреба для надання належної оцінки та дослідження наявних в матеріалах справи доказів та встановлення пов`язаних із ними обставин з урахуванням зазначеного в цій постанові. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень ч. 3 ст. 310 ГПК України, постанова суду апеляційної інстанції від 27.01.2025 та рішення суду першої інстанції від 21.08.2024 у цій справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, відповідно, касаційна скарга відповідача на судові рішення по суті спору підлягає частковому задоволенню. При новому розгляді справи судам необхідно врахувати викладене, дослідити зібрані у справі докази, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону. За результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі. Щодо касаційної скарги відповідача на додаткову постанову апеляційного суду від 18.02.2025 Суд зазначає, що за змістом ст. 244 ГПК України додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Отже, додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 904/8884/21). Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови апеляційного суду від 27.01.2025 та рішення суду першої інстанції від 21.08.2024 у цій справі, то додаткову постанову апеляційного суду від 18.02.2025 також слід скасувати, незалежно від вимог та доводів касаційної скарги відповідача, які стали підставою для відкриття касаційного провадження з перегляду цього додаткового судового рішення. Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.08.2024 у справі № 910/7116/24 задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 21.08.2024, додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.02.2025 у справі № 910/7116/24 скасувати.

3. Справу № 910/7116/24 передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя А. А. Ємець Судді: І. В. Булгакова Т. М. Малашенкова