Постанова КЦС ВС № 758/11320/20

Постанова Іменем України 26 березня 2025 року м. Київ справа № 758/11320/20 провадження № 61-11764св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач), судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Народна порука», товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова ініціатива», розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 01 серпня 2022 року в складі судді: Якимець О. І., та постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року в складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М., Історія справи Короткий зміст позову У жовтні 2020 році ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Народна позика» (далі - ТОВ «ФК «Народна позика», у 2023 році змінена назва на ТОВ «Народна порука»), товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова ініціатива» (далі - ТОВ «Фінансова ініціатива») про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна. Позов мотивований тим, що 01 липня 2011 року між ОСОБА_2 , яка є її дочкою, та АТ «Ерде Банк» укладено кредитний договір№ К-83/11, відповідно до умов якого банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 350 000 грн. Позивач вказувала, що для забезпечення виконання умов кредитного договору, між нею та банком укладено іпотечний договір від 01 липня 2011 року, відповідно до пункту 2.1. якого вона, як іпотекодавець, передала іпотекодержателю нерухоме майно, а саме двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . У зв`язку із скрутним фінансовим становищем у ОСОБА_2 сформувалася заборгованість за кредитним договором, тому позивач погодилася на умови банку підписати запропонований договір купівлі-продажу квартири, щоб її донька змогла укласти кредитний договір з ТОВ «ФК «Народна позика» та передати спірну квартиру в іпотеку. 07 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Народна позика» укладено кредитний договір № 0711001/000-КФШ/12, за умовами якого відповідно до пункту 1.1. фінансова установа надала позичальнику грошові кошти на загальну суму 300 000 грн на придбання у матері квартири АДРЕСА_1 . При цьому, пунктом 1.2. договору визначено, що кредит надається позичальнику строком з 07 листопада 2012 року по 07 листопада 2013 року. Умовами пункту 1.4. вказаного договору передбачено, що на забезпечення своїх зобов`язань за договором позичальник надає в іпотеку фінансовій установі нерухоме майно: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . На виконання зазначеної домовленості з АТ «Ерде Банк» 07 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири. Кошти мали бути спрямовані на погашення заборгованості ОСОБА_2 перед АТ «Ерде Банк» за кредитним договором від 01 липня 2011 року, банк надав довідку про погашення кредитної заборгованості. Вона кошти від продажу квартири не отримувала. 07 листопада 2012 року між ТОВ «ФК «Народна позика» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, екземпляр договору не був наданий іпотекодавцю, оскільки вони не були скріплені печаткою з боку ТОВ «ФК «Народна позика». Внаслідок ненадання екземпляру договору неможливо було виконувати зобов`язання за новим кредитним договором, так як лише в його тексті було зазначено реквізити, за якими можна було вносити кошти для погашення кредиту. 16 квітня 2013 року ОСОБА_2 від фінансової компанії надійшла вимога про погашення заборгованості за кредитним договором. Загальний розмір заборгованості становить 1 027 050 грн. У подальшому, 04 листопада 2013 року ТОВ «ФК «Народна позика» направило на адресу ОСОБА_2 вимогу про звільнення квартири та зняття з реєстрації, в якій зазначено, що оскільки нею не виконано умови вимоги від 04 червня 2013 року про погашення простроченої заборгованості за кредитним договором, тому відповідно до пункту 6.1. договору іпотеки ТОВ «ФК «Народна позика» задоволено забезпечену іпотекою вимогу шляхом реєстрації права власності на предмет іпотеки в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Проте вказаної вимоги ОСОБА_2 надіслано не було. Позивачка зазначала, що, отримавши після реєстрації спірної квартири на ім`я ОСОБА_2 копію кредитного договору, вона та ОСОБА_2 прочитали, що за умовами пункту 1.3. договору відсотки за користування кредитом за фактичний час користування грошовими коштами встановлено у розмірі 42 % річних, з чого сторони зрозуміли, що в момент, коли їм пропонували погодитися на так зване перекредитування, вони були ошукані банком та фінансовою установою. 15 червня 2020 року ТОВ «ФК «Народна позика» квартира була продана ТОВ «Фінансові ініціативи», яке знало про те, що в квартирі проживає вона, позивач, що квартира є спірною. Також ухвалою суду від 08 грудня 2016 року на квартиру було накладено арешт у справі № 758/13907/14 за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 позовом до ТОВ «ФК «Народна позика» про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним. Справа ще не вирішена. А тому цей правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Він укладений за складних обставин, щоб уникнути втрати спірної квартири як єдиного житла, на вкрай невигідних умовах для неї, оскільки в дійсності вона не отримувала коштів, за які б могла придбати собі інше житло. Більш того, за відсутності таких обставин, договір за жодних інших обставин не укладався б. Крім того, так як оспорюваний договір купівлі-продажу спірної квартири є недійсним з огляду на те, що її волевиявлення, як учасника правочину, не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, тому вона згідно зі статтею 388 ЦК України має право витребувати у ТОВ «Фінансові ініціативи» належну їй квартиру. Крім того, позивачка просила поновити строк позовної давності для звернення з позовом до суду, посилаючись на те, що з 2004 року хворіє, з червня 2013 року періодично знаходилася на стаціонарному лікуванні, довго вишукувала професійного адвоката для надання їй правової допомоги (т. 1 а. с. 2-15). ОСОБА_1 просила: визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення ОСОБА_1 до суду з позовними вимогами до ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Народна позика», ТОВ «Фінансові ініціативи» про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна. визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 , укладений 07 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. за реєстровим № 8588; витребувати у ТОВ «Фінансові ініціативи», на користь ОСОБА_1 , квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний помер об`єкта нерухомості 196297180000. Короткий зміст судових рішення суду першої інстанції Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 11 лютого 2022 року у зв`язку із смертю позивачки ОСОБА_1 , залучено до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_1 - її сина ОСОБА_3 . Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 01 серпня 2022 року в позові ОСОБА_3 (правонаступник ОСОБА_1 ) до ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Народна позика», ТОВ «Фінансові ініціативи» про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що: оспорюваний договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків за таким договором. Він не суперечить вимогам закону, відповідає волі сторін на встановлення цивільних-правових відносин передбачених таким договором. Відсутність доказів щодо вчинення такого під впливом тяжких наслідків та вкрай невигідних умовах для позивача, а тому суд прийшов до висновку про те, що немає підстави для визнання договору купівлі-продажу від 07 листопада 2012 року недійсним, згідно з статтею 235 ЦК України, а відтак у цій позовній вимозі необхідно відмовити; аргументи позивача про те, що кредитний договір-2 містив несприятливі умови щодо позичальника ОСОБА_2 , адже процентна ставка становила 42 % річних, що унеможливлювало фактичну сплату цього кредиту для відповідача-1 та про що відповідач-1 дізналась лише після реєстрації права власності на квартиру відповідачем-2; стягнення заборгованості за кредитним договром-2 шляхом звернення стягнення на іпотечного майна - спірну квартири за договором іпотеки від 07 листопада 2012 року, то такі суд не бере до уваги, адже правові наслідки за цими договорами настали після укладення оспорюваного правочину, а відтак не стосуються предмету доказування; наведені обставини позивача про незаконне заволодіння спірною квартирою не знайшли свого підтвердження у суді. доводи ОСОБА_2 про відсутність фактичного передання коштів за оспорюваним договором, спростовуються встановленими у справі даними; щодо позовної вимоги про витребування уТОВ «Фінансові ініціативи» квартири АДРЕСА_2 , то оскільки така вимога є похідної від визнання правочину недійсним, у якій відмовлено повністю, а тому відсутні підстави для застосування наслідків недійсності шляхом витребування квартири згідно з статей 216, 388 ЦК України, а тому у цій вимозі відмовити; позивачем заявлено перед судом клопотання у позовній заяві про поновлення строку позовної давності, який пропущений з поважних причин, адже позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, хворіла, неналежним отримання правничої допомоги, що підтверджує поданими до суду доказами; ТОВ «Фінансові ініціативи» подано до суду заяву про застування строку позовної давності, адже наведені обставини не свідчать про поважність пропуску такого. Суд погоджується з твердженнями позивача, що ним пропущено позовну давність. Попри те, не бере до уваги наведені позивачем обставини про те, що у зв`язку із хворобою, періодичним щорічним перебування у закладах охорони здоров`я, що підтверджено медичними документами, не змогла реалізувати своє право звернення до суду за захистом свого порушеного права оспорюваним договором у межах позовної давності. Для підтвердження цих підстав суд бере до уваги твердження ТОВ «Фінансові ініціативи» про те, що позивачем видавались довіреності на вчинення від її імені дії, зокрема щодо звернення до суду за захистом порушеного права позивача; наявність судових справ ОСОБА_1 , які стосувались договору іпотеки від 07 листопада 2012 року, № 758/10040/15-ц (позов подано до суду позивачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у вересні 2015 року), № 826/689/15 (позов подано до суду у січні 2015 року позивачем ОСОБА_1 ). Неналежне отримання правничої допомоги не є поважною причиною для поновлення строку позовної давності. Проте оскільки при розгляді даної справи суд не встановив порушень прав позивача, а тому підстави для поновлення чи/або застосування позовної давності відсутні. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 31 травня 2023 року: апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення; рішення Подільського районного суду м. Києва від 01 серпня 2022 року залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що: під час розгляду справи по суті відповідачем ОСОБА_2 подано заяву про скасування рішення суду першої інстанції від 01 серпня 2022 року та закриття провадження у справі на підставі пункту 7 частини 1 статті 255 ЦПК України, у зв`язку з тим, що правонаступник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть Серія НОМЕР_1 , виданого Подільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 21 лютого 2023 року. Зазначає, що спадкоємцем позивача ОСОБА_3 є вона відповідач ОСОБА_2 , унаслідок чого не може бути одночасно також і правонаступником позивача; Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 646/1916/18 зазначив, що підставами визнання правочину недійсним за статтею 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах. Виходячи із системного аналізу вказаних норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин; колегія суддів вважала, що при вирішенні цієї справи судом першої інстанції належним чином перевірено обставини укладення оспорюваного правочину його сторонами, та правильно відхилено доводи позивача про те, що оспорюваний правочин було вчинено нею під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Наведені позивачем обставини укладення оспорюваного правочину не можуть бути підставою для застосування статті 233 ЦК України, з огляду на те, що дії позивача ОСОБА_1 щодо укладення нею оспорюваного договору купівлі-продажу належної їй на праві власності квартири свідчать про наявність її волі на уникнення можливого звернення стягнення на квартиру, яка була предметом іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, який було укладено її донькою, відповідачем у справі ОСОБА_2 , з метою подальшої передачі квартири вже донькою позивача ( ОСОБА_2 ) в іпотеку під інші кредитні зобов`язання. Вказані дії позивача свідчать про те, що на дату вчинення такого правочину його вчинення було вигідним як для позивача ОСОБА_1 , так і для її доньки відповідача ОСОБА_2 , тобто відповідало їх дійсному волевиявленню; такі дії сторін оспорюваного правочину були спільними та узгодженими, про що вказано в позові ОСОБА_1 , унаслідок чого відсутня суттєва ознака для застосування статті 233 ЦК України - тяжкою обставиною особи повинна скористатися інша сторона правочину. З позову ОСОБА_1 , відзиву на позов відповідача ОСОБА_2 , подальших процесуальних дій відповідача ОСОБА_2 (оскарження рішення суду), вбачається, що волевиявлення обох сторін правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Отже, оспорюваний правочин не мав дефектів волі з боку позивача ОСОБА_1 і здійснений за обставин, коли остання вчинила правочин на вигідних для себе умовах, що у розумінні статті 233 ЦК України не може вказувати на наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусило її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах; фактично позиція позивача та відповідача ОСОБА_2 вказує на фіктивність указаного правочину, тобто укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. Проте вимог щодо недійсності договору купівлі-продажу з підстав його фіктивності ОСОБА_1 не заявляла. Тому суд апеляційної інстанції зробив висновок про законність та обґрунтованість рішення ухваленого по даній справі. Короткий зміст судового рішення суду касаційної інстанції Постановою Верховного Суду від 07 лютого 2024 року: касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково; постанову Київського апеляційного суду від 31 травня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова касаційного суду мотивована тим, що: судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер правонаступник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , виданого Подільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 21 лютого 2023 року. Заповітом від 27 березня 2021 року ОСОБА_3 всі свої права та обов`язки, які можуть належать йому на момент складення заповіту, а також інші права та обов`язки, які можуть належати йому в майбутньому та все своє майно, де б воно не було і з чого воно б не складалось, і взагалі те, що буде йому належати на день смерті і на що за законом він матиме право, заповів сестрі ОСОБА_2 , яка є відповідачем у справі. Згідно з листа приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тетяни Осадчої від 07 квітня 2023 року вих. № 1/02-14/1/2023, 07 квітня 2023 року заведено спадкову справу № 1/2023 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 . Станом на 07 квітня 2023 року ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем по спадковій справі, інших заяв не надходило; предметом позову ОСОБА_1 є визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та витребування квартири від ТОВ «Фінансова ініціатива» на користь позивачки. У ході розгляду справи позивачка ОСОБА_1 померла і районний суд залучив до участі у справі її правонаступника - ОСОБА_3 , який помер після ухвалення рішення районним судом і правонаступником якого є один з відповідачів - ОСОБА_2 ; з урахуванням викладеного помилковим є висновок апеляційного суду про те, що спірні правовідносини не допускають правонаступництва, оскільки предметом спору є майно - спірна квартира, щодо якої є спадкоємець. Поєднання в одній особі позивача і відповідача, а саме ОСОБА_2 як законного представника позивача ОСОБА_3 і її, як відповідача, не має жодного правового відношення до матеріального правонаступництва, яке в цій справі наявне. Тому застосування апеляційним судом положення частини третьої статті 377 ЦПК України, згідно з якою, якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи - сторони у спорі чи припинення юридичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для застосування вимог частини першої цієї статті, є помилковим. Ця частина вказаної статті передбачає, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. таким чином, у випадку встановлення судом процесуального випадку за якого позивачем і відповідачем у справі є фактично одна і та сама особа, розгляд заявленого позову у цій частині є неможливим за відсутністю спору, як такого. До подібних правових висновків дійшов Верховний Суду у складі Касаційного господарського суду, викладених у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 907/551/17, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі № 304/185/19, провадження № 61-4724св22. У зв`язку з викладеним, оскільки правонаступник позивача помер після ухвалення районним судом рішення, тому апеляційному суду слід було в порядку законного представництва обговорити питання щодо заміни його спадкоємцем - ОСОБА_2 . Після цього, оскільки вона одночасно є відповідачем, суду слід було вирішити її клопотання про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання договору купівлі-проваджу недійсним і продовжити розгляд справи за її позовом (як представника позивача) до інших відповідачів про витребування на її користь квартири. Залежно від установленого суду слід ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе судове рішення; тому висновки, зроблені апеляційним судом по суті вирішення спору, є передчасними, так як судом не встановлено всіх обставин справи, а встановленим обставинам не надано належної правової оцінки. Суд апеляційної інстанції не надав оцінку всім аргументам сторін, тому оскаржуване судове рішення не відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції Ухвалою Київського апеляційного суду від 31 травня 2024 року: заяву ОСОБА_2 про закриття провадження у справі задоволено частково; рішення Подільського районного суду м. Києва від 01 серпня 2022 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_3 , який є правонаступником ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 , ТОВ «Народна порука», ТОВ «Фінансова ініціатива», про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири скасовано; закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 , який є правонаступником ОСОБА_1 , до ОСОБА_2 , ТОВ «Народна порука», ТОВ «Фінансова ініціатива» про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири; продовжено розгляд справи за позовом ОСОБА_2 , яка є правонаступником позивача ОСОБА_1 , до ТОВ «Народна порука», ТОВ «Фінансова ініціатива» про витребування майна. Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що: ІНФОРМАЦІЯ_2 помер правонаступник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , виданого Подільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 21 лютого 2023 року (т. 2 а. с. 160, 195). Заповітом від 27 березня 2021 року ОСОБА_3 всі свої права та обов`язки, які можуть належать йому на момент складення заповіту, а також інші права та обов`язки, які можуть належати йому в майбутньому та все своє майно, де б воно не було і з чого воно б не складалось, і взагалі те, що буде йому належати на день смерті і на що за законом він матиме право, заповів сестрі ОСОБА_2 , яка є відповідачем у справі (т. 2 а. с. 161, 196); згідно з листа приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тетяни Осадчої від 07 квітня 2023 року вих. № 1/02-14/1/2023, 07 квітня 2023 року заведено спадкову справу № 1/2023 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 . Станом на 07 квітня 2023 року ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем по спадковій справі, інших заяв не надходило (т. 2 а. с. 197-199). Предметом позову ОСОБА_1 є визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеному між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та витребування квартири від ТОВ «Фінансова ініціатива» на користь позивачки. У ході розгляду справи позивачка ОСОБА_1 померла і районний суд залучив до участі у справі її правонаступника - ОСОБА_3 , який помер після ухвалення рішення районним судом і правонаступником якого є один з відповідачів - ОСОБА_2 ; правонаступник позивача помер після ухвалення районним судом рішення, апеляційний суд обговорив питання і дійшов висновку про заміну позивача його спадкоємцем - ОСОБА_2 порядку законного представництва. При цьому, ОСОБА_2 не відмовлялась від заявлених позовних вимог за її позовом до інших відповідачів про витребування на її користь спірної квартири; оскільки ОСОБА_2 одночасно є відповідачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення її клопотання про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання договору купівлі-проваджу недійсним, і продовжити розгляд справи за її позовом (як представника позивача) до інших відповідачів про витребування на її користь квартири. З огляду на викладене, колегія суддів вважала, що заява ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково. Постановою Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року: апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково; рішення Подільського районного суду м. Києва від 01 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення; відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_1 , до ТОВ «Народна порука», ТОВ «Фінансова ініціатива» про витребування майна. Постанова апеляційного суду предметом позову ОСОБА_1 правонаступником якої є її дочка ОСОБА_2 є витребування квартири від ТОВ «Фінансова ініціатива» на користь позивачки. На обґрунтування позову зазначала, що договір від 07 листопада 2012 року купівлі-продажу спірної квартири не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 234 ЦК України). Крім того, вказаний договір був укладений за складних обставин і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК України), щоб уникнути втрати спірної квартири як єдиного житла, оскільки в дійсності вона не отримувала коштів, за які б могла придбати собі інше житло. Більш того, договір купівлі-продажу спірної квартири є недійсним з огляду на те, що її волевиявлення, як учасника правочину, не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, тому вона згідно зі статтею 388 ЦК України має право витребувати у ТОВ «Фінансова ініціатива» належну їй квартиру; відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22); власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19). 07 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Народна позика» укладено кредитний договір № 0711001/000-КФІ/12. Відповідно до умов товариство надало позичальнику грошові кошти у національній валюті України на суму 300 000 грн на придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_4 , строком до 07 листопада 2013 року, зі сплатою 42 % річних за користування кредитом (т. 1 а.с. 64-68). 07 листопада 2012 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 8588. Предметом договору стала квартира АДРЕСА_2 , яка належала продавцю на праві власності. Для забезпечення зобов`язань за кредитним договором, того ж дня між ОСОБА_2 (іпотекодавець) та ТОВ «ФК «Народна позика» (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого предметом договору є квартира АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 07 листопада 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2015 року у справі № 826/689/15, яка набрала законної сили, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконними дій державного реєстратора та зобов`язання державного реєстратора скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «ФК «Народна позика». Цією ж постановою в адміністративній справі встановлений факт законності державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ «ФК «Народна позика» в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки (т. 1 а. с. 188-193). факт укладення 15 червня 2020 року між ТОВ «ФК «Народна позика» та ТОВ «Фінансова ініціатива» нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 підтверджується наданими до суду доказами. Право власності ТОВ «Фінансова ініціатива» зареєстровано встановленим порядком про що є витяг з Державного реєстру (т. 3 а.с. 162-164). цих обставин апелянт ОСОБА_2 та її представник - адвокат Боровик І.В. в суді апеляційної інстанції не спростували. При цьому, ОСОБА_2 не заперечувала наявність у ній копії договору від 15 червня 2020 року, копія якого була надана представником відповідача - адвокатом Конверським Є.А. в системі «Електронний суд» за витребуванням суду апеляційної інстанції про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання. Тому суд апеляційної інстанції визнав недоцільним подальше витребування вказаної копії договору від приватного нотаріуса Київського МНО Юдіна М.А. (т. 3 а. с. 146-164, 179); посилання апелянта ОСОБА_2 та її представника на незаконність цього договору та наявність в ньому зазначення обставин, які не відповідають дійсності, суд апеляційної інстанції визнав неспроможними і відхилив, оскільки в цьому провадженні законність вказаного договору не є предметом заявленого позову. Тому відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_2 , яка є правонаступником позивача ОСОБА_1 , до ТОВ «Народна порука», ТОВ «Фінансова ініціатива» про витребування майна; проте обґрунтованими є доводи апелянта про порушення порядку розгляду цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження. Так, ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 18 січня 2021 року відкрито провадження за позовною заявою ОСОБА_1 , справу ухвалено розглядати за правилами спрощеного провадження з викликом сторін(т. 1 а.с. 107). Предметом позову у цій справі є витребування на користь позивачки нерухомого майна (квартири), отже позовні вимоги є майновими, а в розпорядженні суду були відсутні дані, що вартість спірної витребуваної квартири на час подання позову і розгляду справи судом не перевищувала 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 5 частини 4 ст. 274 ЦПК України). При цьому, вартість цієї квартири за товарознавчим висновком станом на 06 листопада 2012 року дорівнювала 626 670 грн. (т. 1 а.с. 168). Отже вказана справа не може бути визнана такою, що підлягала розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, що в свою чергу є підставою для скасування апеляційним судом оскаржуваного рішення районного суду відповідно до пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 жовтня 2023 року в справі № 682/2454/22-ц (провадження № 61-10748 св 23); інші доводи і посилання апелянта вищенаведених висновків не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила. З огляду на наведене апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову. Аргументи учасників справи 19 серпня 2024 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року, в якій просила: скасувати оскаржену постанову в частині витребування майна; передати справу в частині витребування майна на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що: апеляційний суд не застосував частину третю статті 640 ЦК України, який встановлює, що «Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації» (частина третя статті 640 ЦК). Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України (Стаття 334 ЦК Украни. Момент набуття права власності за договором) «якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації».) Оскільки цей договір купівлі-продажу квартири від 07 листопада 2012 року не був зареєстрований в БП, тому право власності на цю квартиру у ОСОБА_2 не виникло. апеляційний суд проігнорував положення пункту 12 договору купівлі-продажу від 01 листопада 2012 року, відповідно до якого право власності у покупця ОСОБА_2 , виникає з моменту державної реєстрації цього договору у Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації», хоча апеляційний суд досліджував цей договір, який міститься в матеріалах справи, оскільки дійшов хибного висновку про виникнення права власності на квартиру у ОСОБА_4 без державної реєстрації договору. Як вже зазначалося, цей договір купівлі-продажу квартири від 07 листопада 2012 року так і залишився не укладеним, а тому він не створює прав та обов`язків для сторін. Таким чином, право власності на цю квартиру залишається за ОСОБА_1 ; щодо Державного реєстру правочинів, то апеляційний суд не врахував при вирішенні спору правову позицію Верховного Суду постанова від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц, згідно якої сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 26 жовтня 2007 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, непідтверджувана виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року N 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням; апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року, справа № 334/3161/17, провадження № 14-188цс20 щодо застосування статті 334 Цивільного кодексу України. Згідно пунктів 48, 49, 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року: «48. З огляду на викладені вище висновки Великої Палати Верховного Суду у цій постанові, зазначену суперечність слід вирішувати на користь пріоритетності норм ЦК України.

49. Таким чином, до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину; як вже зазначалося, власником цієї квартири була ОСОБА_1 , яка не мала жодних зобов`язань перед ТОВ «Народна позика» і не перебувала в правовідносинах з цією компанією. були грубо порушені конституційні права ОСОБА_1 , зокрема частина четверта статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, а також стаття 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод. Право приватної власності є непорушним. Частина друга статті 220 ЦК про дійсність договорів не може бути застосована до таких договорів. у рамках цього провадження ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 08 грудня 2016 року, по справі № 758/13907/14-ц було накладено арешт щодо цієї квартири (т.1 а.с.77. 78). В подальшому ТОВ «Народна позика» намагалася оскаржити вказану ухвалу, однак ухвалою від 16 лютого 2017 року апеляційний суду м. Києва ухвалив апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Народна позика» відхилив, а ухвалу Подільського районного суду м. Києві від 08 грудня 2016 року залишив без змін (т.1 а.с. 79, 80). Таким чином ухвала Подільського районного суду м. Києва від 08 грудня 2016 року по справі № 758/13907/14-ц є чинною на сьогоднішній день. В подальшому Подільський районний суд м. Києва 05.01.2017 р. направив ухвалу про арешт квартири для виконання до Реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві (копія додається). Ухвала була прийнята, вчинено запис у реєстрі вхідної кореспонденції. Проте 01.02.2017 р. до Подільського районного суду м. Києва надійшла відповідь Головного територіального управління юстиції у м. Києві про неможливість виконання цього рішення Головним територіальним управлінням юстиції м. Києва (копія додається). Таким чином з вини Подільського районного суду м. Києва, який зобов`язаний контролювати виконання судового рішення. Це рішення залишилось невиконаним; позивач ( ОСОБА_1 ) дізналась про це лише в жовтні 2020 року під час підготовки позовної заяви, яка наразі розглядається в Київському апеляційному суді. Під час підготовки цього позову позивачу стало відомо про відчуження цієї квартири ТОВ «ФК «Народна позика». Не зважаючи на те, що ця квартира є предметом спірного договору іпотеки І є ухвала суду про накладення арешту до закінчення розгляду зазначеної справи і ці обставини були відомі і Відповідачам. Відповідно до даних ЄДРПОУ на дату перепродажу 15 червня 2020 року квартири від Відповідача 2 до Відповідача 3, зазначені юридичні особи мали спільного беніфіціара - ОСОБА_5 , що вбачається з долученої до позовної заяви інформації (т.1 а.с.75. 76). Крім того, в цій спірній квартирі проживала і була зареєстрована позивач ОСОБА_1 , яка є особою похилого віку та особою з інвалідністю II групи. Про ці обставини цим двом компаніям було відомо. Ігноруючи данні обставини 05 червня 2020 року ТОВ «ФК «Народна позика» продала цю квартиру ТОВ «Фінансові ініціативи»; ТОВ «Народна позика» (попереднє найменування Відповідача 2) набула право власності на квартиру на підставі договору іпотеки, який наразі оспорюється в Подільському суді справа № 758/13907/14-ц про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними. У жовтні 2013 року було звернено стягнення на цю квартиру шляхом реєстрації права власності на цю квартиру за ТОВ «Народна позика» на підставі договору іпотеки, який було підписано між ОСОБА_2 та ТОВ «Народна позика». Відповідно до пункту 8 частини першої статті 346 ЦК право власності припиняється у разі звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника. Як вже зазначалося, власником цієї квартири була ОСОБА_1 , яка не мала жодних зобов`язань перед ТОВ «Народна позика» і не перебувала в правовідносинах з цією компанією; судом апеляційної інстанцій повно і всебічно не були з`ясовані обставини справи. Позивачем разом із позовною заявою була подана заява про забезпечення доказів шляхом витребування відповідних документів. В цій заяві позивачем були чітко повідомлені причини неможливості самостійно надати їх суду, зазначено де і у кого вони знаходяться і можуть бути витребувані, а також, що ці докази необхідні для повного, всебічного з`ясування обставин, на які позивач посилаються як на підставу своїх вимог. Проте судом безпідставно було відмовлено у витребуванні доказів. В апеляційній скарзі про це було заявлено, однак апеляційний суд не прийняв це до уваги. Ці обставини свідчать про те, що суди формально, а не реально розглядали цю справу, що грубо порушує вимого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 27 листопада 2024 року ТОВ «Народна порука» через Електронний суд подало відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником Буднік О. П., в якому просило: касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року залишити без змін. Відзив мотивований тим, що: у позовній заяві ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, посилаючись на статті 233 ЦК України та як наслідок визнання договору купівлі-продажу недійсним просила згідно статті 216, статті 388 ЦК України витребувати на її користь квартиру у ТОВ «Фінансові ініціативи». Тобто вимога про витребування квартири у кінцевого власника була похідною від вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири. На ці ж самі підстави позову посилалась Апелянт (Відповідачка по справі до правонаступництва) ОСОБА_2 у апеляційній скарзі на Рішення Подільського районного суду м. Києва від 01 серпня 2022 року щодо переходу права власності на спірну квартиру від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_3 , укладеного 07 листопада 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ОСОБА_2 просить суд витребувати квартиру від ТОВ «Фінансові ініціативи» та зазначає нову підставу своїх позовних вимог - відсутність державної реєстрації на квартиру за ОСОБА_2 . По-перше - як вже зазначалось, позивач не наділений правом змінювати підставу позовних вимог на стадії апеляційного чи касаційного оскарження. По-друге, такі обґрунтування позивачки є помилковими та спростовуються наступними висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду; Велика Палата Верховного Суду вважає, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до норм статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна. У свою чергу необхідність реєстрації права на нерухоме майно (на момент виникнення спірних правовідносин - до 01 січня 2013 року) не впливала на виникнення в покупця нерухомості прав власника на це майно.» У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 р. по справі № 334/3161/17, Велика Палата дійшла висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в її постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19); як випливає з Витягу з Державного реєстру правочинів № 12086711 від 07 листопада 2012 року, виданого приватним нотаріусом Верповською О. В., договір купівлі-продажу квартири від 07 листопада 2012 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано 07 листопада 2012 року (копія Витягу з Державного реєстру правочинів знаходиться у матеріалах справи); особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності (пункт 50 зазначеної Постанови ВП ВС від 22 червня 2021 р. по справі № 334/3161/17); ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 , за Договором купівлі-продажу від 07 листопада 2012 року, за договором який було нотаріально посвідчений та державну реєстрацію якого було належним чином здійснено. А отже, ОСОБА_2 стала власником цієї квартири з моменту державної реєстрації договору купівлі-продажу тобто з 07 листопада 2012 року; ТОВ «Фінансові ініціативи» є повноправним власником спірної квартири АДРЕСА_5 , товариство набуло нерухоме майно на підставі оплатного договору у особи, яка мала право його відчужувати, сплатило за спірну квартиру кошти в повному обсязі згідно умов нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири. Вимоги ОСОБА_2 про витребування у ТОВ «Фінансові ініціативи» спірної квартири є незаконними. при розгляді адміністративної справи № 826/689/15 адміністративні суди всіх інстанцій встановили наступні обставини по справі -«між ОСОБА_1 , як Продавцем, та ОСОБА_2 , як Покупцем, 07 листопада 2012 року укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу. Згідно з пунктом 1.1 договору купівлі-продажу, продавець передав у власність, а покупець прийняв належну продавцю на праві власності квартиру. 07 листопада 2012 року між ОСОБА_2 , як позичальником, та ТОВ «Фінансова компанія «Народна позика», як фінансовою установою, укладено кредитний договір № 0711001/000-КФІ/12. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 07 листопада 2012 року між ТОВ «Фінансова компанія «Народна позика», як іпотекодержателем, та ОСОБА_2 , як іпотекодавцем, укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передав квартиру в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання основного зобов`язання за кредитним договором. Умови іпотечного договору містять іпотечне застереження, відповідно до якого звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватись на розсуд іпотекодержателя, зокрема шляхом передачі останньому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (п. 6.2 договору). У зв`язку із недотриманням третьою особою зобов`язань за кредитним договором, товариством у порядку ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» надіслано іпотекодавцю вимогу про усунення порушень, яка останнім залишена без задоволення. З огляду на незадоволення третьою особою вимоги, товариством у строки, передбачені зазначеною статтею прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. На підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» товариство 14 жовтня 2013 року звернулось до реєстраційної служби Головного управління юстиції у місті Києві із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) з наданням відповідних документів. Враховуючи подані товариством документи 29 жовтня 2013 року держреєстратором прийнято рішення № 7341914, яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за товариством. Державному реєстратору надано усі необхідні документи для вчинення реєстраційних ді. В свою чергу, до повноважень державного реєстратора не входить надання аналізу змісту договорів, у тому числі змісту договору іпотеки. З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вчиняючи реєстраційні дії, державний реєстратор діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом, а підстави для визнання його дій протиправними та скасування рішення відсутні.» положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава віндикаційного позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Таким чином, вимоги ОСОБА_2 про витребування у ТОВ «Фінансові ініціативи» спірної квартири є незаконними та такими, що не підлягають задоволенню. Рух справи Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року: поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року; відкрито касаційне провадження у справі; встановлено строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 22 листопада 2024 року. 26 листопада 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І. Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2025 року: клопотання ТОВ «Народна порука» про продовження строку на подання відзиву задоволено; продовжено ТОВ «Народна порука» строк на подання відзиву на касаційну скаргу; у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про виклик в судове засідання ОСОБА_2 для надання пояснень у справі відмовлено; справу призначено до судового розгляду. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року вказано, що: аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що аргументи ОСОБА_2 щодо касаційного оскарження судових рішень є обґрунтованими і на підставі підпункту «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у справі підлягають касаційному оскарженню; наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17; від 23 серпня 2023 року у справі № 758/55/21; від 22 квітня 2021 року у справі № 454/3657/18; від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц; від 03 липня 2019 року у справі № 128/2526/16-ц; від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16; від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19; від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 та постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Фактичні обставини 01 липня 2011 року між ПАТ «Ерде Банк» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) укладено договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною Л. Д. та зареєстрований у реєстрі за № 1509. Предметом договору - іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов`язань, що випливає з кредитного договору від 01 липня 2011 року, укладеного між ПАТ «Ерде Банк» та ОСОБА_2 , кредит у розмірі 350 000,00 грн., строком до 30 червня 2012 року, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, майно - квартиру АДРЕСА_2 . Вартість предмету іпотеки 880 000 грн. 07 листопада 2012 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 8588. Предметом договору стала квартира АДРЕСА_2 , яка належала продавцю на праві власності. 07 листопада 2012 року між ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Народна позика» укладено кредитний договір № 0711001/000-КФІ/12. Відповідно до умов товариство надало позичальнику грошові кошти у національній валюті України на суму 300 000 грн на придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_4 , строком до 07 листопада 2013 року, зі сплатою 42 % річних за користування кредитом. Для забезпечення зобов`язань за кредитним договором, того ж дня між ОСОБА_2 (іпотекодавець) та ТОВ «ФК «Народна позика» (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого предметом договору є квартира АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 07 листопада 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У день укладення указаних договорів вони посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстровані нею у Державному реєстрі правочинів. Також, до Державного реєстру іпотек та до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесено відомості про обтяження з 07 листопада 2012 року квартири АДРЕСА_2 . Дані обставини підтверджено Інформаційною довідкою з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 07 липня 2016 року № 62977165. 07 листопада 2012 року ОСОБА_2 сплачено заборгованість за кредитним договором, укладеним нею з ПАТ «Ерде Банк» на загальну суму 216 033,92 грн, що підтверджено квитанціями та довідкою про відсутність заборгованості від 07 листопада 2012 року № 6672. 15 червня 2020 року ТОВ «ФК «Народна позика» (Продавець) передав у власність (продав), а ТОВ «Фінансова ініціатива» (Покупець) прийняв у власність за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_2 . Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського МНО Юдіним М.А.. Право власності ТОВ «Фінансова ініціатива» зареєстровано встановленим порядком про що є витяг з Державного реєстру. ІНФОРМАЦІЯ_2 помер правонаступник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , виданого Подільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 21 лютого 2023 року. Заповітом від 27 березня 2021 року ОСОБА_3 всі свої права та обов`язки, які можуть належать йому на момент складення заповіту, а також інші права та обов`язки, які можуть належати йому в майбутньому та все своє майно, де б воно не було і з чого воно б не складалось, і взагалі те, що буде йому належати на день смерті і на що за законом він матиме право, заповів сестрі ОСОБА_2 , яка є відповідачем у справі. Згідно з листа приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тетяни Осадчої від 07 квітня 2023 року вих. № 1/02-14/1/2023, 07 квітня 2023 року заведено спадкову справу № 1/2023 після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 . Станом на 07 квітня 2023 року ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем по спадковій справі, інших заяв не надходило. Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 14 квітня 2015 року у справі № 758/13907/14-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/45017773) відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Народна позика», третя особа приватний нотаріус Київського МНО Верповська О. В. про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним, розгляд справи триває. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року в справі № 758/10040/15-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/61443906) відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Народна позика», приватного нотаріуса Київського МНО Верповської О. В. про визнання дій незаконними, визнання договору іпотеки недійсним та визнання заставної недійсною. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 листопада 2016 року року в справі № 758/10040/15-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/63101269): апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представника - ОСОБА_2 задоволено частково; скасовано рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської О. В. про визнання дій нотаріуса, як державного реєстратора, незаконними, а провадження у справі в цій частині - закрито; в іншій частині рішення Подільського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року залишено без змін. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2015 року у справі № 826/689/15 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/44678954) відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконними дій державного реєстратора та зобов`язання державного реєстратора скасувати реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ТОВ «ФК «Народна позика». Вказана постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2015 року у справі № 826/689/15 залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2015 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/50971713), ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 жовтня 2016 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/62528717). Ухвалою Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/64626036) відмовлено у допуску до провадження Верховного Суду вказаної справи. Позиція Верховного Суду Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)). В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)). Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)). Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)). Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)). Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)). Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом (стаття 210 ЦК України). Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (частина третя та четверта статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (частина третя статті 640 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Існує ієрархія між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). У статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див.: рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України (див.: постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20)). Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 34/3161/17 (провадження № 14-188цс20) зроблено висновок, що «75. Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України.

76. Суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України (у редакції, чинній до 01 січня 2013 року) слід вирішувати на користь норми ЦК України: до 01 січня 2013 року право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 цього Кодексу - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.

77. Особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

33. Ураховуючи, що: Закон № 1952-ІV як акт цивільного законодавства повинен був прийматися відповідно до ЦК України; сторони, укладаючи договір купівлі-продажу нерухомого майна, не можуть відступити від положень ЦК України; ЦК України як основний акт цивільного законодавства (на момент виникнення спірних правовідносин) містив чіткі та зрозумілі положення щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином, які в повній мірі відповідають принципу правової визначеності та принципу легітимних (законних) очікувань; ЦК України (на момент виникнення спірних правовідносин) не передбачав необхідності державної реєстрації права на нерухоме майно та відповідно не містив відсилочної норми на положення Закону № 1952-ІV, - Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в її постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19)». Касаційний суд вже звертав увагу, що законодавцем до 01 січня 2013 року встановлювалися різні правові режими для договору дарування та договору купівлі-продажу земельної ділянки. Договір купівлі-продажу земельної ділянки підлягав і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення державної реєстрації договору купівлі-продажу (частина четверта статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Договір дарування земельної ділянки підлягав тільки нотаріальному посвідченню. Право власності на земельну ділянку виникало з моменту здійснення нотаріального посвідчення договору дарування (частина третя статті 334 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Для визначення того, яка норма підлягає застосуванню (ЦК чи Закон № 1952-IV), слід застосовувати частину другу статті 4 ЦК, що закріплює пріоритет норм ЦК над нормами інших законів (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22 (провадження № 61-1582св23)). Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18). Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)). Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)). Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)). Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)). Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)). Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що: «46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що: «5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть. 5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України. 5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця. 5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54). 5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19). 5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном». Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)). Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України). Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)). В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову (частина шоста статті 367 ЦПК України). Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України). Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)). Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 947/6589/21 (провадження № 61-10253св23)). У справі, що переглядається: предметом позову ОСОБА_1 , правонаступником якої є її дочка ОСОБА_2 , є витребування спірної квартири. На обґрунтування позову позивачка зазначала, що договір від 07 листопада 2012 року купівлі-продажу спірної квартири не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 234 ЦК України). Крім того, вказаний договір був укладений за складних обставин і на вкрай невигідних умовах (стаття 233 ЦК України), щоб уникнути втрати спірної квартири як єдиного житла, оскільки в дійсності вона не отримувала коштів, за які б могла придбати собі інше житло. Більш того, договір купівлі-продажу спірної квартири є недійсним з огляду на те, що її волевиявлення, як учасника правочину, не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, тому вона згідно зі статтею 388 ЦК України має право витребувати належну їй квартиру. при відмові в задоволенні позову про витребування спірної квартири апеляційний суд вважав, що відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Оскільки на підставі укладеного договору було відчужено спірну квартиру позивачкою на користь своєї дочки, яка є її правонаступником, нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу договір квартири АДРЕСА_2 від 15 червня 2020 року, укладений між ТОВ «ФК «Народна позика» та ТОВ «Фінансова ініціатива» не є предметом спору, то у позивачки, правонаступником якої є ОСОБА_2 відсутнє порушене право. Тому апеляційний суд відмовив у задоволенні позову про витребування спірної квартири до двох відповідачів; апеляційний суд встановив, що 07 листопада 2012 року між ОСОБА_1 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 8588. Предметом договору стала квартира АДРЕСА_2 , яка належала продавцю на праві власності. Цей правочин 07 листопада 2012 року зареєстрований у Державному реєстрі правочинів. апеляційний суд врахував, що особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності; за таких обставин, апеляційний суд при відмові у витребуванні спірної квартири у ТОВ «Фінансові ініціативи» врахував, що відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові, оскільки спірну квартиру позивачкою було відчужено на користь своєї дочки, яка є її правонаступником, 07 листопада 2012 року здійснено державну реєстрацію договору купівлі-продажу від 07 листопада 2012 року в Державному реєстрі правочинів, то власником квартири з 07 листопада 20212 року була ОСОБА_2 , а не позивачка. Тому касаційний суд відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що існують підстави для кваліфікації договору купівлі-продажу від 07 листопада 2012 року як неукладеного. Як наслідок постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якої є її дочка ОСОБА_2 , до ТОВ «Фінансові ініціативи» про витребування квартири належить залишити без змін; апеляційний суд не звернув уваги, що ОСОБА_1 , правонаступником якої є її дочка ОСОБА_2 , позову про витребування квартири не пред`являла до ТОВ «ФК «Народна порука». Натомість апеляційний суд вказав про відмову в позові і до ТОВ «ФК «Народна порука». Тому постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якої є її дочка ОСОБА_2 , до ТОВ «ФК «Народна порука» належить змінити в мотивувальній частині. Аргументи касаційної скарги щодо нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу договір квартири АДРЕСА_2 від 15 червня 2020 року, укладений між ТОВ «ФК «Народна позика» та ТОВ «Фінансова ініціатива», незадоволення апеляційним судом клопотання про його витребування, наявність арешту при його укладенні касаційній суд відхиляє, адже вказаний договір не є предметом спору, не був підставою позову, а тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у його витребуванні. Посилання в касаційній скарзі на висновки, зроблені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 755/9215/15-ц касаційний суд відхиляє, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 34/3161/17 (провадження № 14-188цс20) Велика Палата відступила від цих висновків. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково прийнята з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якої є її дочка ОСОБА_2 , до ТОВ «ФК «Народна порука» належить змінити в мотивувальній частині; постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якої є її дочка ОСОБА_2 , до ТОВ «Фінансові ініціативи» про витребування квартири належить залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до товариства з обмеженою відповідальністю «Народна порука»,про витребування квартири змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанову Київського апеляційного суду від 11 липня 2024 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова ініціатива», про витребування квартири залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко