Постанова 4873 № 920/649/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "17" березня 2025 р. Справа№ 920/649/24 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Тищенко А.І. суддів: Коробенка Г.П. Михальської Ю.Б. секретар судового засідання: Романенко К.О., за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 17.03.2025, розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Демури Алли Іванівни на рішення Господарського суду Сумської області від 23.12.2024 (повний текст складено 30.12.2024) у справі №920/649/24 (суддя О.Ю. Резніченко) за позовом Сумської міської ради до Фізичної особи - підприємця Демури Алли Іванівни про стягнення 367 063, 50 грн. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У травні 2024 року Сумська міська рада звернулась до Господарського суду Сумської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Демури Алли Іванівни про стягнення 367 063, 50 грн за використання земельної ділянки без оформлення договору оренди за період з 13.01.2023 по 24.05.2024. Також, позивач просить суд стягнути з відповідача на користь Сумської міської ради в особі Департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради судовий збір в розмірі 5 505, 95 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, не оформивши право користування земельною ділянкою комунальної власності площею 2,5300 га, кадастровий номер 5910136300:12:006:0050, на якій розташоване належне йому майно, як фактичний користувач земельної ділянки, використовував її у період з 13.01.2023 по 24.05.2024 без належних на те підстав і без сплати орендної плати. Відтак, відповідач повинен сплатити 367 063, 50 грн, що є безпідставно набутими та збереженими коштами за користування земельною ділянкою, які, відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України повинен відшкодувати позивачу. Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви Рішенням Господарського суду Сумської області від 23.12.2024 у справі №920/649/24 позов Сумської міської ради до Фізичної особи - підприємця Демури Алли Іванівни про стягнення 367 063, 50 грн безпідставно збережених коштів задоволено. Присуджено до стягнення з Фізичної особи - підприємця Демури Алли Іванівни на користь Сумської міської ради 367 063, 50 грн безпідставно збережених коштів. Присуджено до стягнення з Фізичної особи - підприємця Демури Алли Іванівни на користь Департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради 5 505, 95 грн витрат по сплаті судового збору. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач, як власник об`єкту нерухомого майна протягом спірного періоду користувався земельною ділянкою за відсутності оформленого згідно з вимогами чинного законодавства права користування земельною ділянкою, у зв`язку з чим місцевий бюджет недоотримував кошти у вигляді орендної плати за використання землі, а тому відповідач є фактичним користувачем спірної земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок позивача - власника земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею. Відтак, відповідач зобов`язаний повернути ці кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України. Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, мотивуючи свої вимоги тим, що оскаржуване рішення було прийнято з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Скаржник зазначає, що суд першої інстанції не врахував що співвласником нерухомого майна, є Товариство з обмеженою відповідальністю «Віта», а тому мав залучити останнього в якості третьої особи у справі. При цьому не було визначено належного відповідача у справі, чим істотно порушено вимоги статті 48 ГПК України. Так, скаржник стверджує, що ним використовується земельна ділянка, яка знаходиться лише під нежитловим приміщенням 737, 6 кв. м. а не 2,5300 га, як заявлено позивачем. Узагальнені доводи письмових пояснень на апеляційну скаргу Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не було надано відзив на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України. Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції Як підтверджено матеріалами справи, Фізична особа - підприємець Демура Алла Іванівна у січні 2016 року набула право власності на об`єкт нерухомого майна (цілісний майновий комплекс), розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу 30/100 часток від 19.01.2016, свідоцтвом про право власності на 70/100 часток від 11.01.2016, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.12.2023. Також Відповідач у травні 2016 року набула право власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлове приміщення адмінбудівля літ «А-ІІ» площею 737,6 кв.м.), розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу 5/100 часток від 16.05.2016, договором про спільне будівництво від 03.08.2015, декларацією про готовність до експлуатації об`єкта від 16.12.2015, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.12.2023. Відповідач зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як фізична особа - підприємець. Зазначене вище нерухоме майно, яке належить відповідачу (цілісний майновий комплекс та нежитлове приміщення адмінбудівля літ «А-ІІ») розташоване на земельній ділянці площею 2,5300 га комунальної форми власності, кадастровий номер 5910136300:12:006:0050, категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, цільове призначення 11.02 для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, власником якої є Сумська міська рада. 08.01.2024 Департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради, як уповноважений орган позивача направив на адресу відповідача лист про усунення порушень земельного законодавства, в якому наполягав на укладенні з Сумського міською радою договору оренди спірної земельної ділянки з метою усунення порушень вимог земельного законодавства, а також зазначав про право позивача звернутися до суду із позовом про стягнення з відповідача коштів за користування земельною ділянкою без зареєстрованого речового права на земельну ділянку. Відповідно до інформації Головного управління ДПС у Сумській області, зазначеної в листі від 06.02.2024, відповідач земельний податок та/або орендну плату за 2020-2023 роки не сплачував. У подальшому листом від 24.05.2024 відповідача було проінформовано про те, що оскільки вона використовує спірну земельну ділянку без оформленого права на неї та не сплачує плату за землю, розмір втрат міського бюджету Сумської міської територіальної громади за період з 13.01.2023 по 24.05.2024 склав 367 063, 50 грн. Позивач під час звернення з позовом до суду нарахував відповідачу 367 063, 50 грн безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати за період з 13.01.2023 по 24.05.2024. Відповідач зазначає, що не використовує земельну ділянку повністю в тому розмірі, що зазначений позивачем у позовній заяві, а користується нею лише під будівлею, яка належить йому на праві власності. Позивач, обґрунтовуючи площу земельної ділянки, яка перебувала в користуванні ТОВ «Віта» та Демура А.І. без належного оформлення речового права, зробив висновок проте, що земельна ділянка кадастровий №5910136300:12:006:0050 площею 2,5300 га, на якій розташоване нерухоме майно, належить до комунальної форми власності. Вона є сформованою, пройшла державну реєстрацію, і це підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав. На думку відповідача, інших доказів позивачем, які б визначили площу земельної ділянки, яка знаходилася в користуванні відповідача суду не надано. Доводи ж позивача про те, що відповідач використовує земельну ділянку кадастровий № 5910136300:12:006:0050 площею 2,5300 га, на якій знаходиться нежитлове приміщення - адмінбудівля літ. «А-ІІ» площею 737,6 кв.м. у своїй господарській діяльності не підтверджено матеріалами справи, оскільки відповідачем і ТОВ «Віта» земельна ділянка використовувалася лише в тій частині, яка знаходилася під нежитловим приміщенням 737,6 кв.м., а не в розмірі 2,5300 га. Суд погоджується з доводами позивача, що відповідач продовжує використовувати земельну ділянку, що підтверджується витягами, які доводять, що відповідач є власником нежитлових приміщень, які розташовані на спірній земельній ділянці. Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови У відповідності до вимог частин 1, 2, 4, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Суд, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскарженого рішення, заслухавши пояснення представників сторін, дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав. Згідно з частиною 1 статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Частиною 1 статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону земель» до повноважень обласних рад у галузі охорони земель належить, зокрема, забезпечення реалізації державної політики щодо використання та охорони земель, участь у реалізації загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель на відповідній території, затвердження та участь у реалізації регіональних програм щодо використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, вирішення інших питань у галузі охорони земель відповідно до закону. З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, земля, правомочності власника щодо якої від імені та виключно в інтересах територіальної громади виконує відповідна рада. Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні. Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України). Крім того, правовий механізм переходу прав на землю, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України. Виходячи зі змісту означеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку в разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебуває у власності або у користуванні колишнього власника будівлі. За змістом статті 120 Земельного кодексу України виникнення права власності на об`єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведені в оренду попередньому власнику. За умовами частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом «д» частини першої статті 156 цього Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Згідно з пунктом 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За змістом вказаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки. Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Тобто, незалежно від наявності вини, сам факт несплати за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під визначення Європейського суду з прав людини «виправдане очікування» щодо отримання можливості ефективного використання права власності. При цьому, суд зазначає, що відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які мали бути сплачені за звичайних умов землекористувачем. Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів статей 1212-1214 Цивільного кодексу України. (Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17.) За приписами статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації). Відповідно до статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Отже, за змістом вказаних положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права. Проте, з реєстрацією права власності на споруду у власника виникає право користування земельною ділянкою, на якій розміщена така споруда, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. При цьому, вирішуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у рішенні, суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін. За загальним правилом обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов`язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред`явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову. Відповідно до положень ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України). Згідно з частиною 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Матеріалами справи підтверджується, що відповідач, як власник об`єкта нерухомого майна, користувався земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, за відсутності оформленого у спірному періоді (13.01.2023 по 24.05.2024) відповідно до вимог чинного законодавства права користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи земельний податок та/або орендну плату. Отже відповідач, як фактичний користувач земельною ділянкою, без достатньої правової підстави за рахунок позивача, який є власником земельної ділянки, зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, тому зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки - позивачу на підставі статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України. За розрахунком позивача розмір збережених відповідачем коштів за період з 13.01.2023 по 24.05.2024, який підлягає відшкодуванню позивачу відповідачем, становить 367 063, 50 грн. В своїй апеляційній скарзі, відповідач зазначає, що не використовує земельну ділянку повністю в тому розмірі, що зазначений позивачем у позовній заяві, а користується нею лише під будівлею, яка належить йому на праві власності, а тому розрахунок безпідставно збережених коштів слід здійснити не з урахуванням всієї площі земельної ділянки з кадастровим номером 5910136300:12:006:0050, а з розрахунку 737,6 кв.м. під об`єктом нерухомості. Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, на земельній ділянці площею 2,5300 га комунальної форми власності, кадастровий номер 5910136300:12:006:0050, за адресою: АДРЕСА_1 розташовано декілька будівель, а саме: - нежитлове приміщення: адмінбудівля літ. А-ІІ, загальна площа 737,6 кв.м.; - цілісний майновий комплекс, в склад якого входить столярний цех та компресорна, Б-І та У, загальна площа 412,0 кв.м.; - виробничий корпус, В, загальна площа 1110,1 кв.м.; - котельня та бункер для палива, Г та К, загальна площа 52,8 кв.м.; - склад ангар, Д, загальна площа 521,1 кв.м.; - навіс, Ж; - газорозподільний пункт, З; - камера сушильна, Л, загальна площа 20,3 кв.м.; - камера сушильна, М, загальна площа 353,2 кв.м.; - пост охорони, Н, загальна площа 20,1 кв.м.; - допоміжне, О; - пилорама, Р, загальна площа 450,4 кв.м.; - сушильна камера, С; - вбиральня, Т; - літній душ, Ф; - огорожа, № 1-5. Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати: 1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; 2) площу земельної ділянки; 3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); 4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави. У справах №922/1646/20 (постанова від 16.06.2021), №922/3463/19 (постанова від 04.03.2021), №922/2060/20 (постанова від 05.08.2022), №922/1717/20 (постанова від 04.10.2022), у справі №922/519/20 (постанова від 16.11.2022) Верховний Суд із посиланням на положення статті 79-1 Земельного кодексу України викладав позицію, відповідно до якої для розрахунку безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою без оформленого права оренди має використовуватись площа сформованої земельної ділянки. Відповідно до положень статті 79-1 Земельного кодексу України визначення площі земельної ділянки, її конфігурація визначається під час формування земельної ділянки та внесення відомостей про неї до Державного земельного кадастру з присвоєнням кадастрового номеру. Саме площа сформованої земельної ділянки використовується для визначення розміру коштів, які власник нерухомого майна має сплатити за користування такою земельною ділянкою без оформленого права на неї. За приписами статті 79-1 Земельного кодексу України саме з моменту державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі та присвоєння їй кадастрового номера така земельна ділянка є сформованою та може бути об`єктом цивільних прав, зокрема може бути передана в оренду власнику нерухомого майна. За своєю правовою природою безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою без оформленого права на неї є орендною платою за землю, тобто, це ті кошти, які мав би сплатити власник нерухомого майна в разі укладення договору оренди землі, на якій знаходиться його нерухоме майно. В оренду може бути передана лише сформована земельна ділянка, тобто з визначеною площею, межами та конфігурацією. Тобто, вищевикладене не передбачає стягнення з власника нерухомого майна коштів за користування вже сформованою земельною ділянкою лише з урахуванням площі виключно під його нерухомим майном. Подібне стягнення позбавить територіальну громаду, як власника земельних ділянок, надходжень до місцевого бюджету, які могли бути спрямовані на задоволення потреб нашої громади, а також дозволить власникам нерухомого майна продовжити користуватися всією площею сформованої земельної ділянки, заразом у частині площі, яку не займає нерухоме майно на безоплатній основі, зважаючи на те, що територіальна громада, як власник земельної ділянки, не зможе надати в оренду частину землі, яка не є об`єктом цивільних прав, тобто не є сформованою. Таким чином, твердження відповідача, що останній мав сплачувати за користування вже сформованої земельної ділянки з урахуванням площі виключно під його нерухомим майном, а саме 737,6 кв. м., відхиляються судом як безпідставні. Разом з цим, апелянт стверджує, що співвласниками нерухомого майна, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на земельній ділянці комунальної власності, площею 2,5300 гектарів з кадастровим № 5910136300:12:006:0050, з цільовим використанням (11.02) для розміщення та експлуатації основних, підсобних та допоміжних будівель, і споруд підприємства є Товариство з обмеженою відповідальністю «Віта» та Демура Алла Іванівна. Відповідно до договору про спільне будівництво від 03.08.2015 року дане нерухоме майно належить на праві приватної спільної часткової власності - 5/100 (п`ять сотих) - Товариству з обмеженою відповідальністю «Віта», а 95/100 (дев`яносто п`ять сотих) часток належить - Демурі Аллі Іванівні , що підтверджується розрахунком часток нерухомого майна, виданого ФОП Дячук Ю.О. Однак, дані твердження спростовуються інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відповідно до якої власником об`єкту нерухомого майна (адмінбудівля літ. А-ІІ, площа 737,6 кв.м.) за адресою: АДРЕСА_1 , є відповідач. Відповідно до вищевказаної інформаційної довідки, 16.05.2016 відповідач придбав по договору купівлі-продажу 5/100 часток зазначеного вище нежитлового приміщення. Тобто за відповідачем зареєстровано як 5/100 (номер відомостей про речове право: 14518751) так і 95/100 (номер відомостей про речове право: 14432311) частин об`єкту нерухомого майна (реєстраційний номер: 917376559101). Крім цього, суд звертає увагу, що за відповідачем також зареєстрований інший об`єкт нерухомості (столярний цех та виробничий комплекс), право власності на які за відповідачем зареєстровано також у частках, а саме 30/100 (номер відомостей про речове право: 12955329) та 70/100 (номер відомостей про речове право: 12908480) частин об`єкту нерухомого майна (реєстраційний номер: 827090459101). Частиною 1 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; одночасність вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості та державної реєстрації прав; публічність державної реєстрації прав; внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. За приписами частини 5 статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою до моменту державної реєстрації припинення таких прав, обтяжень у порядку, передбаченому цим Законом. Таким чином, твердження відповідача про наявність інших співвласників майна спростовуються відомостями з Державного реєстру прав. Колегія суддів вважає даний висновок суд першої інстанції законним та обґрунтованим. Як встановлено судом першої інстанції, розрахунок розміру безпідставно збережених коштів проведений з урахуванням площі спірної земельної ділянки, сформованої як об`єкт цивільних прав, на підставі нормативно-грошової оцінки, зазначеної у витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 17.04.2024 №НВ-9903084392024, з урахуванням коефіцієнту індексації, визначеного вповноваженим органом, а також із застосуванням ставки орендної плати, встановленої рішеннями Сумської міської ради від 14.07.2022 №3025-МР «Про встановлення плати за землю». Таким чином, за період з 13.01.2023 по 24.05.2024 сума недоотриманої орендної плати (безпідставно збережених коштів) складає 367 063, 50 грн. Станом на день розгляду справи відповідач кошти не сплатив. Згідно з частиною 2 статті 120 Земельного кодексу України якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. Виникнення права власності на об`єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення договору оренди земельної ділянки, адже відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, з огляду на що новий власник (користувач) земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на неї відповідно до вимог законодавства. Відтак, з дня виникнення права власності на нерухоме майно у відповідача виник обов`язок сплачувати кошти за використання земельної ділянки. Тому наявні правові підстави для сплати відповідачем орендної плати за землю, в тому числі, за відсутності договору оренди земельної ділянки. Як правильно встановлено судом першої інстанції, розмір земельної ділянки, якою користується відповідач, доведений, обґрунтований і підтверджений достатніми доказами, зокрема, договорами купівлі-продажу від 19.01.2016 та від 16.05.2016, декларацією про готовність до експлуатації об`єкта від 16.12.2015 та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Матеріалами справи підтверджується, що відповідач, як власник об`єкта нерухомого майна, користувався земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, за відсутності оформленого у спірному періоді (з 13.01.2023 по 24.05.2024) відповідно до вимог чинного законодавства права користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи орендну плату. Отже, відповідач, як фактичний користувач земельною ділянкою, без достатньої правової підстави за рахунок позивача, який є власником земельної ділянки, зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, тобто орендну плату, тому зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки - позивачу на підставі статей 1212 та 1214 Цивільного кодексу України. Посилання апелянта на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24.06.2021 у справі №904/1039/20, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 04.12.2019 у справі №917/1739/17, від 20.12.2019 у справі №917/266/19, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки останні не є релевантними, з огляду на істотну відмінність обставин вказаних справ від обставин справи, що розглядається. Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29). Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. При цьому, слід зазначити, що іншим доводам апелянта оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення. Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків. Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду Сумської області від 23.12.2024 у справі №920/649/24 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника. Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Демури Алли Іванівни на рішення Господарського суду Сумської області від 23.12.2024 у справі №920/649/24 залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Сумської області від 23.12.2024 у справі №920/649/24 залишити без змін. Матеріали справи №920/649/24 повернути до Господарського суду Сумської області. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст складено: 19.03.2025. Головуючий суддя А.І. Тищенко Судді Г.П. Коробенко Ю.Б. Михальська