Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/4566/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 березня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/4566/24 пров. № А/857/21230/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Шинкар Т.І., суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М. розглянувши в письмовому провадженні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2024 року (головуючий суддя Недашківська К.М.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в м. Рівне у справі №460/4566/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та наказів. В С Т А Н О В И В : 30.04.2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_2 (далі-ТЦК) та Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить суд: визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо застосування приводу ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 до ІНФОРМАЦІЯ_3 ; визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; визнати протиправним та скасувати наказ ІНФОРМАЦІЯ_3 №76 від 26.03.2024 «Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації» в частині призовну та направлення для проходження військової служби під час мобілізації в особливий період ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ; визнати протиправним та скасувати пункт 30 Наказу Командира Військової частини НОМЕР_1 від 27.03.2024 №87 (по стройовій частині) щодо зарахування до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2024 року в задоволені позову відмовлено. Відмовляючи в задоволені позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу». За правилами статті 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Суд першої інстанції зауважив, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії. Суд першої інстанції встановив, що позивач являється мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не особою, яка підлягає призову на строкову військову службу, а відтак у спірному випадку позивач не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, будучи військовозобов`язаним, підлягав призову на військову службу під час мобілізації, а тому приймаючи наказ «Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації» №76 від 26.06.2024 суб`єкт владних повноважень діяв у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання таких дій та наказу №76 від 26.03.2024 протиправними та як наслідок похідних вимог. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2024 року та позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В апеляційній скарзі апелянт зазначає про те, що рішення прийняте із порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт зазначає, що він є ОСОБА_2 та з 18.11.2023 належить до Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, а отже має стійкі релігійні переконання, які унеможливлюють проходження ним військової служби. Апелянт зауважує, що жодним законом не передбачений примусовий, тобто в супереч прямої відмови особи (незалежно від мотивів такої відмови та її правомірності), призов на військову службу, зарахування до списків особового складу та примусове відправлення до військової частини. За відсутності законних підстав для відмови така особа має бути не примусово направлена до військової частини, а притягнута до адміністративної/кримінальної відповідальності, а відтак дії відповідачів у спірному випадку є неправомірними, а рішення суду є незаконне, оскільки не ґрунтується на обставинах справи. ІНФОРМАЦІЯ_5 подав відзив на апеляційну скаргу в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції є законим та обґрунтованим. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення. Представник позивача подав клопотання про зупинення провадження у справі № 460/4566/24 до закінчення розгляду та винесення Конституційним Судом України рішення за результатами розгляду конституційної скарги ОСОБА_3 щодо перевірки на відповідність частині четвертій статті 35 Конституції України (конституційність) вимог частини першої статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу». Вирішуючи заявлене клопотання апеляційний суд виходить з такого. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 236 КАС України суд зупиняє провадження у справі в разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Отже, необхідною передумовою зупинення провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 236 КАС України є неможливість її розгляду до вирішення по суті іншої справи. Слід вказати, що у даному випадку представник позивача просить зупинити провадження у справі покликаючись на розгляд іншої справи у Конституційному Суді, однак апеляційний суд вважає, що вказані обставини не є достатніми для зупинення провадження у даній справі, оскільки зібрані по справі докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Так, реалізація завдання адміністративного судочинства, визначеного ст.2 КАС України та ефективне поновлення порушеного (невизнаного, оспорюваного) права не можливе без дотримання судом встановлених законом строків розгляду та вирішення справи. Частиною 3 статті 2 КАС України одним із основних засад (принципів) адміністративного судочинства визначено розумність строків розгляду справи судом. Зупинення провадження у справі №460/4566/24 до прийняття рішення Конституційним Судом може призвести до вирішення справи в порушення «розумного строку». Отже, обговоривши підстави поданого клопотання про зупинення провадження у справі, суд апеляційної інстанції, з врахуванням положень статті 236 КАС України, щодо підстав зупинення провадження у справі, та статті 2 КАС України, щодо дотримання розумного строку розгляду справи, приходить до переконання, що в задоволенні клопотання слід відмовити. Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що відповідно до довідки релігійної організації «Релігійний центр свідків Єгови в Україні» Центр свідків Єгови від 21.11.2023 №8536 ОСОБА_1 з 18.11.2023 є посвяченим охрещеним служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні. Як Свідок Єгови він бере участь у проповідуванні доброї новини. У відповідь на заяву позивача від 22.11.2023 ІНФОРМАЦІЯ_6 листом від 24.11.2023 №5480 повідомив, що позивач є військовозобов`язаним громадянином України та відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підпадає під дію цієї статті, оскільки відсутні підстави щодо відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Вказано, що в Україні триває загальна мобілізація, під яку підпадають усі військовозобов`язані українці, незалежно від віросповідання. Релігійні переконання не звільняють людину від обов`язку захищати Державу. Конституція закріплює рівність усіх громадян та не допускає дискримінації за релігійною ознакою, а в Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» немає жодних винятків стосовно вірян. Військовий обов`язок є однаковим як для віруючих, так і для невіруючих. З матеріалів справи слідує, що позивач перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_7 з 26.03.2024. За результатами проходження військово-лікарської комісії позивача визнано придатним для проходження військової служби, що підтверджується протоколом №ССР/59/3 від 26.03.2024. Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_8 №76 від 26.03.2024 «Про призов військовозобов`язаних на військову службу по мобілізації» позивача призвано на військову службу до Військової частини НОМЕР_1 . Згідно витягу із наказу Командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 27.03.2024 №87 відповідно до мобілізаційного призначення, бойового розпорядження Голови Адміністрації спеціальної служби транспорту №51 від 07.03.2022, солдата ОСОБА_1 , 1988 р.н., призваного ІНФОРМАЦІЯ_9 , вважати призначеним до Військової частини НОМЕР_2 та зарахованим у розпорядження Командира Військової частини НОМЕР_2 . Вважаючи протиправними дії та рішення відповідачів щодо призову на військову службу під час мобілізації та зарахування до списків особового складу Військової частини на вci види забезпечення, позивач звернувся до суду з даним позовом. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. За приписами статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Як це передбачено ст. 64 Конституції України, Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. На реалізацію своїх повноважень у відповідності до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України. У відповідності до статті 1 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 з 5:30 24 лютого 2022 року введений воєнний стан у зв`язку з військовою агресією російської федерації. Надалі строк запровадження воєнного стану неодноразово продовжувався та триває до нині. Так, правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543-ХІІ). У статті 1 Закону №3543-ХІІ визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках. Так, посилаючись на те, що позивач є присвяченим охрещеним служителем релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні та як свідок Єгови бере участь у проповідуванні доброї новини, позивач зазначає, що він належить до категорії інших військовозобов`язаних або окремої категорії громадян, які на підставі абзацу 16 частини першої статті 23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та має право на заміну військової служби альтернативною. Надаючи оцінку зазначеним вище доводам, суд апеляційної інстанції зазначає, що статтею 1 Закону №2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України Про альтернативну (невійськову) службу. Водночас, організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби, якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991 №1975-ХІІ (далі - Закон №1975-ХІІ). Відповідно до статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень. Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України. Статтями 9-12 Закону №1975-ХІІ визначено, що для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадяни, зазначені у статті 2цього Закону, після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду проведення призову на строкову військову службу, особисто подають до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання мотивовану письмову заяву. Відповідний структурний підрозділ місцевої державної адміністрації зобов`язаний прийняти заяву про направлення на альтернативну службу або про звільнення від призову на військові збори та у письмовій формі повідомити громадянина про дату його явки на засідання відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації. Заява про направлення на альтернативну службу розглядається відповідним структурним підрозділом місцевої державної адміністрації протягом календарного місяця після її надходження в присутності громадянина, а заява про звільнення від призову на військові збори - протягом чотирнадцяти календарних днів. Для явки за викликом до відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації громадянин звільняється від навчання, а також від роботи із збереженням середньомісячного заробітку. Підставою для відмови громадянину в направленні на альтернативну службу або звільненні від призову на військові збори є: несвоєчасне подання заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори; відсутність підтверджень щодо істинності релігійних переконань; неявка громадянина без поважних причин за викликом до місцевої державної адміністрації для розгляду його заяви про направлення на альтернативну службу або звільнення від призову на військові збори. Водночас, не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4 Закону №1975-ХІІ). З матеріалів справи судом першої інстанції правильно встановлено, що позивач є військовозобов`язаний та з 26.03.2024 перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_7 . Наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_8 №76 від 26.03.2024 «Про призов військовозобов`язаних на військову службу по мобілізації» позивача призвано на військову службу до Військової частини НОМЕР_1 . Отже, у спірному випадку, позивач є мобілізованим на військову службу під час мобілізації в особливий період, а не призваний на строкову військову службу, яка дає право на заміну такої служби альтернативною, а тому у спірному випадку колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що позивач не наділений правом бути направленим на альтернативну (невійськову) службу. Суд апеляційної інстанції також вважає правильними висновки суду першої інстанції щодо того, що Законом №3543-ХІІ не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану. Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян. Подібні висновки викладені Верховним Судом у постанові №9902/64/23 від 25.09.2023, які, у відповідності до частини п`ятої статті 242 КАС України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Суд апеляційної інстанції також звертає увагу, що позивач на підтвердження своєї приналежності до релігійної організації враховуючи на встановлений порядок направлення на альтернативну службу, на яке, на його думку, він має право, не надав суду доказів на підтвердження того, що до взяття його на військовий облік 26.03.2024 року (тобто, вже після охрещення служителем Релігійного об`єднання Свідків Єгови в Україні, яке, згідно довідки № №8536 було 21.11.2023) звертався до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації за місцем проживання з мотивованою письмовою заявою для вирішення питання про направлення на альтернативну службу. Щодо покликань позивача на те, що відбулося втручання в його права, гарантовані ст. 9 Конвенції, а саме втручання не було передбачене законом та не було необхідним в демократичному суспільстві, то варто зазначити таке. Статтею 9 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання відповідно до положень ч. 2 цієї статті підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним і може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише в тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених законних цілей. Так, ані положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ані положення Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань. Водночас ЄСПЛ послідовно визнає, що коли особа, посилаючись на ст. 9 Конвенції, просить скористатися правом на сумлінну відмову від військової служби, вимоги компетентними органами держави певного рівня доказування для обґрунтування такого прохання і відмова у його задоволенні, якщо відповідні докази не надаються, не суперечать положенням цієї статті (Енвер Айдемір проти Туреччини (EnverAydemirv. Turkiye). Так, в умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпека громадян та саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії та високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання свого конституційного обов`язку з захисту Вітчизни. За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини, закріпленим в ст. 9 Конвенції та ст. 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї. У Рішенні від 25 квітня 2019 року№1р(ІІ)2019 Конституційного Суду України, зокрема, зазначив, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України убачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. До військовослужбовців належать особи, які проходять таку службу, зокрема у Збройних Силах України. Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). З огляду на специфіку військової служби, яка полягає, зокрема, у виконанні військовослужбовцями спеціальних завдань, наявності ризиків для їх життя та здоров`я тощо, будь-яка форма проходження військової служби є обов`язком громадян України щодо захисту держави. Так, можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби не обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї. Дійсно, право на свободу віросповідання має як зовнішній, так і внутрішній аспекти, й об`єднання з іншими людьми у релігійні організації як соціальні структури є лише однією з альтернативно можливих форм його зовнішнього вираження. Відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів і, наприклад, тверджень близьких осіб (інформацією про публічні висловлювання у минулому такої світоглядної позиції, участь у суспільних рухах пацифістської спрямованості тощо). Так, оцінивши докази, подані сторонами, суд апеляційної інстанції вважає не підтвердженими особою існування обставин, які давали б йому право на сумлінну відмову від військової служби, отже втручання у права, гарантовані ст. 9 Конвенції, а саме втручання яке не було передбачене законом та не було необхідним в демократичному суспільстві, на переконання суду апеляційної інстанції за вище окреслених обставин не відбулося. Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає правильними висновки суду першої інстанції щодо позивач, будучи військовозобов`язаним, підлягав призову на військову службу під час мобілізації, а тому приймаючи наказ «Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації» №76 від 26.06.2024, зокрема, яким військовозобов`язаного ОСОБА_1 призвано та направлено для проходження військової служби під час мобілізації в особливий період до Військової частини НОМЕР_1 , відповідачі як суб`єкти владних повноважень діяли у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання таких дій та рішень протиправними. Частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави відмови у задоволенні позовних вимог на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування, оскільки не впливають на законність судового рішення. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного від 08 липня 2024 року у справі №460/4566/24-без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді Л. П. Іщук І. М. Обрізко