Ухвала ККС ВС № 295/15220/16-к

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 березня 2025 року м. Київ справа № 295/15220/16-к провадження № 51-158ск25 Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Богунського районного суду м. Житомира від 01 серпня 2023 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року у кримінальному провадженні № 12016060020004689 щодо ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого, засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК). Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини Вироком Богунського районного суду м. Житомира від 01 серпня 2023 року ОСОБА_4 визнано винуватим та засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. Вирішено питання щодо цивільних позовів, долі речових доказів та процесуальних витрат у кримінальному провадженні. Згідно з вироком суду ОСОБА_4 засуджено за те, що він 15 липня 2016 року о 02:26, керуючи власним технічно справним автомобілем марки «KIA Geed», номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись у правій смузі руху ділянки проїзної частини поблизу будинку АДРЕСА_2, порушуючи вимоги Правил дорожнього руху (далі - ПДР), а саме: - пп «б» п. 2.3 - проявив неуважність до дорожньої обстановки та її змін; - п. 12.1 - під час вибору в установлених межах безпечної швидкості руху не врахував дорожню обстановку, щоб мати змогу постійно контролювати рух транспортного засобу та безпечно керувати ним; - п. 12.4 - рухався у населеному пункті, перевищуючи допустиму швидкість, та, як наслідок, допустив наїзд на нерухому перешкоду - залізобетонну електроопору, розташовану на тротуарі праворуч від проїзної частини поблизу вищевказаного будинку. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) пасажирка ОСОБА_5 , яка перебувала на задньому сидінні керованого ОСОБА_4 транспортного засобу, вилетіла із салону автомобіля та, упавши на асфальтно-бетонне покриття, отримала тілесні ушкодження, які знаходяться в прямому причинному зв`язку із її смертю. Так, необережні дії, які виразились в порушенні водієм ОСОБА_4 вимог пунктів 2.3 (б), 12.1, 12.4 ПДР, перебувають у прямому причинному зв`язку зі створенням аварійної обстановки, виникненням цієї ДТП та її наслідками у вигляді спричинення смерті потерпілої ОСОБА_5 . Житомирський апеляційний суд ухвалою від 10 грудня 2024 року вирок Богунського районного суду м. Житомира від 01 серпня 2023 року щодо ОСОБА_4 в частині призначення покарання змінив. Призначив ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 286 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. В решті вирок суду залишив без змін. Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала Засуджений у касаційній скарзі, посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через суворість, просить змінити оскаржені судові рішення, звільнивши його на підставі ст. 75 КК від відбування призначеного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік. Свої вимоги мотивує тим, що суди повною мірою не врахували те, що він обвинувачується у вчиненні одного неумисного злочину, із 2016 року не було жодних зауважень щодо його процесуальної поведінки, повністю визнав вину у скоєному, щиро розкаявся, активно сприяв досудовому розслідуванню, попросив вибачення у потерпілих за вчинене, повністю відшкодував завдані збитки, надав добровільну згоду на перерахування суми застави на користь потерпілого, має постійне місце проживання, позитивно характеризується, раніше несудимий, є людиною з інвалідністю ІІ групи, має поганий його здоров`я, а також позицію потерпілого, який просив суворо не карати. Мотиви суду Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає. За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, і правильність кваліфікації його дій у касаційній скарзі засудженого не оспорюються. Доводи засудженого щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через суворість та можливості застосування до нього положень ст. 75 КК колегія суддів вважає необґрунтованими. Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Відповідно до принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій. За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання. За правилами ст. 75 КК, у разі, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо. У цьому кримінальному провадженні не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання винній особі призначено з порушенням указаних норм права. Як убачається із копій судових рішень, суд першої інстанції під час призначення ОСОБА_4 покарання, дотримуючись наведених вимог закону України про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, дані про особу винного, який раніше не судимий, характеризується позитивно, є людиною з інвалідністю 2-ї групи. Судом також була врахована думка потерпілих, а саме те, що потерпілий ОСОБА_6 не наполягав на суворому покаранні, потерпілі ОСОБА_7 та ОСОБА_8 поклалися на розсуд суду, при цьому потерпіла ОСОБА_7 зазначила, що ніколи не пробачить за смерть доньки. Крім того, суд взяв до уваги відсутність обтяжуючих покарання обставин, а також те, що ОСОБА_4 вину у вчиненому визнав, щиро розкаявся, відшкодував матеріальну та моральну шкоду, що визнав обставинами, які пом`якшують його покарання. Суд першої інстанції, як убачається з вироку, вказав на те, що необережні дії обвинуваченого ОСОБА_4 , а саме порушення ПДР, призвели до смерті молодої жінки; зазначені обставини значною мірою свідчать про високу ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Також суд дійшов висновку, що, незважаючи на наявність декількох пом`якшуючих покарання обставин, підстави для застосування до ОСОБА_4 положень ст. 75 КК відсутні. З урахуванням викладеного, беручи до уваги, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню інших кримінальних правопорушень, суд вважав, що виправлення та перевиховання обвинуваченого неможливе без ізоляції від суспільства, а тому обрав йому покарання у вигляді позбавлення волі в межах санкції статті з позбавлення права керувати транспортними засобами. Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_4 , у тому числі за апеляційною скаргою обвинуваченого, доводи якої аналогічні доводам у його касаційній скарзі, дійшов висновку про необхідність пом`якшення призначеного йому покарання та призначив йому основне покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК, але в її мінімальному розмірі, з огляду на відшкодування потерпілим заподіяної шкоди, а також з урахуванням особи обвинуваченого, який є раніше не судимим, людиною з інвалідністю ІІ групи, позитивно характеризується. При цьому колегія суддів апеляційного суду погодилася із висновком суду першої інстанції про необхідність призначення ОСОБА_4 за скоєний злочин у сфері безпеки дорожнього руху покарання у виді реального позбавлення волі та відсутність підстав для застосування положень статей 69, 75 КК. Як вказав суд в ухвалі, хоча кримінальне правопорушення ОСОБА_4 вчинив з необережності, однак відповідно до ст.12 КК воно належить до категорії тяжких, і внаслідок його протиправних дій настала смерть потерпілої ОСОБА_5 . Водночас тяжкі наслідки у вигляді смерті людини є непоправними і не можуть бути компенсовані відшкодуванням шкоди у матеріальному виразі. Крім того, суд вказав на те, що позитивні характеристики ОСОБА_4 мають формальний характер та жодним чином не зменшують суспільної небезпечності вчиненого ним правопорушення. Врахував апеляційний суд і позицію потерпілих, які в суді апеляційної інстанції просили вирок місцевого суду залишити без змін. З огляду на наведене апеляційний суд дійшов висновку, що саме покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки з реальним його відбуванням буде відповідати принципам співмірності вчиненому та індивідуалізації, є справедливим, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчиненню нових кримінальних правопорушень. З наведеними висновками погоджується і колегія суддів касаційного суду. Постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час їх постановлення. Отже, Суд не вбачає підстав для зміни оскаржених судових рішень внаслідок невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість. В касаційній скарзі засудженого не наведено переконливих доводів на обґрунтування невиправданої суворості призначеного йому покарання та необхідності застосування до нього положень ст. 75 КК. Доводів щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування оскаржених судових рішень, касаційна скарга не містить. Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає. Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого слід відмовити. Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд, постановив: Відмовити засудженому ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вирок Богунського районного суду м. Житомира від 01 серпня 2023 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 10 грудня 2024 року щодо нього. Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3