Постанова 4854 № 420/14101/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 лютого 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/14101/24 Головуючий першої інстанції Іванов Е.А. Час та місце ухвалення судового рішення «--:--», м. Одеса Повний текст судового рішення складений 13.09.2024р. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Крусяна А.В., суддів Єщенка О.В., Яковлєва О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: 08.05.2024 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень від 18.04.2024 №№60-24; 61-24 про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту та зобов`язання прийняти рішення про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачі посилаються на те, що спірні рішення Державної міграційної служби України є протиправними та необґрунтованими, оскільки у відповідності до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вони мають законні підстави для визнання їх біженцями в Україні або особами, які потребують додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.09.2024 відмовлено у задоволенні позову з підстав відсутності обґрунтованих обставин або матеріалів, що підтверджують визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Не погоджуючись з ухваленим у справі судовим рішенням, позивачі подали апеляційну скаргу, в якій посилаються на порушення судом першої інстанції при вирішенні справи норм матеріального та процесуального права, тому просять рішення суду скасувати та прийняти нове про задоволення позову. Апелянти зазначають, що ненадання документальних доказів, а лише усних підтверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Відповідач не виконав обов`язків, покладених на нього законом, не зібрав належним чином та не проаналізував навіть тих даних щодо ситуації стосовно них в країні належності, підійшов до розгляду зави формально і упереджено, не з`ясував при прийнятті рішень ряд важливих питань. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню. Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 є подружжям, мають неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (народився в Україні) та є громадянами Республіки Узбекистан. /т.1 а.с.94/ В січні 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , та неповнолітня дитина ОСОБА_3 прибули в Україну. 03.08.2022 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами про визнання їх та неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. /т.2 а.с.70-74/ Постановою від 29.08.2022 серії ПР МОД №008802 притягнуто ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, передбаченої ч.1 ст.203 КУпАП, а саме у зв`язку із порушенням правил перебування з 22.04.2022р. іноземця в Україні. /т.2 а.с.111-112/ Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 21.08.2023 №166, на підставі висновку від 21.08.2023, відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вирішено здійснити оформлення документів для надання статусу біженця або тимчасового захисту громадянці Узбекистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та її неповнолітній донці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 /т.1 а.с.151/ Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 09.09.2023 №176, на підставі висновку від 09.09.2023, відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», вирішено здійснити оформлення документів для надання статусу біженця або тимчасового захисту громадянину Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 /т.2 а.с.180/ За результатами розгляду документів щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проведених співбесід Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновки від 07.03.2024: у справі №2023OD0043, яким рекомендовано відмовити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та її неповнолітній донці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; у справі №2023OD0052, яким рекомендовано відмовити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. т.1 а.с.55-71, т.2 а.с.54-69/ Рішенням Державної міграційної служби України від 18.04.2024 №60-24 відмовлено громадянину Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. /т.2 а.с.53/ Рішенням Державної міграційної служби України від 18.04.2024 №61-24 відмовлено громадянці Узбекистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та її неповнолітній донці ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. /т.1 а.с.54/ Не погоджуючись з вказаним рішеннями міграційного органу, позивачі звернулися до суду з даним позовом. Перевіривши матеріали справи, судова колегія приходить до наступних висновків. Згідно з ч.1 ст.14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (надалі - Закон України №3671-VI). Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951р. також надано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Відповідно до ч.2 ст.1 Протоколу щодо статусу біженців від 04.10.1967 для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 01 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2). Пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як передбачено у ч.5 ст.5 Закону України №3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з ч.1 ст.7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 11 ст.9 Закону України №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Відповідно до п.п.45 та 66 Керівництва для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до ч.1 ст.5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Загальновідомо, що світова спільнота та структури ООН (зокрема, Генеральна асамблея ООН, Верховний комісар ООН із прав людини, Рада із прав людини ООН та інші) неодноразово засуджували застосування збройних сил проти мирного населення. Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Як вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови у визнанні позивачів та їх неповнолітньої дитини біженцями або особами, які потребують додаткового захисту слугувала відсутність умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 України №3671-VI через очевидну необґрунтованість клопотань. Апелянти зазначають, що ними чітко висловлено побоювання за своє життя, що складає суб`єктивний критерій, яке свідчить про наявність у них всіх елементів для визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Як вбачається з матеріалів справи, вперше позивачі прибули на територію України легально у січні 2022 року, а із заявою про набуття міжнародного захисту звернулися до міграційного органу через тривалий проміжок часу після потрапляння на територію України, й перебування у статусі нелегального мігранта. Разом з тим, при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Тривалість проміжків часу між нелегальним перетином кордону України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Згідно заяви-анкети ОСОБА_1 причиною звернення за захистом та небажанням повертатися до Узбекистану є побоювання зазнати переслідування за ознакою віросповідання та дискримінацію з боку правоохоронних структур країни через кримінальне минуле. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 був неодноразово засуджений до позбавлення волі на території Узбекистану та в період з 1999р. по 08.10.2019р. відбував покарання в місцях позбавлення волі за вироками кримінальних проваджень передбачених ч.3 ст.159 (посягання на конституційний лад Узбекистану) ч.2 ст.244-1 (виготовлення, зберігання та поширення матеріалів, що несуть загрозу суспільній безпеці) та ч.1 ст.244-2 ч.1 КК Узбекистану (створення, керівництво, участь у релігійних, екстремістських чи інших заборонених організаціях). /т.2 а.с.95/ У протоколі співбесіди від 09.09.2022 ОСОБА_1 зазначив, що виїхав з Узбекистану щоб шукати роботу, годувати родину, так як в Узбекистані мало заробляють, та важко влаштуватися на роботу, після того як він був у в`язниці. Після відбуття покарання він та його дружина погроз не отримували, та його не затримували, знаходився на обліку дільничного інспектора. В Узбекистані після відбуття покарання він відвідував мечеть. В Україні є його знайомі та робота, а в Туреччині він не потрібен. У протоколі від 15.02.2024 позивач вказав, що тиском стосовно нього зі сторони поліції є застосування двічі штрафу за відсутність маски у період пандемії короновірусу, та перевірка його перебування вночі у будинку в період адміністративного нагляду дільничним інспектором. Згідно заяви-анкети ОСОБА_2 причиною звернення за захистом та небажанням повертатися до Узбекистану зазначено, що після виїзду чоловіка з Узбекистану працівники правоохоронних органів почали переслідувати її та запитувати куди подівся її чоловік, що вона сприйняла як загрозу для свого життя та життя дитині, після чого за ініціативою чоловіка виїхала до нього в Україну. У протоколі співбесіди від 09.09.2022 позивач зазначила, що вважає переслідуванням себе, коли до неї додому 2-3 рази приходили працівники прокуратури та запитували де знаходиться її чоловік, який на той час виїхав з країни, застосування штрафу за носіння хіджабу. Водночас, у протоколі співбесіди від 23.08.2023 позивач зазначила, що не зазнавала переслідувань за ознаками раси, громадянства, національності, а також не отримувала звинувачень та переслідувань від органів державної влади країни походження. Згідно до пункт 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців (УВКБ ООН, Женева, 1992), яке тлумачить положення Конвенції про статус біженців 1951 року (глава II, f, п. 62), завдана особі шкода має бути досить серйозною сягати рівня небезпеки самого існування особи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи або політичних переконань. З урахуванням наведеного, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що основною метою звернення позивачів до органу міграційної служби є легалізація перебування на території України, у зв`язку з бажанням проживати в Україні, покращити життєві умови, що не відповідає критеріям статусу біженця. До того ж, згідно до пункту 35 Директиви ЄС 2011/95/EU, ризики, яким піддається все населення країни або частина її населення самі по собі зазвичай не створюють індивідуальної загрози, яку можна було б кваліфікувати як серйозну шкоду у понятті статті 15 цієї Директиви. З вищевикладеного вбачається відсутність серйозної особистої загрози життю ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх неповнолітній дитині ОСОБА_3 , а також, відсутність ризику отримання серйозної шкоди відповідно до елементів визначення поняття «серйозна шкода», в разі повернення позивачів до країни походження. В матеріалах особових справ позивачів відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності щодо позивачів можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і, що він не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Судом встановлено, що в регіоні попереднього постійного проживання особи відсутні відкриті збройні конфлікти, які можуть породжувати ситуації загальнопоширеного насильства. За таких обставин суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що звернення позивачів із заявами про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту вважається елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту та вказує на інші причини звернення (економічні, пошуки кращого життя тощо, бажання працевлаштування), аніж побоювання стати жертвою переслідувань. Оскільки позивачі бажають легалізуватися на території України, їх життю і здоров`ю на Батьківщині нічого не загрожує, тому вони не підпадають під критерії біженців, або осіб, які потребують додаткового захисту, отже їх заява є явно необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Враховуючи вищевикладене, рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2024 №№60-24, 61-24 про відмову у визнанні позивачів та їх неповнолітньої дитини біженцями або особами, які потребують додаткового захисту є правомірними. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. На підставі викладеного, оскільки судом першої інстанції при вирішенні справи правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції в порядку ст.316 КАС України підлягає залишенню без змін. Керуючись ст.ст.311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення. Суддя-доповідач А.В. Крусян Судді О.В. Єщенко О.В. Яковлєв