Постанова Житомирський апеляційний суд № 289/3016/23

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №289/3016/23 Головуючий у 1-й інст. Кириленко О. О. Категорія 31 Доповідач Павицька Т. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючого Павицької Т.М., суддів Борисюка Р.М., Шевчук А.М. за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О. розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №289/3016/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Камінська Людмила Василівна про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності у порядку спадкування за законом, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 20 листопада 2024 року, ухвалене під головуванням судді Кириленко О.О. в м. Радомишль Житомирської області, в с т а н о в и в : У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: - визнати недійсним договір дарування, посвідчений 16.09.2019 приватним нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Камінською Л.В., зареєстрованого в реєстрі за №1744, укладеного між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована); - визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . В обґрунтування позову зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її матір ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилась спадщина на належне їй нерухоме майно, в тому числі на квартиру АДРЕСА_1 . Стверджує, що за життя ОСОБА_4 заповіт не складала, тому спадкоємцями за законом першої черги є вона та її рідна сестра ОСОБА_2 (відповідач по справі). Зазначає, що до смерті ОСОБА_4 проживала у власній квартирі АДРЕСА_1 , проте у зв`язку з похилим віком та потребую стороннього догляду, вона 26.03.2023 забрала її до себе. Стверджує, що її матір забрала разом із собою всі оригінали документів, які зберігала в її будинку. Вказує, що після смерті матері вона перебирала документи, серед яких виявила оригінал оспорюваного договору дарування. Звертає увагу на те, що в оспорюваному договорі дарування відсутні підписи ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , оскільки написання дарувальником та обдарованою прізвища, імені та по батькові замість підпису не може вважатися їх особистим підписом. Стверджує, що спірний договір дарування посвідчений нотаріусом з порушенням чинного законодавства про нотаріат, волевиявлення її матері не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Враховуючи вищевикладене просила задовольнити позов в повному обсязі. Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 20 листопада 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що мати позивача ОСОБА_4 до смерті добре читала, писала та використовувала під час підписання документів власний особистий (графічний) підпис. На підтвердження даного факту в матеріалах справи містяться ряд письмових доказів (особисті заяви, медична декларація, паспорт громадянки України, заява про видачу паспорта громадянина України, також документи подані дарувальником та зібрані нотаріусом під час оформлення спірного договору дарування). Звертає увагу на те, що всі документи, які містяться у матеріалах даної цивільної справи містять особистий (графічний) підпис ОСОБА_4 , окрім першого та другого екземплярів оскаржуваного договору дарування. Стверджує, що оскаржуваний договір дарування посвідчений нотаріусом з порушенням інших актів цивільного законодавства, волевиявлення учасника правочину матері позивача не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Звертає увагу на те, що проставлення зазначення особистого власноручного/графічного підпису та написання прізвища імені по батькові не є схожими поняттями. Вважає, що написання в графі «Підписи» дарувальником ОСОБА_4 та обдарованою ОСОБА_2 власноручно повного прізвища, імені та по батькові, з урахуванням Правил ведення нотаріального діловодства мало б бути лише розшифровкою особистих (графічних) підписів, яких оспорюваний договір не має. Вважає, що ОСОБА_4 могла помилятися щодо правової природи правочину, щодо якого попередньо домовилася з ОСОБА_2 , адже бажала в замін передачі квартири отримати матеріальну допомогу по утриманню (укладення договору довічного утримання або скалити лише заповіт). Звертає увагу на те, що у своїх висновках суд першої інстанції підтвердив той факт, що в оскаржуваному договорі відсутні особисті графічні підписи сторін дарувальника ОСОБА_4 та обдарованої ОСОБА_2 , а тому мав би з урахуванням не підписання сторонами оспорюваного договору дарування, визнати даний договір нікчемним та застосувати наслідки нікчемного договору. Підкреслює, що написання дарувальником ОСОБА_4 та обдарованою ОСОБА_2 повністю прізвища імені та по батькові в графі «Підписи» - це розшифровка особистого графічного підпису. Враховуючи вищевикладене просить скасувати рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 20 листопада 2024 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. 15 січня 2025 року на електронну адресу суду від приватного нотаріуса Житомирського районного нотаріального округу Житомирської області Камінської Л.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що апелянтом не доведено факту відсутності волевиявлення дарувальниці на момент укладення правочину, а в договорі дарування чітко зазначено, що правочин повністю відповідає волевиявленню сторін. Вважає, що судом першої інстанції було зроблено правильний висновок відносно того, що оспорюваний договір дарування укладений у письмовій формі та посвідчений нотаріально, його зміст не суперечить положенням цивільного кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Вказує, що твердження апелянта, що підписання нотаріально посвідченого документа - це проставлення особистого (графічного) підпису та його розшифрування (прізвище, ім`я, по батькові) базуються на його суб`єктивному розумінні та не заслуговують на увагу. Звертає увагу на те, що апелянт про те, що ОСОБА_4 могла помилитися щодо правової природи правочину щодо якого попередньо домовилася з ОСОБА_2 , адже бажала в замін передачі квартири отримати матеріальну допомогу по утриманню, не зазначала про це в позовній заяві як підставу для визнання оспорюваного договору недійсним, тому посилання в апеляційній скарзі на зазначені обставини свідчать про те, що апелянт фактично доповнила підстави позову, оцінка яких не була надана під час ухвалення рішення судом першої інстанції. Вказує, що під час укладення оспорюваного договору дарування дарувальниці було роз`яснено нотаріусом права та обов`язки сторін і вона розуміла значення своїх дій, була обізнана про природу договору, виявляла волю на укладення саме договору дарування квартири. Вважає, що посилання апелянта на те, що дарувальниця після посвідчення оспорюваного договору продовжувала проживати в квартирі, яка була його предметом, не є доказом відсутності її волі на укладення договору дарування, адже сторони договору є родичами і укладення такого правочину, як дарування між матір`ю та дочкою не доводить протилежного. Крім того зазначає, що оспорюваний договір дарування квартири не обмежував право дарувальниці на безоплатне проживання у ньому. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 29 травня 2023 року ОСОБА_4 (мати сторін по справі) померла - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до договору дарування квартири від 16 вересня 2019 року ОСОБА_4 передала у власність (подарувала), а ОСОБА_2 прийняла у власність (в дар) належну дарувальниці на праві особистої приватної власності квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Вказаний договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області Камінською Л.В. та зареєстрований в реєстрі за №1744. Зі змісту даного договору вбачається, що його підписано сторонами договору шляхом власноручного зазначення в графі «Підписи»: дарувальницею - « ОСОБА_4 », а обдаровуваною - « ОСОБА_2 ». Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №181180788 від 16.09.2019 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Наведене також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №354975021 від 19.11.2023. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір дарування укладений у письмовій формі та посвідчений нотаріально, його зміст не суперечить положенням цивільного кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Дієздатність сторін була перевірена нотаріусом, встановлено відповідність договору їхнім інтересам, волевиявлення було вільним, відповідало внутрішній волі сторін договору. Форма правочину дотримана. Також, суд першої інстанції виходив з того, що на момент укладення спірного договору будь-яке суб`єктивне цивільне право або інтерес позивачки не було порушено, що в свою чергу є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання оскаржуваного договору недійсним. З урахуванням того, що спірна квартира належить на праві власності відповідачці, тому вона не увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 , а відтак позовна вимога ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірної квартири задоволенню не підлягає. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа №582/18/21 (провадження №61-20968 сво 21). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі №761/42030/21 (провадження №61-12101св23). За змістом статті 264 ЦПК України при вирішенні цивільної справи суд має насамперед визначити вид спірних правовідносин між сторонами, обрати норму права, що їх регулює, та правильно її застосувати. Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України). Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу. За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України). Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України). Згідно зі статтею 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов`язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку дарування) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення. Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину. Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов`язкового суб`єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин. Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об`єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин. Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об`єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб`єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин. Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин. Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов`язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину. В пунктах 7.5-7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) зазначено, що порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину. У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Отже, тлумачення частини третьої статті 203 ЦК України дає підстави стверджувати, що вона застосовується лише тоді, коли існує хоча б якесь волевиявлення учасника правочину. Якщо процес формування його волі відбувся під впливом (тиском) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують, за приписами частини першої статті 215 ЦК України це є підставою для визнання правочину недійсним. Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін (постанова Верховного Суду України від 07 червня 2017 року у справі №6-872цс17). Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася (абзац перший частини другої статті 639 ЦК України). Підпис на правочині, для якого визначено обов`язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов`язковим атрибутом письмової форми правочину. З огляду на зміст частини четвертої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 218 ЦК України закон не пов`язує недійсність правочину з недотриманням установленої для нього обов`язкової письмової форми, частиною якої є підпис сторін. Водночас укладеність договору пов`язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних його умов (частина перша статті 638 ЦК України). Належним підтвердженням досягнення сторонами згоди щодо визначених у договорі умов є, зокрема, їх підписи. Абзац другий частини першої статті 218 ЦК України визначає право заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину та встановлює, що такий факт може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, окрім показань свідків. Відповідно до частини другої статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Тобто ЦК України передбачає можливість вважати дійсним договір, укладений з дефектами його письмової форми, зокрема й підпису, за таких умов: 1) узгодження сторонами його істотних умов, що також включає в себе волевиявлення сторін на укладення відповідного договору; 2) виконання чи часткове виконання сторонами умов договору. Розглядаючи подібні спори, суди повинні з`ясовувати, чи існує підтвердження укладення і виконання такого договору. Якщо існує, то є підстави вважати такий договір дійсним і обов`язковим для сторін, якщо ні - то договір є неукладеним. Наведене узгоджується з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від установлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. Неукладеність договору у зв`язку з недотриманням установленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису). Отже, відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі №204/8017/17 (провадження №14-29цс23) зробила висновок про те, що відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину. Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним у силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину, або ж їх відновлювати. У справі, що переглядається встановлено, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсним договір дарування, посвідчений 16.09.2019 приватним нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Камінською Л.В., зареєстрованого в реєстрі за №1744, укладеного між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована). Як підставу для визнання недійсним договору дарування зазначає, що в оспорюваному договорі дарування відсутні підписи ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , оскільки написання дарувальником та обдарованою прізвища, імені та по батькові замість підпису не може вважатися їх особистим підписом. Також вказує, що волевиявлення її матері не було вільним і не відповідало її внутрішній волі, правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Разом з тим, колегією суддів встановлено, що відповідно до договору дарування квартири від 16 вересня 2019 року ОСОБА_4 передала у власність (подарувала), а ОСОБА_2 прийняла у власність (в дар) належну дарувальниці на праві особистої приватної власності квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Вказаний договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області Камінською Л.В. та зареєстрований в реєстрі за №1744. Зі змісту даного договору вбачається, що його підписано сторонами договору шляхом власноручного зазначення в графі «Підписи»: дарувальницею - « ОСОБА_4 », та обдаровуваною - « ОСОБА_2 ». Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі №607/11746/17 (провадження №61-18730св20) вказано, що «з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності». У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Враховуючи те, що оспорюваний договір дарування підписано сторонами договору шляхом власноручного зазначення в графі «Підписи»: дарувальницею - « ОСОБА_4 », та обдаровуваною - « ОСОБА_2 », він укладений у письмовій формі та посвідчений нотаріально, його зміст не суперечить положенням цивільного кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, дієздатність сторін була перевірена нотаріусом, встановлено відповідність договору їхнім інтересам, волевиявлення було вільним, відповідало внутрішній волі сторін договору, форма правочину була дотримана, а також те, що ні ОСОБА_4 з моменту укладення договору дарування квартири, а саме з 16.09.2019 по день смерті останньої - ІНФОРМАЦІЯ_1 , ні ОСОБА_2 не заперечували факт його укладення, не оскаржували його в судовому порядку, він є чинним та не скасованим підстав для визнання його недійсним у колегії суддів відсутні. Доводи позовної заяви та апеляційної скарги щодо того, що у спірному договорі дарування відсутні підписи ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , оскільки написання дарувальником та обдарованою прізвища, імені та по батькові замість підпису не може вважатися їх особистим підписом є необґрунтованими, оскільки дійсно чинне законодавство України не містить вимог та критеріїв, яким має відповідати особистий підпис особи, не регламентовано чи може він вчинятися шляхом написання прізвища, імені та по батькові або лише у вигляді графічного підпису. Також колегія суддів звертає увагу на те, що якщо на думку позивача, спірний договір дарування не містить підпису сторін правочину, вказане за загальним правилом та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 27 листопада 2024 року у справі №204/8017/17 (провадження №14-29цс23), не може свідчити про недійсність цього правочину, а лише вказує на дефект його форми, який за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, може свідчить про неукладеність такого правочину. Натомість ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами відсутність волевиявлення її матері ОСОБА_4 на укладення спірного договору дарування квартири. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Звертаючись з даним позовом позивач на власний розсуд розпорядилася своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частини перша, друга статті 264 ЦПК України). У постанові Верховного Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 травня 2022 року у справі №362/3705/20. (провадження №61-7276св21) вказано, що «метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших проявів принципу змагальності у цивільному процесі». Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19)). Також, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі №390/34/17 (провадження №61-22315сво18), від 11 листопада 2019 року у справі №337/474/14-ц (провадження №61-15813сво18), від 09 вересня 2024 року у справі №466/3398/21 (провадження №61-2058сво23)). У випадку виникнення судового спору учасники цивільного обороту мають розуміти, що їхні дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі №466/3398/21 (провадження №61-2058сво23). Велика Палата Верховного Суду підкреслювала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі №917/1212/21 (провадження №12-24гс23)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Враховуючи те, що позивачем не доведено відсутності волевиявлення ОСОБА_4 на укладення спірного договору дарування, а також те, що на момент укладення вказаного договору будь-яке суб`єктивне цивільне право або інтерес позивачки не було порушено, підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним договору дарування немає. Оскільки спірна квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 16.09.2019, вона не увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , відтак позовна вимога ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частину вказаної квартири задоволенню не підлягає. На підставі викладеного, колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки судом першої інстанції повно з`ясовані фактичні обставини справи, які мають істотне значення для справи в межах наданих сторонами доказів, правильно визначені правовідносини, що склалися між сторонами, їх об`єктивний склад, права та обов`язки сторін, вірно застосовані норми матеріального права та не порушені норми процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають достатніх підстав для скасування рішення суду. Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оскаржуваним рішенням та посилання які містяться в ній є власним трактуванням норм законодавства, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується колегія суддів. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 20 листопада 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення повного судового рішення 28 січня 2025 року. Головуючий Судді