Постанова 4851 № 520/21405/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 січня 2025 р. Справа № 520/21405/24 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Калиновського В.А., Суддів: Кононенко З.О. , Мінаєвої О.М. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.10.2024, головуючий суддя І інстанції: Заічко О.В., м. Харків по справі № 520/21405/24 за позовом ОСОБА_1 до Харківської митниці Державної митної служби України про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Харківської митниці Державної митної служби України, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати наказ Харківської митниці № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення « ОСОБА_1 »; - поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу митного оформлення № 2 митного поста «Харків-товарний»; - стягнути з Харківської митниці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 28.06.2024 по день ухвалення судового рішення, без врахування податків та інших обов`язкових платежів; - стягнути з Харківської митниці на користь ОСОБА_1 суму моральної шкоди в розмірі 50 000 гривень. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Наказом Державної митної служби в особі відокремленого підрозділу Харківської митниці від 27.06.2024 за № 163-о ОСОБА_1 звільнено з посади головного державного інспектора відділу митного оформлення № 2 митного поста «Харків-товарний». Відповідач видав наказ про його звільнення не врахувавши переважного права на залишенні на роботі та не запропонувавши йому іншу рівнозначну посаду державної служби. Позивач вважає оскаржуваний наказ і звільнення незаконними, безпідставними та такими, що вчинено з порушенням вимог чинного законодавства України. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.10.2024 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі. Зазначив, для виявлення працівників, які підлягають у першу чергу залишенню на роботі при скороченні штатів, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом складання відповідної довідки у довільній формі з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Зауважив, що долучені відповідачем звіти не можуть свідчити про рівень кваліфікації та продуктивність праці позивача, оскільки поставлені завдання не могли бути виконані виключно через обставини, які об`єктивно не залежали від позивача, щодо яких позивач не міг впливати чи пропонувати інший спосіб виконання у зв`язку із повномасштабним вторгненням рф на територію України. При визначенні переважного права на залишенні на роботі відповідач діяв необгрунтовано і не об`єктивно. Відповідач зважив на обставини, які не свідчать про меншу кваліфікацію позивача в порівнянні з іншими працівниками, не свідчать про його непродуктивність, а свідчать лише про їх об`єктивне існування незалежно від волі позивача. Моніторинг виконання ключових показників за чотири квартали, надані відповідачем до Суду, не відображають в повному обсязі ефективність праці в умовах військової агресії. Таким чином, на думку апелянта, відповідачем не було доведено підстав для застосування ч. 1 ст. 42 КЗпП України, оскільки існували саме рівні умови продуктивності праці і кваліфікації працівників, при якій перевага в залишенні на роботі мала бути надана позивачу як працівнику, якому залишилося 10 місяців до настання пенсійного віку. Недоведення відповідачем підстав для застосування ч. 1 ст. 42 КЗпП України свідчить про упереджене ставлення до позивача, містить ознаки дискримінації, що є неприпустимим у сфері праці. Також, ОСОБА_1 звернув увагу на те, що згідно з частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Попередження про наступне звільнення у зв`язку із скороченням граничної чисельності працівників Харківської митниці датовано 27.05.2024 р. Також, відповідачем до суду першої інстанції було додано, зокрема, попередження позивача про наступне звільнення від 19.06.2024 року (відповідно до протоколу про доведення інформації або документів до відома державного службовця: дата, час та місце складення протоколу: 19.06.2024 15:41, Харківська митниця, м. Харків, вул. Короленка, 16Б.). Тобто, в матеріалах справи фактично міститься два окремі попередження про наступне звільнення від 27.05.2024 р. та від 19.06.2024 р. Апелянт вважає, що попередження від 27.05.2024 р. про можливе звільнення, де зазначено листи Енергетичної митниці від 02.04.2024 № 7.6-1/12/7/1546, Вінницької митниці від 05.04.2024 № 7.12-1/12-02/7/2490, Одеської митниці від 05.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/6299, від 22.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/7147, від 22.05.2024 № 7.10-1/12-01/7/9000, Координаційно-моніторингової митниці від 11.04.2024 № 7.9-1/12/7/1188, Київської митниці від 17.04.2024 № 7.8-1/12-02/7/6802, Львівської митниці від 17.04.2024 № 7.4-1/12-01/7/11258, Закарпатської митниці від 26.04.2024 № 7.7-1/12-01/7/3306, від 26.04.2024 № 7.7-1/12-01/7/3308, Миколаївської митниці від 30.04.2024 № 7.7-1/12/1294 слід сприймати критично, оскільки воно носило інформативний характер. Таке попередження вказувало лише на перелік листів територіальних органів ДМС України, зміст яких є невідомим. Переліку запропонованих позивачу різнозначних чи нижчих посад таке попередження не містило, що свідчить про недотримання відповідачем його обов`язку по працевлаштуванню працівника, якого попереджено про майбутнє звільнення. В свою чергу, в попередженні від 19.06.2024 р. містився конкретний перелік різнозначних чи нижчих посад, однак таке попередження, в порушення вимог ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» відповідач надіслав позивачу за тиждень до майбутнього звільнення, а не пізніше ніж за 30 календарних днів як того вимагає закон. Апелянт зауважив, що дійсно, у зв`язку скороченням чисельності або штату державних службовців трудові відносини з державним службовцем можуть бути припинені. Проте, особливого значення за таких умов мають гарантії захисту від незаконного звільнення, визначені законом не лише як вичерпний перелік підстав припинення трудових відносин, а й попередження працівника про це в розумний строк (не пізніше ніж за 30 календарних днів до наступного звільнення), дотримання процедури такого вивільнення працівників, а також можливість оскаржити до суду незаконне звільнення з подальшим стягненням моральної й матеріальної шкоди. Відповідачем при звільненні не було дотримано відповідної гарантії щодо попередження про наступне звільнення не пізніше ніж за 30 календарних днів, передбаченої трудовим законодавством, не було дотримано встановленої процедури звільнення, що є підставою для визнання такого звільнення незаконним. Також відповідач стверджував, що позивач нібито протягом квітня-червня 2024 року ознайомлювався з наявними вакансіями, зазначеними в листах територіальних підрозділів Державної митної служби України, про що свідчать його підписи у відомостях, які були додані до відзиву. Проте, позивач наголошував в Суді першої інстанції, що у відомостях про ознайомлення, зокрема, з листом Одеської митниці від 22.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/7147; Миколаївської митниці від 30.04.2024 № 7.16-1/12/7/1294; Одеської митниці від 22.05.2024 № 7.10-1/12-01/7/9000; Львівської митниці від 14.06.2024 № 7.4-1/12-01/7/16735; Закарпатської митниці від 20.06.2024 № 7.7-1/12-01/7/5067, навпроти графи з його ПІБ проставлений не його особистий підпис, а підпис невідомої особи, що свідчить про можливу наявність ознак підробки документів з боку відповідача. Окрім того, такі відомості датовані до дати вручення позивачу письмового попередження про наступне звільнення, а відтак такі відомості не мають доказового значення в питанні дотримання відповідачем його обов`язку по працевлаштуванню працівника, якого попереджено про майбутнє звільнення. Більше того з наявних відомостей не вбачається змісту листів, з якими нібито був ознайомлений позивач, тобто незрозуміло з якими саме листами він нібито був ознайомлений. Очевидно, що суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний пропонувати державному службовцю вакансії в інших територіальних органах, які є актуальними на день попередження про майбутнє звільнення, а також вакансії, які з`являться протягом місяця і які відповідають професії та кваліфікації працівника, а не ті які були актуальними за два місяці до надісланого попередження про наступне звільнення. Апелянт зауважив, що дійсно, державна служба може припинятися за ініціативою суб`єкта призначення, проте особливого значення за таких умов мають гарантії захисту від незаконного звільнення, визначені законом не лише як вичерпний перелік підстав припинення трудових відносин, а й дотримання певних чітко визначених законом умов. Відповідно до посвідчення, позивач ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році. Враховуючи, термін залишення до пенсії (10 місяців), категорію учасника ліквідації наслідків Чорнобильської АЕС, тривалий безперервний стаж роботи (майже 29 років), позивач мав переважне право на залишенні на займаній посаді. З дати звільнення (28.06.2024 року), позивач перебуває у стані цілковитої невизначеності щодо свого майбутнього. Віддаючи все своє свідоме життя державній службі, позивач не міг навіть уявити, що за десять місяців до виходу на пенсію його позбавлять такого права, гарантованого Конституцією України та міжнародно-правовими актами. Позивач відчуває почуття гніву, сорому та пригніченості за те, що організація, в якій він пропрацював скільки років, навіть не надала можливості допрацювати 10 місяців до пенсії, не беручи до уваги всю бездоганну працю позивача. Позивач відчуває почуття відчаю, коли оформлює пенсію і вона значно нижче, аніж у осіб, які вийшли на пенсію у встановлені строки. Почуття жалю переповнюють позивача, оскільки останній віддав молоді роки служінню державі, і в 20 років брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, згодом бездоганно працював у митному органі. Почуття образи відчуває позивач, не маючи змоги влаштуватися на роботу, крім як охоронником чи вахтером. Яке почуття можна відчувати, коли позивачу не дозволили перенести відпустку з липня на червень, і не виплатили матеріальну та соціальну допомогу. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Зауважив, що Харківською митницею обов`язок по працевлаштуванню ОСОБА_1 було виконано в повному обсязі та дотримано обов`язок завчасного попередження позивача про наступне можливе звільнення у межах строків і в порядку, установлених Законом № 889-VІІІ. Станом на 27.06.2024 р. позивач не звернувся до управління по роботі з персоналом Харківської митниці та не виявив бажання працевлаштуватися на запропоновані посади. Позивач до моменту звільнення його з митних органів не подавав заяви про переведення його у територіальні органи Державної митної служби України. Також зазначив, що Харківською митницею детально була вивчена особова справа позивача, серед іншого, взято до уваги тривалий безперервний стаж роботи в установі митного оформлення, крім того враховані результати моніторингу виконання ключових показників службової діяльності ОСОБА_1 , результативність та ефективність якості його роботи. Однак, відсутність вакантних рівнозначних або нижчих посад в митниці у період з моменту вручення попередження 27.05.2024 р. до дати звільнення з посади 28.06.2024 та відсутність рівнозначних вакансій державної служби «В1» або нижчих посад у штатному розписі Харківської митниці на момент звільнення ОСОБА_1 28.06.2024 забезпечити його працевлаштування відповідно до його кваліфікації не виявилося можливим. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, справа розглядається в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Судовим розглядом встановлено, що Наказом Державної митної служби України від 23.05.2023 № 212 «Про затвердження граничної численності працівників територіальних органів Держмитслужби», затверджено граничну численність працівників територіальних органах Держмитслужби, зокрема численність Харківської митниці 376 посад. Наказом Державної митної служби України від 01.04.2024 № 414 «Про внесення змін до наказу Держмитслужби від 23.05.2023 № 212», внесено зміни до граничної чисельності працівників територіальних органів Держмитслужби» затверджено чисельність працівників територіальних органах Держмитслужби, зокрема граничну численність Харківської митниці 280 посад. Наказом Державної митної служби в особі відокремленого підрозділу Харківської митниці від 27.06.2024 за № 163-о ОСОБА_1 звільнено з посади головного державного інспектора відділу митного оформлення № 2 митного поста «Харків-товарний» відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 та ч. 4 ст. 87, 89 Закону України «Про державну службу», ч. 4 ст. 40 Кодексу Законів про працю в України, керуючись ст. 116 КЗпП, ст. 24 Закону України «Про відпустки», наказом Державної митної служби України від 23.05.2023 № 212 «Про затвердження граничної чисельності працівників територіальних органів Держмитслужби» зі змінами, внесеними наказом Державної митної служби України від 01.04.2024 № 441 «Про внесення змін до наказу Держмитслужби від 23.06.2023 № 212», пунктом 21 контракту 318 про проходження державної служби від 30.06.2023. Позивач, вважаючи оскаржуваний наказ і звільнення незаконними, безпідставними та такими, що вчинено з порушенням вимог чинного законодавства України, звернувся до суду з даним позовом. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що спірний наказ Харківської митниці № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення « ОСОБА_1 » є таким, що прийнятий на підставі та у спосіб, встановлені законодавством, що регулює спірні правовідносини; є обґрунтованим, тобто таким, що прийнятий з урахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. На підставі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі по тексту - Закон № 889-VIII). Згідно п. 1 ст.1 Закону № 889-VIII визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави. Нормами ст. 5 Закону № 889-VIII передбачено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Згідно з частиною п`ятою статті 22 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX) у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу. Відповідно до частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється: 4) за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону) (Пункт 4 частини першої статті 83 із змінами, внесеними згідно із Законами № 117-IX від 19.09.2019, № 1285-IX від 23.02.2021). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX) підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Відповідно до абзацу 1 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, викладеній у Законі №440-ІХ, який прийнятий 14.01.2020 і набрав чинності 13.02.2020) суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат (частина четверта статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, викладеній у Законі №440-ІХ). Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, викладеній у Законі №1285-ІХ, який прийнятий 23.02.2021 і набрав чинності 06.03.2021) суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Колегія суддів зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. У свою чергу ретроспективний аналіз положень Закону № 889-VIII дає підстави для висновку, що процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення передбачала різні редакції. Так, редакція норми ст. 87 Закону № 889-VIII станом на день попередження позивача про звільнення та на день його звільнення з державної служби визначала підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), особливості її застосування (попередження про наступне вивільнення одночасно направляється з пропозицією рівнозначної посади або як виняток нижчої посади відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей) і внаслідок відмови від запропонованих посад (у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої статті 87). При цьому, вказівка на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю, відсутня. Колегія суддів зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин процедура звільнення повністю була врегульована приписами Закону № 889-VIII, що виключає застосування до спірних правовідносин положень Кодексу законів про працю України, окрім врахування переважного права на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю, про що вказано в абзаці другому частини третьої ст. 87 Закону № 889-VIII. Аналіз наведених вище приписів Закону № 889-VIII вказує, що, як на день попередження позивача про звільнення, так і на день його звільнення, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення були: - скорочення чисельності або штату державних службовців; - скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців; - реорганізація державного органу. При цьому, у разі звільнення державного службовця з підстав, визначених у пункті 1 частини першої ст. 87 Закону № 889-VIII, роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. І лише, якщо державний службовець відмовляється від такого переведення, роботодавець звільняє такого державного службовця. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.10.2023 року у справі № 380/10238/21 суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби, відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Враховується і переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Згідно ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суд. Колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини у даній справі виникли у зв`язку із звільненням позивача наказом відповідача від 27.06.2024 № 163-о з посади головного державного інспектора відділу митного оформлення № 2 митного поста "Харків-товарний", з 28.06.2024. Підстава: Попередження про наступне звільнення у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців ОСОБА_1 від 27.05.2024. Надаючи оцінку спірному наказу, колегія суддів зазначає наступне. Як зазначалось вище, згідно з частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Як свідчать матеріали справи попередження про можливе наступне звільнення у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців ОСОБА_1 датовано 27.05.2024. Також відповідачем, разом із відзивом на позовну заяву, було надано до суду попередження позивача про наступне звільнення від 19.06.2024, яким Харківська митниця поінформувала позивача про наступне: «Відповідно до наказу Державної митної служби України від 23.05.2023 № 212 «Про затвердження Граничної чисельності працівників територіальних органів Держмитслужби» (зі змінами) чисельність Харківської митниці зменшено на 95 штатних одиниць. У зв`язку із скороченням Граничної чисельності працівників Харківської митниці Вас буде звільнено з займаної посади 28.06.2024 на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу». ..... Харківська митниця, як відокремлений підрозділ Державної митної служби України, пропонує розглянути питання щодо переведення на інші рівнозначні посади або нижчі посади державної служби в інших територіальних органах Держмитслужби, відповідно до Вашої професійної підготовки та професійних компетентностей» та надала перелік вільних вакансій у територіальних органах ДМС». Тобто, в матеріалах справи фактично міститься два окремі попередження про наступне звільнення від 27.05.2024 та від 19.06.2024. Водночас колегія суддів вважає, що попередження від 27.05.2024 про можливе звільнення, з посиланням на листи Енергетичної митниці від 02.04.2024 № 7.6-1/12/7/1546, Вінницької митниці від 05.04.2024 № 7.12-1/12-02/7/2490, Одеської митниці від 05.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/6299, від 22.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/7147, від 22.05.2024 № 7.10-1/12-01/7/9000, Координаційно-моніторингової митниці від 11.04.2024 № 7.9-1/12/7/1188, Київської митниці від 17.04.2024 № 7.8-1/12-02/7/6802, Львівської митниці від 17.04.2024 № 7.4-1/12-01/7/11258, Закарпатської митниці від 26.04.2024 № 7.7-1/12-01/7/3306, від 26.04.2024 № 7.7-1/12-01/7/3308, Миколаївської митниці від 30.04.2024 № 7.7-1/12/7/1294 слід сприймати критично, оскільки воно носило інформативний характер. Таке попередження вказувало лише на перелік листів територіальних органів ДМС України. Переліку запропонованих позивачу різнозначних чи нижчих посад таке попередження не містило. Водночас, в попередженні від 19.06.2024 містився конкретний перелік різнозначних чи нижчих посад, однак таке попередження, в порушення вимог ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» відповідач надіслав позивачу за тиждень до майбутнього звільнення (Наказом Харківської митниці № 163-0 від 27.06.2024 року позивача ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади 28.06.2024 року), тобто з порушенням строку - не пізніше ніж за 30 календарних днів, як того вимагає закон. Колегія суддів відхиляє посилання відповідача на те, що позивача було ознайомлено щодо наявних вакантних посад, зокрема, листами: Енергетичної митниці від 02.04.2024 № 7.6-1/12/7/1546, Вінницької митниці від 05.04.2024 № 7.12-1/12-02/7/2490, Одеської митниці від 05.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/6299, від 22.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/7147, від 22.05.2024 № 7.10-1/12-01/7/9000, Координаційно-моніторингової митниці від 11.04.2024 № 7.9-1/12/7/1188, Київської митниці від 17.04.2024 № 7.8-1/12-02/7/6802, Львівської митниці від 17.04.2024 № 7.4-1/12-01/7/11258, Закарпатської митниці від 26.04.2024 № 7.7-1/12-01/7/3306, від 26.04.2024 № 7.7-1/12-01/7/3308, Миколаївської митниці від 30.04.2024 № 7.7-1/12/7/1294 оскільки вказані листи було надано для ознайомлення 09.04.2024, 12.04.2024, 18.04.2024, 23.04.2024, 29.04.2024, 30.04.2024, 22.05.2024, відповідно, тобто раніше, ніж відбулось попередження позивача про наступне звільнення та без відповідного взаємозв`язку з останнім. Тож, такі листи мали інформативний характер та вказували на можливість скласти заяву на переведення на роботу до інших структурних підрозділів митної служби, що не пов`язано із можливим звільненням. Також, суд звертає увагу на те, що у відомостях (листах) ознайомлення не вказано с чим саме були ознайомлені працівники, зокрема позивач ОСОБА_1 , а лише міститься посилання на листи територіальних митниць невідомого змісту. Із усіх 14 представлених відповідачем відомостей, тільки в 5 з них вказано «про наявність вакантних посад», але не конкретизовано перелік цих посад. В свою чергу, позивач наголошує, що у відомостях про ознайомлення, зокрема, з листом Одеської митниці від 22.04.2024 № 7.10-1/12-01/7/7147; Миколаївської митниці від 30.04.2024 № 7.16-1/12/7/1294; Одеської митниці від 22.05.2024 № 7.10-1/12-01/7/9000; Львівської митниці від 14.06.2024 № 7.4-1/12-01/7/16735; Закарпатської митниці від 20.06.2024 № 7.7-1/12-01/7/5067, навпроти графи з його ПІБ проставлений не його особистий підпис, а підпис невідомої особи. Суд апеляційної інстанції зауважує, що встановлена законодавством можливість скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури, штатного розпису (змінами в організації виробництва і праці) державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників (пропонування наявної роботи за відповідною професією чи спеціальністю), які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників. За приписами ч. 1 ст. 40, ч. 1, 3 ст. 492 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 09.10.2019 у справі №821/595/16, від 31.03.2020 у справі №826/6148/16, від 11.06.2020 у справі №826/19187/16, від 26.05.2021 у справі №140/90/20, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17, від 26.01.2023 року у справі №160/336/20. Отже, суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому, враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідачем у даній справі не було доведено належним чином відсутність вакантних посад, які могли бути запропоновані позивачу. Тож відповідач, як роботодавець, повинен був запропонувати ОСОБА_1 всі наявні вакантні посади, які відповідають зазначеним вимогам, що існують в державній установі, незалежно від того, в якому структурному підрозділі позивач працював, та які були актуальними на день попередження про майбутнє звільнення, а також вакансії, які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення, а не ті, які були актуальними за декілька місяців до надісланого попередження про наступне звільнення. Вказане свідчить про недотримання відповідачем його обов`язку по працевлаштуванню працівника, якого попереджено про майбутнє звільнення. При цьому, колегія суддів вважає такими, що не відповідають дійсності доводи відповідача про те, що ОСОБА_1 27.05.2024 відмовився від запропонованих йому посад, про що особисто зазначив у попередженні, оскільки попередження від 27.05.2024 не містило переліку рівнозначних чи нижчих посад, які могли б бути запропоновані позивачу, а відтак і відмовитися від незазначених посад він не міг. Відтак, наведені вище висновки додатково вказують на те, що відповідач мав запропонувати рівнозначну посаду позивачу, і повинен був це зробити з моменту вручення попередження 27.05.2024, однак такий обов`язок не виконав, що спростовує відповідні доводи Харківської митниці про відсутність вакантної, рівнозначної посади чи нижчої посади державної служби, на яку можливим було б здійснити переведення позивача. Крім того, колегія суддів зауважує, що процедура вивільнення працівників у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників передбачає обов`язок роботодавця врахувати переважне право працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці на залишення на роботі. Так, відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; 11) працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України. Для виявлення працівників, які підлягають у першу чергу залишенню на роботі при скороченні штатів, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом складання відповідної довідки у довільній формі з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Аналогічні правові висновки щодо застосування норм Кодексу законів про працю України викладені в постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі №816/1232/17, від 27 лютого 2020 року у справі №620/1941/19, від 11 березня 2020 року у справі №813/1220/16, які враховуються судом у силу вимог частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України. Харківська митниця зазначила, що нею була детально вивчена особова справа позивача. За результатами такого вивчення відповідач дійшов висновку, що позивач є менш кваліфікованим працівником, аніж інші, а тому рівні умови продуктивності праці і кваліфікації відсутні, в зв`язку із чим не була врахована ч. 2 ст. 42 КЗпП України. Проте, як свідчать матеріали справи, відповідачем жодних доказів з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного працівника на залишення на роботі перед іншим працівником, зокрема позивача, суду не було надано. Результати моніторингу виконання ключових показників результативності, ефективності та якості службової діяльності за III-IV квартал 2023 року та I-II квартали 2024 ОСОБА_1 , надані відповідачем до суду, стосуються лише позивача та не містять порівняльного аналізу продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, яким була надана перевага, і тих, які підлягають звільненню. З наданих відповідачем Звітів про чисельність працівників Харківської митниці станом на 01.06.2024 та станом на 01.07.2024, судом встановлено, що станом на 01.06.2024 чисельність працівників категорії «В» складала 284 особи, а станом на 01.07.2024 - 192 особи. Тобто, на момент звільнення позивача з роботи (служби) чисельність працівників категорії «В» складала 284 осіб. Тож, відповідач повинен був провести аналіз продуктивності праці і кваліфікації всіх працівників категорії «В», включно з позивачем, з метою встановлення осіб, які мають переважне право на залишення на роботі. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації, провести аналіз наявності у таких працівників підстав, передбачених ч. 2 ст. 42 КЗпП України, для визначення переважного права. Проте, доказів виконання відповідачем вимог ч.ч. 1, 2 ст. 42 КЗпП України, останнім до суду не надано. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що при визначенні переважного права на залишенні на роботі, відповідач діяв не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, необґрунтовано, тобто без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Колегія суддів наголошує, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, відтак відповідач у межах спірних правовідносин був зобов`язаний дотриматися визначеної законом процедури звільнення позивача, що в порушення норм чинного законодавства не було зроблено останнім. Частина 6 ст.43 Конституції України, гарантує громадянам захист від незаконного звільнення. Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікованої Україною 17 липня 1997 року, набула чинності для України 11 вересня 1997 року) "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження Відповідно до п.п. 1,3 ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, серед іншого, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. Беручи до уваги викладене, колегія суддів дійшла висновку, що при прийнятті оскаржуваного наказу № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідач діяв необґрунтовано, без врахування всіх обставин справи, та всупереч вимогам чинного законодавства. Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не було доведено (доказано) правомірності власного рішення - наказу № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення ОСОБА_1 », яке (який) є предметом оскарження у даній справі. Доводи відповідача про те, що Харківська митниця діяла у повній відповідності до вимог Закону №889-VIII, Кодексу законів про працю України, з дотриманням прав позивача є такими, що не знайшли свого підтвердження у ході апеляційного перегляду даної справи та суперечать висновкам суду. Підсумовуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що оскаржуваний наказ відповідача, яким позивача було звільнено, є протиправним, а отже наказ Харківської митниці № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення ОСОБА_1 » підлягає визнанню протиправним та скасуванню. Порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу ч.ч. 1 і 2 ст. 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Верховний Суд України в постанові від 16.10.2012р. у справі № 21-267а12 дійшов висновку, що працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи. Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця. Враховуючи приписи ч. 1 ст. 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в ч.1 ст.235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі. За таких умов та на підставі встановлених фактичних обставин справи, апеляційний суд має достатньо підстав для поновлення позивача на посаді головного державного інспектора відділу митного оформлення № 2 митного поста "Харків-товарний" Харківської митниці, тобто, на тій посаді і в тому органі, звідки його звільнили. З огляду на зміст наказу Харківської митниці Держмитслужби № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення ОСОБА_1 », за яким датою звільнення ОСОБА_1 з посади є 28.06.2024, датою поновлення позивача на посаді, та, відповідно, початком вимушеного прогулу, який підлягає оплаті середнім заробітком відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, слід вважати 29.06.2024. В частині задоволення вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів звертає увагу на наступне. Відповідно до наказу Харківської митниці Держмитслужби № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено із займаної посади 28.06.2024 у зв`язку із скороченням чисельності або штату державних службовців відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83, п. 1 ч. 1 та ч. 4 ст.87, ст. 89 Закону України «Про державну службу», ч. 4 ст. 40 КЗпП України. Таким чином, обчислення періоду вимушеного прогулу слід проводити саме з 29.06.2024 по 27.01.2025. Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою КМ України № 100 від 08.02.1995. Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою КМ України № 100 від 08.02.1995. Згідно постанови КМ України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи. Відповідно до п. 5 вказаного Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної та розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 цього Порядку). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 вказаного Порядку). Також відповідно до п. 4 зазначеного Порядку якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. Відповідно до довідки про доходи, яка видана Харківською митницею Держмитслужби, № 91 від 09.07.2024, заробітна плата позивача за квітень 2024 року склала 20280 грн. 00 коп., за травень 2024 року 20280 грн. 00 коп. (т.1, а.с.14). Середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 , з урахуванням кількості фактично відпрацьованих у вказаний період робочих днів, становила 901 грн. 33 коп. ((20280 грн. 00 коп. + 20280 грн. 00 коп.)/45 робочих днів). Період вимушеного прогулу складає з 29.06.2024 по 27.01.2025 (день звільнення позивача з роботи не включається до розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу) тривалістю 151 робочий день. Відтак, загальна сума заробітної плати за час вимушеного прогулу за вказаний період, що підлягає виплаті на користь позивача, становить 136100 грн. 83 коп. (901 грн. 33 коп. х 151 робочий день), із відрахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів, які утримуються із сум доходу, нарахованого на користь фізичної особи. За таких обставин, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу становить 136100 грн. 83 коп., який слід стягнути з відповідача Харківської митниці Держмитслужби. Відповідно до ч. 3 п. 3 розділу ІІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМ України № 100 від 08.02.1995р., суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт. Окрім цього, об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п. 163.1 ст. 163 ПК України). Відповідно до пп. 164.1.1 п. 164.1 ст. 164 ПК України загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом. Як передбачено пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 ПК України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок. Відповідно до абз. 5 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів. Крім того, утриманням податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів. Враховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) збору покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), колегія суддів вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування покладається на відповідача. Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 50000,00 грн., колегія суддів зазначає наступне. Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Приписами статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (п. 57). Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 9 КАС України, якою визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відтак, ураховуючи положення статей 72- 74, 77- 78 КАС України, колегія суддів зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок її доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Вказані висновки були підтримані Верховним Судом у постановах від 08.02.2022 по справі № 520/1607/2020, від 17.01.2024 по справі № 580/1015/21. При цьому, виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Колегія суддів зазначає, що позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, та не доведено причинно-наслідковий зв`язок з предметом позову, а тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині. Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Згідно ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.10.2024 року по справі № 520/21405/24 прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті, а отже підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог. Керуючись ст. ст. 311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.10.2024 по справі № 520/21405/24 - скасувати. Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ Харківської митниці № 163-о від 27.06.2024 «Про звільнення « ОСОБА_1 ». Поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу митного оформлення № 2 митного поста «Харків-товарний» Харківської митниці. Стягнути з Харківської митниці (код ЄДРПОУ 44017626) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 29.06.2024 по 27.01.2025 (день ухвалення судового рішення) в розмірі 136100 (сто тридцять шість тисяч сто) грн. 83 коп. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя В.А. Калиновський Судді З.О. Кононенко О.М. Мінаєва