Постанова Дніпровський апеляційний суд № 242/38/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1016/25 Справа № 242/38/23 Суддя у 1-й інстанції - Черков В.Г. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 січня 2025 року м.Кривий Ріг Справа № 242/38/23 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О. секретар судового засідання - Гладиш К.І. сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Карапетян Армен Рафікович, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 28 березня 2023 року, яке ухвалено суддею Черковим В.Г. та повне судове рішення складено 28 березня 2023 року, - В С Т А Н О В И В: У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 19 жовтня 2017 року у м. Харкові він передав у борг ОСОБА_2 8 300,00 дол. США, які останній зобов`язався повернути до 02 листопада 2017 року, про що склав відповідну боргову розписку. 25 січня 2018 року у м. Харкові позивач передав у борг відповідачу 10 000,00 дол. США, які він зобов`язався повернути до 25 лютого 2018 року, про що склав відповідну боргову розписку. Посилаючись на те, що відповідач боргові зобов`язання не виконав, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача борг у розмірі 8 300,00 дол. США та 10 000,00 дол. США, а також 6 692,31 грн на відшкодування судових витрат. Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 28 березня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 28 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Постановою Верховного Суду від 11 вересня 2024 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 червня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Карапетян А.Р., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов хибних висновків щодо пропущення позивачем строків позовної давності. Так, карантин було введено постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року з 12 березня 2020 року, тобто до спливу позовної давності за обома вимогами до відповідача. На сьогоднішній день карантин не скасовано, а отже пункт 12 перехідних положень ЦК України продовжує діяти й досі. Вважає, що оскільки карантин та воєнний стан продовжують діяти, позовна заява щодо стягнення з відповідача заборгованості за договорами позики від 19 жовтня 2017 року і 25 січня 2018 року була подана з дотриманням строків позовної давності і підлягає задоволенню. У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, відповідач ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Филимонов С.М., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 адвоката Карапетяна А.Р., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Филимонова С.М., який заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлено, що згідно з розпискою від 19 жовтня 2017 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 8 300,00 дол. США, які він зобов`язався повернути до 02 листопада 2017 року. Відповідно до розписки від 25 січня 2018 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 10 000,00 дол. США, які він зобов`язався повернути до 25 лютого 2018 року. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що між позивачем та відповідачем 19 жовтня 2017 року та 28 січня 2018 року укладено договори позики, згідно з якими відповідач отримав у борг 8 300,00 дол. США та 10 000,00 дол. США, відповідно, які у встановлений у боргових розписках строк не повернув. Однак, урахувавши заяву ОСОБА_2 про застосування позовної давності, суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск позивачем строку для звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Суд виходив з того, що за договором позики від 19 жовтня 2017 року позовна давність спливла 03 листопада 2020 року, а за договором позики від 25 січня 2018 року 26 лютого 2021 року, в той час коли до суду з позовом ОСОБА_1 звернувся у січні 2023 року. Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Відповідно до частини першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону судове рішення, в оскаржуваній частині, не відповідає. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). Отже, надані позивачем ОСОБА_1 боргові зобов`язання (розписки) від 19 жовтня 2017 року та від 25 січня 2018 року, підписані відповідачем ОСОБА_2 , що ним не спростовано у суді апеляційної інстанції, є доказом факту отримання грошових коштів, за недоведеності ним протилежного. Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Згідно з вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини перша, четверта статті 545 ЦК України). Отже, статтею 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що незважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)). Дослідивши оригінали боргових розписок від 19 жовтня 2017 року та від 25 січня 2018 року, які містить зобов`язання однієї особи ОСОБА_2 повернути іншій особі ОСОБА_1 у визначений строк визначену суму грошей, що становить основний зміст і всі істотні умови позикового зобов`язання, колегія суддів вважає, що вони є не тільки належним підтвердженням укладеного між сторонами договорів позики зазначеної суми грошей, але й підтвердженням факту не виконання зобов`язання відповідачем щодо повернення позики у відповідності до вимог ст.ст. 526, 530, 1049 ЦК України. Отже, судом установлено неналежне виконання відповідачем ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань відповідно до умов укладених договорів позики, що передбачає стягнення з відповідача на користь позивача: борг за договором позики від 19 жовтня 2017 року у розмірі 8 300 доларів США 00 центів США та за договором позики від 25 січня 2018 року у розмірі 10 000 доларів США 00 центів США, у зв`язку з чим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо доведеності та обгрунтованості заявлених позовних вимог. Разом з тим, відповідачем ОСОБА_2 заявлено про застосування позовної давності, а тому суд відмовив у задоволенні позовних вимог, посилаючись на ту обставину, що за договором позики від 19 жовтня 2017 року позовна давність спливла 03 листопада 2020 року, а за договором позики від 25 січня 2018 року 26 лютого 2021 року, в той час коли до суду з позовом ОСОБА_1 звернувся у січні 2023 року, тобто з пропуском трирічного строку позовної давності. Такі висновки суду першої інстанції є помилковим, з огляду на наступне. Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, § 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, § 51)). Частина четверта статті 267 ЦК України визначає, що поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові. Загальна позовна давність (зокрема, до вимог про стягнення заборгованості за кредитом і процентів) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), а спеціальна позовна давність до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені)- тривалістю в один рік (пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України). Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України. Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила(частина перша статті 261 ЦК України). А за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята цієї статті). Згідно з розпискою від 19 жовтня 2017 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 8 300,00 дол. США, які він зобов`язався повернути до 02 листопада 2017 року (а.с. 197). Відповідно до розписки від 25 січня 2018 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 10 000,00 дол. США, які він зобов`язався повернути до 25 лютого 2018 року (а.с. 196). Позивач звернувся до суду з позовом у січні 2023 року, тобто після спливу трирічної позовної давності. Разом з тим, судом не було враховано, що, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався та діяв й на час ухвалення оскаржуваного рішення суду. Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Законом України № 530-ІХ від 17 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»). 02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Тобто, строк позовної давності, в силу пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, продовжено на строк дії карантину. У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі 679/1136/21 зазначено, що: «У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)». Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню і у тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом. За таких обставин, законом передбачено продовження позовної давності щодо вимог за якими перебіг позовної давності не закінчився станом на 02 квітня 2020 року. Оскільки, перебіг трирічної позовної давності щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за закінчився під час дії карантину, а тому ці строки продовжуються, що свідчить про дотримання позивачем позовної давності при зверненні до суду з даним позовом. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року № 383 карантин закінчився 30 червня 2023 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року карантин було скасовано з 01 липня 2023 року. Таким чином, в період з 02 квітня 2020 року по 01 липня .2023 року було зупинено всі строки позовної давності на підставі п.12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. Крім того, Указом Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 рокув Україні був введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Воєнний стан неодноразово було продовжено. Указом Президента України від 06 травня 2024 року №271/2024, затвердженого Законом України №3684-ІХ від 08 травня 2024 року, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 14 травня 2024 року строком на 90 діб. Відповідно доЗакону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17 березня 2022року, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України було доповнено пунктом 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії». Відповідно до п.19 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України (в редакції Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини», який набрав чинності 30 січня 2024 року) у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. При цьому, здійснена законодавцем прив`язка продовження строків позовної давності та зупинення їх перебігу до строку дії карантину та воєнного стану є безумовною, а тому наявності жодних додаткових обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, доказувати та оцінювати не потрібно (тобто суди не повинні оцінювати, чи вплинув карантин на особу, чи мала вона реальну можливість подати позов навіть попри карантин тощо). На підставі зазначеного, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики, а тому колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги. Враховуючи вищевикладене, рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що відповідно п.4 ч.1 ст. 376 ЦПК України є підставою для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду з ухваленням нового рішення по справі про задоволення позовних вимог. Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір в розмірі 30 115,40 грн. (а.с. 13, 62, 113), тобто пропорційно до задоволених вимог. Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , - задовольнити. Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 28 березня 2023 року - скасувати та ухвалити нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу - задовольнити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 19 жовтня 2017 року у розмірі 8 300 (вісім тисяч триста) доларів США 00 (нуль) центів США та за договором позики від 25 січня 2018 року у розмірі 10 000 (десять тисяч) доларів США 00 (нуль) центів США. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 30 115 (тридцять тисяч сто п?ятнадцять) гривень 40 (сорок) копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 24 січня 2025 року. Головуючий: Судді: