Постанова Миколаївський апеляційний суд № 490/8266/23

22.01.25 22-ц/812/46/25 Справа номер 490/8266/23 Головуючий суду першої інстанції - Черенкова Н. П. Провадження номер 22-ц/812/46/25 Доповідач суду апеляційної інстанції - Локтіонова О. В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 січня 2025 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого - Локтіонової О. В., суддів - Крамаренко Т. В., Ямкової О. О., із секретарем судового засідання - Носіковим І. М., без участі учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана через його представника ОСОБА_2 , на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 жовтня 2024 року, ухвалене за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування Миколаївської міської ради про визначення місця проживання дитини, В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог В серпні 2023 року ОСОБА_1 подав до суду позов до ОСОБА_3 про визначення місця проживання малолітнього сина ОСОБА_4 разом з ним. Вказаний позов позивач обґрунтовував наступним. ОСОБА_1 вказував, що він та ОСОБА_3 є батьками сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після фактичного припинення шлюбних відносин ОСОБА_3 почала проживати окремо, а син залишився проживати разом з позивачем, який самостійно займається його вихованням, слідкує за його здоров`ям та опікується інтересами та потребами. Позивач зазначав, що ним створені належні умови для проживання сина, його виховання, фізичного і духовного розвитку. Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги. Позиція інших учасників справи у суді першої інстанції ОСОБА_3 подала до суду через свого представника заяву про визнання позову, в якій зазначала, вона та позивач дійшли спільної згоди щодо того, що їх син ОСОБА_4 має проживати разом із батьком за місцем його реєстрації, а тому просила задовольнити позов ОСОБА_1 . Орган опіки та піклування Миколаївської міської ради у своєму висновку вказав на доцільність визначення місця проживання дитини разом із батьком. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 жовтня 2024 року у задоволені позову відмовлено. Ухвалюючи таке рішення, суд виходив із того, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дитини, а тому відсутні підстави для задоволення позову. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення його позову. Обґрунтовуючи свою апеляційну скаргу, ОСОБА_1 вказував, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи та наданим доказам. Сторони по справі вирішити питання визначення місця проживання дитини у позасудовому порядку не змогли, бо відповідач проживає за кордоном. Це унеможливлює укладення нотаріально посвідченого договору. Тому, на думку позивача, вирішити питання вказане у позові можливо тільки у судовому порядку. Позивач звернувся до суду з метою захисту прав та інтересів дитини, а також своїх прав як батька, який самостійно займається вихованням та утриманням дитини (оформлення соціальної допомоги, вирішення інших питань, пов`язаних із вихованням дитини, у т.ч. її навчання, лікування, відпочинок, здійснення місця реєстрації дитини). Визнання позовних вимог відповідачем вже у судовому порядку не говорить про відсутність спору між сторонами. Якщо суд вважав, що відсутній предмет спору, то він повинен був закрити провадження у справі, а не відмовляти в задоволенні позову. Фактичні обставини справи, встановлені судом ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 та ОСОБА_5 народився син ОСОБА_6 . 19 вересня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 уклали шлюб. Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 05 вересня 2023 року, яке набрало законної сили 06 жовтня 2023 року, шлюб між сторонами розірвано. Заочним рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 грудня 2023 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання сина ОСОБА_6 , 2011 р.н., у розмірі частини від усіх видів її заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з 21 липня 2023 року і до досягнення дитиною повноліття. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_8 , яка проживає по АДРЕСА_1 та ОСОБА_9 , яка проживає по АДРЕСА_2 склали акт про те, що ОСОБА_1 проживає разом із своїм сином ОСОБА_10 по АДРЕСА_3 однією сім`єю з 2019 року, виховує та утримує його сам (а.с.11). З довідки Миколаївського ліцею №3 Миколаївської міської ради від 22.05.2023 та характеристики випливає, що ОСОБА_6 навчається у цьому навчальному закладі з 2017 року. Вихованням сина займається батько. За час навчання ОСОБА_4 його мати з класним керівником не спілкувалася, на батьківські збори не з`являлася. ОСОБА_4 є спокійним, врівноваженим та дисциплінованим учнем, приймає активну участь у житті школи та класу. Батько приділяє належну увагу вихованню сина та приймає активну участь в житті класу (а.с.32, 33). Згідно з характеристикою ОСОБА_11 від 18 травня 2023 року, яка складена практикуючим психологом Миколаївського ліцею №3 Миколаївської міської ради, ОСОБА_4 добре навчається у школі, має доброзичливі відносини з вчителем та оточуючими. До кола своєї сім`ї ОСОБА_4 включає батька, бабусю та дідуся. Мати знаходиться за кордоном. На питання психолога, чи сумує він за мамою, відповідав, що вже звик до її відсутності. Серед референтних людей батько займає перше місце, потім бабуся і дідусь. Матері серед близьких і значимих людей ОСОБА_4 не назвав. Орган опіки та піклування Миколаївської міської ради у своєму висновку від 22 листопада 2023 року висловив думку про доцільність визначення місця проживання ОСОБА_11 із батьком ОСОБА_1 . Обґрунтовуючи свій висновок, орган опіки та піклування зазначав, що батьки ОСОБА_11 з 2014 року перебували у шлюбі. Однак після фактичного припинення шлюбних відносин, мати ОСОБА_4 проживає окремо разом із старшим сином, спілкується з дитиною по телефону. Батько дитини має самостійний дохід, працює, за місцем проживання характеризується позитивно, до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягався. За результатами обстеження умов проживання дитини було встановлено, що дитина забезпечена необхідними речами та приладдям для занять, одягом, взуттям, харчуванням, має власну кімнату, в якій для нього облаштовано місце для занять та відпочинку. Під час опитування дитини було встановлено, що ОСОБА_4 має добрі відносини з матір`ю та батьком, однак не бажає проживати разом із матір`ю за кордоном та хотів би проживати з батьком та бабусею в Україні. ОСОБА_3 у своїх поясненнях органу опіки та піклування повідомила, що вона проживає за кордоном разом із старшим сином та немає можливості забрати до себе ОСОБА_4 , а тому не заперечувала проти визначення місця проживання дитини з батьком. Позиція апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування Згідно з вимогами статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно з статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Згідно з статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року у справі №377/128/18 (провадження №61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку». У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі №352/2324/17 (провадження №61-14041св19) зазначено, що «питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей - це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі, займаючись лише своїми проблемами, забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо. Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності. Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства». У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76). У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява N 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц). Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру. У справі, яка переглядається, судом встановлено, що сторони по справі є батьками сина ОСОБА_4 , 2011 р.н. Відповідач добровільно змінила місце свого проживання. ОСОБА_4 проживає разом із батьком, а мати дитини не заперечує проти цього. Орган опіки та піклування Миколаївської міської ради у своєму висновку вважав за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_11 разом із батьком. Отже, наявні у матеріалах справи докази свідчать про те, що дитина проживала і продовжує проживати разом із батьком. Мати ОСОБА_4 не вимагала та не вимагає зміни місця проживання сина. У справі відсутні докази того, що батько дитини чинить перешкоди у спілкуванні матері з дитиною. За такого, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не довів порушення його прав, оскільки на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини ОСОБА_6 проживав та продовжує проживати разом із ним. Таким чином, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову батька дитини про визначення місця проживання сина разом із ним, так як ним не доведено, що його права порушені. Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі. Тому в цій частині доводи апеляційної скарги безпідставні. Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 10 липня 2024 року у справі №127/16211/23 та від 10 грудня 2024 року у справі №299/8679/23. Отже, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України). Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.374, 375, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана через його представника ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 жовтня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий О. В. Локтіонова Судді Т. В. Крамаренко О. О. Ямкова Повний текст постанови складено 22 січня 2025 року.