Постанова 4857 № 260/5048/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/5048/24 пров. № А/857/25631/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді: Матковської З. М., суддів: Гінди О. М., В. В. Ніколіна розглянувши у порядку письмового провадження у м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі відповідач) на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року у справі № 260/5048/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії (головуючий суддя першої інстанції Скраль Т.В., місце ухвалення м. Ужгород, дата складання повного тексту 13.09.2024), В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернулася з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області в якому просила: 1) визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області № 072050013273 від 18 червня 2024 року щодо відмови ОСОБА_1 у переведенні на пенсію у зв`язку із втратою годувальника ОСОБА_2 згідно ст. 37 Закону України Про державну службу № 3723-ХІІ від 16.12.1993 року; 2) зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області здійснити ОСОБА_1 з 12 червня 2024 року обчислення пенсії у зв`язку із втратою годувальника ОСОБА_2 в розмірі 70% пенсії за віком померлого, згідно ст. 37 Закону України Про державну службу № 3723-ХІІ від 16.12.1993 року з урахуванням заробітної плати, визначеної в довідці № 1659615/18 від 15 серпня 2018 року про суддівську винагороду, виданій Апеляційним судом Закарпатської області. В обґрунтування позовних вимог позивач указувала, що ОСОБА_2 на момент смерті мав відповідний стаж на посаді судді (понад 20 років), що прирівнювався до державної служби, досяг пенсійного віку, вона як його дружина отримує пенсію по втраті годувальника, і на момент звернення залишаюсь непрацездатним членом сім`ї померлого годувальника, що не заперечується відповідачем; відповідно є підстави для призначення пенсії у зв`язку із втратою годувальника на підставі ст. 37 Закону № 3723-ХІІ. Вважає помилковою позицію відповідача щодо відмови у переведенні позивача на пенсію у зв`язку із втратою годувальника відповідно до ст. 37 Закону № 3723-ХІІ з підстав, що Законом № 889-VIII не передбачено призначення даного виду пенсії, з огляду на те, що, розповсюдивши право на особу, законодавець шляхом прийняття закону поширив і право членів сім`ї цієї особи (в даному випадку позивача) при призначенні пенсії на випадок втрати годувальника у разі його смерті відповідно до ст. 37 Закону № 3723-ХІІ. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області № 072050013273 від 18 червня 2024 року. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 12 червня 2024 року, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 та представник відповідача подали апеляційні скарги. Посилаючись на незаконність рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові та зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 12 червня 2024 року, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині. Прийняти в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю та зобов`язати відповідача здійснити позивачу з 12 червня 2024 року обчислення пенсії у зв`язу із втратою годувальника в розмірі 70 % пенсії за віком померлого, згідно ст. 37 Закону України «Про державну службу» № 3723-XII від 16.12.1993 року з урахуванням заробітної плати, визначеної в довідці № 1659615/18 від 15 серпня 2018 року. Представник відповідача стверджує, що відповідно до вимог чинного законодавства, пенсії по втраті годувальника не призначаються та не перераховуються за правилами Законів України № 889 та № 1402. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити. Відзив на апеляційні скарги сторонами не подавався. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а скарга представника Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Як установлено судом першої інстанції ОСОБА_1 згідно зі свідоцтвом про укладення шлюбу від 01 серпня 1982 року НОМЕР_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який було зареєстровано 01 серпня 1982 року, (а.с. 13). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 05 червня 2019 року серія НОМЕР_2 , виданим Мукачівським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, (а.с. 14). ОСОБА_1 , після смерті ОСОБА_2 , отримувала пенсію по втраті годувальника, відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування у розмірі 50% (а.с. 29-30). 12 червня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області із заявою № 3974/2071 про перехід на пенсію відповідно до Закону України Про державну службу, (а.с. 46-47). Вказану заяву за принципом екстериторіальності розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України у Вінницькій області згідно з пунктом 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (далі - Порядок). 18 червня 2024 року Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області рішенням № 072050013273 відмовило в переході з пенсії по втраті годувальника призначеної згідно з Законом України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до Закону України Про державну службу, оскільки призначення пенсії по втраті годувальника згідно з Законом України Про державну службу не передбачено законодавством, (а.с. 51). На думку позивачки, таке рішення є протиправним. Як видно зі змісту судового рішення, місцевий суд вирішуючи спір, встановив протиправність рішення відповідача та скасував його, погодившись частково із доводами позивача. Разом із тим, відмовляючи в частині задоволення позову про зобов`язання відповідача обчислювати пенсію ОСОБА_1 у зв`язку з втратою годувальника в розмірі 70 % пенсії за віком померлого, згідно статті 37 Закону України «Про державну службу» № 3723-XII від 16.12.1993 року з урахуванням заробітної плати, визначеної в довідці № 1659615/18 від 15 серпня 2018 року, послався на те, що відповідачем не досліджувалося питання того, чи чоловік позивачки має право на призначення пенсії за Законом України «Про державну службу» № 3723-XII. Тому, пославшись у своєму рішенні на дискреційні повноваження Пенсійного органу, суд першої інстанції зобов`язав відповідача повторно розглянути питання поставлені в заяві ОСОБА_1 від 12 червня 2024 року з урахуванням висновків суду, наведених у мотивувальній частині рішення. З такими висновками суду першої інстанції не погоджується апеляційний суд, через таке. Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом нормативно-правового акта. Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками розгляду звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду. Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд. Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02). Отже, "ефективний засіб правового захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі. Оцінюючи зміст Рішення № 072050013273 від 18.06.2024 року, яке судом першої інстанції визнано протиправним, апеляційний суд звертає увагу на те, що відповідач відмовляючи ОСОБА_1 аналізує в мотивувальній частині правові норми Законів України, зокрема, «Про державну службу» № 889-VIII; «Про державну службу» № 3723-XII; «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV. Внаслідок неправильного застосування наведених норм, Пенсійний орган своїм рішенням відмовив позивачу, пославшись на те, що призначення пенсій по втраті годувальника згідно Закону України «Про державну службу» не передбачено законодавством. Цю обставину не в повній мірі взято до уваги судом першої інстанції. Верховний Суд у постанові від 24.12.2019 у справі № 823/59/17 зробив наступний правовий висновок: "…повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

68. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким". Аналогічна правова позиція неодноразово застосовувалася Верховним Судом, у тому числі й в постановах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі (від 11.09.2019 у справі №819/570/18, від 31.10.2019 у справі № 802/1224/16-а, від 22.01.2020 у справі №560/798/16-а та від 31.07.2020 у справі № 810/2474/18). Апеляційний суд звертає увагу, що відповідачем реалізовано дискреційні повноваження про що свідчить зміст Рішення № 072050013273 від 18.06.2024 року, яким відмовлено ОСОБА_1 . Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частини 1, 2 статті 46 Конституції України передбачають, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України. Частина 4 статті 43 Закону України Про статус суддів від 15.12.1992 № 2862-XII визначала, що судді, який пішов у відставку, за наявності відповідного віку і стажу роботи виплачується пенсія на умовах, передбачених статтею 37 Закону України «Про державну службу». Як правильно вказано в рішенні суду першої інстанції, за змістом статті 37 Закону України Про державну службу (далі Закон № 3723) у разі смерті особи у період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям незалежно від того, чи були вони на утриманні померлого годувальника), призначається пенсія у зв`язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім`ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а на двох і більше членів сім`ї 90 відсотків. До непрацездатних членів сім`ї належать особи, зазначені у статті 36 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ). Право на призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника на умовах, передбачених частиною десятою цієї статті, мають також непрацездатні члени сім`ї померлої особи, яка отримувала або мала право на пенсію за цим Законом. 01 травня 2016 року набув чинності Закон України Про державну службу № 889 пунктами 10, 12 Прикінцевих та Перехідних положень якого установлено, що державні службовці, які на день набрання чинності цим Законом займають посади державної служби та мають не менш як 10 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державних службовців, визначених статтею 25 Закону України Про державну службу та актами Кабінету Міністрів України, мають право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України Про державну службу у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Для осіб, які на день набрання чинності цим Законом мають не менш як 20 років стажу на посадах, віднесених до відповідних категорій посад державної служби, визначених статтею 25 Закону України Про державну службу та актами Кабінету Міністрів України, зберігається право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону України Про державну службу у порядку, визначеному для осіб, які мають не менш як 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців. Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 46 Закон України Про державну службу № 889 до стажу державної служби зараховується час перебування на посадах суддів. Аналогічні приписи закріплено в Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 № 229 та Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України 03.05.1994 № 283 (який був чинним до 25.03.2016). З аналізу наведених вище правових норм можна дійти висновку, за наявності умов, передбачених Законом України Про державну службу стажу державної служби у особи, на утриманні якого перебувала позивачка, остання має право на таку пенсію. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 420/9478/21. Частина 1 статті 138 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 07.07.2010 № 2453-VI передбачала, що судді, який вийшов у відставку, після досягнення чоловіками віку 62 роки, жінками пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, виплачується пенсія на умовах, передбачених статтею 37 Закону України Про державну службу, або за його вибором щомісячне довічне грошове утримання. При цьому, частиною 1 статті 142 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02 червня 2016 року №1402-VIII, яка набрала чинності 30 вересня 2016 року передбачає, що судді, який вийшов у відставку, після досягнення чоловіками віку 62 років, жінками пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, виплачується пенсія на умовах, визначених зазначеним Законом, або за його вибором щомісячне довічне грошове утримання. Як видно зі змісту Рішення Вищої Ради Юстиції № 3253/0/15-16 від 19 грудня 2016 року, ОСОБА_2 набув стажу для відставки на день звернення до Ради із заявою про відставку відповідно до статті 120 чинного до 30 вересня 2016 року Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI Про судоустрій і статус суддів, а також необхідний для відставки стаж роботи, встановлений статтею 116 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII Про судоустрій і статус суддів (а.с. 15). Водночас, як правильно звернув увагу суд першої інстанції, Прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 889-VIII передбачено, що за наявності у особи станом на 01 травня 2016 року певного стажу державної служби (зокрема 20 років стажу державної служби незалежно від того, чи працювала особа станом на 01 травня 2016 року на державній службі), така особа зберігає право на призначення пенсії відповідно до статті 37 Закону № 3723. Приймаючи нові умови пенсійного забезпечення згідно з Законом № 889-VIII, Верховна Рада України закріпила право певних осіб на конкретні умови призначення пенсії, зокрема, пенсії державного службовця шляхом відсилання до норм Закону, який, серед іншого, передбачає такий вид пенсійного забезпечення, як призначення пенсії по втраті годувальника та за таких умов, розповсюдивши право на особу, законодавець шляхом прийняття закону поширив і право членів сім`ї цієї особи при призначенні пенсії на випадок втрати годувальника у разі її смерті, тобто позивачки, відповідно до статті 37 Закону № 3723. Суд дійшов правильного висновку, що підстави для відмови у переході з пенсії по втраті годувальника призначеної згідно з Законом України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до Закону України Про державну службу, які зазначені у рішенні від 18 червня 2024 року № 072050013273 є неправомірними. З матеріалів долучених до справи видно, що ОСОБА_3 після виходу у відставку з посади судді апеляційного суду Закарпатської області з 19 грудня 2016 року отримував щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці. У статті 37-1 Закону № 3723 було передбачено, що у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям, а також у зв`язку із набуттям особою права на пенсійне забезпечення державного службовця за цим Законом відповідно здійснюється перерахунок раніше призначених пенсій. Перерахунок пенсії здійснюється виходячи із сум заробітної плати, на які нараховуються страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування працюючого державного службовця відповідної посади та рангу на момент виникнення права на перерахунок пенсії. Отже, якщо б ОСОБА_3 обрав пенсію за віком, то мав би право отримувати її (а у разі підвищення заробітної плати суддів у збільшеному розмірі) до смерті. Відповідно до п. 1 ч. 2 статті 36 Закону України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування непрацездатними членами сім`ї вважаються чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону. Отже, утриманці державних службовців, що отримали право на пенсію за ст. 37 Закону № 3723, мають право на пенсію по втраті годувальника, розмір якої обчислюється від суми заробітної плати померлого годувальника. У постанові Верховного Суду від 09.11.2018 у справі №236/3193/16-а сформульовано висновок про те, що право на призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника на умовах, передбачених ч. 10 ст. 37 Закону № 3723, мають також непрацездатні члени сім`ї померлої особи, яка отримувала або мала право на пенсію за цим Законом. У свою чергу, в постанові від 21.12.2021 у справі № 440/7341/20 Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду прийшов до висновку, що утриманці державних службовців, що отримали право на пенсію за ст. 37 Закону № 3723, мають право на пенсію по втраті годувальника, розмір якої обчислюється від суми заробітної плати померлого годувальника. З огляду на це, Верховний Суд у цій справі зазначив, що він вже розглядав справу №236/3193/16-а, в якій висловлювався щодо права утриманців судді, що перебував у відставці та отримував щомісячне довічне грошове утримання, на отримання пенсії у зв`язку із втратою годувальника на підставі ст. 37 Закону № 3723 у розмірі 70 % від заробітної плати судді. Верховний Суд України у постанові від 01.07.2014 у справі № 21-244а14 та Верховний Суд у постанові від 03.04.2019 у справі № 724/436/15-а висловили правову позицію, відповідно до якої правовідносини щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсія призначається за спеціальними законами, виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення. З огляду на спірні правовідносини, а також періоди, в яких виник цей спір, дотримання принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права полягає у тому, що, приймаючи нові умови пенсійного забезпечення згідно Закону № 889-VIII, Верховна Рада України закріпила право певних осіб на конкретні умови призначення пенсії, зокрема, пенсії державного службовця шляхом відсилання до норм Закону, який, серед іншого, передбачає такий вид пенсійного забезпечення, як призначення пенсії по втраті годувальника. За таких умов, розповсюдивши право на особу, законодавець шляхом прийняття закону поширив і право членів сім`ї цієї особи при призначенні пенсії на випадок втрати годувальника у разі її смерті, тобто позивачки, відповідно до статті 37 Закону № 3723. Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 236/3193/16-а, від 31.05.2021 у справі № 569/10026/16-а. Відповідно до ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Апеляційний суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права позивачки має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Натомість, суд першої інстанції, розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_1 , хоч і встановив певні порушення, водночас помилково зобов`язав пенсійний орган повторно розглянути заяву позивача. З урахуванням встановлених обставин справи та наведених норм чинного законодавства України, на підставі положень пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України повноважень, позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області здійснити ОСОБА_1 з 12 червня 2024 року обчислення пенсії у зв`язку із втратою годувальника ОСОБА_2 в розмірі 70% пенсії за віком померлого, згідно ст. 37 Закону України Про державну службу № 3723-ХІІ від 16.12.1993 року з урахуванням заробітної плати, визначеної в довідці № 1659615/18 від 15 серпня 2018 року про суддівську винагороду, виданій Апеляційним судом Закарпатської області, підлягають задоволенню. Зазначені вище висновки суду не спростовуються доводами апеляційної скарги представника відповідача. Оскільки судом першої інстанції вирішено питання за частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні частини позову повністю на користь позивача, апеляційним судом розподіл судових витрат не здійснюється. Згідно із частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною другою статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Переглянувши рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 12 червня 2024 року, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення та відмови в решті позовних вимог, через неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального права підлягає скасуванню. Керуючись статтями 134; 139; 143; 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити, а в задоволенні апеляційної скарги Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області відмовити. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року у справі №260/5048/24 скасувати в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 12 червня 2024 року, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення та відмови в решті позовних вимог. В цій частині позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області здійснити ОСОБА_1 з 12 червня 2024 року обчислення пенсії у зв`язку із втратою годувальника ОСОБА_2 в розмірі 70% пенсії за віком померлого, згідно ст. 37 Закону України «Про державну службу» №3723-ХІІ від 16.12.1993 року з урахуванням заробітної плати, визначеної в довідці № 1659615/18 від 15 серпня 2018 року про суддівську винагороду, виданій Апеляційним судом Закарпатської області. В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2024 року в справі № 260/5048/24 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Головуючий суддя З. М. Матковська судді О. М. Гінда В. В. Ніколін