Постанова Дніпровський апеляційний суд № 202/13304/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/10421/24 Справа № 202/13304/23 Суддя у 1-й інстанції - Бєльченко Л. А. Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 грудня 2024 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Єлізаренко І.А., Свистунової О.В. при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права власності в порядку спадкування за законом, - В С Т А Н О В И Л А : У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Дніпровської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права власності в порядку спадкування за законом. В обґрунтування позову зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після його смерті відкрилася спадщина на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , що належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право власності від 23 травня 1973 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Індустріальної районної ради від 07 березня 1973 року за №151, зареєстрованого в Дніпропетровському міжміському бюро технічної інвентаризації 03 травня 1973 року в реєстровій книзі № 289 за №

64. За життя, 17 квітня 2001 року, ОСОБА_2 зробив у банку на випадок своєї смерті заповідальне розпорядження на її ім`я та на ім`я ОСОБА_3 . Заповіту на належну йому частину домоволодіння ОСОБА_2 не залишив. У строк, визначений статтею 1270 ЦК України, вона звернулася до Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 . Також із заявами про прийняття спадщини звернулися ОСОБА_3 та ОСОБА_4 16 травня 2005 року Шостою дніпропетровською державною нотаріальною конторою їй було видано свідоцтво про право на спадщину за заповідальним розпорядженням на банківський вклад. У видачі їй свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/2 частину домоволодіння по АДРЕСА_1 було відмовлено через відсутність документів, що підтверджують родинні відносини зі спадкодавцем. Представник позивача зазначає, що ОСОБА_1 дійсно не перебувала у родинних відносинах зі спадкодавцем, оскільки є онукою його колишньої цивільної дружини ОСОБА_4 , проживала зі спадкодавцем однією сім`єю понад п`ять років до відкриття спадщини та продовжує проживати у належному спадкодавцеві будинку до теперішнього часу, іншого житла не має. Відповідно до акту обстеження місця проживання від 03 жовтня 2020 року за участі голови квартального комітету №9 Індустріального району м. Дніпропетровська та сусідів-мешканців АДРЕСА_1 , встановлено що ОСОБА_1 з 01 липня 1993 року зареєстрована і проживає за адресою: АДРЕСА_1 в частині будинку належній на праві власності ОСОБА_2 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_1 з дня реєстрації та по час відкриття спадщини проживала зі спадкодавцем однією сім`єю, користувалася з ним одними побутовими речами, разом харчувалися; обряд поховання проводила за власні кошти. У зв`язку з зазначеним, представник позивача просив встановити факт проживання ОСОБА_1 разом зі спадкодавцем ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю понад п`ять років до часу відкриття спадщини, а саме з 01 липня 1993 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку з надвірними побудовами та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не доведено, не надано доказів ведення спільного господарства з ОСОБА_2 , наявність спільного з ним бюджету, проведення спільних витрат або придбання в інтересах сім`ї. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позов в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення та додаткове суду не відповідають фактичним обставинам справи, є незаконними та необґрунтованими. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав. Так, судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про право власності від 23 травня 1973 року, виданого виконкомом міської ради, ОСОБА_2 належала 1/2 частина домоволодіння по АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. 23 листопада 2004 року до Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини як спадкоємець четвертої черги звернулася ОСОБА_4 , яка зазначила, що проживала зі спадкодавцем однією сім`єю з 1967 року по день його смерті. На підставі її заяви була заведена спадкова справа №1018/2004. Також з заявою про прийняття спадщини 16 березня 2005 року звернувся ОСОБА_3 , який зазначив, що помер його брат ОСОБА_2 та все спадкове майно, що залишилося після його смерті він приймає. Також 04 квітня 2005 року з заявою про прийняття спадщини звернулася позивач ОСОБА_1 , яка зазначила, що приймає спадкове майно за заповідальним розпорядженням. 16 травня 2005 року державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори Подушко Н.А. видано свідоцтво про право на спадщину за заповідальним розпорядженням на 67 % грошового вкладу в ЗАТ КБ «ПриватБанк». 22 липня 2005 року державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори Бабиніну О.В. видано свідоцтво про право на спадщину за заповідальним розпорядженням на 33 % грошового вкладу в ЗАТ КБ «ПриватБанк». ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 помер. Згідно з витягом зі спадкового реєстру спадкова справа після смерті ОСОБА_3 не заводилася. Постановою державного нотаріуса Шостої дніпровської державної нотаріальної контори від 17 березня 2021 року відмовлено у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом на частину домоволодіння по АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_2 . Відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом мотивована відсутністю документів, що підтверджують родинні відносини позивача зі спадкодавцем. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 лютого 2023 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволені позову до ОСОБА_4 , треті особи Шоста Дніпровська державна нотаріальна контора, дніпровська міська рада, про встановлення факту, що має юридичне значення, та визнання права власності в порядку спадкування за законом у зв`язку з неналежністю відповідача. При цьому відзначено, що інших висновків щодо обставин справи суд не робить. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, обґрунтовано виходив з того, що позивачем не доведено, не надано доказів ведення спільного господарства з ОСОБА_2 , наявність спільного з ним бюджету, проведення спільних витрат або придбання в інтересах сім`ї. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України суд встановлює факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» відзначено, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім`ї, тощо. Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Відповідно до частини 2 статті 1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. Зокрема, відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. При цьому частиною 1 статті 1268 ЦК України визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Частиною 3 статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК України). Відповідно до ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги її фактичне місце проживання та реєстрації разом із померлим, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки вказаний факт не підтверджує того, що позивачка та померлий ОСОБА_2 були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки. Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За приписами ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Будь-яких належних та допустимих доказів спільного проживання позивачки разом із померлим ОСОБА_2 матеріали справи не містять. Згідно ст. 83 ЦПК України, сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Частинами 1-3 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Обґрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов`язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Колегія суддів не може взяти до уваги, долучені позивачкою до апеляційної скарги квитанції про сплату комунальних послуг, договори з комунальними службами та фотографії, з огляду на наступне. У п. 6 ч. 2 ст. 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Тлумачення вказаних норм права свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги ч. 1 ст. 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні. Апелянтом в апеляційній скарзі не наведено жодних поважних причин неподання вказаних доказів до суду першої інстанції, а тому колегія суддів вважає за необхідне не брати до уваги вказаний доказ. Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку колегії суддів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки вони ґрунтуються лише на припущеннях. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об`єктивно з`ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону. Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2024 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді І.А. Єлізаренко О.В. Свистунова