Постанова 4803 № 202/14918/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5364/24 Справа № 202/14918/23 Суддя у 1-й інстанції - Марченко Н.Ю Доповідач - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 травня 2024 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Барильської А.П., Демченко Е.Л., при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, - В С Т А Н О В И Л А : У липні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя. Позов мотивовано тим, що 14 лютого 2004 року був укладений шлюб між позивачем і відповідачем, від шлюбу мають двох дітей: повнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітню дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюбні відносини між ними припинені та подано позов про розірвання шлюбу. Діти проживають разом із відповідачем. Так, під час шлюбу, а саме 12 квітня 2019 року за спільні кошти було придбано транспортний засіб (спеціалізований вантажний фургон) «MERCEDES-BENZ 614», 1998 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який зареєстрований за відповідачкою. Відповідно до звіту про оцінку транспортного засобу № 150723-001 від 15 липня 2023 ринкова вартість транспортного засобу складає 458 140 грн. Проте, відповідач добровільно поділити спірний транспортний засіб не бажає, а тому позивач просить визнати за ним і відповідачем право спільної сумісної власності на транспортний засіб (спеціалізований вантажний фургон) «MERCEDES-BENZ 614», 1998 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , здійснити поділ цього транспортного засобу, визнати за відповідачем право власності на цей автомобіль та стягнути з відповідача на його користь грошову компенсацію в сумі 229 070 грн., а також позивач просить покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 2290,70 грн., витрати на проведення оцінки майна в сумі 1000 грн. та витрати на професійну правничу допомогу, понесені на день ухвалення рішення. У серпні 2023 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом, в якому просила визнати за позивачем ОСОБА_1 право власності на транспортний засіб «MERCEDES-BENZ 614», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , припинити право спільної сумісної власності подружжя на цей транспортний засіб та стягнути з позивача на її користь грошову компенсацію 229 070 грн. Зустрічний позов мотивовано тим, що придбаний під час шлюбу, тобто ІНФОРМАЦІЯ_3 , спірний транспортний засіб був формально зареєстрований за нею, але весь час знаходився у користуванні та фактичному володінні ОСОБА_1 . Звертає увагу, що вона не має посвідчення водія. Автомобіль належить до комерційного транспорту. В неї відсутній інтерес стосовно цього майна, яким фактично користується чоловік, а тому просила задовольнити її зустрічний позов. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя задоволено частково; зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя задоволено та ухвалено: визнати за ОСОБА_1 у порядку поділу майна подружжя право власності на автомобіль «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію 1/2 частини вартості транспортного засобу «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 у розмірі 229 070 грн.; припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_3 на автомобіль «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 . Рішення суду мотивовано тим, що з огляду на відсутність у відповідача права користування транспортними засобами, суд вважав, що позивачем не надано переконливих доказів користування відповідачем спірним автомобілем, а також, що присудження відповідачу цього автомобіля відповідатиме її інтересам та інтересам спільної дитини. Спірний автомобіль використовувався позивачем в Україні для отримання прибутку, позивач на цей час перебуває за кордоном у Республіці Литва, куди і був перевезений транспортний засіб, позивач не спростував наявність саме у нього водійського посвідчення на право користування цим транспортним засобом. За таких обставин суд першої інстанції вважав, що присудження спірного автомобіля позивачу відповідатиме інтересам сторін та їх дитини. У зв`язку з чим суд першої інстанції вважав можливим визнати за ОСОБА_1 у порядку поділу майна подружжя право власності на автомобіль «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , стягнувши з позивача на користь відповідача ОСОБА_3 грошову компенсацію в розмірі 1/2 частини вартості цього транспортного засобу, що відповідає її часті у праві спільної сумісної власності, в розмірі 229 070 грн., припинивши її право спільної сумісної власності на це майно. Додатковим рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 квітня 2024 року заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати в розмірі 6000 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати частково рішення та ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, а зустрічний позов задовольнити частково: визнати за ОСОБА_3 у порядку поділу майна подружжя право власності на автомобіль «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію 1/2 частини вартості транспортного засобу «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 у розмірі 229 070 грн.; Припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на автомобіль «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав. Так, судом встановлено, що 14 лютого 2004 року був зареєстрований шлюб між сторонами. Сторони мають повнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітню дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На цей час сторони перебувають за кордоном у Литовській Республіці. Шлюбні відносини між сторонами припинені. Малолітня дитина за згодою сторін залишилася проживати з матір`ю. Також судом установлено, що в період шлюбу, 12 квітня 2019 року, сторонами був придбаний транспортний засіб (спеціалізований вантажний фургон) «MERCEDES-BENZ 614», 1998 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , який зареєстрований за відповідачем ОСОБА_3 , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 . Відповідно до проведеної на замовлення позивача оцінки транспортного засобу станом на 15 липня 2023 року ринкова вартість транспортного засобу «MERCEDES-BENZ 614», реєстраційний номер НОМЕР_2 становить 458 140 грн. Відповідно вартість 1/2 частини цього майна складає 229 070 грн. Задовольняючи частково первісний позов та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що з огляду на відсутність у відповідача права користування транспортними засобами, суд вважав, що позивачем не надано переконливих доказів користування відповідачем спірним автомобілем, а також, що присудження відповідачу цього автомобіля відповідатиме її інтересам та інтересам спільної дитини. Спірний автомобіль використовувався позивачем в Україні для отримання прибутку, позивач на цей час перебуває за кордоном у Республіці Литва, куди і був перевезений транспортний засіб, позивач не спростовував наявність саме у нього водійського посвідчення на право користування цим транспортним засобом. За таких обставин суд першої інстанції вважав, що присудження спірного автомобіля позивачу відповідатиме інтересам сторін та їх дитини. У зв`язку з чим суд першої інстанції вважав можливим визнати за ОСОБА_1 у порядку поділу майна подружжя право власності на автомобіль «MERCEDES-BENZ», номер шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , стягнувши з позивача на користь відповідача ОСОБА_3 грошову компенсацію в розмірі 1/2 частини вартості цього транспортного засобу, що відповідає її часті у праві спільної сумісної власності, в розмірі 229 070 грн., припинивши її право спільної сумісної власності на це майно. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом сумісної власності подружжя. Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Відповідно до частини 1 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Згідно зі статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Частиною 1 статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Статтею 70 СК України визначено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Аналогічно згідно із частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. При цьому в частині 2 статті 364 ЦК України визначено, що якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року по справі № 127/7029/15-ц зазначено, що поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України). Аналогічної позиції дотримується й Велика Палата Верховного Суду, яка у постанові від 8 лютого 2022 року по справі № 209/3085/20 відзначила, що якщо позивач просить припинити не право власності відповідача на частку у спільному майні з одночасним присудженням грошової компенсації, а своє право на частку у цьому майні та стягнути компенсацію з відповідача, то на ці правовідносини поширюються, зокрема, положення частини другої статті 364 ЦК України. Відповідний припис передбачає, що співвласник, частку якого у майні не можна виділити в натурі, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості цієї частки. Вартість майна, що підлягає поділу, суд визначає виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, що узгоджується з численними висновками Верховного Суду. Слід зауважити, що аналіз законодавства дає підстави для висновку про те, що при вирішенні спору про поділ майна, суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ у інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставин, що мають істотне значення. Таким чином, обрання судом при вирішенні спору варіанту поділу майна подружжя, при наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога - це поділ майна подружжя і вона є незмінною при будь-якому варіанті його поділу. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 615/1364/16-ц, від 17 серпня 2022 року у справі № 522/8676/20. Отже, враховуючи наведені вище вимоги закону та встановлені обставини справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний автомобіль, є спільною сумісною власністю подружжя, й підлягає поділу між ними, виходячи із засад рівності часток. Зазначені висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом першої інстанції правильно застосовано. Доводи апеляційної скарги про те, що суд дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для присудження спірного автомобіля саме ОСОБА_1 і стягнення з останнього на користь ОСОБА_3 грошової компенсації, оскільки судом не враховано, що з моменту реєстрації і дотепер автомобіль зареєстрований саме на ОСОБА_3 , тобто по свідоцтву про реєстрацію саме вона є титульним власником та належним користувачем, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки реєстрація права на автомобіль, на ім`я одного з подружжя, не спростовує презумпції належності вищевказаного майна до спільної сумісної власності подружжя. Окрім цього, судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідач посвідчення водія не має. Спірний автомобіль є вантажним, був придбаний сторонами у комерційних цілях з метою його використання для отримання прибутку. На цей час позивач із малолітньою дитиною знаходиться за кордоном. Отже, технічні характеристики спірного автомобіля унеможливлюють його використання відповідачем у повсякденному житті, в тому числі в інтересах дитини. З таким висновком суду погоджується й апеляційний суд. Доводи апеляційної скарги про те, що саме ОСОБА_3 є власником за свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу, то саме вона може продати цей автомобіль і виручити кошти як для себе, так і для сплати ОСОБА_1 за відповідним рішенням суду, колегія суддів відхиляє, оскільки як встановлено матеріалами справи та не заперечувалось сторонами, відповідачка на цей час також проживає та працює за межами України та на її утриманні знаходяться двоє дітей, які проживають разом із нею. Крім того, судом встановлено, що хоча спірний автомобіль зареєстровано за відповідачкою, проте саме позивач ОСОБА_1 користується цим автомобілем, за таких обставин судом першої інстанції постановлене рішення є законним та обгрунтованим. Інші доводи апеляційної скарги про те, що судом при прийнятті рішення не було враховано принцип процесуальної економії, колегія суддів вважає взагалі безпідставними та такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення. Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми, що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону. Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 лютого 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді А.П. Барильська Е.Л. Демченко