Постанова Запорізький апеляційний суд № 334/3711/22

Дата документу 18.12.2024 Справа № 334/3711/22 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 334/3711/22 Головуючий у 1-й інстанції: Добрєв М.В. Провадження №22-ц/807/2196/24 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18 грудня 2024 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кочеткової І.В., Остащенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Кузнєцова Дмитра Олександровича на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права користування житлом, - В С Т А Н О В И В: У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права користування житлом. В обґрунтування зазначено, що 08 грудня 2012 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 . Її чоловік з 19 квітня 2011 року фактично проживав та був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 . Після реєстрації шлюбу вони стали проживати у цій квартирі разом. Власником квартири АДРЕСА_1 є відповідач, син чоловіка позивача від першого шлюбу - ОСОБА_2 і, відповідно, її чоловік вселявся в житло як член сім`ї власника. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. У спірній квартирі позивач разом з чоловіком прожили більше 9 років, весь цей період відповідач не заперечував проти проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі, позивач вважає, що вона проживала там з дозволу власника квартири, як дружина його батька. Вказана квартира є єдиним житлом позивача, де проживає відповідач їй не відомо. Позивач є власником 1/3 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_2 і на її частку припадає 9 кв.м. цієї квартири, в цій кімнаті мешкають її донька, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4, її зять, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2, її онук, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3, а у другій кімнаті мешкає інша сім`я ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 і тому, позивач вважає, що місця для її проживання там немає. На підставі вищевикладеного, просила суд визнати за ОСОБА_1 право користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2022 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 . У червні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Мітіна І.В. звернулася до суду із заявою про перегляд вищезазначеного заочного рішення суду. Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 серпня 2023 року заяву ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Мітіна І.В. про перегляд заочного рішення по справі №334/3711/22 - задоволено, заочне рішення скасовано, справу призначено в судове засідання з викликом сторін. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2024 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 , адвокат Кузнєцов Дмитро Олександрович подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2024 року скасувати та постановити нове яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції безпідставно не врахував, що квартира в якій наразі проживає позивачка за адресою: АДРЕСА_1 є її єдиним житлом, до якого вона вселилася, як дружина сина власника квартири відповідача ОСОБА_2 .. ЇЇ чоловік вселився у спірну квартиру, як член сім`ї власника квартири. Після смерті чоловіка вона продовжувала в ній проживати, утримувати сплачуючи комунальні витрати. В квартирі де офіційно зареєстроване її місце проживання ( АДРЕСА_2 ), співвласником 1/3 частки якої вона є і на її частку приходиться 0,9 кв.м., і в цій кімнаті мешкають її донька зі своє сім`єю чоловіком з дитиною, в іншій кімнаті мешкає інша сім`я в кількості трьох осіб. В матеріалах справи відсутні докази звернення відповідача до неї про її виселення. Отже, в спірній квартирі вона фактично проживає з дозволу власника квартири, як дружина його батька, відповідно її право на житло підлягає захисту на рівні з правами членів сім`ї власника квартири. Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України, до суду не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Відповідач ОСОБА_2 та його представник, адвокат Мітіна І.В., будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується наявними в матеріалах справи поштовими повідомленнями про вручення рекомендованих поштових відправлень судової повістки, довідкою Запорізького апеляційного суду про доставку судової повістки в електронний кабінет ОСОБА_10 ( а.с. 229, а.с. 231) до апеляційного суду не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, будь яких клопотань про відкладення розгляду справи не надали. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Зважаючи на вказане, колегія у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України ухвалила здійснювати апеляційний розгляд у відсутності ОСОБА_2 . Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що власник квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 у зазначеній квартирі ніколи не проживав, а отже, його батько ОСОБА_3 разом зі своєю дружиною позивачкою ОСОБА_1 не є членом сім`ї власника квартири в розумінні ст. 3 СК України, ч. 1 ст. 156 ЖК України. Власник квартири не давав згоду на вселення до квартири позивачки, між ними не було досягнуто згоди про самостійне право користування квартирою чи укладено договір найму жилого приміщення. Крім того, позивачці на праві власності належить інше житло, тому ОСОБА_1 не набула право користування спірною квартирою. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Судом встановлено, що право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 (сином чоловіка позивача від першого шлюбу), на підставі договору купівлі-продажу, 1093, 06 квітня 2010, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Пянтковська О.Г., що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №306182650 від 29 липня 2022 року (а.с.15). 08 грудня 2012 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 , виданого 08 грудня 2012 року Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції, актовий запис №623 (а.с.13). Її чоловік з 19 квітня 2011 року фактично проживав та був зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 . Відповідно до копії паспорта громадянина України серії ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.10-12). Відповідно до копії паспорту громадянина України серії НОМЕР_2 , місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано 11 листопада 1993 року за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.9). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_3 , виданого 12 липня 2022 року Запорізьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькому районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) (а.с.14). Відповідно до довідки Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Перспектива» без зазначення дати видачі довідки та номеру, зазначено, що ОСОБА_1 з травня 2011 року проживає за адресою: АДРЕСА_1 , разом зі своїм чоловіком ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.16). Відповідно до квитанцій від 29 липня 2022 року на суму 177,44 грн, 117,44 грн, 37,95 грн та 01 серпня 2022 року на суму 108 грн, 133 грн, ОСОБА_1 сплачувала комунальні послуги надані в квартиру АДРЕСА_1 (а.с.17, 17 зворот). Відповідно до довідки Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Зірка Запоріжжя» від 15 серпня 2022 року № б/н, ОСОБА_1 є співвласником 1/3 двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Разом з нею в кімнаті загальною площею 9,00 кв.м. мешкають: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (донька), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (зять), ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (онук). У другій кімнаті мешкають: ОСОБА_7 , співвласник 2/3 квартири, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (син), ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_8 (син) (а.с.18). Статтею 41 Конституції України гарантовано право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Водночас, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України). Ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (стаття 9 ЖК України). Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку. За приписами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Отже, відповідно до частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 215/6578/21. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Разом з тим, відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України, статтею 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, провадження № 61-29520св18, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, провадження № 61-17372св18 зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Виселення є крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції. Водночас втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту прав інших. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) звертала увагу на необхідність співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України. Суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку балансу прав й інтересів учасників спору. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 . Позивачка є дружиною батька відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був зареєстрований та проживав у спірній квартирі з 19 квітня 2011 року та є батьком власника квартири ОСОБА_2 .. Позивачка зазначає, що з моменту укладення шлюбу ( 08 грудня 2012 року) вона зі своїм чоловіком проживає у спірній квартирі та вселилася в квартиру за згодою власника квартири як член сім`ї його батька ОСОБА_3 , тому набула право користування спірною квартирою. Водночас, позивачка не є членом сім`ї власника квартири ОСОБА_2 в розумінні ст. 3 СК України, оскільки з власником квартири вона зі своїм чоловіком спільно не проживали, спільним побутом не пов`язані, не мали взаємних прав та обов`язків. Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що власник квартири ОСОБА_2 надав згоду на вселення ОСОБА_1 , як члена сім`ї. Відомості про укладення сторонами будь-якого договору щодо самостійного права користування спірною квартирою відсутні. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши баланс прав й інтересів сторін спору, дійшов достатнім чином обґрунтованого висновку, що позовні вимоги, за встановлених у цій справі обстави, не підлягають до задоволення. Під час вирішення цієї справи суд також врахував, що позивачка є власником 1/3 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується довідкою №03-248/22 від 15 серпня 2022 року, виданою Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Зірка Запоріжжя», що й не заперечується самою позивачкою. Отже, позивачка зберігає постійне місце проживання у вищезазначеній квартирі, яка належить їй на праві власності, тому вона не позбавлена можливості проживати в ній, а не змушувати відповідача нести тягар щодо організації її проживання у спірній квартирі. Зважаючи на вищевикладене, апеляційний суд дійшов переконання, що суд першої інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, належним чином мотивував свої висновки. Задоволення позову у цій справі призвело б до покладення на відповідача індивідуального та надмірного тягаря, становило б непропорційне втручання у гарантовані йому права. Рішення суду першої інстанції, який достатньо ретельно оцінив обставини справ, слід визнати таким, що відповідає критерію пропорційності. Доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, яким судом першої інстанції надана належна оцінка обгрунтовано викладена в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення. Інші наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі заявник. З урахуванням вищевикладеного, вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обгрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. З огляду на те, що апеляційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Кузнєцова Дмитра Олександровича - залишити без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повна постанова складена 20 грудня 2024 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С.Кочеткова І.В.