Постанова 4824 № 369/16657/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД справа №369/16657/20 Головуючий у 1 інстанції: Фінагеєва І.О. провадження №22-ц/824/6989/2022 Головуючий суддя: Олійник В.І. ПОСТАНОВА Іменем України 17 серпня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів: Головуючого судді: Олійника В.І., суддів: Суханової Є.М., Сушко Л.П., при секретарі Панчошній К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 листопада 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - в с т а н о в и в : У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, який обгрунтовувала тим, що 30 листопада 2012 року між позивачкою та відповідачем було укладено шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського РУЮ у м. Києві, актовий запис №1503. Вказувала, що 05 грудня 2012 року відповідач, як член сім`ї власника будинку, з дозволу позивача зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначала, що відповідач вселився у спірний будинок в якості члена сім`ї власника житлового будинку і набув право користування чужим майном. Проте, 17 лютого 2019 року відповідач після конфлікту зібрав свої речі та переїхав до іншої жінки, а тому ведення спільного господарства між сторонами припинилось повністю. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 лютого 2020 року шлюб між сторонами був розірваний. Враховуючи викладене, просила суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням у вигляді житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , припинивши його право користування зазначеним житлом та стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 листопада 2021 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити. Скаргу обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення суду підлягає повному скасуванню із залишенням позову без розгляду з підстав п.3 ч.1 ст.257 ЦПК України, оскільки судове засідання у цивільній справі №369716657/20 відбулось 26.10.2021 року у відсутність сторони позивача, про що суд зазначив в мотивувальній частині рішення. Таким чином, вважає, що суд мав виходити з приписів п.3 ч.1 ст.257 ЦПК України, згідно яких суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо: - належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи. Зазначає, що ні позивачка ОСОБА_1 , ні її представник із заявами на адресу суду про розгляд справи №369/16657/20 за їх відсутності не звертались, а отже у суду не було законних підстав продовжувати судовий розгляд справи та закінчувати його ухваленням судового рішення. Вважає за необхідне додатково звернути увагу на те, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31.12.2020 року про відкриття провадження, справу №369/16657/20 було призначено до розгляду у загальному позовному провадженні, а не в спрощеному. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову. Вказує, що за положенням п.3 ч.1 ст.257 ЦПК України говорить суд залишає позов без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи. Тобто, основною ознакою застосування вказаного положення статті є повторність неявки позивача, при цьому така повторність має бути без поважних причин, ці два елементи мають застосуватися в сукупності. В той же час, в контексті судового рішення, на яку посилається і сам апелянт, ніякого контексту повторності не має. Також вказує, що відповідно до положень статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Тому, враховуючи сукупне тлумачення ст.223 ЦПК та 257 ЦПК України, суд в окремих випадках має право здійснити розгляд справи по суті у разі неявки сторони у справі, якщо та належним чином повідомлена, а така неявка не перешкоджає розгляду справи по суті. Вважає, що твердження апелянта про те, що суд мав залишити позов без розгляду є в край необгрунтованими та не підтверджуються фактичними обставинами справи. Крім цього, вважає за необхідне зазначити, що суд першої інстанції повно та всебічно зясував усі обставини справи та встановив, що відповідач у справі не має і не мав власного житла, а тому втручання в його право на житло, порушує пункт 1 статті 8 Конвенції, у зв`язку із його невиправданістю. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що відповідач втратив інтерес до спірного житла, вибув на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, а тому підстав для визнання його таким, що втратив право користування спірним будинком, суд не знайшов. Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником домоволодіння з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 30.03.2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Скляр О.С. та зареєстрованим в реєстрі за №1110. Відповідно до рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11.02.2020 року вбачається, що шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстровано 30 листопада 2012 року у Відділі реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві, актовий запис №1503 (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 ), розірвано. Встановлено, що ОСОБА_2 вселився у спірну квартиру зі згоди її власника - ОСОБА_1 та проживав у ньому як член її сім`ї, чоловік. Спір у даній справі з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 домоволодіння належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім`ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з позивачем та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею. Так, свідок ОСОБА_3 в судовому засіданні показала, що є дочкою позивача та проживає за адресою: АДРЕСА_1 разом із сім`єю (чоловіком, дочкою, бабусею). Також свідок вказувала, що відповідач пішов з квартири приблизно у лютому 2019 року, оскільки у нього з`явилась інша жінка і він пішов жити до неї. Відповідач залишив квартиру добровільно. Наголошувала, що за час проживання з відповідачем відносини слалися неприязні так як ОСОБА_2 постійно її ображав. Свідок ОСОБА_4 в судовому засіданні показала, що є матір`ю позивача і проживає разом із сім`єю за адресою: АДРЕСА_1 . Також свідок вказувала, що відповідач пішов з квартири приблизно у лютому 2019 року, оскільки у нього з`явилась інша жінка і він пішов жити до неї. Відповідач залишив квартиру добровільно. Свідок наголошувала, що за час проживання з відповідачем відносини слалися неприязні, так як ОСОБА_2 постійно її ображав. Відповідно до актів депутата Білогородської сільської ради Чміль В.Д. від 12.08.2019 року, 11.03.2020 року та 15.10.2020 року вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , фактично не проживає за даною адресою у зв`язку з тим, що чиняться перешкоди в доступі до житла. Як вірно зазначено судом першої інстанції, статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція Європейського суду з прав людини далі по тексту - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява №30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява №39948/06, п. 47). Також, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципівстатті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником нерухомого майна. За статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК. За статтею 150 ЖК громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Відповідно до статті 156 ЖК члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Отже, право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. За статтею 7 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. За ч.1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Відповідно до ч.1 статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. За ч.1 статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Згідно з ч.1, 2 статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Таким чином, як вірно вказав суд, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суд приймає до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважає на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником квартири не позбавляє його права користування займаним приміщенням. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). З матеріалів справи не вбачається та позивачем у судовому засіданні не доведено, що відповідачем чиняться їй перешкоди у користуванні власністю, покази свідків, які є членами родини позивача та проживають разом з позивачем суд до уваги не приймає, оскільки останні зацікавлені у вирішенні спору на користь самої позивачки. Інших доказів наявності перешкод у користуванні власністю позивачкою не наведено. Як вірно зазначено судом першої інстанції, позивачка ОСОБА_1 підставою свого позову визначила обставину не проживання відповідача ОСОБА_2 у спірному житловому будинку, у зв`язку з тим, що шлюб між сторонами був розірваний та відповідач втратив право на користування житловим приміщенням та переїхав до іншого місця проживання. За ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст.129 Конституції України. Також ч.2 статті 89 ЦПК України встановлено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Відповідно до ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У протилежному разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Належних доказів на підтвердження факту вибуття ОСОБА_2 на постійне проживання до іншого житлового приміщення, матеріали справи не містять, як не містять і будь-яких документальних підтверджень наявності у відповідача постійного місця проживання в іншому населеному пункті або в іншому жилому приміщенні в тому ж населеному пункті. З матеріалів справи, а саме актів депутата навпаки вбачається, що позивачка чинить перешкоди в доступі до спірного житла. Будь-яких фактичних даних, які б свідчили про обрання відповідачем іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд до іншого населеного пункту, укладення трудового договору на невизначений строк тощо), під час розгляду цієї справи не добуто. Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачка не довела, що відповідач втратив інтерес до спірного житла, вибув на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, а тому підстави для визнання його таким, що втратив право користування спірним будинком, відсутні. Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні. Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить. Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін. На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26 листопада 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 24 серпня 2022 року. Головуючий: Судді: