Постанова 4809 № 401/1143/21

ПОСТАНОВА Іменем України 10 травня 2022 року м. Кропивницький справа № 401/1143/21 провадження № 22-ц/4809/442/22 Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Мурашка С. І. (головуючий, суддя-доповідач), Голованя А. М., Карпенка О. Л., за участі секретаря - Савченко Н. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Світловодської міської ради Кіровоградської області, розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Суворової Світлани Миколаївни, яка представляє інтереси ОСОБА_1 , на рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 грудня 2021 рокуу складі судді Макарової Ю. І. і В С Т А Н О В И В: В квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 та з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив: -позбавити ОСОБА_2 права користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити з неї; -позбавити ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити з неї. Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 з 08 грудня 2006 року. 22 жовтня 2009 року позивач уклав шлюб із ОСОБА_2 , а після укладення шлюбу, за його згодою у належній йому на праві власності квартирі були зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як члени його сім`ї. 05 листопада 2014 року шлюбу між позивачем та ОСОБА_2 було розірвано, після чого, остання та її донька ОСОБА_3 залишились проживати у вказаній квартирі. Позивач проживає в м. Миргороді Полтавської області, де має сім`ю та виховує неповнолітню дитину. ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був зареєстрований за місцем реєстрації матері - ОСОБА_3 в квартирі позивача. Відповідачі не оплачують комунальні послуги, у зв`язку з чим утворились великі борги, а на пропозицію ОСОБА_1 добровільно виселитися з квартири не бажають, що в свою чергу порушує його право власності на вільне користування, розпорядження та володіння своїм майном. ОСОБА_1 вважає, що інтереси його як власника житла перевищують інтереси відповідачів, у яких припинилися правові підстави користування чужим майном, а відповідачі є колишніми членами сім`ї позивача і підлягають виселенню з підстав, передбачених ст. 391, п.4 ч. 1 ст. 406 ЦК України, тому звернувся до суду із вказаним позовом. Ухвалою Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 06 травня 2021 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Світловодської міської ради Кіровоградської області. Рішенням Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 грудня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про позбавлення права користування житлом та виселення з нього залишено без задоволення. Судові витрати віднесено за рахунок позивача. Рішення суду мотивовано тим, що між позивачем та відповідачами існувала домовленість щодо проживання останніх в квартирі ОСОБА_1 і після припинення обставин, за яких відповідачі вселились в квартиру позивача. Крім того, у спірній квартирі зареєстрований та проживає малолітній син відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_4 , іншого житла відповідачі не мають, при цьому, звертаючись до суду, позивач не посилається на бажання проживати у квартирі разом зі своєю новою сім`єю, а лише бажає висилити відповідачів через наявну заборгованість по оплаті за житлово-комунальні послуги. Суд першої інстанції зазначив, що при вирішенні спору необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача, який не претендує на проживання у квартирі та захистом права відповідачів як колишніх членів його сім`ї на користування квартирою, які постійно в ній проживають та не мають іншого житла, як наслідок, вважав, що припинення права користування відповідачами спірним житлом не відповідає такій пропорційності, адже інтереси позивача, як власника житла, який спірним житлом не користується тривалий час, не перевищують інтереси відповідачів як колишніх членів сім`ї, які з 2009 року постійно користуються спірним житлом та іншого житла не мають. В апеляційній скарзі адвокат Суворова С. М., яка представляє інтереси ОСОБА_1 , просить скасувати рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 грудня 2021 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги, а також здійснити перерозподіл судових витрат. Апеляційна скарга мотивована тим, що в заяві про зміну предмету позову позивач зазначав, що має намір продати спірну квартиру і придбати для своєї родини інше житло у м. Миргрод Полтавської області, але не може цього зробити, оскільки відповідачі у добровільному порядку не бажають звільняти квартиру. Та обставина, що ОСОБА_1 тривалий час не користується сірною квартирою тривалий час, не може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про позбавлення відповідачів права користування нею. Висновки суду першої інстанції про те, що відповідачі власного житла не мають, будуються тільки на поясненнях їх представника, при цьому, жодного доказу на підтвердження відсутності у власності відповідачів іншого житла суду не надано. Довіреність на розпорядження квартирою від 03 червня 2013 року скасована позивачем, у зв`язку з тим, що відповідачі протягом тривалого часу не здійснили відчуження спірної квартири, залишилися проживати у квартирі ОСОБА_1 і, користуючись нею, створили велику заборгованість за комунальні послуги. Позивач вважає, що після припинення шлюбу між ним та ОСОБА_2 відповідачі перестали бути членами сім`ї власника квартири та відповідно втратили право користуватися нею в силу положень п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України. З мотивувальної частини рішення суду першої інстанції неможливо визначити, які норми права були застосовані судом при вирішенні спору, а суд зробив лише посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, якої не існує. ОСОБА_1 зазначає, що в нього немає доступу до належної йому на праві власності квартири та не може її продати, оскільки відповідачі сторюють перешкоди, іншого житла у нього та його дружини немає, а на утриманні є малолітня донька та він змушений винаймати житло для своєї cім`ї у м. Миргороді Полтавської області. Крім того, позивач вважає, що спільне проживання його сім`ї разом з відповідачами є неможливим, а його інтереси перевищують інтереси відповідачів. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду оскарженого судового рішення. Учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялись належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення з судовою повісткою. Відповідно до положень частини першої статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Від адвоката Філоненка О. В., який представляє інтереси ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , надійшла заява про відкладення розгляду справи, у зв`язку із воєнним станом та неможливістю прибуття в судове засідання. Відповідно до рекомендацій роботи судів в умовах воєнного стану, оприлюднених Радою суддів України 02 березня 2022 року, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, слід керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні, яка на день розгляду даної справи. На день розгляду даної справи на території Кіровоградської області не ведуться активні бойові дії, що свідчить про те, що поточна обстановка в області є стабільною, а в умовах воєнного стану робота судів не може бути припинена і не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист Представником відповідачів в клопотанні не зазначено чим саме перешкоджає введений воєнний стан на території України розгляду справи судом, який не перебуває в зоні бойових дій або в зоні, де є реальна загроза життю для людей, та не надано доказів, які б підтверджували його неможливість прибуття в судове засідання. Враховуючи викладене, суд не визнає наведені представником відповідачів причини неявки в судове засідання поважними, а тому заява про відкладення розгляду справи задоволенню не підлягає. Оскільки учасники справи про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, а наведені представником відповідачів в заяві підстави для відкладення розгляду справи суд визнає неповажними, інші підстави для відкладення розгляду справи відсутні, суд вирішив розглядати справу без участі осіб, які не з`явилися, що відповідає положенням ст. 372 ЦПК України. За змістом ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Враховуючи, що учасники справи в судове засідання, призначене на 12 годину 00 хвилин 04 травня 2022 року, не з`явились, датою ухвалення рішення є дата складення повного тексту. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у встановлених статтею 367 ЦПК України межах, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу від 08.12.2006, являється власником квартири АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі, окрім власника ОСОБА_1 зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюб між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 , який зареєстрований 22.10.2009, розірвано 05.11.2014, що підтверджується відповідними свідоцтвами про укладення шлюбу та про розірвання шлюбу. Згідно довідок, по квартирі АДРЕСА_1 , власник ОСОБА_1 , рахується заборгованість по оплаті за послуги ОСББ станом на 19.04.2021 в сумі 5500 грн, за послуги теплопостачання станом на 01.04.2021 в сумі 35480 грн. Відповідно до наказу, виданого Світловодським міськрайонним судом 22.03.2019, з ОСОБА_1 на користь СП ТОВ «Світловодськпобут» стягнуто заборгованість за послуги з теплопостачання в сумі 12277,01 грн. Заочним рішенням Світловодського міськрайонного суду від 14 липня 2021 року з ОСОБА_1 на користь СП ТОВ «Світловодськпобут» стягнуто заборгованість за послуги з теплопостачання квартири АДРЕСА_1 за період з 01.02.2019 по 01.03.2021 в сумі 20950,52 грн. Виконавчий комітет Світловодської міської ради Кіровоградської області в особі Органу опіки та піклування у своєму висновку, вважає неприпустимим виселення та зняття з реєстрації малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого житлового приміщення. Довіреністю від 03.06.2013 ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розпоряджатися (продати, обміняти, та інше) належною йому квартирою № 16 (або її частиною в повному обсязі) в будинку АДРЕСА_3 , за ціну та на умовах, які будуть визначені ними самостійно, виходячи із розумної доцільності, а також представляти його інтереси в усіх компетентних підприємствах, установах, організаціях форм власності незалежно від їх форм підпорядкування, з усіх без винятку питань, пов`язаних з виконанням цього доручення, або подарувати квартиру ОСОБА_3 . Довіреність видана строком на двадцять років. Заявою від 07 квітня 2021 року позивачем скасовано вищезазначену довіреність. Згідно талону-повідомлення єдиного обліку № 5454, ОСОБА_1 15 липня 2021 року звернувся до ВП № 1(м.Світловодськ) із заявою про проведення перевірки відносно колишньої співмешканки ОСОБА_2 та її доньки ОСОБА_3 , яких заявник прописав до своєї квартири АДРЕСА_1 , які обмежують його доступ до квартири. Проводиться перевірка. З копії свідоцтва про народження ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вбачається, що батьком дитини являється позивач. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК УРСР. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР. Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги. Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина першастатті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина першастатті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьоїстатті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Матерілами справи підтверджується, що згідно договору купівлі-продажу від 08.12.2006, посвідченого приватним нотаріусом Світловодського міського нотаріального округуСоломоенко В. В., позивачє власником квартири АДРЕСА_1 . (а. с. 6-7). У вказаній квартирі, окрім власника ОСОБА_1 зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією довідки ОСББ «Схили Дніпра» № 957 про склад сім`ї від 19 квітня 2021 року (а. с. 14). Шлюб між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 , який зареєстрований 22.10.2009, розірвано 05.11.2014, що підтверджується відповідними свідоцтвами про укладення шлюбу та про розірвання шлюбу (а. с. 64, 11). Згідно довідок, по квартирі АДРЕСА_1 , власник ОСОБА_1 , рахується заборгованість по оплаті за послуги ОСББ станом на 19.04.2021 в сумі 5500 грн, за послуги теплопостачання станом на 01.04.2021 в сумі 35480 грн (а.с. 12, 74, 75, 96). Відповідно до наказу, виданого Світловодським міськрайонним судом Кіровоградської області 22.03.2019, з ОСОБА_1 на користь СП ТОВ «Світловодськпобут» стягнуто заборгованість за послуги з теплопостачання в сумі 12277, 01 грн (а. с. 13). Заочним рішенням Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 14 липня 2021 року з ОСОБА_1 на користь СП ТОВ «Світловодськпобут» стягнуто заборгованість за послуги з теплопостачання квартири АДРЕСА_1 за період з 01.02.2019 по 01.03.2021 в сумі 20950, 52 грн (а. с. 97-104). Виконавчий комітет Світловодської міської ради Кіровоградської області в особі Органу опіки та піклування у своєму висновку, вважає неприпустимим виселення та зняття з реєстрації малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без надання іншого житлового приміщення (а. с. 53-54). Довіреністю від 03.06.2013 ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розпоряджатися (продати, обміняти, та інше) належною йому квартирою № 16 (або її частиною в повному обсязі) в будинку АДРЕСА_3 , за ціну та на умовах, які будуть визначені ними самостійно, виходячи із розумної доцільності, а також представляти його інтереси в усіх компетентних підприємствах, установах, організаціях форм власності незалежно від їх форм підпорядкування, з усіх без винятку питань, пов`язаних з виконанням цього доручення, або подарувати квартиру ОСОБА_3 . Довіреність видана строком на двадцять років (а. с. 65). Заявою від 07 квітня 2021 року позивачем скасовано вищезазначену довіреність (а. с. 76). Згідно талону-повідомлення єдиного обліку № 5454, ОСОБА_1 15 липня 2021 року звернувся до ВП № 1(м.Світловодськ) із заявою про проведення перевірки відносно колишньої співмешканки ОСОБА_8 та її доньки ОСОБА_3 , яких заявник прописав до своєї квартири АДРЕСА_1 , які обмежують його доступ до квартири (а. с. 77). З копії свідоцтва про народження ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вбачається, що батьками дитини є ОСОБА_7 та ОСОБА_1 (а. с. 95). З аналізу наданих сторонами доказів та встановлених обставин справи вбачається, що відповідачі зареєструвались в квартирі позивача будучи членами його сім`ї та за його згодою. Після припинення шлюбних відносин із відповідачем ОСОБА_2 позивач постійно проживає в м. Миргороді Полтавської області. Крім того, у спірній квартирі зареєстрований та проживає малолітній син відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_4 . Даних про те, що відповідачі мають інше житло матеріали справи не містять. При цьому, звертаючись до суду з позовними вимогами до відповідачів, позивач не посилається на бажання проживати у квартирі разом зі своєю новою сім`єю, а лише бажає висилити відповідачів через наявну заборгованість по оплаті за житлово-комунальні послуги та через те, що має намір продати вказану квартиру. З огляду на викладене, суд вважає, що висилення відповідачів та припинення права користування ними спірним житлом без надання іншого житлового приміщення не відповідатиме пропорційності переслідуваній легітимній меті в розумінні статті 8 Конвенції. Суд також дійшов висновку, що інтереси позивача, як власника житла, який даним житлом не користується тривалий час, не перевищують інтереси відповідачів як колишніх членів сім`ї, які з 2009 року постійно користуються спірним житлом та іншого житла не мають. При цьому, суд першої інстанції правильно зазначив, що позивачем у 2013 році надано довіреність на ім`я відповідачів ОСОБА_8 та ОСОБА_3 на право розпоряджатися квартирою на власний розсуд терміном дії двадцять років та дійшов обґрунтованого висновку про існування між позивачем та відповідачами домовленості щодо проживання останніх в його квартирі і після припинення обставин за яких відповідачі вселились в квартиру позивача. Вказана довіреність позивачем скасована лише після отримання рішень суду про стягнення з нього заборгованості по оплаті за житлово-комунальні послуги, при цьому відповідач не позбавлений права звернутись до відповідачів як фактичних користувачів спірної квартири з регресною вимогою про стягнення заборгованості за комунальні послуги. Враховуючи викладене, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для позбавлення ОСОБА_8 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 права користування квартирою АДРЕСА_1 та виселення з неї. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2021 року у справі № 279/5273/20-ц (провадження № 61-10876св21). Не заслуговують посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач має намір продати спірну квартиру і придбати для своєї родини інше житло у м. Миргрод Полтавської області, але не може цього зробити, оскільки відповідачі у добровільному порядку не бажають звільняти квартиру, оскільки вказані обставини з урахування пропорційності та врахування інтересів всіх сторін не є достатньою та безумовною підставю для задовоелння позовних вимог. Безпідставними є доводи апеляційної скарги про те, що жодного доказу на підтвердження відсутності у власності відповідачів іншого житла суду не надано, з огляду на те, що саме на позивача покладено обов`язок доведення обставин, на які він посилається у позові, та з урахуванням принципу змагальності саме ним має бути доведено факт наявності у відповідачів іншого житла, а матеріали справи доказів на підтвердження вказаного факту не містить. Доводи апеляційної скарги про те, що після припинення шлюбу між ним та ОСОБА_2 відповідачі перестали бути членами сім`ї власника квартири та відповідно втратили право користуватися нею в силу положень п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України є безпідставними, оскільки сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє права відповідачів користування займаним приміщенням, а спір має вирішуватись з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Доводи апеляційної скарги про те, що з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції неможливо визначити, які норми права були застосовані судом при вирішенні спору спростовуються змістом оскаржуваного рішення, в якому чітко визначені норми матеріального права, які застосував суд першої інстанції, а помилка в написанні номеру справи постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року на правильність висновків суду першої інстанції не впливає. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 374,375,376,381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу адвоката Суворової Світлани Миколаївни, яка представляє інтереси ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а рішення Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 грудня 2021 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий суддя С. І. Мурашко Судді А. М. Головань О. Л. Карпенко