Постанова 4812 № 490/3080/22

09.12.24 22-ц/812/1701/24 Справа №490/3080/22 Провадження № 22-ц/812/1701/23 Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 03 грудня 2024 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Яворської Ж.М., суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М., із секретарем судового засідання - Горенко Ю.В., за участі позивача - ОСОБА_1 , відповідача - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2024 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Шолох Л.М., повний текст складено 26 вересня 2024 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Виконавчий комітет Миколаївської міської ради як орган опіки та піклування, про стягнення аліментів В С Т А Н О В И В: 09 серпня 2022 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Виконавчий комітет Миколаївської міської ради як орган опіки та піклування, про визначення місця проживання., стягнення аліментів на утримання дитини. Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що з 23 жовтня 2004 року по 29 грудня 2006 року він та відповідачка проживали разом однією сім`єю без реєстрації шлюбу Між сторонами склалися усталені відносини, які притаманні подружжю. Вони вели спільне господарство, спільно проводили вільний час, відпустки, сімейні свята, мали спільний бюджет, проводили спільні витрати, придбавали майно в інтересах сім`ї, мали інші взаємні права та обов`язки. 29 грудня 2006 року між сторонами було укладено шлюб, про що 29 грудня 2006 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції зроблено відповідний актовий запис №1927. Від шлюбу народилася спільна дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначає, що на жаль, протягом всього шлюбу сімейне життя між нами поступово погіршувалося через відсутність взаєморозуміння між ними, розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні обов`язки з ведення спільного господарства та виховання дитини. Вважаючи неможливим подальше перебування у шлюбних відносинах, 15 березня 2021 року, ним до Центрального районного суду м. Миколаєва подана позовна заява про розірвання шлюбу та заява про видачу судового наказу про стягнення з відповідачки аліментів. Рішення Центрального районного суду про задоволення позовної заяви про розірвання шлюбу набуло чинності 16 січня 2022 року. У задоволенні заяви про видачу судового наказу відмовлено у зв`язку з наявністю спору, що підтверджується рішення № 490/1873/21 від 24 березня 2021 року. У зв`язку з погіршенням відносин між сторонами вони почали проживати окремо один від одного, однак при цьому спільна дитина з червня 2021 року залишилася проживати разом із батьком. Відповідач у справі, не бере участі у житті сина, не піклується про нього, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування і дитина перебуває на повному утриманні позивача. ОСОБА_2 має постійний дохід від підприємницької діяльності, стягнень по виконавчим провадженням з відповідачки не проводиться, інших неповнолітніх дітей, непрацездатних батьків немає, проте аліменти на утримання сина не сплачує. Враховуючи вищевикладене, просив визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_4 з батьком - ОСОБА_3 та стягнути з ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини - ОСОБА_4 , 2008 року народження, у розмірі частки доходу, починаючи із дня пред`явлення цього позову і до досягнення дитиною повноліття. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 липня 2024 року провадження у справі № 490/3080/22 в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання ОСОБА_4 разом із батьком закрито. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2024 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу), але не менше, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 09 серпня 2022 року і до досягнення дитиною повноліття. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір за подачу до суду позову про стягнення аліментів у розмірі 992 грн 40 коп. Повернуто ОСОБА_3 з державного бюджету суму судового збору, сплаченого за подачу позову про визначення місця проживання дитини у сумі 992 грн 40 коп. Допущено негайне виконання рішення суми в частині стягнення аліментів за один місяць. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача про стягнення аліментів. При цьому вказав, що у судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 надала суду для огляду квитанції АТ «Приватбанк» від 14 травня 2024 року та від 22 липня 2024 року про перерахування на рахунок ОСОБА_4 по 5000 грн 00 коп. за кожним (всього 10 000 грн 00 коп.), вказуючи на те, що ця сума є сумою аліментів на утримання дитини. Оскільки суд дійшов висновку про необхідність стягнення аліментів, визначених у частині від заробітку відповідача (а не у твердій грошовій сумі), то ця сума 10 000 грн 00 коп. має бути врахована під час виконання рішення суду як сплата відповідачем аліментів на утримання дитини за травень та липень 2024 року. Суд відхилив посилання відповідача на інші докази, а саме, переписка в інстаграм, чеки із магазинів, роздруківки з платіжних карт, платіжні доручення як на доказ сплати нею аліментів, оскільки в них відсутня про те, що кошти, товари та послуги оплачувалися відповідачем саме для утримання дитини ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначає, що погоджується з рішенням суду щодо стягнення аліментів, проте вважає, що висновок суду щодо врахування наданих відповідачкою квитанцій як доказів сплати аліментів у майбутньому виконавчому провадженні суперечить засадам цивільно-процесуального законодавства. Тому, просив змінити мотивувальну частину рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 вересня 2024 року, виключивши з неї вказівки суду на квитанції від 14 травня 2024 року та від 22 липня 2024 року, як на докази сплати аліментів та необхідності їх врахування в подальшому. Так, вказує, що відповідно до статті 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. В судовому засідання 19 вересня 2024 року відповідачка клопотання щодо письмових повідомлень щодо неможливості подання доказів з пропущенням строку не надала. У свою чергу суд питання щодо дотримання відповідачкою процедури подання доказів не розглядав, незважаючи на заперечення позивача зазначені квитанції оглянув та зробив висновок щодо їх належності та допустимості. Надані відповідачкою квитанції про сплату 10000 грн. не свідчать про сплату аліментів на утримання дитини, оскільки не містять призначення платежів. Більш того, вказуючи на необхідність врахування вказаних квитанцій, як доказів сплати аліментів, суд вдався до оцінки обставин, які не були предметом судового розгляду і спір щодо яких може виникнути при проведенні процедури виконавчого провадження, в тому числі і потому, що розмір аліментів ще не визначений. У частині третій статті 195 СК України зазначено, що розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом За таких обставин суд, всупереч вимогам ЦПК України, суд неправильно установив обставини справи, порушивши порядок дослідження та оцінки доказів, необґрунтовано врахував надані відповідачкою квитанції, як сплату аліментів, застосувавши законодавство, яке регламентує порядок виконавчого провадження, що в сукупності призвело до прийняття незаконного рішення. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. У мотивувальній частині рішення суду визначено загальні правові підстави для стягнення аліментів, що є достатнім для вирішення саме цього спору. Доводи викладені в апеляційній скарзі не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права при вирішенні спору про стягнення аліментів. У судовому засіданні позивач підтримав апеляційну скаргу, просив про її задоволення. Не заперечував факту отримання сином коштів, які було переховано відповідачкою у травні та липня 2024 року, по 5000 грн. за кожен місяць. Відповідач апеляційну скаргу не визнала, просила залишити її без задоволення, а судове рішення без змін. Заслухавши доповідь судді - доповідача, сторін, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України). Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржуване рішенні суду першої інстанції відповідає. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що з 29 грудня 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який розірвано рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 січня 2022 року (а.с.7) Від шлюбу мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.6). Неповнолітній ОСОБА_4 , 23 вересня 2008 року (16 років), проживає з батьком позивачем ОСОБА_3 та перебуває на його утриманні, у судовому засіданні 02 серпня 2023 року висловив бажання проживати разом із його батьком. Ухвалюючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі та стягнення аліментів на утримання сина на користь ОСОБА_3 , оскільки син проживає разом із батьком. Ухвалюючи рішення про стягнення аліментів з відповідачки на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_5 , 2008 року народження, у розмірі частки з усіх видів доходу ( заробітку), суд керувався статтею 180 СК України, відповідно якої батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, та виходив з того, що дитина мешкає разом із батьком та перебуває на його утриманні, а мати зобов`язаний надавати допомогу на утримання дитини. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для стягнення з відповідача ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини. Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини ООН від 20 листопада 1989 року, яку було ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XIIта яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів. Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. В статті 51 Конституції України задекларовано, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до частини 7, 8 статті 7 СК України під час вирішення будь-яких питань щодо дітей, суд повинен виходити з найкращого забезпечення дітей. Згідно статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Згідно статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів. Оскільки сторони по справі добровільно не домовились про матеріальне утримання дитини, кошти на утримання неповнолітнього ОСОБА_5 , 2008 року народження, присуджує суд. Як встановлено судом та не заперечується відповідачем в апеляційній скарзі, неповнолітня дитина сторін проживає разом з батьком ОСОБА_3 . Згідно частини 3 статті 181СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача ОСОБА_2 обов`язку зі сплати аліментів на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь його батька ОСОБА_3 , й рішення суду в цій частині не оспорюється. Проте позивач не погодився з висновком суду першої інстанції, викладеним у мотивувальній частині оскаржуваного рішення щодо вказівки суду про те, що квитанція від 14 травня 2024 року та від 22 липня 2024 року, є доказом сплати аліментів та необхідності їх врахування їх в подальшому у майбутньому виконавчому провадженні. Як вбачається із матеріалів справи, позивачем ОСОБА_3 на ім`я неповнолітнього сина ОСОБА_4 було відкрито дитячу карту Монобанк № НОМЕР_1 . У судовому засіданні 19 вересня 2024 року відповідачем було надано до суду дві квитанції АТ КБ «Приватбанк» від 14 травня 2024 року та від 22 липня 2024 року про перерахування на карту Монобанку № 4441114403295783 коштів по 5000 грн. за кожен місяць, які було оглянуто судом. Вказані квитанції, окрім номера картки одержувача не містять ні прізвище одержувача(власника) цієї картки, ні призначення платежу. При цьому відповідач пояснила, що ці кошти перераховано як аліменти безпосередньо синові. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (частина восьма статті 7 СК України). Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19)). Аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини (частина перша статті 179 СК України). Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання (абзац 2 частини другої статті 179 СК України). Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до Цивільного кодексу України(частина третя статті 179 СК України). Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України). Крім правочинів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім`я (грошовими коштами на рахунку) (частина перша статті 32 ЦК України). Обміркувавши викладене, колегія суддів зауважує, що: дієздатність фізичної особи пов`язана з такими її невід`ємними якісними ознаками, як здатність усвідомлювати значення своїх дій та спроможність керувати ними, обсяг цивільної дієздатності не може бути однаковим для усіх фізичних осіб і встановлюється ЦК з урахуванням їх віку та психічного стану здоров`я; обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб охоплює як перелік юридично значущих дій, які особа має право самостійно здійснювати, так і межі її договірної та не договірної цивільної відповідальності; залежно від віку фізичної особи, цивільна дієздатність за обсягом поділяється на такі види: часткова цивільна дієздатність малолітньої особи (стаття 31 ЦК України); неповну цивільну дієздатність неповнолітньої особи (стаття 32 ЦК України); повну цивільну дієздатність повнолітньої особи, неповнолітньої особи у разі реєстрації її шлюбу (стаття 34 ЦК України) та емансипованої особи (стаття 35 ЦК України); фізична особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років вважається неповнолітньою. За обсягом цивільна дієздатність неповнолітньої особи є неповною; з урахування обсягу неповної цивільної дієздатності неповнолітньої особи та того, що аліменти є власністю дитини, законодавець закріпив право неповнолітнього на самостійне одержання аліментів. Відповідно до частини 1 статті 191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви. У частині третій статті 195 СК України зазначено, що розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом. Спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом (частина восьма статті 71 Закону України «Про виконавче провадження»). У справі, що переглядається апелянт посилається на те, що суд необґрунтовано врахував надані відповідачкою квитанції про сплату 10000 грн., як сплату аліментів на утримання дитини, оскільки не містять призначення платежів. Більш того, суд вказуючи на необхідність врахування вказаних квитанцій, як доказів сплати аліментів, вдався до оцінки обставин, які не були предметом судового розгляду і спір щодо яких може виникнути при проведенні процедури виконавчого провадження, в тому числі і тому, що розмір аліментів ще не визначений. Колегія суддів не погоджується з вказаними доводи з огляду на те, що з урахуванням обсягу неповної цивільної дієздатності неповнолітньої особи та того, що аліменти є власністю дитини, законодавець закріпив право неповнолітнього на самостійне одержання аліментів; син сторін, на час першого перерахування матір`ю коштів - аліментів є неповнолітнім (15 років). Більш того, відповідно до статті 179 СК України, частин першої, третьої статті 32 ЦК України неповнолітня особа має право самостійно одержувати аліментами, у тому числі шляхом їх внесення на ім`я неповнолітньої особи на її рахунок у фінансовій установі, а також розпоряджатися цими коштами за згодою батьків. Апелянт проти отримання сином коштів у травні та липні 2024 році на загальну суму 10 000 грн. у судовому засіданні апеляційної інстанції не заперечував. За такого враховуючи, що аліменти на утримання неповнолітньої дитини стягуються за рішенням суду на користь того з батьків з ким проживає дитина з часу звернення до суду з позовом про стягнення аліментів (у цьому випадку - 09 серпня 2022 року), то добровільне перерахування відповідачкою коштів у травні та липні 2024 року в рахунок аліментів на особистий рахунок неповнолітнього сина можна враховувати на виконання рішення суду про стягнення аліментів. З огляду на викладене суд першої інстанції вірно виснував про необхідність врахування вказаної суми в рахунок сплати аліментів при виконанні вказаного судового рішення. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення ухвалене без додержання норм матеріального та процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зістатті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З урахуванням викладеного, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване судове рішення слід залишити без змін, оскільки його ухвалено з дотриманням вимог матеріального закону, який регулює спірні правовідносини, та дотриманням вимог процесуального законодавства. Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то у колегії суддів з урахуванням положень частини тринадцятої статті 141 ЦПК України відсутні підстави для розподілу судових витрат, які в цій справі покладаються на позивача. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 вересня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Ж.М. Яворська Судді Т.М. Базовкіна Л.М. Царюк Повний текст постанови складено 09 грудня 2024 року.