Постанова Одеський апеляційний суд № 510/105/24

Номер провадження: 22-ц/813/6121/24 Справа № 510/105/24 Головуючий у першій інстанції Дудник В.І. Доповідач Комлева О. С. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26.11.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого-судді Комлевої О.С., суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С., з участю секретаря Волкової Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Ренійського районного суду Одеської області від 18 червня 2024 року, постановленого під головуванням судді Дудник В.І., у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 1991р., - в с т а н о в и в: У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 1991 рік, заінтересована особа Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якій просила встановити юридичний факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», а саме в с. Плавні Ренійського (нині Ізмаїльського) району Одеської області. В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона з 1972 року мешкає в с. Плавні Ізмаїльського (колишнього Ренійського) району, з 1979 року навчалася в Плавнівській школі. Паспорт громадянина України не отримувала. ОСОБА_1 вирішила оформити паспорт громадянина України, але для цього необхідно було подати відповідні документи, які втрачені, не збереглися або взагалі не існували у заявника. Також заявниця зазначила, що в неї є докази, які підтверджують, що вона мешкала в с. Плавні Ренійського району з 1972 року по теперішній час, не виїжджала за межі держави з 1972 року, мешкала станом на серпень 1991 року в с. Плавні Ренійського району Одеської області. Свідоцтвом про народження підтверджується, що заявниця дійсно народилася в м. Рені, та атестатом про середню освіту підтверджується, що заявниця закінчила школу в с. Плавні у 1989 році. Довідкою Ренійського відділу ГУДМС в Одеській області від 17.11.2021 року підтверджується, що ОСОБА_1 не є громадянкою України. Оскільки, ОСОБА_1 не має паспорту громадянина України, документів ані батьки, ані сама заявниця не оформлювали, заявниця звернулася до суду за встановленням факту, що має юридичне значення. Рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 18 червня 2024 року заяваОСОБА_1 задоволена. Встановлений факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на території України до 24 серпня 1991 року, яка стала територією України, відповідно до Закону України «Про правонаступництво України, а саме в с. Плавні Ренійського (нині Ізмаїльського) району Одеської області. Не погодившись з рішенням суду, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулося до апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволені заяви відмовити, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. У обґрунтуванні своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення дійшов помилкових висновків про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України до 24 серпня 1991 року, оскільки у наданих заявницею копіях атестатів про неповну середню освіту та середню освіту, виданих на ім`я ОСОБА_1 зазначений рік народження 1972, проте не вказано число та місяць її народження, у зв`язку з чим неможливо стверджувати, що у даних атестатах зазначена інформація безпосередньо про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також апелянт вважає, що заявниця передчасно звернулася до суду з заявою, оскільки не зверталася до територіальних підрозділів Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою встановленого зразка, не надала жодних документів, зазначених у Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, тобто не використала всі можливості для отримання статусу громадянина України. Відзиву на апеляційну скаргу до суду надано не було. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду судового рішення. В судове засідання, призначене на 26 листопада 2024 року учасники справи не з`явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 72, 73). Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 в с. Плавні Ренійського району Одеської області в родині своїх батьків, які постійно мешкали в с. Плавні, після народження заявника виховували її, як доньку, в тому ж селі донька ОСОБА_2 пішла до школи, навчалась, отримана неповну, а потім повну середню освіту. Останнє документування на підтвердження факту мешкання ОСОБА_1 у с. Плавні Ренійського району приходиться на червень 1989 року (коли вона закінчила школу та отримала атестат про середню освіту). Заявник не заперечувала того факту, що вона не є громадянкою України, оскільки підтвердила те, що вона не мала можливість своєчасно оформити паспорт громадянина України за відсутністю належних документів. Також оформили паспорт громадянина заявниця не може, оскільки поза судовим порядком неможливо підтвердити факт проживання заявника на території України станом на 24.08.1991 року. Заявник в судовому засіданні пояснила, що після закінчення школи, вона до будь-якого іншого учбового закладу не поступала, є незаміжньою, дітей не має, хоча і не має офіційно зареєстрованого місця мешкання, але постійно мешкала в АДРЕСА_1 разом із батьками, доглядала за ними: спочатку за батьком, рідною сестрою (яка була онкохворою), потім за матір`ю, в даний час продовжує мешкати за вищевказаною адресою. Судом були взяті до уваги покази свідка ОСОБА_3 - племінника заявника, який зазначив, що його тітка ОСОБА_1 мешкала в с. Плавні Ренійського району із своїми батьками та сестрою, всі вони хворіли, вона доглядала їх, наразі мешкає тільки із своєю матір`ю. Також він зазначив, що ОСОБА_1 після закінчення школи ніде не навчалась, вона неодноразово скаржилась, що не може оформити паспорт громадянина України, оскільки в неї немає необхідних для цього документів, з цієї причини вона працювала на консервному заводі неофіційно, нещодавно вона знов зверталась до ДМС за отриманням громадянства, однак їй було відмовлено. Задовольняючи заяву ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив ізобґрунтованості заявлених вимог. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, з наступних підстав. Згідно із ст. 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до ч. 2ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону. Згідно пунктів 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України «Про громадянство України»). Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України. Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року №1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року). Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України» і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року. Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Дитина, яка народилася чи постійно проживала на території УРСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на територіях, зазначених у частині першій цієї статті) і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов`язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника. Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо. Статтею 8 Закону України «Про громадянство України» встановлюються підстави набуття громадянства України. Відповідно до підпунктів «а», «б» пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року; дітей осіб, зазначених у підпункті «а» цього пункту. Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про громадянство України», що подає особа, яка станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року (підпункт «в» пункту 8 Порядку). Тобто, у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року. Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. Отже, відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду. Згідно ч. 2 ст. 319 ЦПК України, у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт. Судом встановлено, що прямих письмових доказів того, що ОСОБА_1 станом на 24.08.1991 року проживала на території України - в матеріалах справи немає. Судом зазначено, що єдиним, допустимим доказом факту того, що ОСОБА_1 проживала на території України є покази свідка ОСОБА_3 , яким надана обґрунтована оцінка судом, оскільки свідок в даному спорі є юридично незацікавленою особою, він є носієм відомостей про обставини, що мають значення для розгляду справи, з урахуванням чого, суд обґрунтовано взяв до уваги його покази, як правдиві та такі, що можуть бути основою для підтвердження юридичного факту в даній справі. Судом вірно зазначено, що вищевикладене дає підстави стверджувати, що заявник ОСОБА_1 станом на 24.08.1991 року знаходилась, мешкала (за встановленою адресою: АДРЕСА_1 ), працювала на території України, що є підставою для встановлення судом факту її постійного проживання станом на 24.08.1991р. на території України. При цьому судом зазначено, що відомостей про те, заявник залишала територію України чи є громадянином іншої держави матеріали справи не містять. Також судом зазначено, що факт, який просить встановити заявник, є юридичним, оскільки від його встановлення залежить виникнення особистих прав заявника. Чинним законодавством не передбачений інший порядок його встановлення, він не пов`язаний з вирішенням спору про право та встановлення його іншим шляхом неможливе. Висновки суду про те, що оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, тому вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України, в порядку окремого провадження та статті 3 Закону України «Про громадянство України» відповідає встановленим обставинам та вимогам закону. На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 , оскільки є встановленим факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України (Одеська область, Ренійський район, с. Плавні) до 24 серпня 1991 року та станом на 24 серпня 1991 року. Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами. З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції. При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постанові Верховного Суду. Доводи апеляційної скарги Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про те, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення дійшов помилкових висновків про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 на території України до 24 серпня 1991 року, оскільки у наданих заявницею копіях атестатів про неповну середню освіту та середню освіту, виданих на ім`я ОСОБА_1 зазначений рік народження 1972, проте не вказано число та місяць її народження, у зв`язку з чим неможливо стверджувати, що у даних атестатах зазначена інформація безпосередньо про ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , колегія суддів вважає безпідставними, оскільки суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Доводи про те, що заявниця передчасно звернулася до суду з заявою, оскільки не зверталася до територіальних підрозділів Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою встановленого зразка, не надала жодних документів, зазначених у Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, тобто не використала всі можливості для отримання статусу громадянина України спростовуються матеріалами справи, а саме письмовою відповіддю начальника Ренійського ГУДМС в Одеській області та довідка згідно яких ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні паспорта громадянина України вперше після 18 років та підтверджено те, що вона не є громадянкою України, одночасно рекомендовано звернутися до Ренійського районного суду Одеської області для підтвердження факту проживання на території України станом на 24.08.1991р., після чого, в разі отримання відповідного судового рішення, - звернутися до Ренійського відділу ГУ ДМС в Одеській області для оформлення набуття громадянства України (тобто, ОСОБА_1 був роз`яснений порядок дій для вирішення питання, пов`язаного із набуттям громадянства). Письмова відповідь була видана ОСОБА_1 компетентною посадовою особою, тому будь-яких сумнівів з цього приводу у заявника не виникло, а питання внутрішніх підпорядкувань у підрозділі ДМС Одеської області заявнику не відомі, про, що було зазначено судом першої інстанції. Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03). Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення. Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Нових доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41). Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має. Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв`язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення. Рішення Ренійського районного суду Одеської області від 18 червня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складений 02 грудня 2024 року. Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева Судді ______________________________________ Л.М. Вадовська ______________________________________ Є.С. Сєвєрова