Постанова 4813 № 513/913/23

Номер провадження: 22-ц/813/2515/24 Справа № 513/913/23 Головуючий у першій інстанції Миргород В.С. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.03.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О., за участю секретаря судового засідання: Трофименка О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Саратського районного суду Одеської області від 22 серпня 2023 року по справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, зацікавлена особа Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, ВСТАНОВИВ: У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Заява мотивована тим, що 14.10.2022 року вона подала до Приморського відділу у м. Одесі ГУДМС в Одеській області заяву-анкету № 22884648 щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон. Однак, у листопаді 2022 року заявниця отримала лист-відмову № 5115-758/5115.1-22 від 19.10.2022 року, згідно якого її належність до громадянства України не підтверджена, в оформлені паспорту для виїзду за кордон відмовлено. Заявниця вказує, що її родина (батько та матір) отримали громадянство України на підставі ст. 2 Закону України «Про громадянство», громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали в Україні. У травні 1991 року, вона у п`ятирічному віці, разом із батьками, переїхала в Україну, у с. Приморське, Татарбунарського району, Одеської області, за місцем проживання своєї тітки (сестри матері). Заявниця мешкала там з батьками з травня 1991 року до квітня 1995 року, у подальшому у зв`язку з роботою батька, сім`я переїхала проживати в с. Михайлівка, Саратського району, Одеської області, де батьки придбали будинок. У 2002 році батьки заявниці у судовому порядку встановили факт постійного проживання на території України, в Одеській області з травня 1991 року. Після встановлення вказаного факту батьки заявниці отримали громадянство України. 24 жовтня 2002 року заявниця отримала у Саратському РВ УМВС України в Одеській області паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 . На даний час зареєстрована та мешкає за адресою: АДРЕСА_1 . Громадянство Республіки Вірменія чи інших держав заявниця не отримувала. Просила встановити факт постійного проживання на території України у період часу з травня 1991 року по 24 серпня 1991 року включно. Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 22 серпня 2023 року заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення - задоволено. Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована та мешкає за адресою: АДРЕСА_1 на території України з травня 1991 року по 24 серпня 1991 року, включно. Не погоджуючись з таким рішенням суду, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення Саратського районного суду Одеської області від 22 серпня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 7 ст. 14 ЦПК України особі, яка зареєструвала електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суд вручає будь-які документи у справах, в яких така особа бере участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення до електронного кабінету такої особи, що не позбавляє її права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою. У частині шостій статті 128 ЦПК України зазначено, що судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. ГУ ДМС України в Одеській області судова повістка-повідомлення надіслана до електронного кабінету через підсистему (модуля) ЄСІТС Електронний суд та отримана останнім 03.03.2024 року, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа. Будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання, призначене на 19.03.2024 року на 15:00 годину, представник Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області не з`явився, про причини неявки не повідомив, заяв про відкладення судового засідання не подавав. Присутні в судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник адвокат Попроцький Д.М. не заперечували проти розгляду справи за відсутності представника ГУ ДМС України в Одеській області, який належним чином повідомлений про розгляд справи. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлюючи факт постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована та мешкає за адресою: АДРЕСА_1 на території України з травня 1991 року по 24 серпня 1991 року включно, суд першої інстанції виходив з її обґрунтованості та доведеності. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що: - рішенням Саратського районного суду Одеської області від 07.05.2002 року у справі №2-177/2002 та у справі №2-178/2002 встановлено, що: « ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , постійно проживали разом з сім`єю на території України в Одеській області з травня 1991 року (а/с 13-14). Мати заявниці, ОСОБА_2 , отримала паспорт громадянки України 10.10.2002 року та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . В даному паспорті у розділі «особливі відмітку» зазначені діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто члени сім`ї (а/с 12). Заявниця ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 має паспорт громадянки України серія НОМЕР_1 та з 24.10.2002 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а/с 7-8). З довідки виконкому Лиманської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області № 355 від 21.06.2023 року вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно проживала з батьками: ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 з травня 1991 року по 1995 рік. У даній довідці дійсно не зазначено населений пункт, що суд вважає є лише технічною помилкою, оскільки свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 проживають в АДРЕСА_2 та свідчать про проживання на даній вулиці сім`ї ОСОБА_7 (а/с 15). З довідки Приморського ліцею Лиманської сільської ради № 30 від 21.06.2023 року вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дійсно навчалась в Приморській загальноосвітній школі з 1993 по 1995 роки (а/с 16). З пояснень в судовому засідання свідка ОСОБА_8 вбачається, що остання працювала в дитячому садку в с. Приморське з 1976 року і до виходу на пенсію, добре пам`ятає, що у травні 1991 року в село приїхала сім`я вірмен. Це була сім`я ОСОБА_9 , з якими вона товаришувала. Менша дівчинка, ОСОБА_1 , ходила до неї у дитячій садок з 1991 по 1994 роки, а потім пішла у школу»; - ОСОБА_1 за досягненням 16-ти річчя отримала паспорт громадина України серії НОМЕР_1 , виданий Саратським РВ УМВС України в Одеській області 24.10.2002 року; - в подальшому ОСОБА_10 також отримала паспорт громадянина України для виїзду за кордон; - 14.10.2022 року ОСОБА_1 подала до Приморського відділу у м. Одесі ГУДМС в Одеській області заяву-анкету № 22884648 щодо оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, оскільки закінчився строк на який було видано паспорт для виїзду за кордон до цього; - у листопаді 2022 року заявниця отримала лист-відмову № 5115-758/5115.1-22 від 19.10.2022 року, згідно якого її належність до громадянства України не підтверджена, в оформлені паспорту для виїзду за кордон відмовлено. Колегія суддів виходить з наступного. У статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, що прямо передбачено у частині першій статті 8, статті 21, частині першій статті 24 Конституції України. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, законодавством передбачено встановлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться й факти, що породжують право особи на підтвердження належності до громадянства України, зокрема постійного проживання на території України. Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті З цього Закону. Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України "Про громадянство України" громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року (частина друга статті 3 Закону України "Про громадянство України"). Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України. Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року № 1636-ХІІ "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року). Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про громадянство України" і залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року. Відповідно до частини першої статті 8 Закону України "Про громадянство України" особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УPCP), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Для встановлення факту набуття громадянства України предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України за станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української PCP на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо. Отже, на підставі статті 8 Закону України "Про громадянство України" встановлюється набуття громадянства України. Оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, тому вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України "Про громадянство України". Відповідно до підпункту "а" пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента від 27 березня 2001 року № 215/2001, (далі - Порядок), встановлення належності до громадянства України стосується громадян колишнього СРСР, які не одержали паспорт громадянина України або паспорт громадянина України для виїзду за кордон та не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року. Одним із документів для встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону "Про громадянство України", що подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, є судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року (підпункт "в" пункту 8 Порядку, в редакції, чинній на час звернення заявника до суду). Тобто у таких випадках одним із необхідних документів на підтвердження цієї обставини може бути рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року. Пунктом 44 Порядку встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду. Пунктом 44 Порядку встановлено, що рішення щодо оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обміну паспорта для виїзду за кордон приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації особи та перевірки факту належності до громадянства України. Проведеною Приморським відділом у м. Одесі ГУ ДМС в Одеській області перевіркою належність заявника до громадянства України не підтверджена, про що зазначено у відповіді на адресу ОСОБА_1 від 19.10.2022 року. Отже, відповідно до положень Закону України "Про громадянство України" і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду. Ураховуючи вищезазначене, слід дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України "Про громадянство України" і може пов`язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення. Вирішити питання про підтвердження вказаного факту і звернутися до територіального підрозділу міграційної служби за місцем проживання із заявою щодо встановлення належності до громадянства України та доданими до неї документами, передбаченими статтею 3 Закону України "Про громадянство України", в тому числі і судовим рішенням про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року, пропонувалося Заявниці, про що зазначено ГУ ДМС України в Одеській області у відповіді на її звернення. Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Відповідно до частин першої та шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановивши, що у даній справі метою встановлення факту постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року є отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина України для виїзду за кордон, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність спору про право, а заява підлягає розгляду у порядку окремого провадження. При цьому, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 15 січня 2020 року у справі № 362/6564/17 (провадження № 61-5011св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 198/552/18 (провадження № 61-2419св19), від 19 лютого 2020 року у справі № 199/8389/18 (провадження № 61-11193св19),від 08 квітня 2020 року у справі № 654/3462/17 (провадження № 61-41323св18). Доводи заінтересованої особи про те, що між сторонами виник спір про право, не заслуговують на увагу, оскільки метою встановлення факту постійного проживання на території України є підтвердження, отримання громадянства України, відповідно, спір про право відсутній. Також скаржник серед доводів апеляційної скарги вказує про неможливість встановлення судовим рішенням факту набуття громадянства України громадянином іншої держави. Проте, у справі відсутні будь-які відомості про належність ОСОБА_1 1986 року народження, постійне місце проживання батьків якої встановлено рішенням суду станом на 24.08.1991 року на території України, до громадянства іншої держави. Крім того, ОСОБА_1 вже видавався у 2020 році паспорт громадянина України для внутрішнього використання і паспорт громадянина України для виїзду за кордон, строк дії якого закінчився. У зв`язку з чим заявниця звернулася до територіального органу ДМС України для отримання нового паспорту громадянина України для виїзду за кордон, у видачі якого їй було відмовлено у зв`язку з ініціюванням органом ДМС перевірки факту належності ОСОБА_1 до громадянства України. До того ж у справі, яка переглядається, встановлюється не юридичний факт належності ОСОБА_1 до громадянства України, а факт постійного проживання її на території України станом на 24.08.1991 року, коли вона була неповнолітньою і проживала з батьками, відносно яких набрали чинності судові рішення про встановлення факту постійного їх проживання на території України станом на 24.08.1991 року. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року в справі № 504/2099/19 (провадження № 61-3557св21) зазначено, що: «встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України є підставою для оформлення належності до громадянства України. [...] Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, при цьому має бути з`ясована мета його встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. [...] У справі, що переглядається, установивши факт постійного проживання заявника на території України станом на 24 серпня 1991 року, що підтверджується належними доказами, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для задоволення заяви». У справі, що переглядається, встановивши, що факт проживання заявниці на території України станом на 24 серпня 1991 року підтверджується належними, допустимими доказами та показаннями свідків, суд першої інстанції, зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення заяви. Посилання заінтересованої особи на те, що ОСОБА_1 не зверталась до територіальних підрозділів Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про набуття чи встановлення належності до громадянства України у досудовому порядку, є безпідставними з огляду на наступне. Пунктом 3 рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб`єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту. Право на судовий захист не позбавляє суб`єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб`єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору. Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного, положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від Об травня 2020 року у справі № 365/762/17 (провадження № 61-38367св18). Отже, доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком суду першої інстанції без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ряди Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення. Рішення Саратського районного суду Одеської області від 22 серпня 2023 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено: 27.03.2024 року. Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: А.П. Заїкін С.О. Погорєлова