Постанова 4824 № 361/5179/22

Справа №361/5179/22 Апеляційне провадження №22-ц/824/15405/2024 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 31 жовтня 2024 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна, Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2022 року до Броварського міськрайонного суду Київської області надійшла вищевказана позовна заява ОСОБА_1 . В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 19 жовтня 2007 року між ВАТ КБ «Надра» та позивачем укладено кредитний договір № 598/П/99/2007-840, за яким позивачу надано кредит у розмірі 650 000 доларів США строком до 19 жовтня 2027 року зі сплатою відсотків у розмірі 12,39 % на місяць. В якості забезпечення виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором останній передає в іпотеку домоволодіння та земельну ділянку, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 домоволодіння площею 401,1 кв.м., земельна ділянка площею 0,2000 га, кадастровий номер: 3221282801:01:031:0016, цільове призначення будівництво та обслуговування жилого будинку і господарський споруд. 06 лютого 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А.М. вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 168, яким звернуто стягнення на зазначений вище предмет іпотеки. На підставі вищевказаного виконавчого напису 27 вересня 2016 року Відділом примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1. Про відкриття виконавчого провадження представник позивача дізнався 06 квітня 2021 року, коли ознайомлювався у Київському окружному адміністративному суді із матеріалами справи № 320/8071/20. Також зазначав, що ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» не є новим кредитором у зобов`язанні і не має жодних прав вимоги до позивача. При зверненні до приватного нотаріуса Кобелєвої А.М. для вчинення оскаржуваного напису відповідач не надав оригінали чи дублікати кредитного договору, договору іпотеки. Відповідач не надсилав повідомлення позивачу про намір звернути стягнення на іпотечне майно, тому вважає, що встановлена законом процедура стягнення боргу за кредитним договором на підставі виконавчого напису нотаріусом не дотримана. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10.06.2011 у справі № 2-796/11 позов ПАТ КБ «Надра» про стягнення заборгованості за вказаним кредитним договором від 19.10.2007 року задоволено та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Надра» заборгованість у розмірі 5804162, 62 грн., витрати з оплати судового збору у розмірі 1700 грн. та витрати з оплати інформаційно-технічного забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн. Таким чином, ПАТ Комерційний банк «Надра» на власний розсуд змінило умови кредитного договору щодо строку його дії, періодичності платежів, порядку сплати процентів, а також неустойки. Отже, після звернення до суду із позовом про стягнення заборгованості, нарахування відсотків є безпідставним. Разом з тим, у заяві про вчинення виконавчого напису відповідач заявив до стягнення проценти за кредитом, нараховані після звернення ПАТ КБ «Надра» до суду. З огляду на це, позивач заперечував проти безспірності заборгованості на момент вчинення виконавчого напису. На підставі викладеного, просив суд визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 06 лютого 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А.М., зареєстрований в реєстрі за № 168, яким звернуто стягнення на: житловий будинок з надвірними будівлями, площею 401,1 кв.м., та земельну ділянку, площею 0,2000 га, кадастровий номер: 3221282801:01:031:0016, цільове призначення будівництво та обслуговування жилого будинку і господарський споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 червня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва Алла Михайлівна, Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у місті Києві та Київській області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, відмовлено. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, 06 серпня 2024 року позивач подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю. 27 вересня 2024 року на адресу суду від позивача надійшла заява про розподіл судових витрат. У судове засідання, призначене на 31.10.2024 року, з`явився представник позивача, відповідач та представник відповідача. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги. Відмовляючи в задоволенні позову, суд встановив порушення процедури вчинення виконавчого напису, в той же час дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності. Суть доводів апелянта полягала в критиці вказаної позиції суду. Зокрема апелянт зазначав про недоведеність посилань на те, що він дізнався про оскаржуваний виконавчий напис раніше, ніж за 3 роки з подачі позову. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість доводів, якими апелянт обґрунтовує свою позицію, була висловлена ним в суді першої інстанції, і їм суд дав належну правову оцінку,з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99). Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Окремо апеляційний суд звертає увагу на те, що в ході розгляду справи було встановлено факт перебування оскаржуваного виконавчого напису на виконанні відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГТУЮ Київської області. Зокрема, 19.11.2018 року виконання спірного виконавчого документу було об`єднано з іншим виконавчим провадженням відносно позивача. Після відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого напису нотаріуса, який є предметом розгляду в цій справі та об`єднання його у зведене виконавче провадження ОСОБА_1 неодноразово оскаржував дії та рішення виконавця в рамках такого провадження, відтак знав (або принаймні мав знати) про існування такого виконавчого напису. Та обставина, що позивач знав про такий виконавчий напис фактично підтверджена й ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 20.02.2019 року у справі №2-796/11 (провадження №4-с/761/66/2019), на яку цілком слушно послався суд першої інстанції. Частиною 4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Зокрема у Постанові ВП ВС від 12.09.2019 по справі № 9901/120/19 зазначено що поняття строку позовної давності міститься у частині першій статті 251 ЦК. Відповідно до цієї норми строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (частина перша статті 252, стаття 253 ЦК). Визначення початку строку має практичне значення, оскільки від цього залежить як правильність обчислення строку, так і встановлення факту його закінчення, що обумовлює ті чи інші юридичні наслідки, які настають у зв`язку із цим. Характерною рисою строків, визначених законом, є неможливість їх зміни за волевиявленням учасника або учасників правовідносин, за винятком випадків, безпосередньо визначених законом. Тому, вирішуючи питання, чи своєчасно вчинена певна дії, або ж чи має місце бездіяльність, визначальним є дотримання суб`єктом владних повноважень темпоральних рамок, передбачених у нормативно-правовому акті, без невиправданого для конкретної ситуації зволікання. Днем бездіяльності, у свою чергу, є останній день встановленого законом строку, в який мало бути вчинено дію або прийнято рішення. Визнанню бездіяльності протиправною передує встановлення обов`язку виконання суб`єктом владних повноважень певних дій (прийняття рішення) у визначений законом строк. В ході апеляційного розгляду апелянтом належним чином не було спростовано висновку суду першої інстанції щодо його обізнаності з фактом існування оскаржуваного виконавчого напису, відтак порушення його права задовго до подачі позову (принаймні 20.02.2019 року), що обумовлює відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги. На підставі наведеного, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. За таких умов підстави для скасування чи зміни ухвали суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні. Керуючись ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 червня 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько