Постанова Дніпровський апеляційний суд № 179/171/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/7820/24 Справа № 179/171/24 Суддя у 1-й інстанції - Кравченко О.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 листопада 2024 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючої - Городничої В.С., суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П., розглянувши в приміщенні суду в порядку спрощеного позовного провадження у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Костюченко Максим Сергійович, на рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 травня 2024 року у справі № 179/171/24 за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, спричиненої кримінальним правопорушенням, В С Т А Н О В И Л А: У лютому 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія», ОСОБА_1 про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням та просив суд стягнути з ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» суму страхового відшкодування шкоди у розмірі 24 186,46 грн; стягнути з ОСОБА_1 моральну шкоду, спричинену кримінальним правопорушенням, в розмірі 18 790,68 грн. В обґрунтування вимог посилався на те, що 14 листопада 2018 року близько 10 годин 20 хвилин в смт.Магдалинівка Магдалинівського району Дніпропетровської області, водій ОСОБА_1 , керуючи легковим автомобілем марки «Ford» моделі «Focus», реєстраційний номер НОМЕР_1 , здійснюючи маневр поновлення руху транспортного засобу, не переконалась, що це буде безпечним і не створить небезпеки або перешкоди іншим учасникам руху, в результаті чого здійснила наїзд на пішохода ОСОБА_2 , який перетинав смугу руху керованого нею автомобіля, на території автозаправної станції ПАТ «Укрнафта», що розташована за адресою вул.Центральна 1В смт.Магдалинівка Дніпропетровської області. В результаті ДТП позивач отримав тілесні ушкодження у вигляді тупої травми лівого колінного суглоба, закритого крайнього перелому медіального мищелка лівої великогомілкової кістки без зміщення уламків, пошкодження медіального мениска лівого колінного суглобу, які згідно висновку судово-медичного експерта від 13.02.2019 року №38 в сукупності відносяться до категорії середньої тяжкості тілесних ушкоджень, на підставі п..2.2.2 «Правил судово-медичного визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом МОЗ України від 17.01.1995 року №6. За вищезазначеним фактом ДТП 22.11.2018 року Магдалинівським ВП Новомосковського РВП ГУНП в Дніпропетровській області внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12018040470000659 та розпочато досудове розслідування, зокрема, дії ОСОБА_1 кваліфіковані за ч.1 ст.286 КК України. Проте, ухвалою Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2021 року звільнено ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за обвинуваченням у вчиненні вказаного кримінального правопорушення у зв`язку з закінченням строків давності. Цивільний позов, поданий в рамках даної справи залишено без розгляду. Позивач вважає, що, в результаті вчинення відносно нього злочину, йому було спричинено матеріальні збитки, пов`язані з витратами на лікування (придбанням ліків та медичних засобів) у розмірі 16740,46 грн, а також втратою працездатності на період лікування (з 14.11.2018 по 14.01.2019) в розмірі визначеної на період непрацездатності мінімальної заробітної плати, яка становила 3723 грн за один місяць, тобто 7446 грн за період перебування на лікуванні. Загальна сума матеріальної шкоди складає 24186,46 грн. Цивільно-правова відповідальність відповідача ОСОБА_1 , як власника транспортного засобу, була застрахована ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія», яка в добровільному порядку вказану суму страхового відшкодування не сплатила, тому позивач просив стягнути зі страхової компанії суму страхового відшкодування у розмірі 24186,46 грн. Крім вищезазначеної майнової шкоди, позивач зазнав моральної шкоди, що виразилася у моральних та фізичних стражданнях, які були викликані подією злочину, його наслідками та антиморальним ставленням винної особи до події ДТП та її наслідків. В результаті спричиненої шкоди від наїзду транспортного засобу, керованого ОСОБА_1 , позивач був вимушений тривалий час терпіти сильний фізичний біль від травми в колінному суглобі, приймати знеболювальні засоби. Сильного душевного хвилювання позивач зазнав в період підготовки та проведення оперативного втручання в колінний суглоб, під час лікування перенесеної від ДТП травми. Незважаючи на той факт, що подія ДТП, внаслідок якої позивача було травмовано, відбулася 14 листопада 2018 року, до теперішнього часу позивач періодично відчуває погіршення свого самопочуття, вживає знеболюючі лікарські засобі, та обмежує себе у рухах. Додаткових моральних страждань і до теперішнього часу завдає позивачу поведінка відповідача, яка після вчинення злочину і до тепер, незважаючи на повне інформування про наслідки вчиненого злочину, не спромоглася надати жодної посильної допомоги позивачу. Враховуючи вказані обставини, позивач оцінює розмір компенсації завданої моральної шкоди від злочину в розмірі 20 000 грн. Однак, відповідно до ст.26-1 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страховиком відшкодовується потерпілому-фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю. Враховуючи, що сума страхового відшкодування моральної шкоди страховиком, яка можлива в даному конкретному випадку, може становити 1209,32 грн, при цьому загальний розмір моральної шкоди, яка на думку позивача, спричинена йому злочином, становить 20 000 грн, то відповідно різниця між розміром шкоди, яка підлягає відшкодуванню відповідачкою і сумою можливого страхового відшкодування становить 18790,68 грн, яку він просить стягнути з відповідача ОСОБА_1 . Ухвалою суду від 17 квітня 2024 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» закрито на підставі п.4 ч.1 ст.255 ЦПК України, у зв`язку з відмовою позивача від позову в цій частині та сплатою ПрАТ «Українська пожежно-страхова компанія» страхового відшкодування. Рішенням Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 травня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, спричиненої кримінальним правопорушенням - задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 моральну шкоду, спричинену кримінальним правопорушенням у розмірі 18 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 в доход держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн (а.с. 136-139). Рішення суду мотивовано тим, що закриття кримінального провадження та звільнення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності за обвинуваченням у вчиненні вказаного кримінального правопорушення у зв`язку з закінченням строків давності не є реабілітуючою обставиною для цивільно-правової відповідальності перед потерпілим. Закриття кримінального провадження відбулось не з підстав відсутності події чи складу кримінального правопорушення. Крім того, в рамках кримінального провадження призначалась низка експертиз, висновками яких встановлювалось порушення ОСОБА_1 п.10.1 ПДР, що знаходиться в прямому причинно-наслідковому зв`язку із завданням нею шкоди позивачеві. Також суд першої інстанції зазначив, що доводи відповідача щодо невизнання її вини у скоєнні ДТП при розгляді кримінальної справи суперечать обставинам та діючому законодавству, оскільки закриття кримінального провадження відбулось за її ж клопотанням про застосування ст. 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, а невизнання вини тягне за собою наполягання особи, щодо якої порушено кримінальне провадження, повного виправдання, тобто, реабілітації. Тому, на підставі ст. 23 ЦК України, позивач має право на отримання відшкодування моральної шкоди, завданої йому з боку відповідача, що буде пом`якшувальною мірою тяжких наслідків для нього, як потерпілого у ДТП, у розмірі 18 000 грн. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 через свого представника у червні 2024 року подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення першої інстанції та ухвалити нове рішення з відмовою у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, а також на порушення норм процесуального та невірне застосування норм матеріального права, зазначаючи, що її вини судом першої інстанції не встановлено, завдання моральної шкоди позивачеві не доведена, як і розмір такої моральної шкоди, заявленої позивачем (а.с.144-150). Позивач своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористався та відзиву на апеляційну скаргу не подавав, але, в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду ухвали суду першої інстанції. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з наступних підстав. Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору. Докази мають бути належними, допустимими, достовірними. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України). Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції встановлено, що ухвалою Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2021 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч.1 ст.286 КК України, на підставі ст.49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності. Кримінальне провадження №12018040470000659 від 23.11.2018 року відносно ОСОБА_1 за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України закрито у зв`язку із закінченням строків давності, на підставі п.1 ч.2 ст.284 КК України. ОСОБА_1 обвинувачувалась у тому, що 14 листопада 2018 року близько 10 години 20 хвилин в смт. Магдалинівка Магдалинівського району Дніпропетровської області, вона, маючи право керування транспортним засобом відповідної категорії, керуючи легковим автомобілем марки «Ford» моделі «Focus.» 2016 року виробництва, р/н НОМЕР_1 , який, згідно свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 від 02.06.2018 року виданий Центр 1246, належить ОСОБА_1 , здійснюючи маневр поновлення руху не переконалась, що це буде безпечним і не створить небезпеки або перешкоди іншим учасникам руху, в результаті чого здійснила наїзд на пішохода ОСОБА_2 , який перетинав смугу руху керованого нею автомобіля, на АЗС ПАТ «Укрнафта», що розташована в смт. Магдалинівка по вул. Центральній 1В, Дніпропетровської області. В результаті дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_2 отримав тілесні ушкодження у вигляді тупої травми лівого колінного суглоба, закритого крайового перелому медіального мищелка лівої великогомілкової кістки без зміщення уламків, пошкодження медіального мениска лівого колінного суглобу, які згідно висновків судово-медичного експерта від 13.02.2019 року № 38 в сукупності відносяться до категорії середнього ступеню тяжкості тілесних ушкоджень, на підставі п. 2.2.2. «Правил судово-медичного визначення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень», затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 року №

6. Згідно висновку судової автотехнічної експертизи від 12 лютого 2019 року №11/10.1/117, в даній дорожній обстановці водій легкового автомобіля марки «Ford» моделі «Focus» 2016 року виробництва, р/н НОМЕР_1 , ОСОБА_1 повинна була діяти відповідно до вимог п. 10.1 Правил дорожнього руху України. Технічна можливість уникнути ДТП для водія легкового автомобіля марки «Ford Focus», 2016 року виробництва, р/н НОМЕР_1 , ОСОБА_1 , визначалася шляхом виконання нею вимог п. 10.1 Правил дорожнього руху України і в неї не було будь-яких перешкод технічного характеру, що не дозволили б їй виконати їх. Оскільки в даній дорожній обстановці поновленням руху водію легкового автомобіля марки «Ford» моделі «Focus» 2016 року виробництва, р/н НОМЕР_1 , ОСОБА_1 , було небезпечне, так як на смузі її руху знаходився пішохід ОСОБА_2 , і внаслідок даного маневру вона здійснила наїзд на вищезазначеного пішохода, то, дії водія автомобіля марки «Ford» моделі «Focus» ОСОБА_1 , при заданому механізмі події не відповідали вимогам п.п. 10.1 Правил дорожнього руху України, що, з технічної точки зору, знаходилося в причинному зв`язку з настанням події даної пригоди. Згідно висновку комісійної судової авто-технічної експерти від 29 серпня 2019 року № 11/10.1/837, у даній дорожній обстановці водій автомобіля «Ford Focus» ОСОБА_1 повинна була діяти відповідно до вимог п. 10.1 Правил дорожнього руху України. Технічна можливість запобігти наїзду на пішохода ОСОБА_2 , для водія автомобіля «Ford Focus» ОСОБА_1 , визначалась виконанням нею вимог п. 10.1 Правил дорожнього руху, і для неї не було яких-небудь перешкод технічного характеру, які не дозволили водію виконати зазначені вимоги ПДР. При заданому механізмі події, дії водія автомобіля «Ford Focus» ОСОБА_1 , не відповідали вимогам п. 10.1 Правил дорожнього руху, що з технічної точки зору перебуває у причинному зв`язку з настанням даної ДТП. Як встановлено судом першої інстанції, порушення ОСОБА_1 п.10.1 Правил дорожнього руху знаходяться в причинному зв`язку з настанням ДТП, в результаті якого потерпілому ОСОБА_2 спричинено середньої тяжкості тілесні ушкодження у вигляді тупої травми лівого колінного суглоба, закритого крайового перелому медіального мищелка лівої великогомілкової кістки без зміщення уламків, пошкодження медіального мениска лівого колінного суглобу, тобто, між діянням ОСОБА_1 та суспільно-небезпечними наслідками у вигляді заподіяння ОСОБА_2 середньої тяжкості тілесних ушкоджень має місце причинно-наслідковий зв`язок. Дії ОСОБА_1 кваліфіковані за частиною 1 статті 286 КК України, тобто порушення прави безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження. Задовольняючи позовні вимоги до ОСОБА_1 , суд першої інстанції, визначивши характер спірних правовідносин, вважав встановленим, що кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 було закрито не з причин відсутності події або складу злочину, а саме через сплив строків притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, передбачені частиною 1 статті 286 КК України, тобто, за порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження. Звільнення від кримінальної відповідальності з підстав ч. 1 ст. 49 КК України не звільняє особу від обов`язку відшкодувати заподіяну кримінальним правопорушенням шкоду, що кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 1177 ЦК України та частинами 1 і 7 статті 128 КПК України. Водночас за змістом ч. 6 статті 82 ЦПК України, не лише вирок, але і ухвала про закриття кримінального провадження із звільненням від кримінальної відповідальності, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду у цивільному провадженні виключно в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. Відповідно до частини 3 статті 285 КПК України обвинуваченому, який може бути звільнений від кримінальної відповідальності, повинно бути роз`яснено суть обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати про закриття кримінального провадження з цієї підстави. У разі якщо обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти цього, судове провадження проводиться в повному обсязі в загальному порядку. Тобто, якщо ОСОБА_1 не погоджувалася з суттю пред`явленого їй обвинувачення чи підставою закриття кримінального провадження, яка не є реабілітуючою, вона була вправі заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави і наполягати на своєму повному виправданні (реабілітації). Проте, зі змісту ухвали Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 08.12.2021 року вбачається, що ОСОБА_1 сама заявила клопотання про закриття кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності, яке і було задоволено судом. Як випливає з ч. 1 ст. 44 КК України звільненню від кримінальної відповідальності підлягає лише особа, яка вчинила кримінальне правопорушення. Аналогічне формулювання міститься і в ч. 1 ст. 49 КК України, відповідно до якої «особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до набрання вироком законної сили минули такі строки…» Відтак звільнятися від кримінальної відповідальності може лише особа, яка є винною у вчиненні кримінального правопорушення. З цих мотивів, відповідну підставу звільнення від кримінальної відповідальності в теорії і вважають нереабілітуючою. Згідно зі ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру моральних страждань, виду психічних страждань у вигляді занепокоєння, страху та відчаю; істотності вимушених змін у житті потерпілих, які можуть бути частково відновлені. Суд дійшов висновку, що внаслідок отриманої у ДТП травми, яка потребувала тривалого лікування та суттєвих змін у способі життя, він зазнав моральних страждань, а розмір такої моральної шкоди у 18 000 грн буде розумним, справедливим та співмірним для відповідної сатисфакції з боку відповідача для відшкодування моральних страждань позивача. Колегія суддів повністю погоджується з висновками суду першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Частиною 1 статті 1177 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. Відповідно до частин 1 та 2 статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 2 (абз. 5) постанови від 23.12.2005 № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися (незалежно від того, надійшла вона до суду першої інстанції з відповідною постановою чи з обвинувальним висновком, а до апеляційного та касаційного судів - з обвинувальним вироком), що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна в його вчиненні, а також що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені Кримінальним Кодексом. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності не означає декриміналізації діяння, а звільняє конкретних осіб від відповідальності за злочин, що ними було вчинено. Відтак звільнення від кримінальної відповідальності не означає виправдання особи чи визнання її невинуватою, а визначені в Кримінальному Кодексі підстави для звільнення від кримінальної відповідальності не є реабілітуючими, а тому в такому разі потерпілий не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про відшкодування заподіяної злочином шкоди в порядку цивільного судочинства. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 398/571/15-ц (провадження № 61-1059св20) висловлено правову позицію, що звільнення від кримінальної відповідальності в контексті розглядуваного правового інституту не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинною у вчиненні злочину. У такому випадку КК України виходить із встановлення факту вчинення особою кримінально-караного діяння, тому вказані підстави звільнення від кримінальної відповідальності є нереабілітуючими. У постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 346/4425/18 (провадження № 61-7008св21) зроблено висновок про те, що звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності та закриття кримінального провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК України є нереабілітуючими обставинами, тому відповідач повинен відшкодувати позивачу заподіяну з його вини шкоду. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2023 року в справі № 367/6377/17 (провадження № 61-975св23). Частиною 6 статті 82 ЦПК України визначено, що вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою. Частиною 3 ст. 23 ЦК України передбачено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Це в свою чергу також кореспондується із роз`ясненнями, що містяться у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до яких розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховуються характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках. За загальним правилом особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права, тому поряд із компенсацією матеріальної шкоди позивач має право на компенсацію за заподіяну моральну шкоду. Під власне моральною шкодою маються на увазі душевні страждання, пов`язані із заподіянням як фізичної, так і майнової шкоди, а також душевні страждання, не пов`язані ні з тією, ні з іншою. Моральну шкоду, на відміну від майнової, не можна вимірювати у грошах, але це не означає, що вона не може бути компенсованою в будь-якій формі. Можливою є, зокрема грошова компенсація, розмір якої визначений не за принципом еквівалентності, а виходячи з обставин конкретної справи, ступеня й характеру моральної шкоди, майнового стану потерпілих. Компенсацією за заподіяну моральну шкоду призначають для пом`якшення якоюсь мірою тяжких для потерпілих наслідків. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру моральних страждань, виду психічних страждань у вигляді занепокоєння, страху та відчаю; істотності вимушених змін у житті потерпілих, які можуть бути частково відновлені. Доводи відповідача щодо відсутності її вини у скоєнні ДТП колегія суддів до уваги не приймає, оскільки, як вірно встановлено судом першої інстанції, закриття кримінального провадження за клопотання відповідача про застосування строків давності, не є реабілітуючою обставиною та припиненням цивільно-правової відповідальності перед потерпілим, а матеріали цієї справи містять відомості порушення ПДР ОСОБА_1 та безпосереднє завдання шкоди позивачеві, що знаходиться у причинно-наслідковому зв`язку та що призвело до завдання позивачеві з боку відповідача, зокрема, моральних страждань. Колегія суддів наголошує, що суд першої інстанції вірно визначив характер спірних правовідносин, застосував норми матеріального права, що регулюють ці правовідносини та дійшов правомірного висновку про часткове задоволенні позовних вимог позивача. Також колегія суддів критично відноситься до доводів апелянта про те, що позивачем не надано доказів щодо купівлі ним медичних препаратів та на яку саме суму, адже позивач звертається до відповідача ОСОБА_1 не за відшкодуванням матеріальної шкоди, до складу якої входять витрати на лікування, а предмет вимог до ОСОБА_1 стосується моральних страждань, завданих йому винними діями ОСОБА_1 під час порушення ПДР. Суд першої інстанції вірно вважав доведеним позивачем неправомірність дій відповідача, що останньою спростовано не було, як в суді першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги, і саме наведені неправомірні дії відповідача свідчать про наявність її вини у завданні моральної шкоди позивачеві з приводу отримання ним травм середньої тяжкості та тривалого лікування, що спричинило йому моральні страждання, з чим повністю погоджується і колегія суддів. За таких обставин, суд першої інстанції вірно дійшов висновку про стягнення з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ОСОБА_2 спричиненої моральної шкоди у розмірі 18 000 грн, що є співмірною та обґрунтованою відносно предмету позову. Апелянт не скористалася наданими їй правами, не обґрунтувала свої доводи апеляційної скарги, не надала суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його належить залишити без змін. Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення. Керуючись ст. ст. 133,137,141, 259, 367, 374, 375, 382-383 ЦПК України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Костюченко Максим Сергійович залишити без задоволення. Рішення Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 22 травня 2024 року у справі №932/3817/23 залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий: В.С. Городнича Судді: М.Ю. Петешенкова Т.П. Красвітна