Постанова Миколаївський апеляційний суд № 487/8123/23

15.10.24 22-ц/812/1508/24 Провадження №22-ц/812/1508/24 П О С Т А Н О В А Іменем України 15 жовтня 2024 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого: Базовкіної Т.М., суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М., із секретарем судового засідання: ОСОБА_1 , за участю представника позивачки адвоката Лодига М.Т., розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу №487/8123/23 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , яка підписана її представником адвокатом Лодигою Мариною Тарасівною, на рішення, яке постановив Заводський районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Кузьменка Вячеслава Володимировича у приміщенні цього суду 16 липня 2024 року, дата складання повного тексту не зазначена, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності, у с т а н о в и в : У листопаді 2023 року ОСОБА_2 через свого представника адвоката Лодигу М.Т. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності. Позов мотивовано тим, що на початку грудня 2021 року ОСОБА_2 домовилась з ОСОБА_4 , який представляє на підставі довіреності, що 29 жовтня 2021 року посвідчена нотаріусом нотаріального округу Санкт-Петербургу Російської Федерації, інтереси ОСОБА_3 в питаннях розпорядження належним їй майном у вигляді квартири за адресою: АДРЕСА_1 , про купівлю-продаж вказаної квартири. 20 грудня 2021 року позивачка зустрілась з ОСОБА_4 та домовилась про ціну купівліпродажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема погодили, що квартира буде продана за 545 тисяч гривень, що еквівалентно 20000 доларів США за курсом НБУ станом на 20 грудня 2021 року. У цей же день ОСОБА_2 сплатила ОСОБА_4 аванс у розмірі 408725 гривень, що еквівалентно 15000 доларів США за курсом НБУ станом на 20 грудня 2021 року, про що ним власноручно була складена розписка, та погодили, що залишок суми вартості квартири буде сплачено не пізніше 20 лютого 2022 року. Також 20 грудня 2021 року ОСОБА_4 передав позивачці копії документів, що посвідчують право власності ОСОБА_3 на вказану квартиру. 16 лютого 2022 року позивачка сплатила ОСОБА_4 залишок суми у розмірі 136241 гривень, що еквівалентно 5000 доларів США за курсом НБУ станом на 20 грудня 2021 року, про що ОСОБА_4 написав розписку від 16 лютого 2022 року (а.с. 7), і погодили, що протягом місяця буде здійснено належне оформлення договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Однак договір-купівлі продажу не було оформлено нотаріально внаслідок початку повномасштабного вторгнення військ російської федерації на територію України, оскільки ОСОБА_4 виїхав за кордон. Вище викладені обставини вказують, на думку позивачки, що фактично відбувся договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 так як позивач передала довіреній особі продавця ОСОБА_4 обумовлену сторонами вартість квартири, але останній ухиляється від нотаріального посвідчення договору, тому вона просила суд визнати такий договір купівлі-продажу дійсним та визнати за нею право власності на вказану квартиру. Відзиву на позовну заяву не надходило. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 липня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суд мотивував тим, що надані позивачкою на підтвердження укладення договору купівлі-продажу розписки від 20 грудня 2021 року та від 16 лютого 2022 року не є письмовою формою договору купівлі- продажу квартири, оскільки не підписані позивачкою та не містять усіх істотних умов договору, а саме: виду угоди; предмету угоди; документів, що підтверджує право власності; відомості про відсутність заборон на відчуження; прав та обов`язків сторін. Тому суд виснував, що між позивачкою та відповідачем договору купівлі-продажу квартири, що належать ОСОБА_3 , у письмовій формі, зміст якого відповідає волі сторін, які дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору, не укладалось, тому відсутні правові підстави для визнання дійсним неукладеного договору. Щодо позовної вимоги про визнання за ОСОБА_2 права власності на двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , суд вважав її похідною від позовної вимоги про визнання договору-купівлі продажу дійсним, а тому відмовив у позові. В апеляційній скарзі, яка підписана представником ОСОБА_2 адвокатом Лодигою М.Т., позивачка просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення не відповідає нормам статті 263 ЦПК України, зокрема є незаконним та необґрунтованим, винесеним без повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд першої інстанції, на думку заявника, проігнорував доведені на підставі належних доказів довіреності від 29 жовтня 2021 року, розписок від 20 грудня 2021 року та від 16 лютого 2022 року; відповідно до яких ОСОБА_4 як представник ОСОБА_3 (власниці квартири ) отримав кошти в сумі 545 тисяч гривень, що еквівалентно 20000 доларів США за курсом НБУ станом на 20 грудня 2021 року, від ОСОБА_2 за продаж квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Ці докази, як вважає позивачка доводять обставини щодо домовленості сторін про істотні умови договору купівлі-продажу квартири та факт часткового виконання договору, а саме - сплату вартості майна, що продається, а також вимоги статті 220 ЦК України. Відзиви на апеляційну скаргу не надходили. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, враховуючи наступне. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України). Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону не повною мірою. Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_2 , що підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 листопада 2021 року (а.с. 10-11, 12). ОСОБА_4 на підставі довіреності, що посвідчена нотаріусом нотаріального округу Санкт-Петербургу, Російської Федерації від 29 жовтня 2021 року, представляє інтереси ОСОБА_3 у питаннях розпорядження належним їй майном у вигляді квартири за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема, уповноважений продати вказану квартиру (а.с. 8-9). Згідно тексту розписки від 20 грудня 2021 року відповідач ОСОБА_4 отримав від позивачки 408725 грн., що еквівалентно 15000 доларів США, авансу, що складає 75% обумовленої ціни продажу квартири АДРЕСА_2 (а.с. 6). З розписки від 16 лютого 2022 року вбачається, що відповідач ОСОБА_4 отримав від позивачки 136248 грн., що еквівалентно 5000 доларів США в рахунок сплати вартості квартири АДРЕСА_2 , у зв`язку із чим зобов`язувався протягом місяця підготувати документи та здійснити нотаріальне оформлення договору купівлі-продажу цієї квартири як представник ОСОБА_3 за 545000 грн., що еквівалентно 20000 доларів США (а.с. 7). Посилаючись на те, що наведені у позові факти, а саме: досягнення з повіреним домовленості щодо продажу квартири та отримання ним повного розрахунку, підтверджують укладання договору купівлі-продажу спірної квартири, який не був нотаріально посвідчений через те, що представник продавця у зв`язку із повномасштабним вторгненням рф на територію України виїхав за кордон і не бажає повертатися на територію України. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог через їх необґрунтованість. Оцінюючи правильність такого висновку, колегія суддів виходить з таких міркувань. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23). Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором є дво- чи багатосторонні правочин. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Положеннями статті 657 ЦК України, передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. Відповідно до частини 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного Аналіз наведених положень закону свідчить про те що, договір купівлі-продажу є двостороннім правочином. Відповідно до статті 220 ЦК України уразі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Пленум Верховного Суду України у пункті 13 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив судам, що при розгляді подібних спорів суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв`язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК України. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню. Тобто з метою встановлення наявності (відсутності) підстави для визнання дійсним договору, укладеного з порушенням обов`язкової нотаріальної форми, є: 1) існування домовленості сторін щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами; 2) ухилення однієї із сторін від його нотаріального посвідчення; 3) повне або часткове виконання договору. Також суду доцільно перевіряти, чи не суперечить зміст договору вимогам закону та чи не порушує такий договір прав третіх осіб, які не є його сторонам. Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановивши, що позивачкою не надані письмові докази, які підтверджують досягнення сторонами договору купівлі-продажу, на факті укладення якого наполягає ОСОБА_2 , домовленості щодо усіх істотних умов, притаманних такому договору, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання такого договору дійсним у судовому порядку та відмовив у позові через недоведеність порушень законних прав позивачки. Зокрема, колегія суддів відхиляє аргументи апеляційної скарги щодо незгоди із таким висновком суду першої інстанції, які обґрунтовуються представником позивачки тим, що на підтвердження укладання договору купівлі-продажу квартири було подано розписки, видані ОСОБА_4 , який представляв інтереси власника квартири за нотаріально посвідченою довіреністю. Так, наявні у справі розписки про отримання від ОСОБА_2 грошових коштів в рахунок майбутнього укладання договору купівлі-продажу квартири складені і підписані однією особою - ОСОБА_4 , не місять відомостей щодо узгодження обома сторонами усіх умов договору, а лише засвідчують передання коштів та обіцянку в майбутньому укласти договір купівлі-продажу квартири з нотаріальним його посвідченням, а тому ці розписки не відповідають визначенню договору купівлі-продажу як двостороннього правочину, а тому не є належними доказами укладення такого договору щодо спірної квартири. Також колегія суддів звертає увагу на те, що позивачкою не надані переконливі докази ухилення відповідачки власника квартири від нотаріального посвідчення договору її купівлі-продажу. Зокрема, відмова повіреного представника власника квартири ОСОБА_3 ОСОБА_4 прибути до України для укладання договору та його нотаріального посвідчення не є свідченням втрати можливості нотаріально посвідчити договір після його укладання. Натомість суд першої інстанції залишив поза увагою наступне. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)). Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)). У справі, яка переглядається, разом з вимогою про визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири позивачка заявила також вимогу про визнання за нею права власності на відповідний об`єкт нерухомості. Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Відповідно до частини п`ятої статті 11 ЦК України цивільні права і обов`язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Отже на підставі статті 392 ЦК право власності за позивачем може бути визнано лише у випадку, якщо таке право було ним раніше набуте на законних підставах. Момент набуття права власності на нерухоме майно за договором визначено у статті 334 ЦК України, а саме - відповідно до частин 3, 4 цієї статті право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Таким чином, до державної реєстрації права власності за позивачкою у цій справі таке право у неї не виникне, а відтак відсутні підстави для визнання за нею права власності на нерухоме майно в судовому порядку на підставі статті 292 ЦК України. Не є підставою для ухвалення подібного рішення і пункт 1 частини 2 статті 16 ЦК, відповідно до якого способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права, з наступних підстав: по-перше, право власності може виникати на підставі рішення суду лише у випадках, прямо встановлених законом, а пункт 1 частини 2 статті 16 ЦК не є таким випадком; по-друге, визнання права власності є способом захисту речового права, тоді як відповідачем не порушується право власності позивачки на об`єкт нерухомості, оскільки на момент розгляду справи таке право зберігається за відповідачкою, яка, на думку ОСОБА_2 лише ухиляється від нотаріального посвідчення договору; по-третє, об`єктом судового захисту при визнанні дійсним договору, який підлягає нотаріальному посвідченню, є не речове право власності позивачки, а її інтерес до належного оформлення відповідного зобов`язального договору. Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться, серед інших, на підставі судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості. Отже письмовий договір купівлі-продажу та рішення суду про визнання такого договору дійсним у разі задоволення позову є достатньою підставою для державної реєстрації права власності на відповідне нерухоме майно за позивачем. Таким чином, визнання за позивачкою права власності на нерухоме майно одночасно з визнанням дійсним договору, який підлягає нотаріальному посвідченню, не є належним способом захисту у випадку ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору про відчуження нерухомого майна, що є підставою для відмови у задоволенні позову у частині визнання права власності на таке майно. Крім того, сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України). Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (аровадження № 12-31гс22)). Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18 (провадження № 61-697св20). Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Як зазначено у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 201/16327/16-ц у справі за позовом сторони, від імені якої договір (додаткову угоду) вчиняв представник, про визнання недійсним договору (додаткової угоди), належним відповідачем є інша сторона оспорюваного договору (додаткової угоди), а не представник. За такого колегія суддів вважає, що у спорах про визнання договору дійсним також належним відповідачем є інша сторона договору, щодо встановлення дійсності якого виник спір, а не її представник. Тому у справі, яка переглядається, належним відповідачем є саме власник квартири, яку мала на меті купити позивачка ОСОБА_3 , тоді як повірений останньої ОСОБА_4 є неналежним відповідачем. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі та її розгляду). Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина перша, друга та третя статті 51 ЦПК України). Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц). Враховуючи викладене, у позові до ОСОБА_4 слід відмовити, оскільки його заявлено до неналежного відповідача. За такого суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, але неповно визначився із підставами відмови у позові. Згідно із частиною 4 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Наведені колегією суддів висновки не увійшли до доводів апеляційної скарги, але свідчать про те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та положення процесуального закону, тому апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги. Суд першої інстанції внаслідок неповного з`ясування обставин справи неправильно визначився із змістом та характером спірних правовідносин, не дав їм належної правової оцінки щодо підстав відмови у позові, а тому рішення на підставі вимог пунктів 1, 4 часини 1 статті 376 ЦПК України слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частини 1, 13 статті 141 ЦПК України). З урахуванням того, що за наслідками апеляційного перегляду висновок суду першої інстанції щодо розгляду позову відмову у позові залишився незмінним, не вбачається підстав для розподілу судових витрат апеляційним судом, які в цій справі покладаються на позивачку. Керуючись статтями 367-369, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана її представником адвокатом Лодигою Мариною Тарасівною, задовольнити частково. Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 16 липня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Т.М. Базовкіна Судді: Л.М. Царюк Ж.М. Яворська _______________________________________________ Повний текст постанови складений 16 жовтня 2024 року