Постанова Київський апеляційний суд № 761/15632/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Єдиний унікальний номер справи № 761/15632/23 Головуючий у суді першої інстанції - Саадулаєв А.І. Номер провадження № 22-ц/824/13352/2024 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 жовтня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді: Яворського М.А., суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., за участю секретаря - Діденка А.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Державної податкової служби України, поданою представником Бонкою Романом Миколайовичем , на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України, про відшкодування шкоди,- ВСТАНОВИВ: У травні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України про відшкодування шкоди, який мотивував тим, що Головним управлінням ДФС у м.Києві на підставі наказу ГУ ДФС у м. Києві за № 15095 від 22 грудня 2017 року проведена документальна позапланова невиїзна перевірка діяльності ФОП ОСОБА_2 за період з 01 січня 2015 року по 21 жовтня 2016 року. За результатами перевірки складено акт, та прийняті податкові повідомлення-рішення № 0025794205 від 13 березня 2018 року на суму 340 грн., №0025854205 від 13 березня 2018 року на суму 510 грн., №0025944205 від 13 березня 2018 року на суму 175 354,65 грн., №0026024205 від 13 березня 2018 року на суму 14 612,89 грн., №0025964205 від 13 березня 2018 року на суму 340,00 грн., №0025734205 від 13 березня 2018 року на суму 1 953 722,69 грн., всього на загальну суму податкового боргу 2 144 880,23 грн. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2019 року у справі № 826/10609/18 визнано протиправним та скасовано наказ Начальника Головного управління ДФС у м. Києві № 15095 від 22 грудня 2017 року про проведення документальної позапланової перевірки позивача, та визнано протиправними дії Головного управління ДФС у м. Києві з проведення документальної позапланової невиїзної перевірки позивача на підставі наказу Начальника Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві № 15095 від 22 грудня 2017 року. У подальшому, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2021 року у справі № 640/5640/19 визнані протиправними, та скасовані податкові повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у м. Києві №0025794205 від 13 березня 2018 року, №0025854205 від 13 березня 2018 року, №0025944205 від 13 березня 2018 року, №0026024205 від 13 березня 2018 року, №0025964205 від 13 березня 2018 року, №0025734205 від 13 березня 2018 року. Рішення набрало законної сили, і є остаточним (постанова ВС від 25.11.2022 р., номер за ЄДРСР 107518496). Вважає, що державою в особі відповідних органів влади була допущена незаконна податкова перевірка, що порушило право позивача на мирне володіння майном, у вигляді безпідставного нарахування податкового боргу. Неправомірними діями держави в особі ДФС з проведення незаконної податкової перевірки, та нарахування без законних підстав податкових зобов`язань на загальну суму 2 144 880 грн завдано моральну шкоду, яка полягала у наступному. На протязі тривалого часу - декількох років, рахуючи з моменту винесення відносно позивача податкових повідомлень-рішень і до моменту остаточного вирішення справи про їх скасування Верховним Судом, позивач зазнавав душевні страждання, постійний стрес та відчуття невизначеності, у зв`язку з протиправною поведінкою державного органу щодо нього, позбавленням відчуття життєвої захищеності та пригнічення, спричиненого можливістю настання негативних наслідків для позивача у разі несплати грошового зобов`язання - виникнення права податкової застави на майно, нарахування пені, ймовірності кримінально переслідування за умисне ухилення від сплати податків, усвідомленням необхідності сплатити державі грошову суму, яку він не в змозі буде сплатити за все своє життя, побоюванням щодо можливих обмежень його майнових прав при стягненні податкового боргу, а саме - потенційною неможливістю вільно придбавати, використовувати та відчужувати майно, відкривати рахунки у банках та зберігати на них кошти без ризику їх стягнення, необхідністю вести листування з державними органами, звертатися до суду із скаргами, а також, у зв`язку з відчуттям невпевненості та приниженості, завданої неправомірною поведінкою посадових осіб державних органів. Вказує, що достатньою компенсацією його моральних страждань повинна бути грошова сума у розмірі 1 000 000 грн, яку він визначив виходячи із особистого сприйняття своєї життєвої ситуації, і наявних можливостей відновлення свого порушеного душевного стану Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просить стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у сумі 1 000 000 грн, спричинену неправомірними діями посадових осіб Головного Управління Державної фіскальної служби у м. Києві з проведення незаконної податкової перевірки, та прийняття за її результатами податкових повідомлень - рішень. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 29 травня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 20 000 грн моральної шкоди, яка була нанесена внаслідок проведення незаконної податкової перевірки та прийняття за її результатами податкових повідомлень - рішень. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник Державної податкової служби України - Бонка Р.М.подав апеляційну скаргу, в якій вказує, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження заподіяння позивачеві моральної шкоди, наявності причинного зв`язку між такою шкодою і протиправним діянням відповідача та вини останнього в її заподіянні. Самі доводи позивача у цій частині позовних вимог мають загальний характер фактично лише обмежуючись посиланням на заподіяння моральної шкоди, яке ґрунтується лише на припущеннях. Заявляючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування факту заподіяння такої шкоди несе саме позивач, а не відповідач, що суд помилково зазначив в оскаржуваному рішенні. Вважає, що позивач не довів факт спричинення йому шкоди внаслідок протиправної поведінки контролюючого органу щодо нього. Позивачем не доведено належними доказами наявність моральної шкоди, завданої незаконними діями бездіяльністю відповідача органу державної влади, наявність протиправності діяння та причинно - наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Також вказує, що Державна податкова служба України в даній справі не може бути належним відповідачем по справі як правонаступник Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві є Головне управління Державної податкової служби у м. Києві але тільки після внесення відповідного запису в Єдиний державний реєстр про припинення ДФС. Враховуючи викладене, представник Державної податкової служби України - Бонка Р.М.просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції. Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив. При апеляційному розгляді справи представник Державної податкової служби України Щеглова Л.В. підтримала, доводи викладені в апеляційній скарзі, та просила її задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити у вказаній справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог до Державної податкової служби України як не належного відповідача у справі. Позивач у справі ОСОБА_2 та його представник до суду апеляційної інстанції не з`явилися про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином (а.с. 198,202 т.2). У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу у їх відсутності. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача у справі, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Суд першої інстанції встановив, що Головним управлінням ДФС у м. Києві на підставі наказу ГУ ДФС у м. Києві за № 15095 від 22 грудня 2017 року проведена документальна позапланова невиїзна перевірка діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 за період з 01 січня 2015 року по 21 жовтня 2016 року. За результатами перевірки складено акт, та прийняті податкові повідомлення-рішення №0025794205 від 13 березня 2018 року на суму 340,00 грн., №0025854205 від 13 березня 2018 року на суму 510,00 грн., №0025944205 від 13 березня 2018 року на суму 175.354,65 грн., №0026024205 від 13 березня 2018 року на суму 14.612,89 грн., №0025964205 від 13 березня 2018 року на суму 340,00 грн., №0025734205 від 13 березня 2018 року на суму 1 953 722,69 грн., всього на загальну суму податкового боргу 2 144 880,23 грн. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 червня 2019 року у справі №826/10609/18 визнано протиправним та скасовано наказ Начальника Головного управління ДФС у м. Києві № 15095 від 22 грудня 2017 року про проведення документальної позапланової перевірки позивача, та визнано протиправними дії Головного управління ДФС у м. Києві з проведення документальної позапланової невиїзної перевірки позивача на підставі наказу Начальника Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві № 15095 від 22 грудня 2017 року. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2021 року у справі №640/5640/19 визнані протиправними, та скасовані податкові повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у м. Києві №0025794205 від 13 березня 2018 року, №0025854205 від 13 березня 2018 року, №0025944205 від 13 березня 2018 року, №0026024205 від 13 березня 2018 року, №0025964205 від 13 березня 2018 року, №0025734205 від 13 березня 2018 року. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2022 року та постановою КАС ВС від 25 листопада 2022 року дане рішення окружного адміністративного суду міста Києва від 03 вересня 2021 року залишено без змін тобто набрало законної сили. Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що заподіяння йому моральної шкоди внаслідок неправомірних дій органів ДФС при проведенні перевірки та донарахування сум податкових зобов`язань, підтверджується судовими рішеннями в адміністративних справах №826/10609/18, № 640/5640/19, які набрали законної сили. Як на доказ наявності шкоди позивач послався, зокрема, на обставини проведення документальної позапланової невиїзної перевірки, отримання акта та прийняття податкових повідомлень-рішень №0025794205 від 13 березня 2018 року на суму 340,00 грн., №0025854205 від 13 березня 2018 року на суму 510,00 грн., №0025944205 від 13 березня 2018 року на суму 175.354,65 грн., №0026024205 від 13 березня 2018 року на суму 14 612,89 грн., №0025964205 від 13 березня 2018 року на суму 340,00 грн., №0025734205 від 13 березня 2018 року на суму 1 953 722,69 грн., за змістом яких, як з`ясувалося згодом, відповідачем неправомірно було нараховано додаткові податкові зобов`язання на загальну суму податкового боргу 2 144 880,23 грн. і усвідомлення ймовірного застосування санкцій за їх несплату призвело до стресу, який став наслідком душевних страждань, постійних стресів та відчуттів невизначеності, невпевненості та приниженості, завданої неправомірною поведінкою посадових осіб державних органів. Загалом тривалі неправомірні дії органів ДФС та подальший процес відновлення порушених прав спричинили позивачу душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, вплинули на реалізацію намірів позивача, тобто заподіяли йому моральну шкоду. Крім того, з огляду на вищевикладене, суд відхилив доводи відповідача про те, що позивачем не надано до суду жодних медичних довідок та будь-яких інших доказів, які підтверджують його душевні страждання, постійний стрес та відчуття невизначеності, у зв`язку з протиправною поведінкою державного органу щодо нього. Апеляційний суд не може повністю погодитися із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. У статті 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Зокрема, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України, відповідно. Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Відповідно до статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування. Збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам під час здійснення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом. Предметом доказування у такій справі є факти неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця при виконанні вимог виконавчого документа, виникнення шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями (бездіяльністю) державного виконавця і заподіяння ним шкоди. Підставою для застосування цивільно-правової відповідальності відповідно до статті 1166 ЦК України є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтями 1173, 1174 ЦК України, є заподіяна шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між ними. Верховний Суд виходить з того, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, а також з положень статей 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів ДКС України. При цьому залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не ДКС України чи її територіальний орган (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19). Підставою цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, та причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення посадових осіб державної виконавчої служби, а також інші докази. Відповідно до положень частин першої та третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша та друга статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 обґрунтовував свою вимогу про відшкодування заподіяної йому моральної шкоди неправомірними діям посадових ГУ ДФС України в м. Києві щодо незаконності проведення документальної позапланової невиїзної перевірки, отримання акта та прийняття податкових повідомлень-рішень №0025794205 від 13 березня 2018 року на суму 340,00 грн., №0025854205 від 13 березня 2018 року на суму 510,00 грн., №0025944205 від 13 березня 2018 року на суму 175.354,65 грн., №0026024205 від 13 березня 2018 року на суму 14 612,89 грн., №0025964205 від 13 березня 2018 року на суму 340,00 грн., №0025734205 від 13 березня 2018 року на суму 1 953 722,69 грн., за змістом яких, як з`ясувалося згодом, відповідачем неправомірно було нараховано додаткові податкові зобов`язання на загальну суму податкового боргу 2144880,23 грн. При цьому посилався на те, що судовими рішеннями в адміністративних справах ним було доведено неправомірність дій посадових осіб ГУ ДФС України в м. Києві при проведенні перевірки та донарахування сум податкових зобов`язань, що підтверджується судовими рішеннями в адміністративних справах №826/10609/18, № 640/5640/19, які набрали законної сили. Разом із тим, із вище вказаних судових рішень вбачається, що у справі № 640/5640/19 позивач звертався до адміністративного суду із позовом ГУ ДФС України у м. Києві як належного відповідача у справі. При апеляційному перегляді вказаної справи Шостий апеляційний адміністративний суд у постанові від 01 лютого 2022 року зазначив, що «Постановою Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 року №1200 утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу. Пунктом 2 зазначеної постанови визначено, що Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками майна, прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності. У подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 року №537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» реорганізовано Головне управління ДФС у м. Києві шляхом його приєднання до Головного управління ДПС у м. Києві. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 року №682-р оголошено про початок роботи Державної податкової служби України. Отже, Головне управління ДПС у м. Києві є належним відповідачем у даній адміністративній справі. Постановою Кабінету Міністрів України Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби від 30 вересня 2020 року № 893 (далі - Постанова № 893) ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком (у тому числі Головне управління ДПС у Київській області). Пунктом 2 Постанови № 893 установлено, що територіальні органи Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, продовжують здійснювати свої повноваження та функції до утворення Державною податковою службою територіальних органів згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови та прийняття рішення про можливість забезпечення здійснення такими органами повноважень та функцій територіальних органів, що ліквідуються. Таке рішення приймається Державною податковою службою після здійснення заходів, пов`язаних із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань даних про територіальні органи Державної податкової служби, що будуть утворені згідно з абзацом четвертим пункту 3 цієї постанови, як відокремлені підрозділи юридичної особи публічного права, затвердженням положень про них, структур, штатних розписів, кошторисів та заповненням 30 відсотків вакансій. Відповідно до пункту 3 Постанови № 893 права та обов`язки територіальних органів Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять Державній податковій службі та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про Державну податкову службу та її територіальні органи. Наказом Державної податкової служби України Про утворення територіальних органів Державної податкової служби від 30 вересня 2020 року № 529 утворені як відокремлені підрозділи Державної податкової служби України територіальні органи згідно з переліком (додаток до цього наказу), серед яких Головне управління ДПС у Київській області. Наказом Державної податкової служби України «Про початок забезпечення здійснення територіальними органами ДПС повноважень та функцій» від 24 грудня 2020 року №755 розпочато з 1 січня 2021 року здійснення територіальними органами ДПС, утвореними як її відокремлені підрозділи згідно з наказом ДПС від 30 вересня 2020 року №529 Про утворення територіальних органів Державної податкової служби, повноважень та функцій територіальних органів ДПС, що ліквідуються відповідно до пункту 1 Постанови №893. Враховуючи викладене, колегія суддів допускає процесуальну заміну Головного управління ДФС у м. Києві відповідно до частини 1 статті 52 КАС України на Головне управління Державної податкової служби у м. Києві (код ЄДРПОУ 44116011)». Верховний Суд при касаційному перегляді вказаної справи погодився із вказаним висновком суду апеляційної інстанції та тим, що саме ГУ ДПС України у м. Києві є належним відповідачем у вище вказаній адміністративній справі. Колегія суддів, перевіряючи доводи, викладені представником ДПС України в апеляційній скарзі, щодо не правильного зазначення позивачем органу державної влади відповідального за заподіяння позивачу моральної шкоди враховує наступні норми матеріального права та обставини справи, що переглядається. Так, відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1173, 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем. Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Рішенням Конституційного Суду України від 03 жовтня 2001 року у справі № 1-36/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) встановлено, що відшкодування шкоди (матеріальної чи моральної), завданої фізичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, покладається саме на державу, а не на відповідні органи державної влади, тобто відшкодування шкоди в таких випадках здійснюється за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів. За статтею 81 ЦК України порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом. За статтею 82 цього ж Кодексу на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом. Загальний порядок припинення юридичної особи визначений статтею 107 ЦК України, за частинами другою-четвертою якої після закінчення строку для пред`явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), який має містити положення про правонаступництво щодо майна, прав та обов`язків юридичної особи, що припиняється шляхом поділу, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов`язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення, крім випадків, встановлених законом. Порушення положень частин другої та третьої цієї статті є підставою для відмови у внесенні до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи та державній реєстрації створюваних юридичних осіб - правонаступників. Щодо центральних органів виконавчої влади України, то їх організація, повноваження та порядок діяльності визначені Законом України "Про центральні органи виконавчої влади". Законом України "Про центральні органи виконавчої влади" передбачено, що територіальні органи центрального органу виконавчої влади можуть утворюватися як юридичні особи та без статусу юридичної особи. Так, згідно із положеннями частини другої статті 211 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, визначені частиною першою цієї статті, утворюються без статусу юридичної особи та є органами державної влади, можуть мати окремий баланс, рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, печатку та бланк зі своїм найменуванням та із зображенням Державного Герба України. Положення про територіальний орган як відокремлений підрозділ центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну митну політику, положення про територіальний орган як відокремлений підрозділ центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, затверджуються керівником відповідного центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади (частина третя статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади"). За статтями 13 та 21 наведеного закону виключно Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями з утворення, реорганізації та ліквідації територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади як юридичних осіб публічного права. Кабінетом Міністрів України визначається порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією чи ліквідацією міністерств. Інших центральних органів виконавчої влади (частина дев`ята статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади"). Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1074 затверджено Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, який визначає механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - орган виконавчої влади) та їх територіальних органів. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 893 "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби" (пункт 1) ухвалено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком, до якого також включено Головне управління ДПС у Миколаївській області. Абзацом 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 893 також визначено, що права та обов`язки територіальних органів Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять Державній податковій службі та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про Державну податкову службу та її територіальні органи. Відповідно до пункту 7 Положення про Державну податкову службу України (далі - ДПС України), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 березня 2019 року № 227 ДПС України здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку її територіальні органи. ДПС та її територіальні органи є контролюючими органами (податковими органами, органами стягнення). Постановою Кабінету Міністрів України від 19 червня 2019 року № 537 "Про утворення територіальних органів Державної податкової служби" утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 1 (пункт 1). До Переліку територіальних органів Державної податкової служби, що утворюються, який є додатком до зазначеної постанови, входить ГУ ДПС у м. Києві. Наказом ДПС України від 12 листопада 2020 року № 643 "Про затвердження положень про територіальні органи ДПС" затверджено, зокрема, положення про Головне управління ДПС у м.Києві. Відповідно до пункту 1 положення ГУ ДПС у м. Києві є територіальним органом, утвореним на правах відокремленого підрозділу ДПС України. Пунктом 15 цього положення визначено, що ГУ ДПС у м. Києві утворюється без статусу юридичної особи та є органом державної влади, має окремий баланс, рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, печатку та бланк зі своїм найменуванням та із зображенням Державного Герба України, є розпорядником бюджетних коштів. З Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що 30 вересня 2020 року до державного реєстру внесено запис про створення ГУ ДПС у м. Києві (код 44116011) як відокремленого підрозділу ДПС України (код 43005393). Отже, із встановлених у цій справі обставин вбачається, що ГУ ДПС у м. Києві є територіальним органом - відокремленим підрозділом ДПС України - центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику. Таким чином, виходячи із системного аналізу положень частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" положення про ДПС України, положення про ГУ ДПС у м. Києві, останнє є відокремленим підрозділом ДПС України, яке утворене без статусу юридичної особи, однак є органом державної влади та діє від імені центрального органу державної влади. Подібного за змістом висновку щодо процесуального статусу територіальних органів ДПС України дійшов Верховний Суд у постановах від 16.02.2022 у справі № 904/8907/16(904/6301/20), від 31 серпня 2022 року у справі № 921/574/20, від 28 жовтня 2022 року у справі № 909/13/22, від 10 листопада 2022 року у справі № 910/18773/21, від 11 жовтня 2023 року у справі № 915/1604/21, тому колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, вирішуючи вказаний спір не правильно визначив орган державної влади який повинен представляти Державу та відповідно подавати свої заперечення та доводи щодо обставин спричинення позивачу моральної шкоди при здійсненні ним наданих державою повноважень щодо проведення документальної позапланової невиїзної перевірки, отримання акта та прийняття податкових повідомлень-рішень. Зазначення відповідачем у справі ДПС України як відповідача у вказаних спірних правовідносинах призвело до ухвалення у справі помилкового рішення у справі. Пред`явлення позову до неналежного відповідача або незалучення належного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18). Лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд вправі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та їх задоволення. Без залучення належного кола відповідачів позовні вимоги не можуть бути вирішені. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Частиною 2 статті 376 ЦПК України визначено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим доказам, судом порушені норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову заявленого до ДПС України. Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Як вбачається з матеріалів справи, ДПС України при подачі апеляційної скарги сплатило судовий збір у розмірі 12 000 грн, при цьому предметом оспорювання було рішення суду першої інстанції, яким було задоволенні позовні вимоги ОСОБА_2 у розмірі 20 000 грн, тобто згідно до п.п. 1, п.п.6 п.1 ч.2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подачу апеляційної скарги повинне становити 1 211,20 грн. (0,4 х 3028) Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Державної податкової служби України, подану представником Бонкою Романом Миколайовичем , задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 29 травня 2024 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до Державної податкової служби України про відшкодування шкоди. Стягнути з ОСОБА_2 (зареєстрований АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Державної податкової служби України витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги у розмірі 1 211,20 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дати складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 11 жовтня 2024 року. Головуючий суддя : М.А.Яворський Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв