Постанова Харківський апеляційний суд № 641/2211/23

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 01 жовтня 2024 року м. Харків справа № 641/2211/23 провадження № 22-ц/818/3134/24 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участі секретаря Сізонової О.О. учасники справи: позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним) ОСОБА_1 , відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним) ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на частину квартири, зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, визнання майна особистою приватною власністю, визнання майна спільною сумісною власністю за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 червня 2024 року, постановлене суддею Маньковською О.О., в с т а н о в и в : У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнати право власності ОСОБА_1 на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , стягнути з відповідача судові витрати. У липні 2023 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічну позовну заяву, в якій просила визнати майно квартиру АДРЕСА_1 своєю особистою приватною власністю, визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя квартиру 1-кімнатну АДРЕСА_2 , в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , стягнути з ОСОБА_1 судові витрати. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 червня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частку квартири задоволено. Визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2841,14 грн. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, визнання майна особистою приватною власністю, визнання майна спільною сумісною власністю - задоволено частково. Визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 2420,00 грн. В іншій частині зустрічних позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 просить скасувати рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на 1/2 частку квартири та в частині відмови в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, визнання майна особистою приватною власністю, ухвалити у відповідній частині нове рішення, відмовити в задоволені позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя в повному обсязі, задовольнити зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 в повному обсязі, визнати майно квартиру АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_2 , в іншій частині рішення суду залишити без змін. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що позивачем за первісним позовом не доведено, що спірне майно є спільним майном подружжя, оскільки він не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) і що таке майно було придбано за сумісно нажиті кошти подружжя. Також ним не доведено факт придбання спірної квартири за сумісні кошти подружжя, або завдяки спільною працею подружжя, визнання позивачем, що його власні кошти не були витрачені на придбання спірної квартири, говорять про необґрунтованість та безпідставність його позовних вимог. Натомість нею надано суду докази і доведено в суді першої інстанції, що спірна квартира АДРЕСА_3 була придбана нею за її особисті кошти, а це значить що спірна квартира є її особистою приватною власністю. Таким чином суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення помилково дійшов висновку, що позивачем за первісним позовом доведено, що спірне майно квартира АДРЕСА_3 є спільною сумісною власністю подружжя, а ОСОБА_2 не спростовано презумпція спільності права власності подружжя. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимогст.367 ЦПК України- в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Задовольняючи позовні вимоги сторін частково, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що квартира АДРЕСА_1 придбана нею за кошти, які належали їй особисто, й, таким чином, не спростована презумпція спільності права власності подружжя на спірну квартиру. Таким чином, суд вважав встановленим та доведеним, що спірна квартира АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної сумісної власності сторін, оскільки придбана в період шлюбу, за спільні кошти подружжя, незалежно від того, що квартира оформлена та зареєстрована за ОСОБА_2 . Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог за первісними позовом та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог в частині визнання квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_2 . Крім того, ОСОБА_1 не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що квартира АДРЕСА_2 придбана ним за кошти, які належали йому особисто, та не спростована презумпція спільності права власності подружжя на спірну квартиру. Таким чином, суд вважав встановленим та доведеним, що спірна квартира АДРЕСА_2 є об`єктом права спільної сумісної власності сторін, оскільки придбана в період шлюбу, за їх спільні кошти, незалежно від того, що оформлена та зареєстрована за ОСОБА_1 , а тому, суд дійшов висновку про задоволення зустрічних позовних вимог в частині визнання об`єктом права спільної сумісної власності 1 кімнатну квартиру АДРЕСА_2 та в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що з 26 квітня 2017 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 15.09. 2022 року шлюб був розірваний. Спірна двокімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_4 , набута за договором купівлі-продажу від 13.02.2018 року, згідно якого продавець ОСОБА_4 передав у власність, а ОСОБА_2 прийняла у власність квартиру АДРЕСА_1 , ринкова вартість 284114,00 грн. (а.с. 13-16). В пункті 5 даного договору вказано, що покупець придбає вказану квартиру за згодою чоловіка ОСОБА_1 , про що свідчить його заява від 13.02.2018 року. Договір посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір Я.В. Відповідно до умов договору вартість квартири була сплачена двома частинами. Із заяв, посвідчених приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Коссе Л.М. вбачається, що ОСОБА_4 13.02.2018 року за договором купівлі продажу від 13.02.2018 року одержав гроші в сумі 176754,00 грн та те, що ОСОБА_4 10.07.2018 року за договором купівлі продажу від 13.02.2018 року одержав гроші в сумі 107 360,00 грн. (а.с.17,18). В обґрунтування позовної заяви ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач та позивач зареєстрували шлюб 26 квітня 2017 року, рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 15.09. 2022 року (справа № 553/2977/22) шлюб між сторонами розірвано. Від шлюбу спільних дітей сторони не мають. Перебуваючи у шлюбі, сторони придбали двокімнатну квартиру загальною площею 42.8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_4 . За спільною згодою сторін договір купівлі-продажу був оформлений на відповідача ОСОБА_2 , купівля квартири відбулася за грошові кошти, які були частково надані батьками відповідача (це близько третини вартості квартири), кошти у розмірі 1/3 частки вартості квартири позивач займав у свого товариша і ще кошти на 1/3 частку вартості квартири надала мати позивача - ОСОБА_5 . Квартира була придбана в стані, не придатному для комфортного проживання сім`ї, тому позивач більше року займався ремонтом в квартирі, але за цей час відносини з відповідачкою погіршилися, і у 2022 році вони розлучилися. Позивач запропонував відповідачці поділити спільне майно добровільно, на що отримав відмову, у зв`язку із чим був поданий позов про поділ спільного сумісного майна. В обґрунтування зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 посилалась на те, що квартира АДРЕСА_1 була придбана в період шлюбу, проте, придбана вона була за її особисті кошти. Також, під час шлюбу, сторонами була придбана 1-кімнатна квартира АДРЕСА_2 , вартість якої становить 302 500,00 грн, позивач-відповідач є власником квартири за вищевказаною адресою. Відповідно до положень чинного законодавства, презумпції рівності часток, незважаючи на те, що договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_5 , укладався лише між продавцем та позивачем-відповідачем, вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя і належить кожному з них в рівних частках. Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до положень СК України засади регулювання шлюбу і сім`ї визначаються виключно законами України; шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї (частина перша статті 51, пункт 6 частини першої статті 92). Відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Главою 8 СК України регулюється право спільної сумісної власності подружжя. Рівність прав і обов`язків у шлюбі та сім`ї включає в себе також їх рівність у майнових відносинах, які регулюються положеннями СК та ЦК України. Згідно вимог ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17. Відповідно до вимог ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 23 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Матеріали справи свідчать про те, що спірна двокімнатна квартира, розташована за адресою АДРЕСА_4 , була набута сторонами під час зареєстрованого шлюбу. Обґрунтовуючи свої доводи ОСОБА_2 посилалась на те, що спірна квартира була придбана за її особисті кошти. Згідно з частинами першою третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Разом з тим всупереч зазначеним вимогам позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 не надала суду належних і допустимих доказів, що спірна квартира придбана за її особисті кошти. Додана до зустрічної позовної заяви копія трудової книжки ОСОБА_2 та копії державних актів на земельні ділянки на ім`я батьків ОСОБА_2 не є належними доказами наявності у неї особистих коштів, достатніх для придбання спірної квартири. Покази свідків, в тому числі батьків апелянта не можуть підтверджувати факт наявності та передачі ними коштів для придбання квартири. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження вказаного факту суду надано не було. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що сторонами, всупереч вимог ст.ст. 76-79 ЦПК України, не надано належних, допустимих та достовірних доказів, які б спростували презумпцію належності спірних квартир до їх спільного, як подружжя, майна, або його частка у придбанні даного майна є більшою. Висновок суду першої інстанції щодо недоведеності факту, що спірна квартира була придбана за рахунок належних ОСОБА_2 особистих коштів, відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи. У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Частиною першою статті 57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі справа № 725/1776/18 (провадження № 61-7911св19). Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Доводи апеляційної скарги про те, що суд дійшов помилкового висновку, що сторонами не надано документальних доказів на підтвердження витрат та придбання спірного майна за кошти, які належали сторонам особисто, спростовуються належними доказами та фактичними обставинами справи. Згідно ст. ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Відповідно до ч.1, п.1 ч.2 ст.76, ч.1,2 ст.77, ч.1 ст.95 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються зокрема письмовими, речовими і електронними доказами. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Позивачкою за зустрічним позовом не надано належних і допустимих доказів на підтвердження факту придбання спірної квартири за особисті кошти. Висновки суду відповідають фактичним обставинам справи. Рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст.367,368,369,375,381,382,383,384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 червня 2024 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повний текст судового рішення виготовлено 03.10.2024 року.