Постанова Дніпровський апеляційний суд № 185/9811/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4280/24 Справа № 185/9811/21 Суддя у 1-й інстанції - Гаврилов В. А. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 квітня 2024 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого Пищиди М.М. суддів Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М. за участю секретаря судового засідання Лопакової А.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, зустрічному позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності, - В С Т А Н О В И Л А: У листопаді 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. В обґрунтування позову посилався на те, що він перебував зі ОСОБА_1 у шлюбі. У шлюбі були придбані спірна квартира та автомобіль. Майно було оформлено на відповідачку. Шлюб було розірвано. Відповідачка не визнає його права на спільне майно. Позивач просив суд поділити спільне з відповідачкою майно: - визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя; - поділити спільне майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 в рівних частках; - визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; - визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 ; - визнати автомобіль марки HYNDAI, модель TUCSON, державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 21.12.2016 року спільною власністю подружжя; - визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки HYNDAI, модель TUCSON, державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 21.12.2016 року; - стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти в сумі 136712,09 гривень в якості компенсації 1/2 частки ринкової вартості автомобіля HYNDAI, модель TUCSON. У січні 2022 року відповідачка звернулась до суду з зустрічним позовом. В обґрунтування позову посилалася на те, що до укладання шлюбу була власницею квартири АДРЕСА_2 . Цю квартиру вона продала та придбала квартиру АДРЕСА_3 . Квартиру АДРЕСА_1 вона отримала в наслідок обміну на попередню квартиру. Вказане майно не є спільною власністю подружжя. Просила визнати право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя. Поділено спільне майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 в рівних частках. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . Визнано автомобіль марки HYNDAI, модель TUCSON, державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 21.12.2016 року спільною власністю подружжя. Визнано за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки HYNDAI, модель TUCSON, державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 21.12.2016 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 кошти в сумі 136712,09 грн в якості компенсації 1/2 частки ринкової вартості автомобіля HYNDAI, модель TUCSON. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистою власності на квартиру АДРЕСА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 5 446,13 грн. Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог відмовити, зустрічні позовні вимоги задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів. Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення. Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у шлюбі, який було зареєстровано 12.04.2003 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Павлограду реєстраційної служби Павлоградського міського управління юстиції Дніпропетровської області, актовий запис №166. Вказаний факт підтверджено копією паспорта. /а.с.8/ 22.11.2006 року сторони придбали квартиру АДРЕСА_2 . Вказаний факт підтверджено копією договору купівлі - продажу квартири. /а.с136/ Квартира була оформлена на ОСОБА_1 19.09.2007 року вказану квартиру було продано. Вказаний факт підтверджено копією договору купівлі - продажу квартири./а.с136/ 26.09.2007 року сторони придбали квартиру АДРЕСА_3 . Вказаний факт підтверджено копією договору купівлі - продажу./а.с137/ 30.12.2009 року сторони, шляхом обміну квартири АДРЕСА_3 , стали власниками квартири АДРЕСА_1 . Вказаний факт підтверджено копією договору міни квартири. /а.с138/ В 2011 році сторони придбали автомобіль марки HYNDAI, модель TUCSON, державний реєстраційний знак НОМЕР_4 , кузов НОМЕР_2 . В подальшому автомобіль перереєстровано на ім`я ОСОБА_1 під державним реєстраційним знаком АЕ 1060 ІА. Автомобіль перебуває у користуванні ОСОБА_1 ОСОБА_3 вартість автомобіля становила 273424,17 грн. Вказаний факт підтверджено звітом №10321. /а.с.35-38/ Для встановлення вартості автомобіля судом призначалась товарознавча експертиза. Відповідачка автомобіль для експертного дослідження не надала. Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову місцевий суд встановив, що спірна квартира та автомобіль, що на праві власності належать ОСОБА_1 , були придбані під час шлюбу та є спільним майном подружжя. Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для їх задоволення, оскільки твердження ОСОБА_1 про те, що спірна квартира була набута за час шлюбу однак нею на власні кошти та є її особистою власністю, не знайшло свого підтвердження, та спростовується матеріалами справи. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції. Норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Відповідно до частини першої статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно з частиною третьою статті 358 ЦК України кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності; у разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Частиною третьою статті 368 ЦК України визначено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно із статтею 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 зазначено, що вирішуючи спір між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу й залишає майно у їх спільній частковій власності. Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Головним критерієм поділу майна як об`єкта права спільної сумісної власності є припинення правовідносин спільної сумісної власності між колишніми учасниками і припинення відносин спільної власності взагалі (частина третя статті 372 ЦК України); в разі поділу кожен учасник має право одержати в натурі ту частину спільного майна, яка відповідає його частці у спільному сумісному майні. Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України. Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України. Згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У цій справі при вирішенні спору суд першої інстанції врахував, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Суд першої інстанції встановив, що сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 за час шлюбу. Крім того колегія суддів зазначає, що договір міни, за яким була придбана спірна квартира вчинено з письмової згоди чоловіка ОСОБА_1 ОСОБА_2 . Так, відповідно до п.14 договору міни квартир від 30 грудня 2019 року зазначено, що до укладення цього договору до відома іншу сторону договору доведено зміст згоди чоловіка ОСОБА_1 ОСОБА_2 посвідчене 30 грудня 2019 року Першою Павлоградською держнотконторою, якою отримано його дозвіл на укладення договору міни вищевказаної квартири, яка придбана ними за час шлюбу і є їх спільною сумісною власністю. Суд апеляційної інстанції оцінив доводи ОСОБА_1 стосовно придбання нерухомості за особисті кошти та вважає, що наявність нерухомості, а саме квартири АДРЕСА_2 у ОСОБА_1 до моменту укладення шлюбу з позивачем за первісним позовом та продаж її вже у шлюбі та придбання квартири АДРЕСА_3 та в подальшому обмін цієї квартири на квартиру, яка є предметом розгляду цієї справи, не може беззаперечно свідчити про той факт, що спірна квартира придбана за кошти, отримані від продажу квартири що належала ОСОБА_1 до шлюбу та від продажу другої квартири за рахунок обертання валюти. Доводи про те, що позивач не довів, що спірне майно було придбане за рахунок спільних коштів подружжя, ії праці або трудової діяльності та не надано доказів на підтвердження існування у позивача необхідних джерел доходу, які б дозволили придбати нерухоме майно - спірну квартиру, колегія суддів відхиляє, оскільки норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів. Встановивши джерело походження спірного майна, отримання згоди чоловіка на придбання дружиною об`єкта нерухомості, оцінивши доводи ОСОБА_1 стосовно придбання квартири за особисті кошти, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, та про поширення режиму спільного майна подружжя на спірну нерухомість. Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні вимог щодо про визнання права особистою власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та визнав право власності за сторонами по 1/2 частини спірної квартири. Також, апеляційний суд вважає, що вимога про визнання за відповідачем права власності на автомобіль і стягнення на користь позивача відповідної грошової компенсації треба розглядати як вимогу про поділ цієї неподільної речі шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього компенсації замість частки позивачки у праві спільної сумісної власності на автомобіль. Приписи частин 4, 5 ст. 71 СК України і ст. 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності треба розуміти так: а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні. Позивач не претендував на те, щоб залишити автомобіль собі, припинивши право відповідача на частку в праві спільної сумісної власності з компенсацією йому за цю частку. Він, навпаки, дав згоду на те, щоб отримати грошову компенсацію за його частку в праві спільної сумісної власності на автомобіль від відповідача. Тому вимога про стягнення такої компенсації не породжує обов`язку відповідача попередньо внести відповідну суму на депозитний рахунок суду. Підтвердження платоспроможності такого відповідача законодавство України не вимагає. Факт відсутності у відповідача коштів для одномоментної виплати компенсації позивачеві сам собою не може бути ознакою надмірності тягаря з такої виплати. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обв`язковою. За змістом ч. 4 ст. 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом ч. 2 ст. 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки в неподільній речі. Судом першої інстанції встановлено, що ринкова вартість автомобіля становила 273424,17 грн. Вказаний факт підтверджено звітом №10321. /а.с.35-38/ Для встановлення вартості автомобіля судом призначалась товарознавча експертиза. Відповідачка автомобіль для експертного дослідження не надала. Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що їй не було повідомлено щодо необхідності надати автомобіль для проведення експертизи та на те, що звіт про оцінку т/з не є належним доказом, колегія суддів відхиляє, оскільки апелянт мав право надати свій звіт або заявити клопотання про призначення експертизи в суді апеляційної інстанції, однак таким правом не скористався. Посилання ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на порушення норм процесуально права не впливає на висновки суду першої інстанції, оскільки не призвели до неправильного вирішення справи. Приведені в апеляційній скарзі доводи про те, що суд не дав оцінки наданим доказам не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтом норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Інші доводи апеляційної скарги спростовуються встановленим судом попередньої інстанцій фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону. Враховуючи зазначене, відповідно до статті 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін. Що стосується судових витрат понесених апелянтом, то колегія суддів їх не переглядає, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 лютого 2024 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до чинного законодавства. Судді: