Постанова 4817 № 607/19895/24

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 607/19895/24Головуючий у 1-й інстанції Черніцька І.М. Провадження № 22-ц/817/319/26 Доповідач - Костів О.З. Категорія - П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 травня 2026 року м. Тернопіль Тернопільський апеляційний суд в складі: головуючого - Костів О.З. суддів - Гірський Б. О., Храпак Н. М., з участю секретаря - Панькевич Т.І. представника апелянтки Чоланюка С.Ю., предстанвика відповідачки ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 607/19895/24 апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 грудня 2025 року (ухвалене суддею Черніцькою І.М., повний текст якого складено 16 грудня 2025 року) в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу БЕРЕЗІЙ Зінаїда Анатоліївна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу ОЛЕКСИШИН Зіновій Зіновійович, про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, В С Т А Н О В И В: У вересні 2024 року ОСОБА_6 (далі позивачка, апелянтка) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 (далі - відповідачка 1), ОСОБА_8 (далі відповідачка 2), ОСОБА_9 (далі відповідач 3), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Березій Зінаїда Анатоліївна, приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович, про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов обґрунтований тим, що 07 січня 1993 року між позивачкою та ОСОБА_10 укладено шлюб в м.Етобіко, провінція Онтаріо, Канада. В даному шлюбі народилось двоє дітей: ОСОБА_11 , 1994 року народження, та ОСОБА_12 , 1999 року народження. Проживаючи в Канаді, позивачка з чоловіком періодично відвідували Україну, а тому, під час шлюбу було придбано в Україні квартиру АДРЕСА_1 , яка оформлена на чоловіка, який на той час перебував в Україні. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 помер. 11 листопада 2021 року на підставі заяви позивачки, приватним нотаріусом Березій З.А. заведено спадкову справу після смерті ОСОБА_14 . Після звернення до приватного нотаріуса, позивачці стало відомо, що до спадкового майна після смерті чоловіка входить лише частина квартири АДРЕСА_1 , а інша частина квартири, тобто , подарована чоловіком без її згоди відповідачці ОСОБА_7 . Позивачка вважає, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а тому вона є власником її частини. 11 листопада 2021 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А. винесено постанову, якою відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку квартири за АДРЕСА_1 як на частку у спільному майні подружжя, мотивуючи це тим, що факт належності частки квартири до майна подружжя на праві спільної сумісної власності, не встановлено. Також, посилаючись на те, що укладення договору дарування частини спірної квартири без згоди позивачки є незаконним, оскільки ОСОБА_15 на праві спільної сумісної власності належала спірна квартира, частка якої протиправно вибула із спільної власності подружжя. Позивачка вважає такий договір дарування недійсним, до якого слід застосувати наслідки його недійсності та визнати за позивачкою право власності на дану квартиру в порядку спадкування після смерті чоловіка як на частку у спільному майні подружжя. Щодо пропуску строку звернення з вимогами про визнання недійсним договору дарування вказала, що пропуск пов`язаний з поважними причинами, а саме віддаленим місцем її проживання, початком війни в Україні. У зв`язку із викладеним, позивачка просили суд: - визнати квартиру за АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_16 та ОСОБА_14 ; - визнати за ОСОБА_17 право власності на 1/2 частку вказаної квартири, як на частку у спільній сумісній власності подружжя; - визнати за ОСОБА_17 право власності на 1/2 частку вказаної квартири у порядку спадкування за законом після смерті чоловіка ОСОБА_14 ; - визнати недійсним договір дарування частки квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З., зареєстрованим в реєстрі № 226 від 22 січня 2009 року; - витребувати у ОСОБА_7 частку спірної квартири з внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_17 , як її частки у спільній сумісній власності подружжя. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 грудня 2025 року позовну заявку ОСОБА_16 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_17 право власності на частку квартири за АДРЕСА_1 як на частку в спільному майні подружжя. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням в частині вирішення позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, ОСОБА_6 , в інтересах якої діє адвокат Чоланюк С.Ю., подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що квартира АДРЕСА_1 , придбана та зареєстрована за ОСОБА_10 в період перебування в шлюбі з ОСОБА_17 , є спільною сумісною власністю подружжя, тому розпорядження цим майном здійснюється за згодою усіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Звертає увагу на те, що право спільної сумісної власності на спірну квартиру не було враховано приватним нотаріусом Олексишиним З.З., який 01 серпня 2008 року посвідчував договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_18 (продавець) та ОСОБА_10 (покупець) та 22 січня 2009 року здійснював нотаріальне посвідчення договору дарування, укладеного між ОСОБА_10 (дарувальник) та ОСОБА_7 (обдаровувана), зокрема щодо 1/2 частки квартири. На думку сторони позивача, факт перебування квартири АДРЕСА_1 у спільній сумісній власності подружжя унеможливлював відчуження ОСОБА_10 без згоди ОСОБА_16 1/2 частки квартири на користь ОСОБА_7 . Вважає, що ОСОБА_13 , який відчужив половину спірної квартири, яка належала йому та ОСОБА_19 на праві спільної сумісної власності, діяв недобросовісно та використав свій титул власника майна всупереч інтересів співвласника, зокрема самовільно відчужив частину спільного майна на користь третьої особи за безвідплатним договором. Наголошує на тому, що застосовані судом першої інстанції правові висновки Верховного Суду не вказують на те, що існують виключення, при яких можна ігнорувати положення ч.3 ст.388 ЦК України, тому встановивши характер набуття майна (оплатно чи безоплатно), суд не вправі був ухвалювати оскаржуване судове рішення. У зв`язку з наведеним просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 грудня 2025 року в частині вирішення позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задоволити в повному обсязі. 12 березня 2026 року на адресу Тернопільського апеляційного суду від відповідачки ОСОБА_7 , в інтересах якої діє адвокат Васенда В.Р., надійшов відзив на апеляційну скаргу, однак колегія суддів даний відзив не приймає, оскільки всупереч частини 1 статті 360 ЦПК України його подано з пропуском встановленого судом строку. Згідно ухвали Тернопільського апеляційного суду від 26 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження у даній справі та надано строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу протягом 15 днів з дня отримання ухвали. З матеріалів справи вбачається, що копію ухвали про відкриття апеляційного провадження відповідачка ОСОБА_7 отримала 31 січня 2026 року (трек-номер 068055978321). Отже останнім днем строку для подачі відзиву на апеляційну скаргу є 16 лютого 2026 року. Разом з тим, представник відповідачки - адвокат Васенда В.Р. про вказану обставину не зазначає у відзиві на апеляційну скаргу, не вказує поважності причин пропуску строку на подання відзиву, а лише посилається на те, що ним отримано доступ до матеріалів справи 12 березня 2026 року. Колегія суддів вказане посилання не бере до уваги, оскільки відсутні відомості про поважність причин не подання відзиву на апеляційну скаргу в строк до 16 лютого 2026 року. Оскільки строк на подачу відзиву пропущено, вказаний відзив, апеляційним судом залишається без розгляду в порядку статті 126 ЦПК України. В судовому засіданні представник позивачки адвокат Чоланюк С.Ю. апеляційну скаргу підтримав, зіславшись на мотиви, викладені в ній. Представник відповідачки 1 адвокат Васенда В.Р. проти апеляційної скарги заперечив та просив рішення суду залишити без змін. Інші учасники в судове засідання не з`явилися, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце розгляду справи. Апеляційна скарга подана лише в частині вирішення позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено (про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння), а тому в іншій частині рішення суду не переглядається. Заслухавши доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, доводи, зазначені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає виходячи із наступного. За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом. Судом встановлено наступні обставини. ОСОБА_6 та ОСОБА_13 зареєстрували шлюб 07 січня 1993 року, що стверджується свідоцтвом про одруження реєстраційний номер № НОМЕР_1 , виданим в провінції Онтаріо, Канада, 20 серпня 2021 року. 01 серпня 2008 року ОСОБА_13 придбав у ОСОБА_18 квартиру за АДРЕСА_1 , загальною площею 130.5 кв.м, вартістю 133064.00 грн, що стверджується Договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З., зареєстрованим в реєстрі за №5387. З матеріалів договору купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2008 року вбачається, що до нього долучена заява ОСОБА_14 , посвідчена приватним нотаріусом Олексишин З.З. від 01 серпня 2008 року, згідно якої останній повідомляє, що в зареєстрованому шлюбі не перебуває, не проживає сім`єю без його укладення та стверджує, що квартиру АДРЕСА_1 купує за особисті кошти та така квартира належатиме йому на праві особистої приватної власності (т.1 а.с.144). Вказані обставини встановлені рішенням суду першої інстанції та в цій частині не оскаржуються учасниками по справі. З відповіді приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Олексишина З.З. від 17 грудня 2021 року за №127/01-16 слідує, що в матеріалах справи щодо посвідчення договору купівлі-продажу спірної квартири відсутня згода ОСОБА_16 . Згідно перевірки, проведеної в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян щодо шлюбу, відсутня інформація про реєстрацію шлюбу між ОСОБА_10 та ОСОБА_16 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_13 подарував ОСОБА_7 1/2 частину квартири за АДРЕСА_1 , що стверджується договором дарування, посвідченим 22 січня 2009 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З., зареєстрованим в реєстрі за №

226. З матеріалів договору дарування 1/2 частини квартири від 22 січня 2009 року вбачається, що до нього долучена заява ОСОБА_14 , посвідчена приватним нотаріусом Олексишин З.З. від 22 січня 2009 року, згідно якої останній повідомляє, що в зареєстрованому шлюбі не перебуває, не проживає сім`єю без його укладення та стверджує, що квартира АДРЕСА_1 належить йому на праві особистої приватної власності, не є спільною сумісною власністю, придбана (куплена) за його особисті кошти (т.1 а.с.155). Згідно умов п.12 оспорюваного договору дарування квартири встановлено, що ОСОБА_7 доведений зміст заяви від 22 січня 2009 року за реєстровим №224, засвідченої приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. про те, що ОСОБА_13 в шлюбі не перебуває, не проживає однією сім`єю без його укладення, та про належність йому відчужуваної частки квартири на праві особистої приватної власності та про те, що вказана частка квартири, яка дарується, не є спільною сумісною власністю подружжя. Згідно повідомлення ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації» від 27 лютого 2024 року за №428/070-21, станом на 29 грудня 2012 року згідно обліку технічної інвентаризації власниками квартири за АДРЕСА_1 є: частини ОСОБА_13 , на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. 01 серпня 2009 року, за реєстром №5387 та частини ОСОБА_7 , на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. 22 січня 2009 року, за реєстром №

226. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 помер, що стверджується свідоцтвом про смерть № НОМЕР_2 , виданим в провінції Онтаріо 37 серпня 2021 року, реєстраційний номер НОМЕР_3 , дата реєстрації 21 липня 2021 року. Дружина померлого ОСОБА_14 11 листопада 2021 року подала заяву про прийняття спадщини після смерті чоловіка до приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А. На підставі цієї заяви було заведено спадкову справу за №47/2021 від 01 листопада 2021 року. 18 жовтня 2021 року та 02 листопада 2021 року відповідно син померлого ОСОБА_11 та донька ОСОБА_12 звернулися із заявами, в яких відмовилися від спадкових прав на спадщину після смерті батька ОСОБА_14 , на користь матері ОСОБА_16 . 11 листопада 2021 року до вищезазначеної спадкової справи долучено заяви дітей про відмову від спадщини. 22 серпня 2024 року до приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А. звернулась дружина спадкодавця ОСОБА_6 із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, а саме на частку квартири за АДРЕСА_1 . 22 серпня 2024 року приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Березій З.А. винесено постанову, якою відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на частку квартири за АДРЕСА_1 як на часту у спільному майні подружжя, мотивуючи це тим, що факт належності частки квартири до майна подружжя на праві спільної сумісної власності не встановлено. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи апеляційний суд виходить з наступного. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном. Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Тобто право спільної власності це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України). Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю (частина перша статті 368 ЦК України). Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Подібні положення викладені у частині третій статті 368 ЦК України. Тобто статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Враховуючи вимоги ст.60 СК України, ст.368 ЦК України та обставини справи суд першої інстанції вірно встановив, що спірна квартира придбана подружжям під час шлюбу, є їх спільною власністю і кожному з них належить по частині даного майна. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Аналогічні норми містить частина друга статті 372 ЦК України. Відповідно до вимог частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Згідно з вимогами частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. За вимогами частин першої-третьої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Згідно із вимогами частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Відповідно до вимог частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин першої-третьої, п`ятої, шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до вимог частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 вказала, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцевий набувач - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, про те, що «закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору». Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2022 року у справі №125/2157/19 вказала, що презумпція розпорядження спільним майном одним із подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той із подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17). Недобросовісною є особа, яка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18). Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_6 покликалася на те, що укладення між ОСОБА_10 та ОСОБА_7 договору дарування частини квартири АДРЕСА_1 відбулося без згоди позивачки та є незаконним, оскільки спірна квартира належала ОСОБА_15 та ОСОБА_19 на праві спільної сумісної власності подружжя. Як було встановлено судом першої інстанції та не оскаржується в апеляційній скарзі, квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_17 та ОСОБА_10 в період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя та їх частки є рівними, тобто по 1/2 частини. У справі, яка переглядається апеляційним судом встановлено, що 22 січня 2009 року між ОСОБА_10 , як дарувальником, та ОСОБА_7 , як обдаровуваною, укладено договір дарування 1/2 частини квартири за адресою АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого суду, що позивачкою не доведено, а судом не встановлено, що ОСОБА_7 , як обдаровувана за оспорюваним договором дарування частки квартири, при укладенні оспорюваного договору діяла недобросовісно, зокрема знала чи не могла не знати про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_14 та ОСОБА_16 , і що ОСОБА_13 не отримав згоди ОСОБА_16 на укладення такого договору дарування частки квартири. З матеріалів нотаріальної справи щодо укладення договору купівлі-продажу квартири від 01 серпня 2008 року встановлено, що згідно заяви ОСОБА_14 , посвідченої приватним нотаріусом Олексишин З.З. 01 серпня 2008 року, останній повідомляє, що в зареєстрованому шлюбі не перебуває, не проживає сім`єю без його укладення та стверджує, що квартиру АДРЕСА_1 купує за особисті кошти, та така квартира належатиме йому на праві особистої приватної власності. Щодо укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, відсутня згода ОСОБА_16 , як дружини ОСОБА_14 на придбання квартири. Згідно умов п.12 оспорюваного договору дарування квартири встановлено, що ОСОБА_7 доведений зміст заяви від 22 січня 2009 року, засвідченої приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. про те, що ОСОБА_13 в шлюбі не перебуває, не проживає однією сім`єю без його укладення, та про належність йому відчужуваної частки квартири на праві особистої приватної власності та про те, що вказана частка квартири, яка дарується, не є спільною сумісною власністю подружжя. Згідно заяви ОСОБА_14 , посвідченої приватним нотаріусом Олексишин З.З. від 22 січня 2009 року, останній повідомляє, що в зареєстрованому шлюбі не перебуває, не проживає сім`єю без його укладення та стверджує, що квартира АДРЕСА_1 належить йому на праві особистої приватної власності, не є спільною сумісною власністю, придбана (куплена) за його особисті кошти. Отже, вищевказані обставини підтверджують те, що обдаровувана за оспорюваним договором дарування квартири ОСОБА_7 при його укладенні діяла добросовісно, зокрема не знала та не могла знати про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_14 та ОСОБА_16 , і що ОСОБА_13 не отримав згоди ОСОБА_16 на укладення такого договору дарування частки квартири. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що відсутні правові підстави для визнання договору дарування частини спірної квартири недійсним, відповідно, не має підстав для задоволення похідних вимог, таких як застосування наслідків недійсності правочину, витребування майна з внесення до Державного реєстру речових прав запису про державну реєстрацію права власності. Доводи позивачки про те, що її покійний чоловік ОСОБА_13 відчужив половину спірної квартири, яка належала на праві спільної сумісної власності подружжя, діяв недобросовісно, так як використав свій титул власника майна всупереч інтересів співвласника та не повідомив про вказане позивачку, колегія суддів відхиляє, оскільки обов`язковою умовою для визнання такого договору недійсним також є наявність недобросовісності в діях іншої сторони договору. Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними викладеним у позовній заяві, які не спростовують правильність висновку суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до власного тлумачення характеру спірних правовідносин та до переоцінки доказів. У відповідності до статтей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з вимогами статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Згідно частини другої статті 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Задовольняючи позов частково, судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дано правильну оцінку доказам. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин, застосовані правильно. Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, колегією суддів не встановлено. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість постановленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 грудня 2025 року залишити без змін. Судові витрати, понесені сторонами у зв`язку із розглядом справи в суді апеляційної інстанції залишити в межах, ними понесених. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складення повного тексту постанови 29 травня 2026 року. Головуючий О.З. Костів Судді: Б.О. Гірський Н.М. Храпак