Постанова 4824 № 367/5001/16-ц

справа № 367/5001/16-ц головуючий у суді І інстанції Кравчук Ю.В . провадження № 22-ц/824/9525/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О. П О С Т А Н О В А Іменем України 04 вересня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого судді Фінагеєва В.О., суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А., за участю секретаря Кияшко К.О., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна, набутого подружжям під час шлюбу та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна, набутого подружжям під час шлюбу, - В С Т А Н О В И В: У червні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом та з урахуванням уточнених позовних вимог просила суд визнати спільною сумісною власністю подружжя майно, набуте під час шлюбу, а саме: - 59/200 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 19.09.2007 року серії ВКА № 164826 та визнати за нею право приватної власності на з 59/200 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі-продажу від 19.09.2007 року серії ВКА № 164826; - стягнути з ОСОБА_1 половину вартості автомобіля Volkswagen Transporter, 1998 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , в розмірі 82 278 грн., який був зареєстрований 20 квітня 2010 року за ОСОБА_1 , згідно даних Регіонального сервісного центру МВС у Київській області. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 04 березня 1995 року Центральним міжрайонним управлінням реєстрації шлюбів в місті Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Від шлюбу сторони мають двох дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 червня 2015 року у справі № 761/7342/15-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано. Позивач разом з дітьми проживала в будинку, придбаному з відповідачем, за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, після розлучення відповідач примусово виселив їх з будинку. За час шлюбу спільно з відповідачем було набуте (придбане) майно, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а саме: 59/200 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; автомобілі, куплені відповідачем за спільні кошти. Зазначене майно зареєстровано на ім`я відповідача, а добровільно поділити набуте за час спільного сумісного проживання майно відповідач не бажає. У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом, в якому просив: - визнати борг 10 000 доларів США та борг за споживчим кредитом № SAMNDN51000130701667 від 26 грудня 2013 року у розмірі 627 251 грн. 21 коп., Угодою № SAMNDN86000742058321 від 11 червня 2014 року у розмірі 5 399 грн. 42 коп. сумісно набутими за час шлюбу борговими зобов`язаннями; - стягнути з ОСОБА_3 від суми сумісно набутого за час шлюбу боргового зобов`язання в розмірі 446 732 грн. 98 коп. Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини, що виникли в інтересах сім`ї. Відповідач за первісним позовом зазначає, що 19 вересня 2007 року у шлюбі разом з позивачем за первісним позовом була придбана 59/200 частина житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 . 20 січня 2008 року в інтересах сім`ї відповідачем було взято позику у ОСОБА_6 в розмірі 10 000.00 доларів США для поліпшення житлових умов шляхом розбудови зазначеного нерухомого майна, про що свідчить розписка, та про що було повідомлено позивачу за первісним позовом. Крім того, 26 грудня 2013 року в інтересах сім`ї був оформлений споживчий кредит у ПАТ КБ «Приватбанк» та за зазначеним споживчим кредитом утворилась заборгованість у розмірі 627 251 грн. 21 коп. та за угодою № SAMNDN86000742058321 від 11 червня 2014 року у розмірі 5 399 грн. 42 коп. Протягом шлюбного життя разом з позивачем за первісним позовом бралися споживчі кредити в інтересах сім`ї, які витрачалися на будівництво, ремонт та оздоблення приміщень зазначеного нерухомого майна, придбання меблів, побутової техніки у зв`язку з чим зобов`язань за зазначеними борговими зобов`язаннями покладається на ОСОБА_3 . Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 27 листопада 2023 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 майно, набуте під час шлюбу, а саме 59/200 (п`ятдесят дев`ять двохсотих) частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину з 59/200 (п`ятдесяти дев`яти двохсотих) частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя - автомобіля VOLKSWAGEN TRANSPORTER, реєстраційний номер НОМЕР_1 , стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію частини вартості автомобіля VOLKSWAGEN TRANSPORTER, реєстраційний номер НОМЕР_1 , у розмірі 82 278 гривень 00 копійок. Зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задовольнити частково, визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 майно, набуте під час шлюбу, а саме 59/200 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за кожним в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину з 59/200 частин житлового будинку. В частині стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_7 компенсації 1/2 частини вартості автомобіля Volkswagen transporter, 1998 року випуску у розмірі 82 278 грн. відмовити. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розподіл майна, набутого подружжям під час шлюбу задовольнити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач зазначає, що позивач не надала жодного належного доказу про технічні характеристики та вартість автомобіля, який є предметом спору. Позивач не забезпечила наявність належних доказів щодо встановлення ринкової вартості автомобіля. Свідчення ОСОБА_8 не можуть бути прийняті до уваги. Необхідно зазначити, що повним забезпеченням родини, будівництвом та поліпшенням майна займався ОСОБА_1 , куди і витрачав усі кошти до останнього дня проживання разом із дружиною та дітьми. Вказані обставини були підтверджені у суді свідком ОСОБА_9 . Суд критично віднісся до показань свідка ОСОБА_9 , що є недопустимим, так як свідок своїми показами підтвердив всі обставини, на які посилався ОСОБА_1 , а також був наданий до суду оригінал розписки. Окрім того, будь-яких інших джерел для забезпечення дружини та дітей, будівництва, поліпшення умов проживання у сім`ї ОСОБА_3 у 2008 році не було. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначає, що судом першої інстанції було досліджено лист Територіального сервісного центру 3246, Регіонального сервісного центру МВС в Київській області від 17.01.2017 року № 35 та встановлено, що відповідач ОСОБА_1 під час шлюбу з позивачем ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 набув у власність автомобіль VOLKSWAGEN TRANSPORTER, 1998 року випуску та 07 листопада 2014 року вказаний автомобіль знятий з обліку для реалізації. Відповідач відчужив автомобіль, який є спільним сумісним майном подружжя, без згоди позивача, та половину коштів від реалізації автомобіля їй не віддав, що ним не спростовано. Жодного заперечення від відповідача стосовно саме ринкової вартості спірного автомобіля в матеріалах справи не існує. Факт використання коштів, отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім`ї повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого з подружжя. Позивач заперечує факт проживання разом з відповідачем до моменту розірвання шлюбу. Відповідач мав можливість задати свідку ОСОБА_8 будь-які питання, та спростувати ту, чи іншу обставину, проте даною можливістю ні відповідач, ні представник відповідача не скористались. ОСОБА_3 протягом тривалого часу була в декретній відпустці, займалася домашнім господарством, навчанням і вихованням дітей, а тому і не працювала. У матеріалах справи відсутні докази того, що кредит у Приватбанку брався в інтересах сім`ї та пішли на сімейні потреби. У розписці про отримання у позику 10 000 доларів США не зазначено, що позивач надавала свою згоду на отримання цієї позики. Свідок ОСОБА_6 перебуває у дружніх стосунках з відповідачем, а тому суд справедливо критично поставився до показань цього свідка. Строк позовної давності за зобов`язаннями по договору позики сплив. Відповідачем не зазначено в апеляційній скарзі в чому саме полягає порушення судом першої інстанції норм процесуального права. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого Центральним міжрайонним управлінням реєстрації шлюбів в місті Києві, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб 04 березня 1995 року, про що в Книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис № 401, після укладення шлюбу ОСОБА_3 змінила прізвище на « ОСОБА_3 » (т.1, а.с. 81). У шлюбі у сторін народилися діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1, а.с.223, 225). Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 25 червня 2015 року у справі № 761/7342/15-ц шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано. Відповідно до договору купівлі-продажу від 19 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Запісочним О.В. 19 вересня 2007 року за реєстровим № 3941, ОСОБА_1 купив у ОСОБА_12 59/200 частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно із п.19 договору купівлі-продажу від 19 вересня 2007 року, згода дружини ОСОБА_3 на купівлю чоловіком ОСОБА_1 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель у спільну сумісну власність, викладена в заяві серії ВКА № 164825, справжність підпису якої посвідчено приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Запісочним О.В. за реєстровим № 3040 (т.1, а.с. 63, 76). Відповідно до копії Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 16695292 ОСОБА_1 належить 59/200 частин будинку за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної спільної часткової власності (т.1, а.с.8). Відповідно до листа Територіального сервісного центру 3246 Регіонального сервісного центру МВС в Київській області від 17 січня 2017 року № 35, з 20 квітня 2010 року за ОСОБА_1 , було зареєстровано автомобіль Volkswagen transporter, 1998 року випуску, державний номер НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_3 та 07 листопада 2014 року вказаний автомобіль знятий з обліку для реалізації (т.1, а.с. 145). Відповідно до інформації із сайту продажу автомобілів (т.1, а.с. 144), автомобіль Volkswagen transporter, 1998 року випуску станом на момент подання заяви про збільшення позовних вимог продавався за 6 300 доларів США, що складало станом на момент подання заяви про збільшення позовних вимог 164 556 грн. З копії акту обстеження житлово-побутових умов дитини від 03 квітня 2015 року вбачається, що ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та їхні діти: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 проживали за адресою: АДРЕСА_1 , однак протягом останнього року ОСОБА_1 з родиною не проживає (т.1, а.с.106). Вказана обставина підтверджується також листом Ірпінського навчально-виховного комплексу «Школа І-ІІ ступенів - Коцюбинського гуманітарного ліцею» від 24 березня 2015 року № 62, відповідно до якого зазначено, що ОСОБА_13 пішов із сім`ї у лютому 2014 року (т.1, а.с. 105-106). Згідно акту перевірки житлових умов від 21 лютого 2015 року, складеного депутатом селищної ради та членами комісії, станом на 21 лютого 2015 року за адресою: АДРЕСА_1 , проживали: ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , зі слів сусідів, батько ОСОБА_1 не проживає разом з родиною з лютого 2014 року (т.1, а.с.107). Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем за первісним позовом доведено, що майно, а саме 59/200 частин житлового будинку та автомобіль, було набуте за час спільного подружнього життя та належить їм на праві спільної сумісної власності, а тому дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог за первісним позовом. При цьому, оскільки відповідачем ОСОБА_1 не доведено укладення договорів позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів за цими договорами для задоволення потреб сім`ї, а тому суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог. Апеляційний суд не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав. Щодо позовних вимог ОСОБА_3 . Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Так, у статті 60 СК України закріплено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує з частиною четвертою статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23) зроблено висновок, що «наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність». Встановивши, що спірний будинок придбаний сторонами у період шлюбу за згодою ОСОБА_3 , і сторони не спростували презумпцію спільності права власності подружжя на це майно, суд першої інстанції, зробив правильний висновок про те, що спірна частина житлового будинку є спільним сумісним майном подружжя і підлягає поділу між сторонами по 1/2 частини за кожним. Щодо спірного автомобіля марки «Volkswagen transporter, державний номер НОМЕР_1 , який є був сумісною власністю подружжя, апеляційний суд зазначає наступне. Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом автомобіль марки «Volkswagen transporter, державний номер НОМЕР_1 було відчужено 28 лютого 2020 року без згоди ОСОБА_3 . Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Відступаючи від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 201/14044/16-ц, провадження № 61-189ск17, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) дійшов висновку, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно. У разі коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. За змістом ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У відповідності до вимог ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Заявляючи вимогу про стягнення з відповідача 82 278 грн. в якості компенсації за проданий автомобіль, позивач виходила з того, що середня ринкова ціна аналогічного автомобіля на момент його продажу складала 6300 доларів США. В той же час жодного доказу зазначеним обставинам позивач суду не надала. Так, посилаючись на сайт продажу автомобілів (т.1 а.с. 144) у відповідності до оголошення на якому автомобіль Volkswagen transporter, 1998 року випуску станом на момент подання заяви про збільшення позовних вимог продавався за 6 300 доларів США, позивач не звернула уваги, що одне оголошення про продаж аналогічного автомобіля не є доказом середньої ринкової ціни на аналогічний автомобіль, оскільки відображає бажану ціну продажу конкретно визначеного автомобіля його продавцем. В даному випадку для доведення середньої ринкової вартості автомобіля позивач повинна була надати суду кілька варіантів продажу аналогічного за характеристиками автомобілів (чим більше ти краще) з яких можна було б визначити середню ринкову вартість. Однак, позивач, будучи зацікавленою у вирішенні справи на свою користь, а в даному випадку у визначенні якнайбільшої ціни автомобіля, компенсацію половини вартості якого бажає стягнути з відповідача, надала лише одне оголошення про продаж. За таких обставин суд приходить до висновку, що зазначеним доказом не підтверджується середня ринкова вартість аналогічного автомобіля, оскільки позивач мала можливість вибрати оголошення про продаж автомобіля на інтернет сайті з ціною найбільш прийнятною для себе. Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 . Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У відповідності до положень статті 11 ЦК України договір є основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей. Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії. У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним. Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19). Судом встановлено, що відповідно до розписки від 20 січня 2008 року ОСОБА_1 було взято позику на сімейні потреби у громадянина ОСОБА_6 в розмірі 10 000 доларів США, позику зобов`язувався повернути 1 січня 2010 року. Згідно із довідкою, виданою Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» № 0000001105491302 від 23 травня 2018 року, ОСОБА_1 , має заборгованість за рахунком № НОМЕР_4 , угода № SAMDN86000742058321 від 11 червня 2014 року, в розмірі 5 399 гривень 42 копійки та за рахунком № НОМЕР_5 , угода № SAMDN51000130701667 від 26 грудня 2013 року в розмірі 627 251 гривня 21 копійка. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина 4 статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч. 2 ст. 65 СК України). Правовий аналіз ч. 4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. За таких обставин суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики. Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах: від 28 серпня 2019 року (справа № 638/20603/16, провадження № 61-26089св18) та від 08 квітня 2020 року (справа № 361/7130/15-ц, провадження № 61-1843св20). Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із засад цивільного законодавства є добросовісність. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права. Вирішуючи спір, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 не довів встановлених законом підстав вважати, що грошові кошти за договором позики від 20 січня 2008 року та угодами № SAMDN51000130701667 від 26 грудня2013 року, № SAMDN86000742058321 від 11 червня 2014 року були витрачені ним для потреб сім`ї. Враховуючи вищевикладене, висновки суду першої інстанції частково не відповідають фактичним обставинам справи, судом не повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям постанови. Згідно з ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційний суд приходить до висновку про наявність підстав до часткового задоволення апеляційної скарги, зокрема в частині задоволення первісного позову, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги. На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 листопада 2023 рокув частині задоволенняпозову ОСОБА_3 скасувати та прийняти в цій частині постанову. Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна, набутого подружжям під час шлюбу задовольнити частково. Визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 майно, набуте під час шлюбу, а саме 59/200 (п`ятдесят дев`ять двохсотих) частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя право власності на 59/400 (п`ятдесят дев`ять чотирьохсотих) частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу майна подружжя право власності на 59/400 (п`ятдесят дев`ять чотирьохсотих) частин житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовити. В іншій частині рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 листопада 2023 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_6 на користь ОСОБА_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 . Ідентифікаційний номер НОМЕР_7 , судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 983 (одна тисяча дев`ятсот вісімдесят три) гривні 78 копійок. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 06 вересня 2024 року. Головуючий Фінагеєв В.О. Судді Кашперська Т.Ц. Яворський М.А.