Постанова 4854 № 420/3885/24

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/3885/24 Час та місце ухвалення рішення суду 1 інстанції: 14:10 год., м. Одеса; Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції: 18.04.2024 року; Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А.В. П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: Головуючого судді Єщенка О.В. суддів Крусяна А.В. Яковлєва О.В. За участю: секретаря Потомського А.Ю. представника апелянта Половенка В.Ю. представника позивача Гулям У.Х. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.12.2023 року №230-23, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 . В обґрунтування позову зазначено, що в січні 2023 року позивач звернувся до територіального управління міграційної служби із заявою про надання захисту в Україні. Стверджує про наявність у нього обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни походження, відсутність бажання скористатись захистом своєї країни, а також наявність ризиків переслідування у разі повернення до країни походження, бути ув`язненим через свою політичну діяльність та бути підданим тортурам, нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню внаслідок систематичного порушення прав людини. Однак, рішенням міграційної служби у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, необґрунтовано та необ`єктивна відмовлено, у зв`язку із чим позивач вимушений звернутись із до суду із цим позовом. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року адміністративний позов задоволено. Суд визнав протиправним та скасував рішення Державної міграційної служби України від 13.12.2023 року №230-23 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка погребує додаткового захисту. Зобов`язав Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем. Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції врахував повідомлені позивачем обставини стосовно причин виїзду з країни громадянської належності, а саме внаслідок переслідування органами влади та неодноразовий арешт за політичні погляди і членство в партії «Демократична партія народів». З огляду на інформацію по країні громадянської належності позивача, важке становище учасників політичної партії «Демократична партія народів», застосування органами влади Туреччини арештів до курдського населення, пов`язаних з підозрою у причетності до спроби військового перевороту або забороненої в Туреччині Робочої партії Курдистану (РПК), зв`язки із якою підтримує парламентська Демократична партія народів (ДПН), суд першої інстанції дійшов висновку про те, що на теперішній час в країні громадянського походження склалася небезпечна для його життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання стосовно можливих переслідувань позивача. В апеляційній скарзі Державна міграційна служба України, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення суду скасувати та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі. В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки нормам законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та обставинам справи і помилково залишено поза увагою те, що заява особи про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважається обґрунтованою, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній і загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. При цьому, інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Слід також враховувати, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Апелянт стверджує на помилковості врахування судом повідомлених позивачем обставин щодо причин виїзду з країни громадянської належності та пов`язані із його переслідуванням органами влади за політичні погляді, адже такі не відповідають дійсним фактичним обставинам, є не підтвердженими і ґрунтуються виключно на поясненнях позивача. Судом першої інстанції помилково залишено поза увагою те, що у відношенні позивача здійснюється притягнення до кримінальної відповідальності компетентними органами Турецької Республіки за події, що виники до вступу позивача до лав політичної сили, а саме за підтримку та діяльність, здійснювану ним в інтересах «Робітничої партії Курдистану», яка визнана терористичною або екстремістською не лише в країні громадянської належності позивача, а в багатьох країнах, що підтримують демократичні цінності, зокрема, Європейського Союзу, США тощо. Акцентуючи увагу на тому, що звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не обумовлено потребою у міжнародному захисті, пов`язане лише з бажанням легалізувати своє перебування на території України та уникнення кримінальної відповідальності, а також тому, що позивач не зазнавав переслідувань, побоювань, дискримінації та серйозної шкоди за ознаками громадянства (раси), національності (етнічної належності), віросповідання чи належності до окремої соціальної групи в країні громадянської належності; за матеріалами особової справи не встановлено жодних фактів, щоб вказували на застосування обмежень, переслідувань, утисків та дискримінації за ознакою політичних переконань по відношенню до позивача; неправдоподібності та суперечності тверджень позивача і відсутності доказів з приводу обставин ймовірних переслідувань, апелянт наполягає на необґрунтованості вимог заявника (позивача) та відсутності правових підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пунктів 1, 13 частині 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту». Судом першої інстанції та як встановлено під час апеляційного розгляду, 12.01.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Звернення позивача за захистом обумовлене побоюваннями переслідування та бути заарештованим органами влади Туреччини через політичні переконання. Рішенням Державної міграційної служби України від 13.12.2023 року №230-23 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для прийняття вказаного рішення стали висновки органу міграційної служби про відсутність у відношенні позивача умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Не погоджуючись із рішенням відповідача, посилаючись на його необґрунтованість та неправомірність, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів. Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного. За визначеннями, наведеними у пунктах 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI, біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України від 08.07.2011 року №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). За правилами частин 1, 2 статті 9 Закону України від 08.07.2011 року №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Згідно із частиною 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011 року №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Слід враховувати, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з цим, відповідно до Керівництва з процедур та критеріїв статусу біженця, наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які розділяються владою, сама по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця. Шукач захисту повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання. Це передбачає, що прохач є носієм поглядів, які є неприйнятними для влади, оскільки він критикує її політику та методи. Переслідування слід відрізняти від покарань за злочини закону згідно із звичаєвим правом. Особи, які тікають від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженцем є жертвою чи потенційною жертвою несправедливості, а не особою, що переховується від правосуддя. Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Також, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації. Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка намагається себе врятувати від переслідування або покарання за скоєний злочин відповідно до законодавства зі звичаєвим правом не визнається у якості біженця. Виходячи з обставин цієї справи, колегія суддів враховує, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Туреччини, уродженцем с. Султантепе району Меркез провінції Шанлиурфа, за національністю (етнічною належністю) курд, за віросповіданням мусульманин-суніт, канонів релігії не дотримується, рідна мова курдська, вільно володіє турецькою мовою. За сімейним станом розлучений з громадянкою Туреччини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , від попереднього шлюбу має трьох дітей: ОСОБА_3 (донька) 32 роки, ОСОБА_4 (донька) 28 років, ОСОБА_5 (донька), 2005 р.н. На території Туреччини заявник здобув середню та середньо-спеціальні освіти, пройшов строкову військову службу (є військовозобов`язаним), протягом 1986-1990 років був приватним підприємцем, у період з 1990 року до момент виїзду займався ріелторськими послугами (власник офіційно зареєстрованої фірми «Мелік»). На територію України заявник прибув приблизно у 2019-2020 роках нелегально, у фургоні вантажного автомобіля, потрапивши до міста Чорноморськ Одеської області. На території України офіційно не працевлаштований, після оформлення матеріалів міжнародного захисту заявник планує займатись на території України підприємницькою діяльністю. Згідно протоколів співбесіди та використаної інформації по країні походження, підтверджується компактне проживання в Туреччині курдської етнічної меншини, можливість курдського населення на працевлаштування, у тому числі в державному секторі, спілкування рідною мовою та дотримання національної курдської обрядовості. Заявник та його рідні не зазнавали переслідувань, побоювань, дискримінації або серйозної шкоди за ознаками громадянства (раси), національності (етнічної належності), віросповідання чи належності до окремої соціальної групи в Туреччині. Відповідно до використаної інформації по країні громадянського походження, на території Туреччини застосування тортур заборонено на законодавчому рівні, кількість випадків їх застосування суттєво скоротилась за останній період, відсутня систематичність та поширення. Відзначається, що Туреччина має розгалужену систему захисту прав людини з використанням національних правозахисних та судових інстанції. Згідно пояснень заявника, відносно нього відсутня загроза застосування смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження, заявник та його рідні безперешкодно реалізовували права і свободи на території Туреччини, в регіоні постійного проживання заявника не проводяться військові дії, нерухоме майно та близькі родичі особи, які залишились в Туреччині, не стали об`єктом збройних нападів чи відчуження. Стосовно істотного і основного елементу, як політичне переслідування, який став фактичною підставою для звернення заявника за міжнародним захистом, слід враховувати, що під час звернення до міграційної служби та проведених співбесід ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повідомив про свою належність до турецької політичної партії «HDP» («Демократична партія народів»). Для підтвердження належності до вказаної партії заявник надав заявку від 12.10.2014 року для набуття членства у партії, з якої можливо було встановити спробу заявника вступити до партії, однак відсутнє підтвердження щодо погодження його вступу. Щодо специфіки своєї діяльності заявник повідомляв про здійснення агітаційних дій на користь політичної організації, закликів людей до використання соціальних мереж для прийняття участі у мітингах, що організовувались представниками партії, однак заявником не зазначається чіткого змісту і характеру інформації, доведеної ним до адресатів, не надаються будь-які підтвердження своєї політичної активності, у тому числі стосовно рекламних кампаній чи агітацій. В ході співбесіди також виявлено, що агітаційна діяльність позивача на користь партії полягала в усній бесіді серед кола друзів-курдів та близьких йому людей, його діяльність не мала систематичного характеру та не контролювалась і не координувалась з боку керівництва партії, перед яким у заявника також не існувало жодних закріплених зобов`язань стосовно реалізації спільних проектів. Повідомляючи про елемент політичної активності, заявник не зміг конкретно повідомити дату вступу до партії, повідомити установчі дані, посади та характер діяльності однопартійців, з якими він підтримував контакти. Членство у партії не підтверджено також і повідомленням заявника про видачу після його вступу відповідного посвідчення, адже, відповідно до використаної інформації по країні громадянської належності, партія «HDP» не видає посвідчень своїм представникам. Згідно використаної актуальної інформації по країні громадянського походження, на території Туреччини відзначається функціонування конкурентної багатопартійної системи, легальний характер діяльності партії «HDP», доступ до виборчих процедур та офіційне представництво партії в парламенті. Водночас, під час проведених співбесід, заявником повідомлялось про можливість підтримувати контакти з представниками різних політичних сил, приймати участь у мітингах, організованих партією, проведення яких узгоджувалось із представниками влади. Ні заявник, ні його близькі родичі не піддавались насильницьким зникненням або викраденням, в них не виникало проблем з отриманням освіти та офіційним працевлаштуванням, веденням підприємницької діяльності, доступом до лікарень, державних та комерційних установ, обмежень до комунікації, у тому числі доступом до мережі-Інтернет. Ні заявник, ні члени його сім`ї не зазнавали примусового виселення або переміщення, помешкання родини заявника не зазнавало нападів. Згідно використаної актуальної інформації по країні громадянського походження, щодо поводження з представниками партії «HDP» відзначається, що проста належність до партії не створює обґрунтованого ризику зазнавати переслідувань, серйозної шкоди або протиправного ставлення. До категорії ризику належать високопосадовці, особи, які займаються правозахисною діяльністю від партії, активні учасники заходів протестів, студенти та журналісти, ризик переслідування рядових членів партії відзначається, як низький. Разом з цим, заявником не наведено і під час співбесід не встановлено критеріїв, які б вказували на його активну участь у політичному житті Туреччини, балотування заявником на виборчі посади, прийняття ним будь-яких політичних рішень, його опозиційну налаштованість по відношенню до органів державної влади, висловлення власної політичної та/або громадянської позиції у задокументованих публічних виступах на території Туреччини, відношення заявника до журналістської діяльності. З наданих пояснень не прослідковується і будь-яка політична активність від партії після приїзду позивача на територію України, будь-яке відношення до партії, виконання доручень чи будь-яких обов`язків. Мають місце розбіжності у повідомлених заявником обставинах щодо його арештів, де заявник на початку співбесід зазначає про застосування до нього близько чотирьох-п`яти арештів і в подальшому вказує на застосування до нього одного арешту на початку 1990 року, а саме до участі у діяльності партії. При цьому, відзначається, що після нетривалого утримання заявник повертався додому і додаткові запобіжні заходи до нього не застосовувались. Однією з причин відсутності бажання повернутись до країни громадянської належності заявник під час співбесіди називає елемент неправомірного порушення відносно нього кримінальної справи, пов`язаного із членством в партії «HDP». Однак, згідно представлених під час співбесід процесуальних документів встановлено, що шукач захисту займався систематичною пропагандою забороненої терористичної організації «Робітнича партія Курдистану» («РKK») шляхом розміщення в соціальних мережах для вільного ознайомлення пропагандистських відео, популяризацією бойовиків зазначеної терористичної організації, зберіганням книг, що підлягають вилученню у разі їх виявлення тощо. Відповідно до використаної інформації, партія «HDP» і терористичне угрупування «РKK» є окремими організаціями з різними цілями, «РKK» несе відповідальність за численні серйозні порушення прав людини, є забороненою як терористична організація у Великобританії, входить до списку терористичних організацій США та країн-членів ЄС. При цьому, відповідно до інформації країни походження, обвинувачені за кримінальними справами на території Туреччини мають безперешкодний доступ до користування послугами адвокатів, право на ведення судового процесу зрозумілою для учасників мовою є захищеним. Заявник після обставин порушення кримінальної справи здійснював регулярні спроби переховування в Туреччині, реалізував нелегальний виїзд до України, обумовлений бажанням уникнути кримінальної відповідальності; за порадою свого адвоката свідомо не відвідував судові засідання щодо розгляду кримінальної справи, порушеної стосовно нього на Батьківщині, таким чином затягуючи прийняття кінцевого рішення, що є неможливим без присутності обвинуваченого. Колегія суддів погоджується із висновками міграційної служби про те, що у встановлених обставинах відсутній зв`язок між ймовірною політичною діяльністю заявника у партії «HDP» та порушенням у відношенні нього кримінального провадження за обвинуваченням в агітації у діяльності «РKK», а також про не підтвердження заявником дискримінаційного або протиправного ставлення по відношенню до його особи або ризику порушення його прав і свобод в контексті розгляду кримінальної справи, порушеної відповідно до чинного законодавства країни його громадської належності. Як вже зазначалось, є не встановленим факт порушення у відношенні заявника інших кримінальних справ в країні його громадянської належності за політичними поглядами та політичну діяльність. Окремо слід також враховувати і ту обставину, що позивач протягом тривалого строку, більш ніж три роки, прибувши на територію України, за міжнародним захистом не звертався. З цього приводу слід зазначити, що згідно пункту 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Колегія суддів враховує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додатково свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Враховуючи викладене, оскільки під час звернення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про його переслідування, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження тощо, такі обставини не підтверджуються і інформацією по країні громадянської належності заявника, доводи позивача є очевидно не переконливими, колегія суддів доходить висновку про обґрунтованість та правомірність оспорюваного рішення міграційної служби і відсутність підстав для його скасування. У зв`язку із чим, колегія суддів погоджується із висновками міграційної служби про те, що повідомлені заявником обставини не є підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З огляду на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають нормам матеріального і процесуального права та обставинам справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідно до вимог статті 317 КАС України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові у повному обсязі. Керуючись ст.ст. 139, 308, 310, п. 2 ч. 1 ст. 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2024 року скасувати. Ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено та підписано 07.08.2024 року. Головуючий-суддя: О.В. Єщенко Судді: А.В. Крусян О.В. Яковлєв