Постанова 4850 № 200/4764/23

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 липня 2024 року справа №200/4764/23 м. Дніпро Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Казначеєва Е.Г., суддів Гайдара А.В. , Компанієць І.Д. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2024 р. у справі № 200/4764/23 (головуючий І інстанції Кошкош О.О.) за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною, встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, зобов`язання вчинити дії,- УСТАНОВИВ: Представник Філіппов Олександр Володимирович в інтересах ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) звернувся через підсистему "Електронний суд" Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерства оборони України, в якому просить -встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_2 яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 в ході бойових дій по захисту України; -визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України та ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині не прийняття рішення щодо призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв`язку з загибеллю ОСОБА_2 на підставі Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Постанови Кабінету Міністрів України №168 від 28 лютого 2022 року; -зобов`язати Міністерство оборони України нарахувати та призначити одноразову грошову допомогу ОСОБА_1 за загиблого ОСОБА_2 передбачену Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28 лютого 2022 року. Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2024 року закрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерства оборони України в частині позовних вимог щодо встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_2 . Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 лютого 2024 року задоволено частково позовні вимоги, а саме суд: Визнав протиправними дії Міністерства оборони України щодо повернення 07 квітня 2023 року на доопрацювання документів для призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги. В іншій частині позовних вимог відмовив. Позивач, не погодившись з ухвалою суду про закриття провадження в частині позовних вимог, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ухвала не вмотивована, в зв`язку з чим, просив скасувати ухвалу та направити справу для продовження розгляду у суді першої інстанції. В обґрунтування скарги заначено, що судом створений юрисдикційний конфлікт, оскільки на момент звернення з вищенаведеним позовом згідно практики Верховного суду у справі № 290/289/22-ц було вирішено розглядати в порядку адміністративного судочинства. Закриваючи провадження у справі, адміністративний суд послався на Постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року №560/17953/21. Позивач не згоден з оскаржуваною ухвалою про закриття провадження у справі в частині позовних вимог щодо встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_2 , оскільки позивач поставлений судом у юрисдикційний конфлікт, так як позивач вже проходив шлях в порядку цивільного судочинства. З метою реалізації прав на соціальний захист як члена сім`ї військовослужбовця у позивача виникла необхідність звернутись до суду з заявою «про встановлення факту постійного проживання зі ОСОБА_2 однією сім`єю». Таку необхідність позивач реалізувала звернувшись до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська як суду загальної юрисдикції який у справі № 202/4808/22 виніс рішення яким встановив факт постійного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. 26.04.2023 Дніпровський апеляційний суд, за скаргою Міністерства оборони України скасував Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 вересня 2022 року скасував, та залишив заяву без розгляду, зазначивши, що існує спір про право і питання встановлення юридичного факту та вирішення питання про виплату грошових сум належить розглядати у порядку позовного провадження. У зв`язку з чим, позивачем її право звернення до суду за судовим захистом реалізовано шляхом звернення до суду адміністративної юрисдикції з відповідним позовом. На час звернення позивача до адміністративного суду з відповідним позовом у Постанові Верховного Суду у справі № 290/289/22-ц провадження № 61- 13369св22 Верховний Суд зробив наступний висновок: "вимоги особи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з особою, який загинув під час участі у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і стримуванні збройної агресії російської федерації, не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства". Згідно з цією Постановою Верховного Суду у справі № 290/289/22-ц провадження № 61-13369св22, у спірних правовідносинах суд повинен врахувати правову мету звернення заявниці до суду, яка полягає у підтвердженні її певного соціального статусу. Такий статус має правове значення виключно у публічно-правових відносинах, оскільки впливає на підтвердження та можливість реалізації прав у сфері соціального забезпечення." З урахуванням висновку Великої Палати Верховного Суду викладених в постанові від 18 січня 2024 року, не можуть бути поєднаними в одному провадженні вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, та оскарження рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, оскільки ці вимоги підсудні судам різних юрисдикцій. Таким чином в правовідносинах у справі № 200/4764/23 за позовом ОСОБА_1 виник юрисдикційний конфлікт, який формально унеможливлює повторний доступ позивача до суду цивільної юрисдикції, оскільки звернення до суду для вирішення спору між тими самими сторонами, про той же самий предмет із тих самих підстав не допускається. Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне. Звертаючись з позовною заявою до суду адміністративної юрисдикції позивач по між інших вимог просив, зокрема, встановити факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_2 яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 в ході бойових дій по захисту України. Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог щодо встановлення факту, суд першої інстанції дійшов до висновку, що встановлення факту проживання однією сім`єю ОСОБА_1 зі ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_2 яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 в ході бойових дій по захисту України має вирішуватись судом цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України, а не Донецьким окружним адміністративним судом за правилами КАС України. Суд з зазначеним висновком суду першої інстанції погоджується з наступних підстав. За приписами п. 1 ч. 1 ст. 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних відносин. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому: - хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або - хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або - хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи. Отже, за змістом вказаних статей справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома або більше визначеними суб`єктами стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б одним суб`єктом виступає законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єктів, водночас на цих суб`єктів покладено обов`язок виконувати вимоги та приписи. При цьому необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним управлінських функцій саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. Водночас обов`язковою ознакою публічно-правового спору, що підлягає розгляду судом у порядку адміністративного судочинства, є підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб`єкту владних повноважень та участь у публічно-правовому спорі з однієї сторони суб`єкта, наділеного владними повноваженнями, який здійснює владні управлінські функції, при цьому ці функції та повноваження повинні здійснюватися цим суб`єктом саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. Отже, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. При цьому єдиною та необхідною правовою підставою для віднесення спору до публічно-правового є одночасна сукупність наступних умов: -однією зі сторін є суб`єкт владних повноважень, тобто орган державної влади або орган місцевого самоврядування чи установа, якій державою делеговано виконання відповідних владно-розпорядчих функцій; - спірні правовідносини виникли у зв`язку зі здійсненням ним владно-управлінських функцій; - перебування сторін спору у відносинах влади-підпорядкування. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим, приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постановах від 22 березня 2019 року у справі № 2040/7500/18, від 22 серпня 2019 року у справі № 824/2393/15-а, від 14 листопада 2019 року у справі № 2а-11449/11/2670, від 15 січня 2020 року у справі № №813/4060/17, від 2 листопада 2021 року у справі №420/2719/20, від 5 травня 2022 року у справі № 640/6855/19, від 1 вересня 2022 року у справі № 640/3165/22 та від 7 липня 2023 року у справі № 160/11383/22. Колегія суддів також враховує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, що міститься, зокрема, у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 370/2759/18, спір, який підлягає розгляду адміністративним судом, - це публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, та який виник у зв`язку з виконанням (рішення, дія), неналежним виконанням (рішення, дія) або невиконанням (бездіяльність) такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів, яка, за загальним правилом, встановлюється у суді першої інстанції за заявою однієї із сторін. Крім того, частиною другою статті 245 КАС України визначено перелік судових рішень, які уповноважений прийняти адміністративний суд у разі задоволення позову. Встановлення факту, що має юридичне значення, серед цього переліку відсутнє. Тобто у разі вирішення справи в порядку адміністративного судочинства, встановлення факту, що має юридичне значення, має бути визначено судом у резолютивній частині судового рішення, що положеннями КАС України не передбачено. Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження. У частині сьомій вказаної статті регламентовано, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні. Згідно із частиною другою статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Частиною першою статті 316 ЦПК України визначено, що заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання. Аналіз зазначених правових норм свідчить про те, що існують два порядки встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий. Так, не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом. Аналогічний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постановах від 08.11.2019 у справі № 161/853/19, від 18.12.2019 у справі № 370/2598/16-ц. Слід зауважити, що в разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню у позасудовому порядку, такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства і суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності. Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернулася до адміністративного суду з цим позовом в якому поміж інших вимог просить суд встановити факт, що має юридичне значення, а саме: факт проживання однією сім`єю ОСОБА_1 з ОСОБА_2 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу у період часу з 01 січня 2004 року по день смерті ОСОБА_2 яка настала ІНФОРМАЦІЯ_2 в ході бойових дій по захисту України у період дії воєнного стану, з метою для подальшого отримання одноразової грошової допомоги, як член сім`ї загиблого військовослужбовця. Колегія суддів вказує, що подібні правовідносини до тих, які виникли у цій справі, були предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21. Вирішуючи питання можливості встановлення юридичного факту з метою подальшого звернення до відповідних органів за призначенням одноразової грошової допомоги в порядку адміністративного судочинства, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 290/289/22-ц, згідно з яким спори про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу з метою звернення до відповідних органів за призначенням одноразової грошової допомоги не належать до цивільної юрисдикції, вказавши, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду при цьому роз`яснила, що до юрисдикції цивільних судів справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Водночас, заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород розглядаються уповноваженими органами у позасудовому порядку. При цьому, відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду адміністративної юрисдикції, де суди насамперед перевіряють, чи відповідає оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, а відповідач в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень відповідно до частини другої статті 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності. З огляду на вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду вказала, що справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян віднесено цивільним процесуальним законодавством до юрисдикції цивільного суду. Суд також вказав, що чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд справ про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку цивільного судочинства. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 01 лютого 2024 року справа № 120/6063/23, від 08 лютого 2024 року справа № 140/6423/23, від 14 лютого 2024 року справа № 120/6486/23. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 також вказала, що відповідно до частини п`ятої статті 188 ЦПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам. Аналогічне правило закріплено в частині четвертій статті 172 КАС України про те, що не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, не можуть бути поєднаними в одному провадженні вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, та оскарження рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, оскільки ці вимоги підсудні судам різних юрисдикцій. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для розгляду справи у порядку адміністративного судочинства в частині позовних вимог щодо встановлення факту проживання однією сім`єю, оскільки спір у цій справі виник з підстав необхідності встановлення факту, який має юридичне значення (ведення спільного господарства та перебування на утриманні загиблого), що може спричинити в подальшому виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав відповідної особи. Щодо доводів позивача на ухвалення Дніпропетровським апеляційним судом постанови від 26.04.2023 по справі №22-ц/803/3327/23, якою скасовано рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 12.09.2022 про встановлення факту постійного проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 однією сім`єю разом зі спадкодавцем ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за адресою: АДРЕСА_2 , у період часу з 01 січня 2004 року по день смерті спадкодавця (до часу відкриття спадщини), а саме до березня 2022 року та залишено без розгляду заяву ОСОБА_1 , що у свою чергу вказує на юрисдикційний конфлікт та унеможливлює у зв`язку з цим рішенням суду здійснити захист порушеного права. Колегія суддів не може погодитись з цими твердженнями та погоджується з судом першої інстанції, що вказана обставина не виключає право позивача на касаційне оскарження цього рішення суду . Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що як вбачається з мотивувальної та резулятивної частини рішення суду, Дніпропетровський апеляційний суд посилався на положення статті 257, частину 6 статті 294, частини 4 статті 315, частини 1 статті 377 ЦПК України та залишив заяву без розгляду з підстав того, що в даних правовідносинах вбачається спір про право. За положенням ч.2 статті 257 ЦПК України, особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно. Отже, залишення позову без розгляду по справі №22-ц/803/3327/23 з визначених у постанові підстав не перешкоджає позивачу звернутись до суду цивільної юрисдикції в загальному порядку. Суд апеляційної інстанції не закривав провадження у справі з підстав передбачених ст.255, ч.1,3 377 ЦПК України. Так, метою розгляду однакової категорії справ у межах судів однієї юрисдикції є, серед іншого, забезпечення єдності судової практики. Зокрема, Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) у виходить з того, що принцип правової визначеності (legal certainty) має важливе значення для довіри до судової системи і верховенства права; правова визначеність також сприяє розвитку та економічного прогресу; необхідно, щоб суди, особливо вищі суди, створювали механізми для запобігання конфліктам та забезпечення узгодженості їхньої судової практики (Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law), що була прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів П`єтера Ван Дзіка (Нідерланди), Грет Халлер (Швейцарія), Джефрі Джоуела (Сполучене Королівство), Каарло Туорі (Фінляндія); п. 44-50). Колегія суддів також враховує, що у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур). Згідно з висновками Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина. В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод людини у відповідних правовідносинах. Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин. На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 КАС України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень. Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної людини на ефективний судовий захист. Також, статтею 3 КАС України визначено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Отже, наведені положення абз. 2 частини першої статті 354 КАС України необхідно застосовувати із врахуванням положень міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. . Згідно із статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. При визначенні місця рішень Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) в системі джерел вбачається доцільним підтримати загальновизнаний підхід стосовно того, що за своєю правовою природою рішення ЄСПЛ є актами тлумачення Конвенції, а отже, як і прямі норми Конвенції та протоколів до неї, мають переважне застосування, порівняно із нормами національного законодавства, відповідно до положень частини другої статті 3 КАС України. У практиці ЄСПЛ проблема спорів щодо підсудності (юрисдикції) розглядається через декілька правових категорій, які мають враховуватися судом у кожному конкретному випадку, а саме «принцип правової впевненості», «легітимні сподівання» та «правовий пуризм». Окрім того, питання правової визначеності й передбачуваності є невід`ємною складовою верховенства права. У державі, яка керується принципом верховенства права, громадяни виправдано очікують, що вони можуть покладатися на попередні судові рішення в подібних справах, і таким чином можуть передбачати юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності. ЄСПЛ неодноразово відзначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі «Проценко проти Росії», заява №13151/04, п.26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення «помилки, що має фундаментальне значення для судової системи» (рішення у справі «Сутяжник проти Росії», зава №8269/02, п.38). Крім того, ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та № 23654/08), у якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади. Право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, є правом людини, якому кореспондує відповідний обов`язок держави. Складовою цього обов`язку є забезпечення незалежного, безстороннього суду, який створений та діє відповідно до закону. Саме держава повинна створити судову систему, яка здатна забезпечити право на справедливий суд. Вищенаведені положення свідчать про те, що недотримання державою вимоги частини першої статті 6 Конвенції щодо права на справедливий розгляд справи «судом, встановленим законом», не може тлумачитися як таке, що вимагає скасування судового рішення і закриття провадження у справі, якщо порушено імперативні вимоги закону щодо юрисдикції суду. Таким чином, якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для особи. Відтак, скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції всупереч волі особи, яка була учасником провадження, не забезпечує право людини на справедливий суд (постанова КАС ВС від 12 вересня 2019 року у справі № 826/6879/16, від 10.11.2021 у справі №160/12941/19). Згодом такий підхід було підтримано ВП ВС у постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 (905/1159/20), Верховний Суд у постанові від 27 жовтня 2022 року справа № 400/3933/19, від 07 червня 2024 року справа № 826/8492/16, від 21 лютого 2024 року справа № 200/8346/21, № 200/10191/21. Верховний Суд, врахувавши практику Європейського суду з прав людини, зазначив, якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для особи. Скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції всупереч волі особи, яка була учасником провадження, не забезпечує право на справедливий суд (постанова Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № 826/6879/16). Таким чином, якщо розгляд справи було здійснено відповідно до чинних на час її розгляду юрисдикційних правил і їх тлумачення, підстави для закриття провадження у такій справі відсутні. Проте, як вбачається з матеріалів справи, судом першої інстанції вказані вимоги не розглядались та рішення по суті не приймалось, отже у даному випадку, підстави для застосування вищезазначених висновків відсутні. З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що судом першої інстанції дотримано норми процесуального права та суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а підлягає судовому розгляду порядку цивільного провадження. Керуючись ст. 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2024 р. у справі № 200/4764/23 - залишити без задоволення. Ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 12 лютого 2024 р. у справі № 200/4764/23 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів після складення повного тексту в порядку, визначеному ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Повне судове рішення складено та підписано 31 липня 2024 року Суддя-доповідач Е.Г. Казначеєв Судді А.В. Гайдар І.Д. Компанієць