Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/5934/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 липня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/5934/24 пров. № А/857/9958/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі : головуючого судді : Кухтея Р.В., суддів : Коваля Р.Й., Шевчук С.М., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу виконавчого комітету Львівської міської ради на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року про забезпечення позову (постановлену головуючою-суддею Хомою О.П. в порядку письмового провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Львівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, в с т а н о в и в : У березні 2024 року ОСОБА_2 звернувся в суд із адміністративним позовом до виконавчого комітету Львівської міської ради (далі - виконком ЛМР, відповідач), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення №323 від 05.03.2024 Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_1 . 02.04.2024 представником позивача ОСОБА_3 до суду було подано заяву про забезпечення позову по справі №380/5934/24, в якій він просив вжити заходи забезпечення позову та зупинити дію оспорюваного рішення. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 04.04.2024 заяву було задоволено та зупинено дію оспорюваного рішення до набрання законної сили рішенням суду по справі. Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, виконком ЛМР подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування та порушення норм процесуального права просить її скасувати та відмовити заявнику у задоволенні заяви про забезпечення позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що п.12.2.26 Правил благоустрою ЛМР територіальної громади, затверджених ухвалою ЛМР №376 від 21.04.2011, вказує на те, що самочинно встановлені МАФи підлягають демонтажу без попереднього судового розгляду. Відповідно до п.2.1, 2.17, 2.30 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №244 від 21.10.2011, підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив`язки тимчасової споруди. Тимчасова споруда, яка належить позивачу, не відповідає передбаченим у законодавстві нормам, паспорт прив`язки відсутній, а тому така набула статусу самовільно встановленої та є такою, що підлягає демонтажу. Позивач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк. Згідно п.1 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного. Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції врахував, що оскільки рішення виконкому прийнято 05.03.2024, то термін для добровільного демонтажу тимчасової споруди сплив 25.03.2024. Однак, відповідно до акту обстеження приміщення ОСОБА_1 від 01.04.2024, тимчасова споруда не демонтована. Суд дійшов висновку, що оскільки провадження у цій справі відкрито 22.03.2024, то об`єктивно розгляд справи з прийняттям рішення по суті і набрання судовим рішенням законної сили відбудеться за межами визначених рішенням відповідача №323 від 05.03.2024 термінів і у разі виконання останнього забезпечення ефективного захисту та поновлення порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, буде ускладненим або неможливим. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст.150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову - це надання позивачеві тимчасової правової охорони його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся до суду, до вирішення спору судом та набрання рішенням суду законної сили. Заходи забезпечення позову є втручанням суду у спірні правовідносини до їх вирішення, тому вони повинні застосовуватися судом з підстав та в порядку, прямо передбаченому законом. Згідно ч.2 ст.150 КАС України, забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю. Згідно ч.1 ст.151 КАС України, позов може бути забезпечено, крім іншого, шляхом : зупиненням дії індивідуального акту або нормативно-правового акту; забороною відповідачеві вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. Водночас підстави забезпечення позову, передбачені ч.2 ст.150 КАС України, є оціночними, а тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти. При розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам. Згідно з Рекомендаціями №R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятій Комітетом Ради Європи 13.09.1989, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акту може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов`язане з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акту. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов`язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв`язку з оскарженням адміністративного акту. Тобто, інститут забезпечення позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі. При цьому, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами. Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії. Отже, при вирішенні питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову, забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу, наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову, імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів, запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Отже, умовою застосування забезпечення позову, як сукупності процесуальних дій, є обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. Такі заходи гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 01.06.2022 по справі №580/5656/21. Водночас, колегія суддів зазначає, що в ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі, а також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов`язані з відновленням прав будуть значними. Відтак, обов`язковою умовою застосування заходів забезпечення позову є наявність хоча б однієї з таких обставин : очевидність небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі; доведення позивачем того, що захист його прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат; очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Предметом спору в даній справі є протиправність рішення виконкому ЛМР №323 від 05.03.2024 Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_2 (споруда №1), за змістом якого, пунктами 1, 2 рекомендовано суб`єктам підприємницької діяльності протягом 20 календарних днів демонтувати самовільно встановлену тимчасову споруду для здійснення підприємницької діяльності на вул. Княгині Ольги - Володимира Великого, 59-Б (споруда №1), а у разі нездійснення демонтажу у добровільному порядку уповноважено Комунальне підприємство Адміністративно-технічне управління спільно з Франківською районною адміністрацією здійснити такий демонтаж протягом 60 календарних днів (пункти 4-4.1). При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що визначені в оспорюваному рішенні терміни демонтажу тимчасової споруди спливають раніше, ніж завершиться розгляд справи, що може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду в даній справі та забезпечити ефективний захист та поновлення порушених прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Колегія суддів зазначає, що забезпечення позову у цій справі є способом забезпечення здійснення діяльності позивача до вирішення в судовому порядку питання щодо законності прийняття оспорюваного рішення, яким така діяльність може бути обмежена. Суд апеляційної інстанції враховує, що безумовно, рішення чи дії суб`єктів владних повноважень справляють певний вплив на суб`єктів господарювання. Такі рішення можуть завдавати шкоди і мати наслідки, які позивач оцінює негативно, відповідно до статті 150 КАС України, зазначені обставини, навіть у разі їх доведення, не є безумовними підставами для застосування заходів забезпечення позову в адміністративній справі. Проте, на думку колегії суддів, в даному випадку без вжиття заходів забезпечення позову та зупинення його дії, поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача ускладнить їх відновлення або взагалі унеможливить. Колегія суддів зазначає, що на даний час існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам та інтересам позивача до ухвалення рішення по справі, у зв`язку з чим для відновлення його прав та інтересів необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. Слід наголосити, що обраний заявником спосіб забезпечення адміністративного позову відповідає його предмету та, водночас, вжиття таких заходів не зумовлює фактичного вирішення спору по суті, а спрямоване лише на збереження існуючого становища до розгляду справи по суті заявлених вимог. Аргументи відповідача про те, що судом першої інстанції не встановлено жодних обставин, з якими процесуальний закон пов`язує можливість застосування заходів забезпечення адміністративного позову є безпідставними та спростовуються встановленими обставинами і зробленими висновками. Колегія суддів зазначає, що в даному випадку вжиття заходів забезпечення позову є тимчасовим заходом, спрямованим на забезпечення виконання судового рішення, не є вирішенням спору по суті, і не свідчить про протиправність оспорюваного рішення. На думку колегії суддів, вказане свідчить про те, що негативні наслідки, за період чинності оспорюваного рішення, є більше обтяжливими, ніж наслідки, які б могли виникнути у разі невжиття заходів забезпечення позову. Варто звернути увагу й на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19.10.2021 по справі №ЗД/380/67/20 у подібних правовідносинах, де предметом спору як і справі, що розглядається, охоплювалось схоже за змістом рішення органу місцевого самоврядування (також виконкому ЛМР) про демонтаж тимчасової споруди на території м. Львова. У зазначеній вище постанові Верховний Суд, за обставин і обґрунтувань, подібних до тих, які наявні у справі, що розглядається, проаналізувавши положення процесуального закону з питання застосування інституту забезпечення позову, наголошував на існуванні очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача, оскільки дії по демонтажу тимчасової споруди призведуть до значних фінансових витрат позивача. Зазначені обставини суттєво ускладнюють відновлення прав позивача та вказують на загрозу унеможливлення захисту його прав, свобод та інтересів без вжиття відповідних заходів до ухвалення рішення у справі. Оскільки предметом оскарження у цій справі є рішення відповідача про демонтаж тимчасової споруди, у якій позивач здійснює підприємницьку діяльність, то наявні підстави вважати, що реалізація такого рішення може істотно ускладнити виконання судового рішення, а тому, беручи до уваги норми процесуального права, які регламентують питання забезпечення позову, висновки Верховного Суду щодо їх застосування у аналогічних справах, предмет спору та суть оспорюваного позивачем рішення, зміст правовідносин, у яких виник спір, колегія суддів вважає, що вжиті судом першої інстанції заходи забезпечення позову є адекватними та співмірними, відповідають меті застосування такого інституту, спрямовані на попередження можливих невідворотних негативних наслідків для прав та охоронюваних законом інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду з цим позовом і відновлення яких, у разі незастосування відповідних заходів, буде неможливим або значно ускладненим. Разом з тим, вирішуючи питання про вжиття заходів забезпечення позову, суд не дає оцінки оспорюваному рішенню, не оцінює ґрунтовність та підставність обставин його прийняття та покладене в його основу правове обґрунтування, а також не здійснює перевірку його на відповідність критеріям, закріпленими у статті 2 КАС України. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника. Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001). Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Згідно ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана ухвала постановлена відповідно до норм процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення. Керуючись ст.ст.150-152, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу виконавчого комітету Львівської міської ради залишити без задоволення, а ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 04 квітня 2024 року по справі №380/5934/24 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді Р. Й. Коваль С. М. Шевчук