Постанова Запорізький апеляційний суд № 336/6419/23

Дата документу 03.07.2024 Справа № 336/6419/23 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №363/6419/23 Головуючий у 1 інстанції Савеленко О.А. Провадження № 22-ц/807/1324/24 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 липня 2024 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Кухаря С.В., Полякова О.З. за участю секретаря судового засідання Смокотіної В.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської територіальної громади в особі Запорізької міської ради про визнання права власності на нерухоме майно,- В С Т А Н О В И Л А: У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя із позовною заявою до Територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про визнання права власності, а саме на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 67,46 кв.м, житловою площею 44,6 кв.м., придбану 24.09.1996 року на Запорізькій Універсальній Біржі «Україна ЛТД» за договором купівлі-продажу нерухомості № 1680. В обґрунтування позовних вимог вказала, що згідно пункту 1 договору купівлі-продажу нерухомості N? 1680, зареєстрованого Запорізькою універсальною біржею «Україна» ЛТД від 24.09.1996 року, громадянин ОСОБА_2 продав, а громадянка ОСОБА_1 купила 3-кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 67,46 кв. м., житловою площею 44,6 кв. м. Оригінал зазначеного договору був втрачений позивачем. Копія зазначеного договору була надана листом ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» від 16.01.2023 року N?

143. Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 . В розділі «додаткові відомості» зазначено, що оригінал договору купівлі-продажу втрачено. У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса для вчинення нотаріальних дій, а саме посвідчення договору купівлі-продажу квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Однак, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Вовк І.І. постановою від 21.06.2023 N? 750/02-31 відмовила у вчиненні нотаріальних дій, оскільки у ОСОБА_1 відсутній оригінал документу, що посвідчує право власності на квартиру, що і стало підставою звернення до суду. Просила визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 67,46 кв.м, житловою площею 44,6 кв.м., придбану 24.09.1996 року на Запорізькій Універсальній Біржі «Україна ЛТД» за договором купівлі-продажу нерухомості № 1680. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 квітня 2024 року відмовлено у задоволенні позовних вимог. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду скасувати та прийняти нове, який задовольнити позовні вимоги. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції помилково визначено, що позовна заява не містить жодних обґрунтувань щодо невизнання права власності ОСОБА_1 на квартиру іншою особою, у тому числі відповідачем по справі. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Відповідач, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, представника не направив, причини суду не повідомив. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Отже, зі змісту вказаної норми права вбачається, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. З огляду на вказане та враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, обізнаність учасників справи про дату, час та місце розгляду справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасника справи, який не з`явився в судове засідання. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Встановлено, що 24.09.1996 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме, квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_2 . Квартира належала продавцю на підставі довідки виданої ЖБК «Машинобудівник» від 29.08.1996 року (а.с. 119-121). Договір зареєстровано Запорізькою Універсальною Біржею «Україна ЛТД» 25.09.1996 року між БТІ (підрядник) і ОСОБА_3 (замовник) укладено договір згідно якого підрядник зобов`язується виконати замовлення з оформлення робіт за адресою: АДРЕСА_2 здійснити вихід техніка (а.с. 122). 17.01.2023 року ТОВ Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» виготовлено технічний паспорт на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , замовником технічної інвентаризації є ОСОБА_1 (а.с. 129) На вимогу суду, надіслано копію інвентаризаційної справи: АДРЕСА_2 , в якій містяться вищевказані документи та зберігаються в ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації (а.с. 111-132). 30.01.2023 року ОСОБА_1 звернулася до Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради з заявою про державну реєстрацію прав (а.с. 85). До заяви долучила копію договору купівлі продажу нерухомого майна, а саме, квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_2 від 24.09.1996 року укладеного між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) та технічний паспорт на вищевказану квартиру. 30.01.2023 року державним реєстратором Абрамовою І.В. Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради зареєстровано право власності на квартиру розташованої: АДРЕСА_2 за громадянкою ОСОБА_1 , в додаткових відомостях вказано, що оригінал договору купівлі-продажу втрачено, що підтверджується витягом з реєстру речових прав (а.с. 99). Згідно інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно отриманої судом, право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_1 21.06.2023 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І. відмовлено ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальної дії з тих підставах, що останньою подано нотаріусу копію документа, що посвідчує право власності на квартиру розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 24). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів існування підстав та обставин, необхідних для задоволення позову про визнання права власності, оскільки відповідач не ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно, а сам позов не містить жодної вимоги саме до відповідача. А також позивач не доводить неможливість реалізації ним своїх прав, зокрема, наявності будь-яких перешкод та/або обмежень, оскільки відомості про об`єкт спірного нерухомого майна позивача внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що може бути підставою для проведення реєстрації правочинів щодо такого майна. Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів і вимог позову, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного законодавства України. На момент укладання біржової угоди, спірні правовідносини регулювались нормами ЦК УРСР (1963р). Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009р. роз`яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Згідно ст. 153 ЦК УРСР, який діяв на момент укладення спірного правочину та підлягає застосуванню до спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Статтею 227 ЦК УРСР передбачалось, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Відповідно до ст. 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу. Натомість ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР передбачалось, якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається. У пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (зі змінами та доповненнями) роз`яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах). Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов. Згідно ч. 3 ст. 9 ЖК України громадяни мають право придбати житло на біржових торгах. У відповідності до ст. 12 Закону України «Про власність», який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, громадяни набувають право власності в разі укладання угод, які не заборонені Законом. Статтею 15 Закону України «Про товарну біржу» в редакції, що діяла на час укладення договору купівлі-продажу, передбачалось, що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам. Правила державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджені наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 13.12.1995р., зареєстровані в Міністерстві юстиції України 19.01.1996р. за № 31, передбачали підставу для державної реєстрації договорів купівлі-продажу, зареєстрованих біржею. Відповідно до п. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 01.07.2004р. за № 1952-1 право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. На підставі цього Закону реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна. Таким чином, спірні правовідносини на момент їх виникнення були врегульовані різним чином одночасно нормами ЦК УРСР та Законом України «Про товарну біржу», тобто існувала колізія норм права щодо необхідності нотаріального посвідчення угод купівлі-продажу жилих будинків, укладених на товарній біржі. Суд першої інстанції вірно зазначив, що зі змісту договору купівлі-продажу від №1680 від 24.09.1996 року вбачається, що даний договір укладений у відповідності до вимог ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», зареєстрований на товарній біржі та подальшому нотаріальному посвідченню не підлягає. Закон України «Про товарну біржу» (в редакції станом на 05.09.1997) дозволяв членам біржі проводити біржову операцію з купівлі-продажу товарів, допущених до обігу на товарній біржі, якщо її учасниками є члени біржі та якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. В такому випадку біржовий договір подальшому нотаріальному посвідченню не підлягав, проте набувача нерухомості це не звільняло від здійснення реєстрації договору, за яким набуто право власності на нерухоме майно в органах БТІ, що на той час виконували функції органу державної реєстрації об`єктів нерухомості. У редакції, що діяла на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири у 1996 році, в самому Законі України «Про товарну біржу» не передбачалися правові наслідки у вигляді недійсності договору, укладеного та зареєстрованого на біржі, у разі порушення вимог, встановлених ст. 15 цього Закону до біржової операції, як щодо допуску товарів до обігу на біржі, так і щодо прийняття у члени біржі. Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи, до яких, зокрема, законодавцем віднесено визнання права. Право на обрання способу захисту своїх прав та законних інтересів (нотаріальний чи судовий) належить виключно особі і не може бути обмежене з формальних міркувань. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. Предметом позову у даній справі є вимога позивача до відповідача про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна з підстав, що договір купівлі-продажу квартири зареєстрований Запорізькою універсальною біржею «Україна ЛТД є дійсним. При цьому позивач не вказує, хто ставить під сумнів дійсність цього договору. Вимоги про визнання договору дійсним позивачем не заявлені. Колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначено, що під час розгляду справи, пов`язаних із визнанням права власності відповідно до ст.47 ЦК УРСР підлягає доведенню, що сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, така домовленість підтверджена письмовим доказом; відбулося повне або часткове виконання договору. Доведення вказаних обставин зумовлює залучення до суб`єктного складу справи всіх сторін договору купівлі-продажу, чого не було дотримано позивачем. Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності ( ст 392 ЦК України). Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі ст. 392 ЦК України, слід враховувати, що за змістом зазначеної норми судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача таке право, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Колегія суддів, звертає увагу, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності за ст. 392 ЦК України у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно, оскільки підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до зазначеної норми є саме оспорення або невизнання права, а не намір набути таке право за рішенням суду. Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17 та від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18. Позивачем не надано ані суду першої інстанції, ані колегії суддів апеляційного суду доказів, що зареєстроване 30.01.2023 року державним реєстратором Абрамовою І.В. Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради право власності на квартиру розташованої: АДРЕСА_2 за громадянкою ОСОБА_1 оспорюється або не визнається іншою особою. Твердження апеляційної скарги щодо здійснення державної реєстрації прав на спірну квартиру з порушенням норм чинного законодавства України, колегією суддів не беруться до уваги, оскільки предметом позову визнання права власності на нерухоме майно; позовних вимог щодо скасування державної реєстрації права власності на квартиру розташованої: АДРЕСА_2 за громадянкою ОСОБА_1 зареєстроване 30.01.2023 року державним реєстратором Абрамовою І.В. Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради позовна заява не містить. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19). Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч.1, 2 ст.77 ЦПК України , належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Відповідно до ч.1 ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. В розумінні процесуального закону апелянтом не надано жодних доказів, які підтверджують твердження апеляційної скарги. Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є тотожними доводам позовної заяви, зводяться до цитувань норм законодавства та незгоди з рішенням суду першої інстанції. Доводів, що спростовують висновки викладені в оскаржуваному рішенні, апеляційна скарга не містить. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 квітня 2024 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 10 липня 2024 року. Головуючий Судді: