Постанова 4854 № 400/15388/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 липня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/15388/23 Перша інстанція: суддя Мельник О.М., П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: доповідача судді Турецької І.О., суддів - Градовського Ю.М.., Шеметенко Л.П. за участі секретаря Алексєєвої Н.М. представника ГУ ПФУ в Миколаївський області Черепіна С. О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог. У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (далі ГУ ПФУ в Миколаївський області) в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ від 12.12.2023 року № 421-О про його звільнення; зобов`язати поновити на посаді головного спеціаліста ГУ ПФУ в Миколаївський області з дати звільнення - з 01.03.2023; стягнути з на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.03.2023 до дня поновлення на роботі. Пояснюючи обставини звернення до суду ОСОБА_1 указав на невиконанням ГУ ПФУ в Миколаївській області законодавства про працю та умов Колективного договору, в частині забезпечення безпечних умов праці, а також в частині невиплати у 2020 та 2021 роках матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Наведене, як зазначив позивач, стало підставою для звернення до роботодавця із заявою про надання з 16.01.2023 на підставі статті 3 Закону України «Про відпустки» основної відпустки та додаткової відпустки з наступним звільненням на підставі частини 3 статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). За твердженням позивача, всупереч його волевиявлення, 01.03.2023 ГУ ПФУ в Миколаївський області прийняло наказ 01.03.2023 №91-О, де зазначило про звільнення за власним бажанням, відповідно до частини 3 статті 86 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ (далі - Закон № 889-VІІІ) та відповідно зробило аналогічний запис в його трудову книжку НОМЕР_1 . Далі, як пояснив позивач, він, в судовому порядку, оскаржив згаданий вище наказ, заявивши вимоги, зокрема, про внесення до нього, а також до трудової книжки, зміни щодо формулювання причин звільнення. За остаточним рішенням суду апеляційної інстанції від 15.08.2023, його апеляційна скарга частково задоволена, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову, а саме про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ПФУ в Миколаївський області від 01.03.2023 №91-О про його звільнення. В іншій частині позову, як заявив ОСОБА_1 , суд йому відмовив. Також, за поясненнями позивача, суд апеляційної інстанції 24.10.2023 ухвалив додаткове рішення, в якому зобов`язав ГУ ПФУ в Миколаївський області видати наказ про скасування наказу від 01.03.2023 №91-О про звільнення за власним бажанням, відповідно до частини 3 статті 86 Закону №889-VІІІ. Окрім того, ОСОБА_1 в позові указує, що ГУ ПФУ в Миколаївський області направило на його адресу листа від 03.11.2023 № 21513-21268/Х-07/8-1400/23, де відмовило йому в задоволенні заяви про звільнення на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України від 16.01.2023 та запропонувало обійняти одну з рівнозначних вакантних посад наведених у додатку до цього листа. При цьому, як наголошує позивач ГУ ПФУ в Миколаївський області повідомило, що у випадку прийняття рішення про відмову від будь-якої запропонованої посади я маю право припинити державну службу, подавши заяву про звільнення. 06.12.2023, як стверджує позивач він подав заяву про поновлення з 01.03.2023 на посаді з якої його було звільнено. 12.12.2023 ГУ ПФУ в Миколаївський області прийняло наказ №421-О, яким його звільнило з займаної посади, з 01.03.2023, за власним бажанням, у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору, відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України. Обґрунтовуючи протиправність вказаного наказу, ОСОБА_1 вказує, що після скасування, на виконання судового рішення, наказу від 01.03. 2023 року №91-О про його звільнення за частиною 3 статті 86 Закону № 889-VІІІ та його заявленого бажання працювати на посаді, з якою його було звільнено, роботодавець не мав право його звільняти. Не можна, на його переконання звільняти працівника за власним бажанням, якщо він таке бажання не висловлював, а відтак оскаржуваний наказ, прийнятий в порушення статті 38 КЗпП України. Позивач висновував, що скасування наказу про звільнення працівника автоматично тягне за собою поновлення його на роботі та вирішення питання щодо відшкодування, на його користь, середнього заробітку. Позаяк, як стверджує ОСОБА_1 він не працює з вини ГУ ПФУ в Миколаївський області з 01.03.2023 і його звільнення було визнано судом протиправним, є підстави для стягнення, на його користь, з ГУ ПФУ в Миколаївський області середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2024 року, ухваленого за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) позов ОСОБА_1 задоволено. Суд визнав протиправним та скасував наказ ГУ ПФУ в Миколаївський області від 12.12.2023 №421-О «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » та зобов`язав поновити його на посаді головного спеціаліста ГУ ПФУ в Миколаївський області, з дати звільнення - з 01.03.2023. Суд також стягнув з ГУ ПФУ в Миколаївський області користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.03.2023 до 24.04.2024 в розмірі 96 031,04 грн. Окрім того, суд першої інстанції допустив негайне виконання рішення суду, в частині поновлення ОСОБА_2 на посаді головного спеціаліста ГУ ПФУ в Миколаївській області з 01.03.2023 та стягнення з ГУ ПФУ в Миколаївській області на користь ОСОБА_1 суми середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах одного місяця. Аналізуючи спірні правовідносини, суд першої інстанції зазначив, що для їх вирішення, слід застосувати норми Закону № 889-VІІІ, а у частині, що ним не врегульовані - норми законодавства про працю. Суд, на підставі приписів указаних законодавчих актів, правових позиції Верховного Суду за подібних правовідносинах виснував, що скасування наказу про звільнення працівника автоматично тягне за собою поновлення його на роботі та вирішення питання щодо відшкодування, останньому, середнього заробітку. Отож, на переконання суду, ГУ ПФУ в Миколаївський області повинно було поновити позивача на посаді, з якої незаконно його звільнили та сплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу. Вирішуючи питання про розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд керувався Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100). Суд установив, що кількість днів вимушеного прогулу складає 301 робочий день (з 01.03.2023 по 24.04.2024), середньоденний заробіток складає 319,04 грн, а загальна сума середнього заробітку, яку належить стягнути з ГУ ПФУ в Миколаївський області, становить 96 031,04 грн. Короткий зміст апеляційної скарги та відзиву. ГУ ПФУ в Миколаївський області зазначаючи про те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, в апеляційній скарзі, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволення позову. Вважаючи, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права ГУ ПФУ в Миколаївський області, покликаючись на статтю 41 Закону № 889-VІІІ зазначило, що переведення на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, здійснюється лише за згодою державного службовця. Водночас, за твердженням скаржника, ОСОБА_1 не виявив бажання обійняти будь-яку з запропонованих посад в ГУ ПФУ в Миколаївський області і не наполягав на поновлення на його попередній посаді, що підтверджується його зверненнями та запитами (запит від 09.11.2023, заява від 23.11.2023). Представник ГУ ПФУ в Миколаївський області наголошує, що суд першої інстанції, при прийнятті рішення, не врахував факт, що з боку роботодавця була пропозиція на адресу ОСОБА_1 поновитися на роботі та зайняти одну з запропонованих посад, але це ним проігноровано. З наведеного скаржник робить висновок, що ОСОБА_1 не виявляв бажання бути поновленим на роботі, а навпаки бажав розгляду його заяви про звільнення та припинення трудових відносин з ГУ ПФУ в Миколаївський області. Доводами апеляційної скарги також є обставини того, що оскаржуване судове рішення виконано ГУ ПФУ в Миколаївський області, тобто прийнято наказ від 26.04.2024 № 111-О «Про поновлення на посаду ОСОБА_1 ». Разом із тим, як відзначає скаржник 27.04.2024 ОСОБА_1 подав до ГУ ПФУ в Миколаївський області заяву про звільнення на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України у зв`язку з тим, що роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного договору. Отож, як припускає представник ГУ ПФУ в Миколаївський області, основним бажанням ОСОБА_1 було та залишилось саме звільнення з роботи, а не поновлення на ній. За таких обставин, представник вважає, що метою звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом була можливість отримання державних коштів за час вимушеного прогулу. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує на необґрунтованість доводів скаржника, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Зокрема, ОСОБА_1 зауважує, що в апеляційній скарзі не заперечується проти застосування судом першої інстанції висновків Верховного Суду про те, що при звільненні за власним бажанням єдиний, хто має право ініціювати таке звільнення є працівник. Ураховуючи скасування у судовому порядку наказу про звільнення, трудові відносини, як вважає ОСОБА_1 , є такими, що не припинялися. Водночас, за твердженням ОСОБА_1 його не було поновлено на посаді, не допущено до роботи та не забезпечено виплату заробітної плати. Резюмуючи викладене, ОСОБА_1 у відзиві наполягає на тому, що доводи відповідача про те, що його небажання бути поновленим на іншій посаді, є підставою для відмови в поновленні на роботі, не засновані на законодавстві, яке регулюють спірні правовідносини. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представниця ГУ ПФУ в Миколаївський області Черепіна С.О. підтримала доводи апеляції та просила її задовольнити. ОСОБА_1 звернувся до суду апеляційної інстанції з заявою про розгляд справи за його відсутністю. Відповідно до частини 2 статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Фактичні обставини справи. ОСОБА_1 , з 04.10.2019, працював головним спеціалістом відділу з ретроконверсії ГУ ПФУ в Миколаївський області. 16.01.2023 ОСОБА_1 звернувся до керівника ГУ ПФУ в Миколаївський області із заявою про надання з 16.01.2023 на підставі статті 3 Закону України «Про відпустки» основної відпустки та додаткової відпустки, з наступним звільненням на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України. 01.03.2023 ГУ ПФУ в Миколаївський області видало наказ № 91-О про звільнення ОСОБА_1 з 01.03.2023 з посади головного спеціаліста відділу з ретроконверсії ГУ ПФУ в Миколаївський області, за власним бажанням, відповідно до частини 3 статті 86 Закону № 889-VIII. Відповідні відомості були внесені до трудової книжки ОСОБА_1 серії НОМЕР_2 . У березні 2023 ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив: визнати протиправними дії щодо формулювання причини звільнення у наказі від 01.03.2023р. №91-О та в трудовій книжці; зобов`язати змінити у наказі від 01.03.2023 №91-О формулювання причини звільнення, зокрема, зі «звільнити за власним бажанням, відповідно до частини третьої статті 86 Закону №889-VIII на «звільнити згідно з частини 3 статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору»; зобов`язати внести зміни до трудової книжки, а саме визнати недійсним запис у розділі «Відомості про роботу» запис №24 від 01.03.2023 «звільнено з займаної посади за власним бажанням відповідно до частини третьої статті 86 Закону №889-VIII та внести новий запис наступного змісту: «звільнено з займаної посади відповідно до частини 3 статті 38 КЗпП України, за власним бажанням, у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору. стягнути на його користь вихідну допомогу у розмірі трьох середніх заробітних плат на підставі статті 44 КЗпП України, стягнути з середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги по день фактичного розрахунку. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.05.2023 у справі №400/2564/23, в задоволенні позову було відмовлено. П`ятий апеляційний адміністративний суд, 15.08.2023, ухвалив постанову про часткове задоволення апеляції ОСОБА_1 та визнав протиправним та скасував наказ ГУ ПФУ в Миколаївський області від 01.03. 2023 №91-О. В задоволенні решти позовних вимог апеляційний суд відмовив. Ухвалюючи рішення про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ПФУ в Миколаївський області від 01.03.2023 №91-О, суд виходив із того, що написання працівником заяви про звільнення на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України, дає роботодавцю лише два правомірних варіанти поведінки: звільнити працівника за вказаною підставою або, якщо, він вважає, що порушень трудового законодавства та/або умов колективного договору не мало місця по відношенню до працівника - відмовити в задоволенні його заяви про звільнення із зазначеної підстави. Отже, на переконання суду, в будь-якому випадку ГУ ПФУ в Миколаївський області не могло змінити підставу звільнення, в тому числі звільнити позивача на підставі частини 3 статті 86 Закону №889-VIII (за власним бажанням) за відсутності на це волевиявлення ОСОБА_1 . Ухвалюючи, в цій справі, додаткове рішення, суд апеляційної інстанції, виходив із того, ГУ ПФУ в Миколаївській не вчинило та не має наміру на вчинення будь-яких дій на виконання судового рішення, мотивуючи тим, що на нього не покладено будь-яких зобов`язань. На підставі викладеного, суд зобов`язав ГУ ПФУ в Миколаївській області видати наказ про скасування свого ж наказу від 01 березня 2023 року №91-О Про звільнення з посади ОСОБА_1 . Ураховуючи згадане вище рішення суду апеляційної інстанції, ГУ ПФ України в Миколаївській області на заяви позивача про прийняття наказу про його звільнення з займаної посади за власним бажанням, у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, відповідало відмовою, про що свідчать листи від 10.10.2023 №1400-07- 8/74320 та від 26.01.2023 № 1400-07-8/5189. Також із матеріалів справи випливає, що в листах ГУ ПФ України в Миколаївській області пропонувало ОСОБА_1 обійняти одну з рівнозначних вакантних посад наведених, а у випадку відмови, припинити державну службу, подавши заяву про звільнення. 06.12.2023 позивач подав заяву про поновлення його на роботі на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Днем поновлення на роботі, останній, зазначив день незаконного звільнення 01.03.2023. ГУ ПФУ в Миколаївській області, розглянувши заяву ОСОБА_1 про звільнення від 16.01.2023, видало наказ від 12.12.2023 № 421-О про її задоволення, звільнивши, останнього, з займаної посади за власним бажанням, у зв`язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. Датою звільнення у наказі визначено 01.03.2023. Копія даного наказу була направлена на адресу позивача листом, де також було повідомлено про відмову в поновленні на роботі, оскільки заява його про звільнення від 16.01.2023 повторно розглянута та, за результатами її розгляду, прийнято рішення про звільнення. Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та позиція суду апеляційної інстанції щодо доводів апеляційної скарги та висновків суду першої інстанції. Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, а також перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляції з огляду на таке. Частини 1 та 4 статті 43 Конституції України унормовують право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Частинами 1 та 3 статті 23 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (частина 3 ст. 5 Закону № 889-VIII). Як правильно визначив суд першої інстанції, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Закону № 889-VIII, а у частині, що ним не врегульовані - норми законодавства про працю. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін. За приписами статті 86 Закону №889-VIII державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. Частиною третьою статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили. З аналізу вказаних норм у її сукупності слідує, що підстави припинення служби діляться на загальні, передбачені Кодексом законів про працю України, зокрема стаття 38 Кодексу, та спеціальні, передбачені Законом №889-VIII, зокрема, статтею 86 цього Закону. Верховний Суд у постанові від 26.11.2020 у справі №821/1685/16 сформулював правовий висновок, що висновки судів про можливість звільнення особи, яка є державним службовцем з підстав, передбачених частиною 3 статті 38 КЗпП України, узгоджуються з положеннями частини 3 статті 5 Закону №889-VIII, відповідно до яких дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом №889-VIII. За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому, строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. В разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина 3 статті 38 КЗпП України), не підтверджуються, або роботодавцем не визнаються, останній, не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства, факт усунення таких порушень та відсутність негативних наслідків для працівника від таких порушень не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні його за частиною 3 статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Отже, для звільнення працівника за статтею 3 статті 38 КЗпП України достатнім є лише самого факту невиконання роботодавцем законодавства про працю. Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №813/2869/17. Системно логічний аналіз наведених правових норм, свідчить про те, що при звільненні за власним бажанням єдиний, хто має право ініціювати таке звільнення, є працівник. У ситуаціях, де має місце оскарження наказу про звільнення працівника за власним бажанням, юридичним фактом, що має значення, є наявність волевиявлення самого працівника. Цей правовий висновок підтверджується у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №1340/6082/18. Як наголошувалося вище, що роботодавець проігнорував підстави для звільнення, зазначені позивачем у відповідній заяві 16.01 2023, звільнивши його на свій розсуд. Таке рішення роботодавця було визнано протиправним та скасовано. Як правильно зазначив суд першої інстанції, покликаючись на усталену практику суду касаційної інстанції, скасування наказу про звільнення автоматично тягне за собою поновлення працівника на роботі та обов`язок роботодавця виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу. Себто, невиконання роботодавцем обов`язку поновити працівника на посаді, а також прийняти наказ про його звільнення за підставами, про які він зазначав, стало підставою для перебування позивача у вимушеному прогулі. Відповідаючи на довід ГУ ПФУ в Миколаївський області про те, що суд першої інстанції, при прийнятті рішення, не врахував його пропозицію, на адресу ОСОБА_1 , зайняти одну з запропонованих вакантних посад та ігнорування цієї пропозиції, останнім, що свідчить про відсутність бажання бути поновленим на роботі, а навпаки про припинення трудових відносин, колегія суддів установила таке. 06.12.2023 ОСОБА_1 повідомив ГУ ПФ України в Миколаївській області про намір поновитися на попередній посаді. Себто, його волевиявлення, стосовно звільнення на момент видачі наказу, який є предметом оскарження було змінено. За таких обставин, роботодавець не мав право знову розглядати заяву ОСОБА_1 про звільнення від 16.01.2023, на підставі частини 3 статті 38 КЗпП України та приймати наказ від 12.12.2023 №421-О про його звільнення на вказаній підставі. Варто наголосити, що послідовна та усталена практика Верховного Суду України складається з того, що хоча положеннями частиною 2 статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, це не звільняє роботодавця від обов`язку здійснити оплату вимушеного прогулу у разі звільнення працівника без законної підстави. Зважаючи на викладене, є обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що в межах спірних правовідносин, звільнення позивача відбулося без належних правових підстав, а відтак, є підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Останнім доводом скаржника є те, що метою звернення ОСОБА_1 з даним позовом являється отримання державних коштів за час вимушеного прогулу, адже після скасування роботодавцем, на виконання судового рішення, наказу про його звільнення від 12.12.2023 №421 - О, він знову виразив бажання звільнитися за частиною 3 статті 38 КЗпП України. Оцінюючи даний довід апеляції, колегія суддів вважає, що він побудований на припущеннях, не заснований на фактичних обставинах справи та на законодавстві, що регулює спірні правовідносини. Узагальнюючи наведене, колегія суддів вважає, що всі аргументи скаржника, наведені в апеляційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані, їм була надана правова оцінка. Указані аргументи, в їхньому логічному взаємозв`язку з відображеними в судовому рішенні суду першої інстанції обставинами справи дає можливість колегії суддів вважати, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і, відповідно до приписів статті 316 КАС України відсутні для втручання в нього. За результатами апеляційного перегляду, розподіл судових витрат не проводився. Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Водночас пункт 2 частини 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково. Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції постановлено рішення у справі розглянутої за правилами спрощеного позовного провадження, відсутні підстави для його оскарження в касаційному порядку. Керуючись ст. ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області залишити без задоволення. Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Доповідач суддя І. О. Турецька суддя Ю. М. Градовський суддя Л. П. Шеметенко Повне судове рішення складено 04.07.2024.