Постанова 4852 № 160/4023/20

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 12 листопада 2020 року м. Дніпросправа № 160/4023/20 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Мельника В.В. (доповідач), суддів: Сафронової С.В., Чепурнова Д.В., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року (головуючий суддя Жукова Є.О.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби (далі Відповідач), в якому просила суд: - визнати протиправним та скасувати Наказ №33-о від 10.03.2020 року повністю; - захистити конституційне право Позивача на працю та захист від незаконного звільнення та шляхом поновлення його на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу податкового супроводження підприємств вирощування та переробки сільськогосподарської продукції управління податкового супроводження підприємств агропромислового комплексу та виробників підакцизної продукції Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби; - стягнути з Відповідача на користь Позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. В обґрунтування позовної заяви зазначено про те, що Відповідач звільняючи Позивача не врахував доводи заяви останнього від 21.02.2020 року про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпПП, а саме: у вказаній заяві Позивач просив звільнити його з 28.02.2020 року, натомість Відповідач звільнив Позивача 13.03.2020 року; формулюванням підстав для звільнення у вказаній заяві було невиконання Відповідачем вимог трудового законодавства, проте ані в спірному наказі, ані у трудовій книжці Позивача відповідне формулювання підстав для звільнення не зазначено; всупереч вимогам чинного законодавства Відповідач не виплатив Позивачу вихідну допомогу у розмірі тримісячного заробітку останнього. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року по справі №160/4023/20 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено (а.с. 74-80). Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, оскаржив його в апеляційному порядку (а.с. 86-90). В апеляційній скарзі Позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги мотивовано тим, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що у заяві Позивача як підстава для звільнення був вказаний встановлений у судовому порядку факт порушення Відповідачем трудового законодавства, що надавало останньому право на розірвання трудового договору на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП. Мотивуючи апеляційну скаргу, Позивач також зазначив про те, що всупереч вимогам чинного законодавства Відповідач самостійно змінив підставу для звільнення Позивача, посилаючись при цьому у спірному наказі на таку заяву Позивача, однак не враховуючи доводів Позивача щодо підстав для звільнення викладених в останній. Відповідач не подав відзив на апеляційну скаргу. Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження у відповідності до приписів ст. 311 КАС України. Проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків. Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 . Відповідно до записів у трудовій книжці серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 з 11 серпня 2016 року працювала в Офісі великих платників податків Державної фіскальної служби (а.с. 15-17). У зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці та на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП України, п. 6 ст. 83 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 було звільнено з 18 березня 2019 року з посади головного державного ревізора-інспектора відділу податкового супроводження підприємств вирощування та переробки сільськогосподарської продукції управління податкового супроводження підприємств агропромислового комплексу та виробників підакцизної продукції Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби, про що було прийнято Наказ від 14 березня 2019 року №274-о. Не погоджуючись з наказом від 14 березня 2019 року №274-о ОСОБА_1 оскаржила його в судовому порядку. Так за результатами розгляду справи №160/3777/19 рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено. Однак, постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, зокрема: Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року у справі №160/3777/19 - скасовано та прийнято нову постанову про часткове задоволення позову. Наказ №274-о від 14 березня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_1 », що виданий Офісом великих платників податків державної фіскальної служби України - визнано неправомірним та скасовано. Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу податкового супроводження підприємств вирощування та переробки сільськогосподарської продукції управління податкового супроводження підприємств агропромислового комплексу та виробників підакцизної продукції Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби. Зобов`язано Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 березня 2019 року по день фактичного поновлення на роботі. В іншій частині позову відмовлено (а.с. 21-28). Постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року у справі №160/3777/19 набрала законної сили 28 листопада 2019 року. Відповідно до наказу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби від 11 грудня 2019 року №1037-0 «Про виконання рішення суду» скасовано наказ Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби від 14 березня 2019 року №274-о «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновлено ОСОБА_1 на посаді Головного державного ревізора-інспектора відділу податкового супроводження підприємств вирощування та переробки сільськогосподарської продукції управління податкового супроводження підприємств агропромислового комплексу та виробників підакцизної продукції Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби з 19 березня 2019 року. Встановлено ОСОБА_1 посадовий оклад відповідно до штатного розпису у розмірі 5110 грн. в місяць та підтверджено раніше присвоєне спеціальне звання - радник податкової та митної справи III рангу. Управлінню фінансування, бухгалтерського обліку та звітності наказано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 18 березня 2019 року по день фактичного поновлення на роботі, відповідно до рішення постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року по справі №160/3777/19. 22 лютого 2020 року ОСОБА_1 було направлено на поштову адресу Відповідача заяву від 21 лютого 2020 року про звільнення за ініціативою працівника у зв`язку з невиконанням суб`єктом призначення законодавства про працю на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП, в тексті якої ОСОБА_1 просила звільнити її з 28 лютого 2020 року з посади головного державного ревізора-інспектора відділу податкового супроводження підприємств вирощування та переробки сільськогосподарської продукції, управління податкового супроводження підприємств агропромислового комплексу та виробників підакцизної продукції Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби у зв`язку з невиконанням останніми законодавства про працю, про що зазначити в наказі про звільнення та у формулюванні звільнення в трудовій книжці ОСОБА_1 (а.с. 31-32). У заяві про звільнення за ініціативою працівника у зв`язку з невиконанням суб`єктом призначення законодавства про працю від 21 лютого 2020 року ОСОБА_1 , також, просила виплатити їй вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку останньої. Вказана заява від 21 лютого 2020 року була отримана Відповідачем засобами поштового зв`язку 27 лютого 2020 року (а.с. 35). Крім того, 23 лютого 2020 року Позивач направив скановану копію вказаної заяви від 21 лютого 2020 року на електронну пошту Відповідача (а.с. 36). 10 березня 2020 року Офісом великих платників податків Державної фіскальної служби було сформовано відносно ОСОБА_1 наказ №33-о «Про звільнення ОСОБА_1 », яким останню звільнено 13 березня 2020 року з посади головного державного ревізора-інспектора відділу податкового супроводження підприємств вирощування та переробки сільськогосподарської продукції управління податкового супроводження підприємств агропромислового комплексу та виробників підакцизної продукції Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби за власним бажанням, ст. 86 ЗУ «Про державну службу» (а.с. 38, 60). В тексті зазначеного вище наказу вказано «Підстава: заява ОСОБА_1 ». Правомірність прийняття Відповідачем наказу №33-о від 10 березня 2020 року, прийнятого на підставі заяви ОСОБА_1 та ст. 86 Закону України «Про державну службу», є предметом судового розгляду у даній справі. Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Приймаючи рішення по суті заявлених позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що Відповідачем виконано вимоги постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року у справі №160/3777/19, що свідчить про недопущення останнім порушення вимог трудового законодавства, та, як наслідок, про правомірність спірного наказу Відповідача №33-о від 10 березня 2020 року, прийнятого на підставі ст. 86 Закону України «Про державну службу». Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 86 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII (далі Закон №889-VIII) врегульовано питання припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін. Відповідно до вказаної статті Закону №889-VIII державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом. Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю. Згідно із ч. 2 ст. 5 Закону №889-VІІІ відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. У свою чергу, ч. 3 ст. 5 Закону №889-VІІІ передбачено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Згідно з ч. 3 ст. 38 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 №322-VIII (далі КЗпП України) працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. З аналізу вищенаведених положень випливає те, що державний службовець може бути звільнений з державної служби за власним бажанням у строк, визначений у поданій ним заяві, зокрема, у разі якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю. З матеріалів справи встановлено, що Позивач звернувся до Відповідача із заявою від 21 лютого 2020 року на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, в якій посилаючись на порушення останнім законодавства про працю просив звільнити його за власною ініціативою з 28 лютого 2020 року. Як слідує із вказаної заяви Позивач обґрунтовує порушення Відповідачем законодавства про працю тим, що останнім не виконано законодавство про працю встановлене постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року по справі №160/3777/19. Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що суд першої інстанції у даній справі дійшов передчасного висновку про виконання Відповідачем постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року по справі №160/3777/19 у повному обсязі, оскільки матеріали даної справи не містять доказів фактичної виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 18 березня 2019 року по день фактичного поновлення на роботі, а містять лише наказ Відповідача, яким наказано Управлінню фінансування, бухгалтерського обліку та звітності нарахувати та виплатити ОСОБА_1 такий середній заробіток. Однак, колегія суддів акцентує увагу на тому, що обставини невиконання Офісом великих платників податків Державної фіскальної служби у повному обсязі постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року по справі №160/3777/19 не можуть вважатись порушенням останнім законодавства про працю, оскільки таке невиконання є самостійним правопорушенням, за яке чинним законодавством України передбачено адміністративну та кримінальну відповідальність. Поряд із зазначеним, Позивач у своїй апеляційній скарзі посилається на те, що обставини порушення Відповідачем законодавства про працю, також, підтвердженні висновками суду апеляційної інстанції у справі №160/3777/19, тому, на думку останнього, він має право на звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Проте, колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що встановлення судом апеляційної інстанції у справі №160/3777/19 факту порушення Відповідачем трудових прав Позивача мало наслідком прийняття рішення про відновлення таких порушених прав останнього шляхом: скасування протиправного наказу, поновлення Позивача на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Саме тому вказані висновки суду апеляційної інстанції у справі №160/3777/19 не можуть слугувати підставою для обґрунтування порушення Відповідачем законодавства про працю в межах спірних правовідносин у даній справі та, як наслідок, не можуть бути підставою для подальшого звільнення Позивача за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки у межах правовідносин у справі №160/3777/19 порушені трудові права ОСОБА_1 були відновлені. Разом з цим, суд апеляційної інстанції, також, звертає увагу на те, що підставою для прийняття спірного наказу про звільнення ОСОБА_1 від 10 березня 2020 року №33-о у даній справі Відповідачем зазначено заяву останньої (а.с. 60). При цьому, зі змісту вказаного наказу про звільнення ОСОБА_1 випливає те, що Позивача звільнили на підставі ст. 86 Закону №889-VIII, а не на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. З аналізу вищенаведеного випливає те, що Відповідач спірним наказом звільнив ОСОБА_1 на підставі самостійно визначеної статті Закону №889-VIII без зазначення підстав звільнення, на які Позивач посилався у своїй заяві, а саме: ч. 3 ст. 38 КЗпП України, що є недопустимим, оскільки відповідно до положень Закону №889-VIII та КЗпП України Відповідач таких повноважень не має. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що за відсутності поданої Позивачем заяви про звільнення за власною ініціативою на підставі ст. 86 Закону №889-VIII, у Відповідача не існувало правових підстав для звільнення ОСОБА_1 на підставі ст. 86 Закону №889-VIII, що свідчить про недотримання Офісом великих платників податків Державної фіскальної служби вимог Закону України «Про державну службу», що є підставою для скасування наказу про звільнення та поновлення Позивача на раніше займаній посаді. Наслідком поновлення на роботі незаконно звільнення працівника, у відповідності до положень ст. 235 КЗпП України, є виплата такому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Колегія суддів звертає увагу на те, що матеріали даної справи не містять доказів щодо підтвердження розміру заробітної плати Позивача за останні 2 календарні місяці роботи перед звільненням (13 березня 2020 року), що унеможливлює здійснення розрахунку середньоденної заробітної плати Позивача та, як наслідок, розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 13 березня 2020 року по день фактичного поновлення на роботі 12 листопада 2020 року. З цих підстав суд апеляційної інстанції вважає за необхідне позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково та зобов`язати Відповідача нарахувати та виплати Позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 березня 2020 року по день фактичного поновлення на роботі 12 листопада 2020 року. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. За даних обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи не повно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, норми права які регулюють саме ці правовідносини, однак зроблені судом першої інстанції висновки не відповідають фактичним обставинам справи, тому рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог підлягає скасуванню. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243, 311, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року по справі №160/4023/20 скасувати. Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати Наказ Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби №33-о від 10 березня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 ». Поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу податкового супроводження підприємств вирощування та переробки сільськогосподарської продукції управління податкового супроводження підприємств агропромислового комплексу та виробників підакцизної продукції Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби. Зобов`язати Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 березня 2020 року по 12 листопада 2020 року. В іншій частині позову відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Головуючий - суддя В.В. Мельник суддя С.В. Сафронова суддя Д.В. Чепурнов