Постанова Київський апеляційний суд № 757/36356/23-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua Єдиний унікальний номер справи № 757/36356/23 Головуючий у суді першої інстанції - Батрин О.В. Номер провадження № 22-ц/824/9296/2024 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 червня 2024 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Яворського М.А. (суддя-доповідач), Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О., розглянувши цивільну справу в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 січня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, третя особа Державна установа «Київський слідчий ізолятор» про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок утримання в нелюдських умовах, що принижують гідність особи,- ВСТАНОВИВ: У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, третя особа Державна установа «Київський слідчий ізолятор» про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок утримання в нелюдських умовах, що принижують гідність особи, відповідно до якого просив стягнути з державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку державного бюджету України через Державну казначейську службу України моральну шкоду в розмірі 230 000 грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що 18 липня 2017 року позивача на підставі ухвали слідчого судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 липня 2017 року було поміщено до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» (далі ДУ «Київський слідчий ізолятор») для тримання під вартою в камеру №

124. Позивач утримувався в ДУ «Київський слідчий ізолятор» з 18 липня 2017 року по 31 грудня 2021 року, тобто 4 років 5 місяців та 13 днів, загалом 1 627 днів. За час перебування позивача в ДУ «Київський слідчий ізолятор» його неодноразово переводили з однієї камери до іншої. Позивач зазначає, що його перебування в ДУ «Київський слідчий ізолятор» проходило в нелюдських умовах, що принижують гідність особи. Так, позивач зазначає, що в ДУ «Київський слідчий ізолятор» на кожного заарештованого припадає близько 2,5 квадратних метра житлової площі в камерах, включаючи площу, яку займають меблі та інше устаткування. За весь період позивач перебував у камерах № 124, 15, 307, 125 та

175. В камері № 124 на кожного заарештованого припадає 2,95 кв.м.; в камері № 15 - 2,63 кв.м.; в камері № 307 - 2,68 кв.м.; в камері № 125 - 2,59 кв.м.; в камері № 175 - 2,51 кв.м. Інколи в камерах знаходилось більше осіб, ніж розташованих в них ліжок. У зв`язку з цим спати доводилось по черзі, а також на підлозі. За матеріально-побутовими та санітарними умовами у зазначених камерах тримання було дуже схоже. Незадовільний стан житлових приміщень (пліснява на стінах та в туалеті, сирість, протяг, бруд, відсутність мінімальною ремонту в житлових приміщеннях та антисанітарні умови в камерах). У камерних приміщеннях відсутній прибиральний інвентар. Будівля, в якій утримують ув`язнених, використовується більше 130 років. Відповідно в камерних приміщеннях, коридорах, підвалах, завжди обвалюється покриття стін, багато плісняви, жахливий сморід. Підвал, по якому переміщують ув`язнених, затоплює після кожного дощу. Сама будівля знаходиться в аварійному стані та потребує ремонту. Відсутня належна вентиляція приміщень, де утримуються заарештовані. Камери не провітрюються. Вікна у камерах не відкриваються. На вікнах встановлені грати, що ще більше перешкоджало доступу природного освітлення. Майже у всіх камерах разом з позивачем утримувалися курці, які палили цигарки, в результаті чого в камерах стояли клуби тютюнового диму і позивач, будучи заручником ситуації, став пасивним курцем. Таким чином, система вентиляції в ДУ «Київський слідчий ізолятор» застаріла та потребує реконструкції. Недостатнє опалення взимку, оскільки система опалення стара, прогнила та замулена. Внутрішньобудинкова система опалення застаріла та потребує реконструкції. При цьому, в установі існує заборона на використання електронних обігрівачів. Освітлення та загалом електропостачання часто вибиває, оскільки проводка в камерах стара, а природного та штучного освітлення недостатньо для роботи з документами по справі та для читання літератури, що негативно впливало на зір. Світло в камерах не вимикало цілодобово, у зв`язку з чим часто боліла голова та складно було виспатися. У цілому, система електропостачання застаріла та потребує реконструкції. У позовній заяві зазначено, що в камерах відсутнє безперебійне водопостачання у силу того, що система водопостачання знаходилась в аварійному стані. Воду неможливо пити, так як вона не відповідає санітарним нормам. Відсутність постачання гарячої води до камерних приміщень вагомо ускладнює заарештованим дотримуватись санітарних норм особистої гігієни. Один раз на тиждень надавалась можливість прийняти душ, що призводило до антисанітарії в камерах, особливо влітку. Взимку, як правило, в душі є гаряча вода, на відміну від інших місяців року. На прийняття душу відводиться 15-20 хв. В душі відсутні санітарно-гігієнічні умови. На стінах пліснява та наліт невідомого походження, що призводило до появи в ув`язнених грибка на ногах. Можливість випрати брудну білизну надавалася один раз на тиждень, що в умовах великого скупчення людей також погано відображалося на санітарних умовах житлових приміщень та особистій гігієні заарештованих. Попри правила внутрішнього розпорядку взагалі не видаються для користування предмети першої необхідності та особистої гігієни, такі як туалетний папір, мило, шампунь, зубна паста та щітка, рушник, постільна білизна. Ліжка в камерах залізні, що у свою чергу призводило до фізичного болю при тривалому знаходженні на них унаслідок чого позивач був змушений періодично вставати з ліжка навіть уночі і не міг нормально спати. Матраци та ковдри, котрі видають ув`язненим мають жахливий стан: вони розірвані, брудні, в них наявна пліснява, бруд, сморід, клопи та воші. Від тривалого використання м`яка начинка матраців ущільнена по їх краях, що фактично не дозволяє використовувати матраци за їх призначенням. Наявність в камерах тарганів, клопів, павуків, мишей, а інколи і крис свідчить про антисанітарію, з якою тюремна влада не бореться. Туалет в камерах являв собою отвір в підлозі, розташований у кутку камери, який лише з однієї сторони має перегородку від умивальника у вигляді стіни, розмірами 1,2x1 метри, до того ж, в 70 сантиметрах від найближчого ліжка. Даний туалет нічим не відокремлений від житлової зони з іншою сторони. На вході до туалету не було дверей чи ширми. Туалет не обладнаний бачком для зливу води, відсутня елементарна вентиляція. Справляння природних потреб відбувається на очах осіб, які перебувають в камері, що змушує користуватися туалетом як можна рідше, наслідком чого було порушення функціонування кишечнику, що призводило до болісних відчуттів в області шлунку. У слідчому ізоляторі відсутні відповідні препарати, обладнання, спеціалісти для діагностики та задовільного медичного обстеження і лікування захворювань відповідно до сучасних медичних стандартів. Надання спеціалізованої допомоги ув`язненим в Київському СІЗО не передбачено. Планові медичні огляди не проводяться. Забезпеченість медичної частини СІЗО медичними препаратами для надання належної медичної допомоги не відповідає необхідним потребам. Недостатнє та неякісне харчування одночасно із суворим необґрунтованим обмеженням переліку продуктів харчування, дозволених до передачі заарештованим. Їжа одноманітна та низькокалорійна. Свіжі овочі та фрукти не видаються. Нерідко для приготування використовуються зіпсовані продукти, у зв`язку з чим їжа непридатна для вживання. В ДУ «Київський слідчий ізолятор» існує заборона на використання електричної плитки, мікрохвильової печі, пароварки та на відповідне кухонне приладдя з одночасною відсутністю можливості щодо приготування та розігріву їжі. В камерах установи відсутні відповідні норми та умови для зберігання продуктів харчування, отриманих у виді посилок, бандеролей або передачі. У зв`язку з наведеним, позивач, перебуваючи в нелюдських умовах, що принижують гідність особи, враховуючи обсяг заподіяної моральної шкоди, просить стягнути моральну шкоду у розмірі 230 000 грн. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 30 січня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, яку мотивовано тим, що суд дійшов помилкового висновку про відсутність доказів протиправності дій чи бездіяльності ДУ «Київський слідчий ізолятор», неналежності умов утримання та причинного зв`язку між умовами тримання позивача та моральною шкодою. Так, доводами апеляційної скарги є те, що Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покарання надав Україні рекомендаційні норми, згідно з якими на одного ув`язненого в камері, призначеній для кількох ув`язнених, чи в приміщенні гуртожитку має припадати не менше 4 кв.м. площі. Апелянт посилається на рішення ЄСПЛ («Невмержицький проти України» №54825/00; «Мельник проти України» №72286/01; «Яковенко проти України» №15825/06; «Двойних проти України» №72277/01; «Інглін проти України» №39908/05; «Давидом та інші проти України» №17674/02; «Горбатенко проти України»), згідно яких вказаний суд дійшов висновку, що оскільки заявники утримувались в СІЗО в камерах, де на них припадало площі менше, ніж рекомендовано Україні Комітетом, у зв`язку з браком особистого простору було визнано умови тримання заявників під вартою нелюдськими і такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення ст.3 Конвенції. Апелянт також вважає, що судом першої інстанції не було взято до уваги рішення ЄСПЛ у справі «Черних та Грубий проти України». Апелянт зазначає, що ОСОБА_2 тривалий час перебував в камері №125 ДУ «Київський слідчий ізолятор» в той же час, коли в ній утримувався сам апелянт, що свідчить про те, що вони були співкамерниками. Апелянт вважає, що фактично вказаним рішенням ЄСПЛ констатував існуючі порушення в камерах ДУ «Київський слідчий ізолятор» в той період, коли в них знаходився апелянт. Доводами апеляційної скарги також є те, що наявність несприятливих умов для перебування в ДУ «Київський слідчий ізолятор» є загальновідомим фактом й про це неодноразово повідомлялось в засобах масової інформації. Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 січня 2024 року та ухвалити по справі нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. 15 квітня 2024 року на адресу апеляційного суду за допомогою системи «Електронний суд» надійшов відзив на апеляційну скаргу від Міністерства юстиції України, відповідно до якого зазначено, що положеннями статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення» передбачено, що норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра. Таким чином, доводи апелянта щодо не забезпечення його належною площею в камері не відповідає дійсності, оскільки апелянт утримувався в камерах, де було забезпечено відповідні норми по площі на одну особу. Також Міністерство юстиції України звертає увагу, що Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покарання надав Україні саме рекомендаційні норми відносно дотримання норми житлової площі 4 кв.м. на одного саме засудженого/відбиваючого покарання у вигляді позбавлення волі, а не відносно осіб, до яких застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. У відзиві також зазначено про необґрунтованість посилань апелянта на рішення ЄСПЛ у справі «Черних та Грубий проти України», оскільки матеріали вказаної справи містили докази, які підтверджували протиправність дій посадових осіб під час тримання під вартою ОСОБА_2 . Проте, дана справа №757/36356/23 таких доказів не містить. Також у відзиві звертається увага на те, що вказівка в апеляційній скарзі відносно знаходження в одній камері ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є суб`єктивним твердженням апелянта та жодними доказами не підтверджується. З рішення ЄСПЛ у справі «Черних та Грубий проти України» неможливо встановити в яких саме камерах СІЗО та в який час були зазначені порушення. 19 квітня 2024 року на адресу апеляційного суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив на апеляційну скаргу від Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, відповідно до якого заявлено, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту завдання моральної шкоди позивачу по справі, а тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. У відповідності до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК України, з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи. Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону виходячи з наступного. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 18 липня 2017 року позивача на підставі ухвали слідчого судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 липня 2017 року було поміщено до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» для тримання під вартою в камеру № 124 (а.с.20-23, т.1). Позивач утримувався в ДУ «Київський слідчий ізолятор» з 18 липня 2017 року по 31 грудня 2021 року, тобто 4 років 5 місяців та 13 днів, загалом 1 627 днів (а.с.24, т.1). Відповідно до відповіді в.о. начальника СІЗО - начальника арештного двору ДУ «Київський слідчий ізолятор» ОСОБА_3, адресованої ОСОБА_1 , зазначено, що ОСОБА_1 перебував в таких камерних приміщеннях, а саме: - камерному приміщенні №124 житловою площею (без урахування площі санвузла) 11,8 м?, яке розраховано на 4 особи; - камерному приміщенні №15 житловою площею (без урахування площі санвузла) 7,9 м?, яке розраховано на 3 особи; - камерному приміщенні №307 житловою площею (без урахування площі санвузла) 26,8 м?, яке розраховано на 10 осіб; - камерному приміщенні №125 житловою площею (без урахування площі санвузла) 25,9 м?, яке розраховано на 10 осіб; - камерному приміщенні №175 житловою площею (без урахування площі санвузла) 30,2 м?, яке розраховано на 12 осіб. Відповідно до статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення» норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра. Фактична кількість ув`язнених осіб у вказаних камерах не перевищувала розрахованої величини (а.с.24, т.1). Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , мотивував своє рішення тим, що згідно наданих до суду документів вбачається, що позивач утримувався відповідно до норм площі в камері для однієї, взятої під варту, особи. Суд також вказав, що відповідно до відзивів відповідачів та заперечень третьої особи, провітрювання в камерних приміщеннях СІЗО здійснюється за рахунок обладнаних вентиляційних отворів (більшість корпусних приміщень обладнанні примусовим вентиляційним обладнанням). Вікна, що розташовані в камерних приміщеннях, особи, які взяті під варту, відчиняють самостійно за особистим бажанням по мірі необхідності, примусове провітрювання проводиться щодня, протягом години, під час прогулянки осіб, взятих під варту. Позивачем не надано доказів у заперечення наведених обставин та в підтвердження своїх доводів. Крім того, суд також зазначив, що позивач посилається на те, що в ДУ «Київський слідчий ізолятор» недостатнє опалення взимку, проте позивачем не надано доказів, що температура повітря в камерних приміщеннях опускається нижче 18+ °C. Щодо доводів позивача, що майже у всіх камерах разом з ним утримувалися курці, які палили цигарки, в результаті чого в камерах стояли клуби тютюнового диму і позивач, будучи заручником ситуації, став пасивним курцем, то суд вказав, що жодним нормативно-правовим актом не встановлено окреме утримання ув`язнених курців від не курців. Також суд першої інстанції зазначив, що позивачем також не було надано належних та допустимих доказів відсутності належного його забезпечення індивідуальними засобами гігієни. Крім того, суд послався також на те, що згідно з відзивом відповідача відповідно до «Журналу прийому ув`язнених та засуджених з особистих питань» за період тримання позивача під вартою в установі, зі скаргами та заявами щодо неналежних умов тримання, останній до адміністрації установи не звертався. Апеляційний суд не може повністю погодитись із вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Обґрунтовуючи наявність душевних і фізичних страждань ОСОБА_1 зазначав, що умови тримання в установі суперечили нормам національного законодавства та ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, позивач стверджував, що у камерах, в яких його утримували, перебувало більше людей, ніж було розраховано й передбачено. Також вказував про незадовільні умови утримування, зокрема, незадовільний стан приміщень, відсутність вентиляції, що в кожній камері є курці, інші співкамерники є заручниками ситуації, вимушені бути пасивними курцями, про недостатнє опалення взимку, про те, що освітлення та загалом електропостачання часто вимикається, про відсутність безперебійного водопостачання, що тільки один раз на тиждень надається можливість прийняти душ, випрати брудну білизну, не видаються для користування предмети першої необхідності та особистої гігієни, про жахливий стан матраців та ковдр, наявність тарганів, клопів, павуків, мишей, недостатнє та неякісне харчування; вказує про умови прогулянок, доступу до свіжого повітря та природного освітлення в ізоляторі, зокрема, про недостатній доступ до свіжого повітря та природного освітлення у камерах через розміщення решіток на вікнах, неможливість здійснення прогулянки на свіжому повітрі у достатньо необхідній кількості часу через відсутність необхідних умов. За змістом ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно із частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди вказаними органами діють правила частини шостої цієї статті і завдана шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України). Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України. Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії чи бездіяльності цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. І довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. 13 вересня 2017 року Уряд (Кабінет Міністрів) України схвалив Концепцію реформування (розвитку) пенітенціарної системи України (далі - Концепція 2017 року), встановивши загальні принципи, які лежатимуть в основі реформування та функціонування пенітенціарної системи в Україні, а також запропонувавши шляхи вирішення наявних проблем у цій системі. У Концепції 2017 року , зокрема, визнано, що умови тримання під вартою в Україні необхідно привести у відповідність із європейськими стандартами. Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України «Про попереднє ув`язнення» тримання осіб, взятих під варту, відповідно до завдань кримінального судочинства здійснюється на принципах неухильного додержання Конституції України, вимог Загальної декларації прав людини, інших міжнародних правових норм і стандартів поводження з ув`язненими і не може поєднуватися з навмисними діями, що завдають фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність. Згідно зі статтею 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними. Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон) визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження. Відповідно до статті 2 Закону основними принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, зокрема є: законність; повага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; гуманізм. Згідно зі статтею 3 Закону правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України. Відповідно до статті 4 Закону діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов`язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом. Згідно з частиною шостою статті 6 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охорони здоров`я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків. Згідно зі статтею 7 Закону державну політику у сфері виконання кримінальних покарань реалізовує центральний орган виконавчої влади. Результат системного аналізу зазначених норм права дає підстави для висновку, що Державна кримінально-виконавча служба України - це система, на яку покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. У пункті 85 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Сукачов проти України» зазначено, що держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув`язнення охорона здоров`я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином (див. рішення у справах «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), пункти 141 і 142, та «Нешков та інші проти Болгарії» (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 228 і 229). У низці справ ЄСПЛ дійшов висновку про існування позитивного обов`язку держави забезпечувати захист від нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження (див. рішення у справах «3. та інші проти Сполученого Королівства» (Z et autres с. Royaume-Uni), № 29392/95, пункт 73, «М. С. проти Болгарії» (М. С. с. Bulgarie), № 39272/98, пункт 149). З огляду на зазначені норми матеріального права та практику ЄСПЛ апеляційний суд зазначає, що саме держава в особі органів Державної кримінально-виконавчої служби України несе відповідальність за функціонування пенітенціарної системи, отже, за порушення прав і свобод особи, яка перебуває під вартою. Перевіряючи доводи апелянта в частині не забезпечення йому належних умов в камері утримання, то апеляційний суд керується наступним. Підпунктом 15 пункту 2 розділу X Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України затвердженні наказом Міністерства від 14.06.2019 № 1769/5 (далі - Правила) встановлено, що дезінфекція водогінних мереж, камер, приміщень для проживання, харчування, інших комунально-побутових та кухонно-складських приміщень проводиться персоналом СІЗО за рекомендаціями медичних працівників відповідно до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Частиною третьою статті 30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» встановлено, що органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації зобов`язані забезпечувати своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезінфекційних, дезінсекційних, дератизаційних, інших необхідних санітарних і протиепідемічних заходів. Відповідно до відзивів відповідачів та заперечень третьої особи, СІЗО укладено договори з ТОВ «Профдез» про проведення комплексу протиепідемічних заходів на території та в будівлях, зокрема, дератизації та дезінсекції. Разом з тим, проводиться просушка стін, обробка уражених грибком поверхонь дезінсекційними та протигрибковими засобами, що, в свою чергу, підтверджується запереченнями СІЗО. Частиною першою статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення» встановлено, що особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Щодо неналежного провітрювання приміщень камер, то як було встановлено з наданих пояснень відповідачів та третьої особи, провітрювання в камерних приміщеннях СІЗО здійснюється за рахунок обладнаних вентиляційних отворів (більшість корпусних приміщень обладнанні примусовим вентиляційним обладнанням). Вікна, що розташовані в камерних приміщеннях, особи, які взяті під варту, відчиняють самостійно за особистим бажанням по мірі необхідності, примусове провітрювання проводиться щодня, протягом години, під час прогулянки осіб, взятих під варту. Як вірно зазначено судом першої інстанції, позивачем не надано доказів у заперечення наведених обставин та в підтвердження своїх доводів. Також матеріали справи не містять доказів того, що температура в камер утримання не відповідала стандартам та була нижча 18+ °C. В опалювальний період СІЗО підключається до системи централізованого теплопостачання ПАТ «Київтеплоенерго». Таким чином, вказані доводи позивача також не знайшли свого підтвердження. Щодо доводів позивача про те, що він став пасивним курцем, оскільки разом з ним утримувались також люди, яку палили цигарки, то апеляційний суд звертає увагу, що жодним нормативно-правовим актом не встановлено окреме утримання ув`язнених курців від не курців. Щодо санітарних умов перебування позивача та умов гігієни слід зазначити, що відповідно до пункту 1.2 Розділу І Положення про організацію лазне-прального обслуговування осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах затвердженого наказом Міністерства від 08.06.2012 № 849/5, лазне-пральне обслуговування осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, включає організацію регулярного щотижневого миття в лазні з обов`язковою заміною натільної та постільної білизни, рушників, що підтверджує позивач у своїй позовній заяві. Підпунктом 2 пунктом 4 Розділу IX Правил встановлено, що за заявою ув`язненого чи засудженого та у разі відсутності коштів на його особовому рахунку персонал СІЗО видає індивідуальні засоби гігієни (мило, зубна щітка, зубна паста, одноразова бритва, засоби особистої гігієни (для жінок). Пунктом 8.13 Норм забезпечення меблями, інвентарем і предметами господарчого призначення виправної колонії середнього рівня безпеки затвердженими наказом Міністерством від 27.07.2012 № 1118/5 (далі - Норми) встановлено, що камера загальна для чоловіків повинна бути облаштована ліжком металевим (в один або два яруси). Пунктом 1.1 Розділу І Порядку забезпечення речовим майном засуджених, які відбувають покарання в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах затвердженого наказом Міністерства від 20.02.2012 № 280/5 встановлено, що усі засуджені, які відбувають покарання в арештних домах, виправних центрах, виправних та виховних колоніях, слідчих ізоляторах, забезпечуються новими предметами одягу, білизни, взуття та постільними речами відповідно до норм належності. Проте, позивачем не надано доказів відсутності такого забезпечення чи його неналежного стану. Перевіряючи доводи позивача про те, що йому не було забезпечено норму площі в камері для особистого перебування, апеляційний суд керується наступним. Відповідно до положень частини другої статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення» норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра. В матеріалах справи міститься відповідь в.о. начальника СІЗО - начальника арештного двору ДУ «Київський слідчий ізолятор» ОСОБА_3, адресована ОСОБА_1 , де зазначено, що ОСОБА_1 перебував в таких камерних приміщеннях, а саме: - камерному приміщенні №124 житловою площею (без урахування площі санвузла) 11,8 м?, яке розраховано на 4 особи; - камерному приміщенні №15 житловою площею (без урахування площі санвузла) 7,9 м?, яке розраховано на 3 особи; - камерному приміщенні №307 житловою площею (без урахування площі санвузла) 26,8 м?, яке розраховано на 10 осіб; - камерному приміщенні №125 житловою площею (без урахування площі санвузла) 25,9 м?, яке розраховано на 10 осіб; - камерному приміщенні №175 житловою площею (без урахування площі санвузла) 30,2 м?, яке розраховано на 12 осіб. Відповідно до статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення» норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра. Фактична кількість ув`язнених осіб у вказаних камерах не перевищувала розрахованої величини (а.с.24, т.1). Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно з ч.4 ст.10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч.8 ст.10 ЦПК України). У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно зі статтею 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Відповідно до Конвенції права і свободи людини становлять абсолютну цінність, є невід`ємні і належать кожному від народження. У будь-якому суспільстві вони є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, межі вторгнення в її особисту сферу, встановлюються гарантії захисту і реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення - одна з найголовніших функцій держави. Однією з гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина, закріплених в Конвенції, є їх кримінально-правовий захист. Згідно зі статтею 3 Конвенції категорично забороняється катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Жорстке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватись також вік, стать і стан здоров`я потерпілого. Відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, на яку посилається позивач як на підставу своїх вимог, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Відтворення статті 3 Конвенції, що забороняє нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, міститься в статті 28 Конституції України, згідно з якою кожен має право на повагу до його гідності і ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця норма відтворює також відповідні положення Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнятої в 1984 році, учасницею якої є Україна. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про попереднє ув`язнення» осіб, взятих під варту, розміщують у маломісних або загальних камерах з додержанням вимог ізоляції. 24 січня 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (набрала чинність - 01 вересня 1997 року), якою передбачено створення Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Означений комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання. Зазначений комітет надав Україні рекомендаційні норми, згідно з якими на одного ув`язненого в камері, призначеній для кількох ув`язнених, чи в приміщенні гуртожитку має припадати не менше 4 кв.м площі. Зазначене також знайшло своє відображення у численних рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях у справах «Невмержицький проти України», № 54825/00, п. 66, ECHR 2005II (витяги)); «Мельник проти України», № 72286/01, п. 103, від 28 березня 2006 року, «Яковенко проти України», № 15825/06, п. 84, від 25 жовтня 2007 року; «Двойних проти України», № 72277/01, п. 66, від 12 жовтня 2006 року); «Іглін проти України» № 39908/05 від 12.04.2012 року; «Давидов та інші проти України», № № 17674/02 і 39081/02 від 01 липня 2010 року; «Горбатенко проти України». У вказаних рішеннях ЄСПЛ дійшов висновку, що оскільки заявники утримувалися в СІЗО в камерах, де на них припадало площі менше, ніж рекомендовано Україні Комітетом, у зв`язку з браком особистого простору було визнано умови тримання заявників під вартою нелюдськими і такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції. Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що розміщення ОСОБА_1 у ДУ «Київський слідчий ізолятор» у камерах відповідало нормі площі в камері для однієї особи, встановленій Законом України «Про попереднє ув`язнення», яка не була менше ніж 2,5 кв.м. Проте, визначена частиною другою статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення» норма площі в камері для однієї взятої під варту особи є меншою, ніж мінімальний стандарт, рекомендований для України Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, що вже неодноразово констатувалось у рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у справах «Давидов та інші проти України», «Іглін проти України», «Мельник проти України», і становить проблему системного характеру, яка порушує питання дотримання статті 3 Конвенції. ЄСПЛ у рішенні «Сукачов проти України» (заява № 14057/17) зазначив, що стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин або поведінки потерпілого… Серйозна нестача простору в камері є впливовим чинником під час оцінки, чи суперечили умови тримання під вартою статті 3 Конвенції (див. рішення у справах «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), пункт 143, та «Нешков та інші проти Болгарії» (Neshkov andOthers v. Bulgaria), пункт 231, а також рішення у справі «Муршіч проти Хорватії», заява № 7334/13, пункт 104). Так, коли особистий простір ув`язненого становить менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції. У вказаному рішенні ЄСПЛ встановив, що іншою формою відшкодування є надання грошової компенсації, єдиний можливий варіант для осіб, які більше не тримаються під вартою. Крім того, сума відшкодування моральної шкоди не повинна бути нерозумною порівняно із сумами справедливої сатисфакції, які присуджує суд в аналогічних справах. Відповідний національний орган влади повинен буде надати достатньо вагомі підстави для виправдання рішення щодо присудження меншої суми відшкодування такої шкоди або відмови в її присудженні (див. згадане рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), пункт 230). У рішенні «Сукачов проти України» постановлено, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв`язку з умовами тримання заявника під вартою у Дніпровському СІЗО (за винятком періодів, коли доступний йому особистий простір був більше 4 кв. м), визначивши відшкодування моральної шкоди у розмірі 9 500 євро. У справі «Тюрюков проти України» (Tyuryukov v. Ukraine), рішення від 18 червня 2020 року, заявник скаржився щодо неналежності умов тримання його під вартою у Вінницькій установі виконання покарань № 1, на неодноразове жорстоке поводження з ним і непроведення ефективного розслідування у зв`язку з цим. Посилався на статтею 3 Конвенції, відповідно до якої «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Він також скаржився за статтею 8 Конвенції на те, що до травня 2014 року як засуджений до довічного позбавлення волі не мав права на тривалі побачення з родичами в установі виконання покарань, просив 50 000 євро відшкодування моральної шкоди. Вказаним рішення оголошує прийнятною скаргу заявника за статтею 8 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними. Постановлено, що було порушено статтю 8 Конвенції, у зв`язку з цим присуджено компенсацію моральної шкоди у розмірі 3 000 євро. ЄСПЛ вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (Stankovv. Bulgaria, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року). Щодо елементів, пов`язаних з оцінкою рівня шкоди, найважливішим чинником є час, проведений ув`язненими в умовах, які були визнані такими, що порушують вимоги статті 3 Конвенції. Початковий період пристосування до поганих умов спричиняє особливо важкі психічні та фізичні навантаження на людину. (рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), пункт 172). Таким чином, з урахуванням підстав позову, страждання позивача виникли у зв`язку з браком особистого простору під час тримання під вартою, яке саме по собі порушує статтю 3 Конвенції з огляду, зокрема, на суворі обмеження свободи пересування. Апеляційний суд дійшов висновку, що тримання позивача в умовах ДУ «Київський слідчий ізолятор» було нелюдським і таким, що принижують його гідність протягом тривалого часу, у зв`язку з чим було порушено статтю 3 Конвенції. Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом («Станков проти Болгарії», № 68490/01, від 12 липня 2007 року). Цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. Водночас судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень. Схожий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 372/4399/15-ц. При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях ЄСПЛ, який при цьому виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях «Тома проти Люксембургу» (2001 рік), «Калок проти Франції» (2000 рік) та «Недбала проти Польщі» (2000 рік) ЄСПЛ дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції. Отже, враховуючи наявні в матеріалах справи докази, що підтверджують невідповідність побутових та санітарно-гігієнічних умов утримання в ДУ «Київський слідчий ізолятор», а також тривалість перебування позивача в таких умовах, що призвели до моральних страждань ним, колегія суддів уважає за доцільне стягнути з Державного бюджету України на користь позивача 30 000 грн компенсації моральної шкоди, що відповідає засадам розумності та справедливості. Ухвалюючи вказане рішення, суд апеляційної інстанції враховує правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №204/8037/18, від 14 лютого 2024 року у справі № 570/936/20. Відповідно до статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до положень частини 3 статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах (ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 7, 367, 374, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 30 січня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково. Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) 30000 грн (тридцять тисяч гривень) на відшкодування моральної шкоди. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню відповідно до норм п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягає. Судді : _______________ ________________ ______________ М.А.Яворський Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв