Окрема думка Велика Палата ВС № 9901/506/21

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Усенко Є. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Пількова К. М., Ткача І. В. у справі № 9901/506/21 (провадження № 11-125заі23) за позовом ОСОБА_1 до Президента України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачки - Вища рада правосуддя, про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії (за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , Президента України на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20.07.2023)

1. ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) як суду першої інстанції з позовною заявою до Президента України, у якій просила: визнати протиправною бездіяльність Президента України щодо невидання указу про призначення її ( ОСОБА_1 ) на посаду судді Господарського суду міста Києва за поданням Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада) від 07.09.2021 № 83/0/12-21 про призначення судді на посаду; зобов`язати Президента України видати указ про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва за поданням ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 про призначення судді на посаду. На обґрунтування позову позивачка зазначила, що ВРП 31.08.2021 прийняла рішення № 1900/0/15-21 «Про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва», однак упродовж тридцяти днів після надходження до Офісу Президента України (далі також - Офіс) подання ВРП глава держави не видав указу про призначення ОСОБА_1 на посаду судді, не виконавши вимог статті 128 Конституції України, статті 80 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII). Згідно з доводами позивачки встановлений статтею 80 Закону № 1402-VIII строк у тридцять днів є достатнім, прийнятним, обов`язковим і розумним, оскільки у процедурі добору кандидатів на посаду судді Президент України не наділений повноваженнями оцінювати здатність кандидата бути суддею, а лише, як випливає зі змісту норм зазначеного Закону, зобов`язаний зафіксувати результати добору на посаду судді шляхом видання відповідного індивідуального акта - указу про призначення на посаду судді згідно з поданням ВРП. Посилаючись на те, що у Президента України немає законних підстав не видати указ про призначення її на посаду судді Господарського суду міста Києва, ОСОБА_1 вважає бездіяльність Президента України щодо призначення її на посаду судді протиправною.

2. Рішенням Касаційного адміністративного суду від 20.07.2023 позов ОСОБА_1 задоволено частково: зобов`язано Президента України відповідно до статті 80 Закону № 1402-VIII розглянути подання ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва; в задоволенні іншої частини позову відмовлено. За висновком суду першої інстанції, Президент України упродовж тридцяти днів (до 09.10.2021) на виконання вимог статей 106, 128 Конституції України, статті 80 Закону № 1402-VIII мав розглянути подання ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 та видати указ про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва. Водночас суд першої інстанції виснував, що невидання указу про призначення ОСОБА_1 на посаду судді зумовлене об`єктивними обставинами і не може свідчити про протиправність бездіяльності Президента України. Суд врахував доводи відповідача, які (як виснував суд) узгоджуються із загальновідомими фактами, що повномасштабна війна, розв`язана росією, яка супроводжується частковим захопленням суверенної території України, численними ракетними атаками, протиправними діями, направленими на фізичне знищення керівництва України, вимагає реалізації постійних заходів безпеки особисто щодо Президента України, що значною мірою обмежує його можливості фізично перебувати на робочому місці та ускладнює реалізацію його повноважень. В умовах діючого воєнного стану, введеного з 05:30 24.02.2022, Президент України надає першочергове значення питанням оборони держави, безпеки громадян України, що впливає на обсяг обов`язків глави держави та на пріоритетність прийняття ним рішень. Оскільки збройна агресія росії проти нашої країни розпочалася значно раніше введення військового стану (так звана гібридна, прихована військова агресія), ці положення (щодо реалізації Президентом України повноважень та визначення пріоритетності прийняття рішення) стосуються спірних правовідносин впродовж усього періоду їх дії. Оскільки Офіс Президента України не надав доказів надходження до Президента України підготовленого профільним структурним підрозділом Офісу проєкту указу про призначення ОСОБА_1 на посаду судді згідно з поданням ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 (відповідно, відсутні переконливі докази можливості виконати відповідачем покладені на нього обов`язки своєчасно), суд виснував, що підстав для зобов`язання Президента України прийняти відповідне рішення щодо позивачки немає. Разом з тим, ураховуючи конституційно визначений обов`язок участі Президента України у формуванні судової влади, а також суспільне значення належного її формування, суд зобов`язав Президента України розглянути подання ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва, визнавши, що це є ефективним способом захисту її права.

3. ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на рішення Касаційного адміністративного суду від 20.07.2023, в якій просила його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позову повністю. Офіс Президента України, який відповідно до Указу Президента України від 30.04.2020 № 162/2020 «Про забезпечення самопредставництва Президента України та створених ним допоміжних органів і служб у судах України» здійснює самопредставництво Президента України в судах, також подав апеляційну скаргу на рішення Касаційного адміністративного суду від 20.07.2023, у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права (пункту 4 частини першої статті 5, пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України; далі - КАС) у частині зобов`язання Президента України розглянути подання ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді, просив скасувати це рішення у відповідній частині та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 повністю.

4. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково; апеляційну скаргу Президента України залишено без задоволення; рішення Касаційного адміністративного суду від 20.07.2023 у справі № 9901/506/21 скасовано в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність Президента України щодо не розгляду подання ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва; в іншій частині рішення Касаційного адміністративного суду від 20.07.2023 у справі № 9901/506/21 залишено без змін; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Президента України на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 1 362,00 грн. Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що вирішення питання щодо призначення суддів належить до виключної дискреції ВРП, а Президент України, реалізуючи ініціативу останньої, видає обов`язковий до виконання указ про призначення судді. Слідуючи вимозі статті 128 Конституції України та частині другій статті 80 Закону № 1402-VIII, Президент України має відреагувати на подання ВРП протягом тридцяти днів. Цей строк є гарантійним як у сенсі забезпечення формування корпусу суддів і реалізації ВРП відповідних дискреційних повноважень для цього, так і для захисту права особи, яка прийняла участь у доборі на зайняття посади судді. Встановлення такого строку покликане забезпечити дотримання необхідного (справедливого) балансу між суспільними (публічними) інтересами, які полягають у формуванні суддівського корпусу і виражені конституційно визначеним обов`язком участі Президента України у формуванні судової гілки влади, та приватними інтересами позивачки і має значення в контексті оцінки бездіяльності Президента України щодо подання ВРП про призначення ОСОБА_1 на посаду судді як протиправної. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що повномасштабна військова агресія, яка супроводжується частковим захопленням суверенної території України, численними ракетними атаками, протиправними діями, направленими на фізичне знищення керівництва України, створює для Президента України виняткову завантаженість щодо реалізації ним своїх повноважень, проте наголосила, що строк з 09.09.2021 (дата надходження подання ВРП про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва до Офісу Президента України) по 24.02.2022 був достатнім і розумним для розгляду подання ВРП відповідно до вимог статті 80 Закону № 1402-VIII. Зазначивши, що видання указу про призначення на посаду судді належить до виключної компетенції Президента як глави держави і що відповідно до принципу розподілу влади втручання судової влади в реалізацію главою держави своїх повноважень обмежене законом, однак, ураховувавши конституційно визначений обов`язок участі Президента України у формуванні судової гілки влади, а також суспільне значення належного формування цієї гілки влади, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суд першої інстанції відповідно до статті 9 КАС правильно визначив спосіб захисту прав позивачки шляхом зобов`язання Президента України розглянути подання ВРП від 07.09.2021 № 83/0/12-21 про її призначення на посаду судді.

5. З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 30.05.2024 категорично не погоджуємося та відповідно до статті 34 КАС висловлюємо окрему думку, яку обґрунтовуємо такими аргументами. Згідно із частиною першою статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Конституційним поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову не вичерпується увесь принцип поділу влади. Так, статтею 102 Конституції України встановлено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Ця конституційна норма закріплює гарантійну конституційну функцію Президента України, яка передбачає право Президента діяти на свій розсуд виходячи не тільки з букви, але з духу Конституції та законів України, якщо в правовій системі є прогалини, задля забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності держави, прав і свобод людини і громадянина. Конституційний Суд України неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що повноваження Президента України визначаються виключно Конституцією України і не можуть бути розширені та/або обмежені законом або іншим нормативно-правовим актом [до прикладу, рішення від 10.04.2003 № 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України); від 07.04.2004 № 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет); від 16.05.2007 № 1-рп/2007 (справа про звільнення судді з адміністративної посади); від 11.12.2007 № 12-рп/2007 (справа про порядок припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України); від 26.02.2009 № 6-рп/2009 (щодо звільнення з посади Голови Національного банку України)]. Тлумачення Конституційним Судом України повноважень Президента України як повноважень, що встановлені виключно Конституцією України, дозволяє також стверджувати, що Президента України не можна зобов`язати робити те, що прямо не передбачено Конституцією України. Повноваження Президента України визначені, зокрема, статтею 106 Конституції України. Президент України реалізує свої повноваження у формі правових актів - указів та розпоряджень, які (як це встановлено частиною третьою статті 106 Конституції України) видає на основі та на виконання Конституції і законів України і які є обов`язковими до виконання на території України. Президент відповідальний за те, щоб його акти відповідали Конституції і законам України, зокрема положенням статті 102 Конституції України щодо виконання ним гарантійної функції. До конституційних повноважень Президента України належить також призначення на посаду судді. Згідно із частиною першою статті 128 Конституції України призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП в порядку, встановленому законом. Статтею 1 Закону України від 21.12.2016 № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) визначено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Повноваження ВРП щодо внесення подання про призначення судді на посаду передбачені статтею 131 Конституції України та статтею 3 Закону № 1798-VIII. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 79-6 Закону № 1402-VIII ВРП відповідно до внесеної Вищою кваліфікаційною комісією суддів України рекомендації на своєму засіданні розглядає питання про призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду. ВРП відмовляє у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критеріям доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді. Підстави, зазначені у пункті 1 цієї частини, ВРП визначає, керуючись власною оцінкою обставин, пов`язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей (частина друга зазначеної статті). Внесення подання Президенту України про призначення судді на посаду є підсумковим результатом колективно сформованої ВРП оцінки кандидата на посаду судді на відповідність такій посаді, тобто можливості кандидата бути призначеним на посаду судді. При виключній дискреції ВРП щодо оцінювання кандидата на посаду судді (визначення кандидата) повноваження призначити визначеного ВРП кандидата на посаду судді належить Президенту України. Саме указ Президента України про призначення кандидата, оціненого ВРП як такого, що може зайняти посаду судді, породжує суб`єктивний статус судді. При виключній відповідно до Конституції України компетенції Президента України призначати на посаду судді такі його номінаційні повноваження не є необмеженими, а перебувають у залежності від дискреції ВРП, до компетенції якої законом віднесено формування корпусу суддів. Повнота дискреційних повноважень ВРП у формуванні корпусу суддів підтверджується, зокрема, її виключними повноваженнями ухвалювати рішення про звільнення судді з посади (стаття 3 Закону № 1798-VIII). Однак саме Президент України як гарант Конституції несе конституційну відповідальність перед народом і державою Україною за те, щоб на посаду судді була призначена особа, яка відповідає конституційним вимогам щодо судді. Президент України відповідальний за те, щоб указ про призначення судді був прийнятий на основі Конституції та законів України, як це вимагається частиною третьою статті 106 Конституції. Порядок призначення на посаду судді, до якого відсилає стаття 128 Конституції України, встановлено статтею 80 Закону № 1402-VIII. Відповідно до частини першої статті 80 Закону № 1402-VIII призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі та в межах подання ВРП, без перевірки додержання встановлених цим Законом вимог до кандидатів на посаду судді та порядку проведення добору чи кваліфікаційного оцінювання кандидатів. Будь-які звернення щодо кандидата на посаду судді не перешкоджають його призначенню на посаду. Викладені в таких зверненнях факти можуть бути підставою для порушення Президентом України перед компетентними органами питання про проведення в установленому законом порядку перевірки цих фактів. Президент України видає указ про призначення судді не пізніше тридцяти днів із дня отримання відповідного подання ВРП (частина друга цієї статті). Наголошуючи на обмеженні конституційними нормами участі органів законодавчої та виконавчої влади у формуванні корпусу суддів як на гарантії незалежності судді, Венеційська комісія у пункті 16 свого Висновку щодо пропозицій стосовно внесення змін до проєкту Закону про внесення змін до Конституції щодо посилення незалежності суддів України від 10.12.2013 № 747/2013 вказала на таке: «Щоб роль Президента була лише церемоніальною, у Конституції може бути закріплено, що пропозиції ради суддів набувають чинності безпосередньо, без втручання Президента, якщо Президент не надасть їм чинності в межах певного часу». Так само, у Попередньому висновку щодо запропонованих змін до Конституції у частині правосуддя в Україні від 24.07.2015 № 803/2015 Венеційська комісія, підтримавши пропозицію, щоб судді призначалися на посаду Президентом України (який відіграватиме виключно формальну, церемоніальну роль) за поданням (обов`язковим) ВРП (пункт 27), звернула увагу на необхідність уточнення законопроєкту в такому напрямку, що подання про призначення судді, підготовлене ВРП, є обов`язковим для Президента України (пункт 32). Конституцією та законами України прямо не встановлено, що подання ВРП про призначення судді є обов`язковим для Президента України або що в разі невидання ним указу протягом тридцяти днів із дня отримання подання ВРП останнє набирає чинності безпосередньо. Буквальне тлумачення норми частини другої статті 80 Закону № 1402-VIII дає підстави стверджувати лише про те, що Президент України видає указ про призначення судді на підставі подання ВРП не пізніше тридцяти днів, а застосування цієї норми у системному зв`язку з нормами статті 102, частини першої статті 126 Конституції України дає підстави виснувати, що Президента України не можна зобов`язати видати указ про призначення судді, враховуючи, що Конституція та закони України такого обов`язку Президента не встановлюють. Водночас, слідуючи нормам статті 128 Конституції України та частини другої статті 80 Закону № 1402-VIII, можна також виснувати, що для прийняття Президентом України рішення щодо подання ВРП встановлено строк тридцять днів. Хоча ці норми (як і інші чинні правові норми) не містять прямої вказівки на такий обов`язок Президента України, цей обов`язок (а не право) легітимно встановлений, оскільки цими нормами визначено компетенцію Президента України щодо призначення на посаду судді та встановлено строк її реалізації без застереження (прямого чи непрямого) щодо певних умов, за яких така компетенція реалізується. Це узгоджується з тим, що призначення судді на посаду включає в себе не тільки ознаки приватного інтересу особи, яка бажає зайняти посаду судді, а й публічного інтересу, який у кінцевому результаті полягає в забезпеченні здійснення правосуддя. Встановлений частиною другою статті 80 Закону № 1402-VIII строк є гарантійним як у сенсі забезпечення формування корпусу суддів і реалізації ВРП відповідних дискреційних повноважень для цього, так і для захисту права особи, яка прийняла участь у доборі на зайняття посади судді. Якщо Президент України в зазначений строк не вирішить питання про призначення особи, щодо якої є подання ВРП, на посаду судді, ця особа має право оскаржити бездіяльність Президента України задля захисту свого права бути допущеною до процедури добору на зайняття посади судді з проведенням щодо неї цієї процедури в порядку, встановленому законом. Обов`язок довести, що внаслідок відтермінування Президентом України поза встановленого законом строку прийняття рішення щодо подання ВРП права особи, якої стосується подання, порушені, відповідно до положень частини першої статті 77 КАС, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу), лежить на цій особі. За змістом частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (частина друга статті 5 КАС). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Останнє означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. В апеляційній скарзі позивачка посилається на те, що суд першої інстанції безпідставно вийшов за межі її позовних вимог та обрав спосіб захисту її порушених прав, що не відповідає нормам статті 5 КАС та не спроможний захистити і відновити її порушених прав. Оцінка цих доводів позивачки потребує відповіді на питання, яке її право може бути порушене в контексті тих обставин, що Президент України не видав указ про її призначення на посаду судді. Посада судді має конституційний статус. Відповідно до положень частини першої статті 52 Закону № 1402-VIII суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону, призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Жодним нормативним актом не встановлено право на посаду судді. Особа має право прийняти участь у доборі на зайняття вакантної посади судді та право, щоб ця процедура була здійснена щодо неї відповідно до закону. Строк призначення ОСОБА_1 на посаду судді закінчився, її повноваження як судді закінчилися також. Позивачка має право пройти кваліфікаційне оцінювання на підтвердження здатності здійснення правосуддя як обов`язкової умови можливості бути призначеною на посаду судді з дотриманням щодо неї встановленої процедури. Права вимагати призначити на посаду судді позивачка не має, враховуючи, що призначення на посаду судді здійснюється виключно указом Президента України, а обов`язок Президента видати указ про призначення судді Конституцією та законами України не встановлено. Відтак оскільки вимога позивачки про визнання протиправною бездіяльності Президента України ґрунтується саме на доводах, що бездіяльність полягає у невиданні Президентом України указу про її призначення на посаду судді, така вимога, так само, як і вимога про зобов`язання Президента України видати указ про призначення на посаду, не підлягає задоволенню. Частиною першою статті 2 КАС установлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У параграфі 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави [параграф 75 рішення від 05.04.2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)]. Позивачка посилається на порушення Президентом України її права на повагу до приватного і сімейного життя, яке визнане статтею 8 Конвенції. Разом з тим оцінка цього доводу позивачки, як і захист її прав у разі обґрунтованості такого доводу, судом може бути здійснена у межах позовних вимог, які відповідають ефективному засобу правового захисту її прав, а не у межах позовних вимог про зобов`язання Президента України видати указ про призначення позивачки на посаду судді. Хоча Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку, що позовна вимога ОСОБА_1 до Президента України про зобов`язання видати указ про її призначення на посаду судді не може бути задоволена, проте цей висновок ґрунтується на інших аргументах і підставах - на виключній компетенції Президента України щодо видання указу. Зобов`язавши Президента України розглянути подання ВРП щодо позивачки, Велика Палата, однак, не зробила прямого висновку про межі повноважень Президента при цьому, тобто, яке рішення має прийняти Президент України. За таких обставин спір у цій справі не може вважатися вирішеним. За нашим переконанням, аргументи, які ми навели, дають підстави стверджувати, що суд першої інстанції та Велика Палата Верховного Суду неправильно застосували норми матеріального права, зокрема частини другої статті 128 Конституції України, статті 80 Закону № 1402-VIII, а результатом апеляційного перегляду справи має бути скасування рішення Касаційного адміністративного суду від 20.07.2023 в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 з ухваленням у відповідній частині позовних вимог нового рішення про відмову в задоволенні позову. У зв`язку з цим апеляційна скарга ОСОБА_1 , в якій позивачка просить скасувати зазначене рішення та ухвалити нове про задоволення її позову повністю, задоволенню не підлягає. Що ж до апеляційної скарги Президента України, то вона підлягає задоволенню безвідносно до мотивів, якими в скарзі обґрунтована вимога про скасування рішення суду першої інстанції. Судді: Є. А. Усенко М. І. Гриців Ж. М. Єленіна К. М. Пільков І. В. Ткач