Постанова 4857 № 380/28303/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 травня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/28303/23 пров. № А/857/7797/24 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого-судді Кузьмича С. М., суддів Гудима Л.Я., Качмара В.Я., за участю секретаря Кулабухової М.М., представника відповідача Горбонос І.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2024 року (ухвалене головуючим суддею Кедик М.В. у м. Львові) у справі № 380/28303/23 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 13.11.2023 № 196-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте щодо ОСОБА_1 ; зобов`язати відповідача повторно розглянути подану позивачем заяву і розпочати процедуру оформлення документів та попереднього розгляду поданої заяви про визнання біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що 31.03.2021 він був затриманий працівниками поліції і щодо нього 01.04.2021 Дрогобицьким міськрайонним судом Львівської області обрано запобіжний захід у виді тимчасового арешту, а 28.04.2021 Галицьким районним судом м. Львова обрано запобіжний захід у виді екстрадиційного арешту. 22.06.2021 ухвалою слідчого суді Галицького районного суду м. Львова екстрадиційний арешт змінено на домашній, котрий в подальшому продовжувався, в тому числі із зміною на нічний домашній арешт. 09.12.2021 ухвалою слідчого суді Галицького районного суду м. Львова щодо ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у виді особистого зобов`язання, котрий теж неодноразово продовжувався. На даний час цей запобіжний захід залишається діючим, і на ОСОБА_1 покладено лише один реальний процесуальний обов`язок - не відлучатися із Львівської області без дозволу прокурора, суду, котрий він жодного разу не порушив. Разом з тим, ще в квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Отримав відмову, котра була оскаржена до Львівського окружного адміністративного суду, але теж отримав відмову. В подальшому оскарження до апеляційної та касаційної інстанцій теж не призвели до бажаного для Валієва результату і він вимушений був повторно звернутись до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Приймаючи оскаржене рішення, відповідач зазначив, що заявлена позивачем інформація під час повторного звернення за міжнародним захистом не містила нових, обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками, що у силу п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону є безумовною підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказує, що є членом організації «Хізбут - Тахрір аль - Ісламі», яка є ісламською релігійно-політичною організацією, не пов`язаною з тероризмом. Крім цього, зазначив, що йому не було відомо про факт перебування у розшуку, жодних злочинів не вчиняв, порушення кримінальної справи пов`язує з його політичною діяльністю у вищевказаній організації. На переконання позивача відповідачем не дотримано процедури всебічного вивчення, перевірки та оцінки наданих шукачем відомостей у відповідності по вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.02.2024 в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю заявника і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Водночас, суд зазначив, що жодних належних доказів на підтвердження участі ОСОБА_1 в мітингах, та затримання його співробітниками правоохоронних структур Азербайджану із застосуванням тортур, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження чи покарання, позивачем ані до міграційної служби, ані до суду не надано. Докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні, як у матеріалах справи, так і не були надані відповідачеві при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. До того ж, позивачем не надано також жодних доказів які б свідчили, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні. Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов. Зокрема в апеляційній скарзі зазначає, що відповідач проігнорував, що заявник у повторно поданій заяві згідно із вимогами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» навів нові, обґрунтовані, достовірні та несуперечливі відомості про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками, котрі продовжують мати місце і на даний час і котрі не були предметом розгляду раніше ні відповідачем, ні судами. Відповідач скористався своїм правом та подав відзив на апеляційну скаргу в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. В судовому засіданні представник відповідача, заперечив проти задоволення апеляційної скарги та надав пояснення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Позивач, його представник, в судове засідання на виклик суду не з`явилися, хоча належним чином був повідомлений представник позивача, що не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності. Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з наступних підстав. З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 є громадянином Азербайджанської Республіки. Народився в м. Ширван Азербайджанської Республіки, національність - азербайджанець, сповідує іслам, розлучений, освіта - середня. Рідна мова - азербайджанська, володіє російською мовою. Від попереднього шлюбу має троє дітей, двоє з яких проживають в Азербайджані, одна разом з матір`ю (колишня дружина) проживає в Туреччині. Паспортний документ НОМЕР_1 . 30.03.2021 працівниками другого відділу боротьби з транснаціональними та етнічними ОЗГ УСР у Львівській області ДСР НП України в порядку ст.ст. 208, 582 КПК України затримано ОСОБА_1 у м. Стебник Львівської області у зв`язку з перебуванням в міжнародному розшуку з метою арешту та екстрадиції, ініціатором якого є Азербайджанська Республіка. 22.02.2023 ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Причиною звернення вказав переслідування його владою Республіки Азербайджан за політичні та релігійні переконання. Відповідно до протоколу співбесіди від 08.03.2023 № 1до виїзду з Азербайджанської Республіки заявник проживав у місті Ширван. З країни походження виїхав в 2019 році до України з метою ведення бізнесу, державний кордон перетнув легально, літаком Баку-Львів. Однак, заявник стверджує, що на протязі останніх десяти років неодноразово їздив з України в Азербайджан. В країні громадянської належності знаходився максимум місяць і повертався назад в Україну. Жодних обмежень щодо виїзду з боку влади країни походження не мав. Як випливає з матеріалів справи, останній раз заявник відвідав свою країну у лютому 2020 року, та більше назад не повертався. Окрім цього, заявник періодично їздив з Узбекистану в Росію, Туреччину та повертався назад. Згідно з листом Головного управління Національної поліції у Львівській області сектору міжнародного поліцейського співробітництва від 01.03.2023 № 176/33/R-2023, позивач розшукується під «Червоним оповіщенням» правоохоронними органами Азербайджану з метою арешту та екстрадиції за вчинення злочину, передбаченого ст. 182.4 КК АР, санкція якої передбачає покарання у вигляді 17 років позбавлення волі, а саме - вчинення в період часу з січня 2020 до березня 2020 за попередньою змовою в групі з іншими особами, які представляють себе впливовими лідерами кримінального світу, погроз, вимагання, та отримання і привласнення в результаті вказаних неправомірних дій від ОСОБА_2 і членів його сім`ї грошових коштів та нерухомого майна в особливо великих розмірах. Згідно з листом Служби Безпеки України від 21.06.2023 № 62/2/5-1302п повідомлено, що з урахуванням п. 13 ст. 24 Закону України «Про Службу безпеки України», відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про імміграцю» та постанови Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, заперечують у визнанні ОСОБА_1 біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту. 13.03.2023 ГУ ДМС у Львівській області прийняло висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 13.04.2023 з позивачем проведена додаткова співбесіда, під час якої отримано зокрема наступну інформацію: позивач їздив в Азербайджан 21.12.2019 провідати маму, два місяці займався лікуванням мами і в лютому повернувся в Україну; кожний раз на кордоні допитували про діяльність позивача. 12.05.2023 ГУ ДМС у Львівській області наказом № 59 продовжило строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Азербайджан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ГУ ДМС України у Львівській області 31.10.2023 у справі № 2023LV 0002 складений Висновок про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачені пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». ДМС України прийняло рішення від 13.11.2023 № 196-23 про відмову у визнанні громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв`язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Повідомленням від 20.11.2023 № 52 повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач, вважаючи таку відмову протиправною, звернувся до суду з відповідними позовними вимогами. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди. Згідно із визначенням, наведеним в п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Приписами ст. 6 зазначеного Закону передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні. Статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок попереднього розгляду заяв. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов`язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи. Згідно з ч. 6 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Згідно з ч. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників. Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як слідує з матеріалів справи, що позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у зв`язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку відповідача, який підтверджено оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, з огляду на таке. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Суд апеляційної інстанції поділяє висновок суду першої інстанції, що заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення. Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що 22.02.2023 ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З позивачем 08.03.2023 проведено співбесіду, під час якої ОСОБА_1 повідомив, що брав участь у мітингах в Азербайджані проти влади диктатури, без додаткових уточнень щодо дати та місця проведення таких заходів, особистої ролі заявника. Крім цього, під час співбесіди, повідомив, що є членом політичної партії «Мусават», однак у позовній заяві та в ході розгляду справи позивачем та його представником зазначалось про приналежність ОСОБА_1 до політичної партії «Хізбут-Тахрір», однак під час співбесіди позивач вказав, що помилково написав. На питання щодо можливості застосування до позивача тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність провадження або звинувачення, то під час співбесіди позивач вказав, що в Азербайджані такого не було. В росії затримували і сильно побили, мало не помер. Також позивач зазначив, що повернеться в Азербайджан якщо влада поміняється. 13.04.2023 з позивачем проведена додаткова співбесіда під час якої отримано зокрема наступну інформацію: позивач їздив в Азербайджан 21.12.2019 провідати маму, два місяці займався лікуванням мами і в лютому повернувся в Україну; кожний раз на кордоні допитували про діяльність позивача. При розгляді заяви позивача та з врахуванням зібраної інформації працівниками міграційної служби встановлено, що ОСОБА_1 розшукується під «Червоним оповіщенням» правоохоронними органами Азербайджану з метою арешту та екстрадиції за вчинення злочину, передбаченого ст. 182.4 КК АР, санкція якої передбачає покарання у вигляді 17 років позбавлення волі, а саме - вчинення в період часу з січня 2020 до березня 2020 за попередньою змовою в групі з іншими особами, які представляють себе впливовими лідерами кримінального світу, погроз, вимагання, та отримання і привласнення в результаті вказаних неправомірних дій від ОСОБА_2 і членів його сім`ї грошових коштів та нерухомого майна в особливо великих розмірах. Крім цього судом встановлено, що прибувши до України у 2019 році, позивач лише 01.07.2021 звернувся з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до відповідача. При цьому причин зволікання за зверненням за захисту до компетентних органів в Україні не повідомив. Зазначене явно суперечить ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На переконання судової колегії, при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою. Верховний Суд у своїх постановах від 16.02.2018 у справі № 825/608/17, від 07.10.2019 у справі № 440/134/19, від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18, від 01.07.2020 у справі № 420/3057/19, від 26.02.2021 у справі № 420/6116/19 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. У постанові від 24.01.2020 у справі № 420/2921/19 Верховний Суд підкреслив, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Викладене у своїй сукупності, на переконання суду апеляційної інстанції, дає підстави погодитися з висновками суду першої інстанції про те, що в силу вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів особової справи позивача не дає підстав стверджувати, що в нього наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Судовою колегією враховується, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом. Настановами із процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців надано загальний аналіз змісту поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона - це психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалася, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27.01.2020 у справі № 815/1563/17 та у постанові від 02.07.2020 у справі № 815/5665/17. Як вірно зазначено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення. Таким чином суд вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції. Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється. Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2024 року у справі № 380/28303/23 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя С. М. Кузьмич судді Л. Я. Гудим В. Я. Качмар Повне судове рішення складено 03 червня 2024 року