Постанова КЦС ВС № 643/15333/15-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2024 року м. Київ справа № 643/15333/15 провадження № 61-10094св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Петрова Є. В., суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М., учасники справи за первісним позовом: позивач - Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа- ОСОБА_3 , учасники справи за зустрічним позовом: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», третя особа- ОСОБА_3 , учасники справи за позовом третьої особи: позивач - ОСОБА_3 , відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», Публічне акціонерне товариство «Кредитпромбанк», треті особи:ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2019 року в складі судді Горбунової Я. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 травня 2023 рокув складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В., у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договорів поруки припиненими, за позовом третьої особи ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та додаткових угод до них, ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог У вересні 2015 року Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_5 , про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовну заяву мотивовано тим, що 29 листопада 2006 року між Відкритим акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ВАТ «Кредитпромбанк»), правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк», та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала невідновлювальну кредитну лінію у сумі 40 500,00 дол. США зі сплатою 13,5 % річних та 18,5 % комісій на строк до 10 листопада 2031 року. З метою забезпечення зобов`язань за вказаним кредитним договором 29 листопада 2006 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено: окремі договори поруки № 67214/25.1/06-N та № 67214/25.2/06-N. Також на забезпечення зобов`язань за кредитним договором позичальник передала в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,1 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м. 08 серпня 2011 року між банком та ОСОБА_6 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору від 29 листопада 2006 року, відповідно до умов якого сторони погодили порядок погашення заборгованості у певній послідовності. 08 листопада 2011 року між банком та ОСОБА_6 укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору від 29 листопада 2006 року, відповідно до якого замінена адреса реєстрації боржника, преамбула та розділ «Юридичні реквізити сторін» кредитного договору викладені в новій редакції. 26 червня 2013 року між Публічним акціонерним товариством «Кредитпромбанк» (далі - ПАТ «Кредитпромбанк») та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило) позивачу права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінило ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зобов`язаннях. Свої зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_6 не виконувала, у зв`язку з чим виникла заборгованість, яка станом на 28 липня 2015 року становила 637 523,50 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 539 787,61 грн, заборгованість за відсотками - 97 735,89 грн. Ураховуючи викладене, ПАТ «Дельта Банк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором у розмірі 637 523,50 грн. У липні 2016 року третя особа ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Дельта Банк», ПАТ «Кредитпромбанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та додаткових угод, зобов`язання вчинити певні дії. Позовну заяву мотивовано тим, що банк свідомо не надав їй перед укладенням та після укладення кредитного договору в письмовій формі повну інформацію про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту. У кредитному договорі від 29 листопада 2006 року не наведений графік чергових платежів та не зазначено детального розпису сукупної вартості кредиту, не визначено строку дії кредитного договору та порядку його припинення; не встановлено умови про дострокове розірвання кредитного договору, що не є тотожним з достроковим поверненням кредиту; не укладено договорів на відкриття банківських рахунків та не визначено відповідальності кредитора у разі порушення умов договору; не оприлюднена інформація щодо іпотечного кредитування; не встановлено положення про інфляційне застереження та не узгоджено домовленості про розрахунки індексації щодо збереження реальної вартості предмета іпотеки; відсутнє застереження щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення. Посилаючись на те, що кредитний договір був укладений із застосуванням нечесної підприємницької практики та обману споживача фінансової послуги, ОСОБА_5 просила суд: - визнати недійсними кредитний договір від 29 листопада 2006 року та договір іпотеки від 29 листопада 2006 року; - виключити з Державного реєстру іпотек реєстрацію вказаного договору іпотеки та додаткову угоду до нього від 04 грудня 2006 року; - виключити з Державного реєстру заборон на відчуження майна заборону на відчуження однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . У грудні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із зустрічним позовом до ПАТ «Дельта Банк», третя особа - ОСОБА_5 , про визнання договорів поруки припиненими. Зустрічну позовну заяву мотивовано тим, що додатковими угодами до кредитного договору від 29 листопада 2006 року змінена черговість погашення заборгованості за кредитом, що збільшило обсяг відповідальності поручителів, на що вони своєї згоди не давали. Банк отримав право направляти кошти на будь-які рахунки на розсуд банку з метою продажу на міжбанківському валютному ринку за курсом, що склався на день купівлі іноземної валюти, з урахуванням комісії банку, що визначається тарифами банку, при цьому банк самостійно визначає курс продажу національної валюти та порядок погашення грошового еквівалента в іноземній валюті. Вважали, що це призводить до опосередкованого збільшення проценту за користування кредитом, а саме нових обтяжливих умов відповідальності поручителів, що не було з ними узгоджено під час укладання договорів поруки. Крім того, введені додаткові рахунки за номерами НОМЕР_2, НОМЕР_1 та відповідно додаткові платежі (комісії) за обслуговування цих рахунків, що також є додатковим фінансовим навантаженням, яке збільшує загальний обсяг відповідальності поручителів. Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати припиненими договори поруки від 29 листопада 2006 року № 7214/25.1/06-N-П та № 7214/25.2/06-N-П. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Московський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 03 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 27 січня 2016 року, позов ПАТ «Дельта Банк» задовольнив. Стягнув солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 637 523,50 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що зобов`язання за кредитним договором від 29 листопада 2006 року не виконані належним чином, тому з поручителів підлягає стягненню солідарно сума заборгованості за договорами. Ухвалою від 08 червня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнив. Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 03 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 27 січня 2016 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції (провадження № 6-4822св16). Касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо стягнення заборгованості, разом із тим не погодився з висновками в частині солідарного стягнення заборгованості. Московський районний суд м. Харкова рішенням від 15 квітня 2019 року позов ПАТ «Дельта Банк» задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 29 листопада 2006 року № 67214/25/06-N у розмірі 637 523,50 грн. Стягнув з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 9 563,00 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та позову ОСОБА_5 відмовив. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зобов`язання за кредитним договором від 29 листопада 2006 року належним чином не виконані, тому кредитна заборгованість підлягає стягненню з поручителів у солідарному порядку, враховуючи положення статті 554 ЦК України в редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2478-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», відповідно до яких особи, які за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання боржником одного і того самого зобов`язання, є солідарними боржниками. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не підлягають задоволенню у зв`язку з недоведеністю та необґрунтованістю. Зміна черговості погашення заборгованості за кредитним договором не призвела до збільшення обсягу відповідальності поручителів, оскільки сума кредиту, процентна ставка, період нарахування процентів, кінцевий строк повернення кредиту залишилися такими, за які поручителі погодилися забезпечувати виконання кредитного зобов`язання. Щодо комісії за відкриття поточного рахунку, то зазначена комісія відповідно до пункту 6 додаткового договору № 1 встановлена тарифами банку, а не вводиться додатково. Щодо позовних вимог ОСОБА_3 суд вважав, що відсутні підстави вважати, що отримання кредиту в національній валюті є підставою для визнання кредитного договору недійсним. При цьому ОСОБА_3 не довела, що під час укладання кредитного договору вона була введена в оману щодо тих обставин, які мають суттєве значення за цим договором і які могли б перешкодити вчиненню нею цього правочину, тому вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсними кредитного договору та додаткових договорів до нього задоволенню не підлягають. Позовні вимоги про визнання недійсними договору іпотеки та додаткової угоди до нього та скасування записів у державних реєстрах є похідними від вимог про визнання кредитного договору недійсним, тому вони також задоволенню не підлягають. Харківський апеляційний суд постановою від 29 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який діє у власних інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , задовольнив частково. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2019 року в частині стягнення заборгованості з поручителів змінив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 29 листопада 2006 року № 7214/25/06-N-П у розмірі 637 523,50 грн. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором від 29 листопада 2006 року № 7214/25/06-N-П у розмірі 637 523,50 грн. В іншій частині рішення суду залишив без змін. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що, з огляду на зміст договорів поруки, укладених між банком та окремо з кожним поручителем, було визначено обсяг відповідальності особи як поручителя за зобов`язаннями боржника, тобто боржник з кожним поручителем окремо може нести солідарну відповідальність, тому висновок суду першої інстанції про наявність солідарного обов`язку відповідачів є помилковим. Щодо зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та позову ОСОБА_5 , то апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції у цій частині, зазначивши, що кредитний договір укладено сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі. ОСОБА_5 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому не виконала їх. Договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки фіксованого платежу, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань, тому відсутні підстави для визнання його недійсним. Також зазначив, що посилання заявників на те, що в рішенні суду першої інстанції не наведено їхніх доводів щодо визнання договору купівлі-продажу прав вимоги від 26 червня 2013 року недійсним не є підставою для скасування рішення суду в розумінні статті 376 ЦПК України. До того ж вказаний договір не оскаржено в установленому законом порядку. Верховний Суд постановою від 03 лютого 2021 рокукасаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнив частково. Постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в частині позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення заборгованості за кредитним договором скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 29 січня 2020 року в частині позову ОСОБА_3 до ПАТ «Дельта Банк», ПАТ «Кредитпромбанк», треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійними кредитних договорів, іпотеки та додаткових угод, зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ПАТ «Дельта Банк», ПАТ «Кредитпромбанк», третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договорів поруки припиненими залишив без змін. Скасовуючи постанову апеляційного суду в частині позову ПАТ «Дельта Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та направляючи справу на новий розгляд, касаційний суд керувався тим, що, змінюючи рішення районного суду, апеляційний суд не врахував, що у разі пред`явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання на підставі положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку. Крім того, апеляційний суд не врахував досудову вимогу, надіслану поручителям, не встановив складових простроченої (поточної) заборгованості за кредитним договором станом на 28 липня 2015 року у розмірі 5 921,68 дол. США, за який період часу вона утворилась та не перевірив, чи не припинилася порука в частині певних щомісячних зобов`язань відповідно до положень частини четвертої статті 559 ЦК України. Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 , вказавши про те, що кредитний договір укладений сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі. ОСОБА_5 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому не виконала їх. Договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки фіксованого платежу, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань. У зв`язку з чим вважав, що суди дійшли правильних висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання, зокрема, кредитного договору недійсним, оскільки умови кредитного договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника та порядок погашення кредиту. Також Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про припинення поруки, вказавши про те, що зміна черговості погашення заборгованості за кредитним договором не призвела до збільшення обсягу відповідальності поручителів, оскільки сума кредиту, процентна ставка, період нарахування процентів, кінцевий строк повернення кредиту залишилися такими самими, за які поручителі погодилися забезпечувати виконання кредитного зобов`язання. Щодо комісії за відкриття поточного рахунку, то зазначена комісія відповідно до пункту 6 додаткового договору № 1 встановлена тарифами банку, а не вводиться додатково відповідно до додаткового договору №

1. Під час нового розгляду Полтавський апеляційний суд постановою від 17 травня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , який діє у власних інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , задовольнив частково. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2019 року змінив, зменшивши суму заборгованості за кредитним договором від 29 листопада 2006 року № 7214/25/06-N, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк», з 637 523,50 грн до 80 176,50 грн. В іншій частині рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2019 року залишив без змін. Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що з травня 2014 року позичальник ОСОБА_5 свої зобов`язання за кредитним договором не виконувала та на час пред`явлення позивачем вимоги до її поручителів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 28 серпня 2015 року щодо щомісячних зобов`язань боржника, які виникли до 28 лютого 2015 року, в сумі 1 159,60 дол. США простроченої заборгованості за кредитом та 3 062,94 дол. США процентів порука відповідачів припинилася. Крім того, суд врахував, що 12 лютого 2019 року позивач як іпотекодержатель належного боржникові нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 задовольнив свої вимоги за рахунок предмета іпотеки, набувши вказану квартиру у власність за ціною 557 347,00 грн, внаслідок чого заборгованість боржника за кредитним договором від 29 листопада 2006 року зменшилася на вказану суму. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги 03 липня 2023 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 травня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Дельта Банк» про стягнення заборгованості та закрити в цій частині провадження у справі. Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а також без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 756/31271/15, від 13 лютого 2019 року в справі № 759/6703/16, від 27 лютого 2019 року в справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року в справі № 204/7148/16, від 16 жовтня 2019 року в справі № 337/7391/13, від 20 листопада 2020 року в справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 року в справі № 754/5275/16, від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18. Касаційну скаргу мотивовано тим, що, стягуючи з відповідачів заборгованість за кредитним договором, суди не врахували те, що банк звернув стягнення на предмет іпотеки, яким було забезпечено виконання зобов`язання за кредитним договором, у позасудовому порядку на підставі договору купівлі-продажу від 11 листопада 2019 року, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_7 , посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 6488. У зв`язку з чим заявник вважає, що за правилами частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» усі наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання є недійсними. Відзив на касаційну скаргу не надходив. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 23 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Московського районного суду м. Харкова. У вересні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, з`ясовані судами 29 листопада 2006 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір № 7214/25/06-N, за умовами якого ВАТ «Кредитпромбанк», реорганізоване в ПАТ «Кредитпромбанк», надало ОСОБА_6 кредит у розмірі 40 500,00 дол. США на купівлю нерухомості зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 13,5 % річних та комісії у розмірі 18,5 % строком до 10 листопада 2031 року (т. 1, а. с. 7-12). Згідно з підпунктом 4.1.1 пункту 4 кредитного договору від 29 листопада 2006 року позичальник зобов`язаний, починаючи з січня 2007 року, щомісяця до 10 числа кожного календарного місяця включно частково погашати заборгованість за кредитом у розмірі 120,40 дол. США на рахунок, вказаний у пункті 2.2 цього договору, шляхом внесення готівкою чи перерахуванням зі свого поточного рахунку. 29 листопада 2006 року з метою забезпечення зобов`язань за вказаним кредитним договором укладено: окремі договори поруки № 7214/25.1/06-N-П та № 7214/25.2/06-N-П, згідно з якими ОСОБА_1 та ОСОБА_2 поручилися перед ПАТ «Кредитпромбанк» за виконання ОСОБА_5 зобов`язань за кредитним договором, якими встановлений обов`язок поручителів відповідати солідарно перед кредитором за невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором у повному обсязі (т. 1, а. с. 18-23). Також на забезпечення зобов`язань за кредитним договором позичальник передала в іпотеку однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,1 кв. м, житловою площею 16,9 кв. м (т. 5, а. с. 86-91). 08 серпня 2011 року між банком та ОСОБА_5 укладено додатковий договір № 1 до кредитного договору від 29 листопада 2006 року, відповідно до умов якого сторони погодили порядок погашення заборгованості у певній послідовності (т. 1, а. с. 13-15). 08 листопада 2011 року між банком та ОСОБА_5 укладено додатковий договір № 2 до кредитного договору від 29 листопада 2006 року, відповідно до умов якого замінена адреса реєстрації боржника, преамбула та розділ «Юридичні реквізити сторін» кредитного договору викладені в новій редакції (т. 1, а. с. 16, 17). 26 червня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого ПАТ «Кредитпромбанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінило ПАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зобов`язаннях, зокрема за кредитним договором, укладеним 29 листопада 2006 року з ОСОБА_5 , та за договорами, укладеними на його забезпечення (т. 1, а. с. 35-37). Своїх зобов`язань за кредитним договором боржник не виконала, допустила заборгованість перед банком, яка станом на 28 липня 2015 року становила 637 523,50 грн, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 539 787,61 грн, заборгованість за відсотками - 97 735,89 грн. Відповідно до досудових вимог від 26 серпня 2015 року ПАТ «Дельта Банк» повідомило поручителів: ОСОБА_1 і ОСОБА_8 про наявність простроченої (поточної) заборгованості за кредитним договором, укладеним 29 листопада 2006 року з ОСОБА_5 , яка станом на 28 липня 2015 року становила 5 921,68 дол. США та вимагало сплатити зазначену заборгованість. Також поручителі були попереджені, що у разі незадоволення цієї вимоги банк вчинятиме виконавчий напис нотаріуса або звертатись до суду з вимогою про примусове стягнення боргу на загальну суму заборгованості за кредитним договором, яка станом на 28 липня 2015 року становить 28 896,54 дол. США (т. 1, а. с. 31, 32). Під час судового розгляду цього спору про стягнення кредитної заборгованості позивач як іпотекодержатель у позасудовому порядку набув право власності на предмет іпотеки - спірну квартиру за ціною 557 347,00 грн, яку в подальшому відчужив.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції у незмінній частині та постанова апеляційного суду відповідають вказаним вимогам закону. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України). Предметом розгляду касаційного суду є вимоги банку про стягнення кредитної заборгованості з поручителів. Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. У частині другій статті 1054 ЦК України передбачено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні договорів, насамперед інтересів кредитора, у главі 49 ЦК України визначено види забезпечення виконання зобов`язання. Інститут забезпечення виконання зобов`язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Тобто у разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов`язання притягуються разом із боржником і треті особи, зокрема поручителі. ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання. Відповідно до статті 546 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання. Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати самостійно. З урахуванням вимог статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України щодо свободи договору та відсутності обмежень щодо множинності та способів забезпечення зобов`язання способами забезпечення кредитного договору у справі, яка переглядається, є передача в іпотеку нерухомого майна, а також порука. Кредитор не позбавляється права реалізувати звернення стягнення за забезпечувальними акцесорними договорами, у разі якщо строк на таку реалізацію не сплив. Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України). Особи, які за одним чи за декількома договорами поруки поручилися перед кредитором за виконання боржником одного і того самого зобов`язання, є солідарними боржниками і відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки (частина третя статті 554 ЦК України). У разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (частина перша статті 543 ЦК України). Отже, порука є спеціальним додатковим майновим заходом впливу, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання. Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника, та кредитором боржника. Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша та друга статті 553 ЦК України). Статтею 559 ЦК України встановлено умови, за яких порука припиняється. Припинення поруки пов`язане, зокрема, із припиненням забезпеченого нею зобов`язання (частина перша статті 559 ЦК України). За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Умовами укладених між сторонами договорів поруки (пункти 3.1, 3.2) встановлено, що вони діють до повного погашення позичальником та/або поручителем заборгованості за кредитним договором. Продовження строку виконання зобов`язань за кредитним договором означає автоматичне (без підписання додаткової угоди) продовження строку дії договорів поруки. Оскільки умови договорів поруки про їхню дію до повного припинення всіх зобов`язань за основним договором або до припинення всіх зобов`язань поручителя за договором поруки, тобто до настання першої з цих подій, не встановлюють строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України, до спірних правовідносин має застосовуватися припис частини четвертої статті 559 цього Кодексу щодо припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив вимоги до поручителя (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 серпня 2018 року в справі № 2-1169/11). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року в справі № 638/13683/15 (провадження № 14-680цс19) зазначила, що строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України у зазначеній редакції, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 2-1169/11 (пункт 62), від 19 червня 2019 року в справі № 523/8249/14-ц (пункт 76), від 03 липня 2019 року в справі № 1519/2-3165/11 (пункт 59), а також постанову Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року в справі № 6-2662цс15). У пункті 4.1.1 кредитного договору від 29 листопада 2006 року та пункті 2 додаткового договору № 1 від 08 серпня 2011 року встановлено обов`язок позичальника частково погашати кредит та сплачувати проценти шляхом внесення щомісячних платежів відповідно до встановленого графіку. Таким чином, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимоги до поручителів про повернення заборгованості за платежами, які позичальник був зобов`язаний згідно з умовами кредитного договору вносити щомісячно, має обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Суд апеляційної інстанції, врахувавши те, що з травня 2014 року позичальник ОСОБА_5 свої зобов`язання за кредитним договором не виконувала, дійшов правильного висновку про те, що на час пред`явлення позивачем вимоги (28 серпня 2015 року) до її поручителів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 порука відповідачів припинилася щодо щомісячних зобов`язань боржника, які виникли до 28 лютого 2015 року в сумі 1 159,60 дол. США простроченої заборгованості за кредитом та 3 062,94 дол. США процентів (т. 6, а. с. 231-233). Також колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо зарахування судом апеляційної інстанції в рахунок погашення заборгованості суми від продажу предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 . Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильних розрахунків суду апеляційної інстанції під час визначення розміру заборгованості, у зв`язку з чим колегія суддів не наводить мотивів на їх спростування. Щодо доводів касаційної скарги про те, що банк як іпотекодержатель у позасудовому порядку реалізував предмет іпотеки, а тому за правилами частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» усі наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання є недійсними, колегія суддів керується таким. Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. У статті 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Суди встановили, що у справі, яка переглядається, основне зобов`язання забезпечено іпотекою, а також порукою шляхом укладення відповідних правочинів. У зв`язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов`язань банк під час розгляду цієї справи 12 лютого 2019 року звернув стягнення на предмети іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття його у власність та в подальшому відчужив. Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. У частині другій вказаної норми права зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними (частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2022 року в справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20) зазначила, що: «96. Чинне законодавство не обмежує право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов`язання декількома видами забезпечення. Забезпечувальне зобов`язання є додатковим (акцесорним), а не альтернативним основному. Реалізація особою права на захист певним способом не може залежати від застосування нею інших способів правового захисту.

97. Системний аналіз змісту наведених правових норм дає підстави для висновку, що їхнє обмежене тлумачення у вигляді припинення основного зобов`язання внаслідок звернення стягнення на один із предметів забезпечення за наявності інших забезпечень та, при цьому, неповному задоволенні вимог кредитора є несумісним з призначенням інституту забезпечення виконання зобов`язань, його правовою природою і сутністю та суперечить принципам розумності, пропорційності і рівності сторін, адже фактично позбавляє юридичного сенсу законодавчі приписи, якими передбачено право кредитора забезпечити виконання основного зобов`язання за рахунок кількох предметів іпотеки та інших способів забезпечення зобов`язання відповідно до умов кредитних договорів у разі, якщо можливість реалізації таких способів забезпечення не вичерпана.

98. Тобто буквальне застосування положень частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у відповідній редакції можливе виключно у тих випадках, коли належне та повне виконання основного зобов`язання було забезпечене іпотекою і за усіма такими договорами іпотекодержатель звернув стягнення на предмет іпотеки чи декількома способами забезпечення, але на реалізацію таких способів припинився строк звернення стягнення.

99. У разі якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення, якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов`язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін.

100. Отже, у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21), на яку посилається заявник касаційної скарги, зазначено, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів. Отже, у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог. У справі, яка переглядається, встановлено, що позасудове звернення стягнення здійснено на квартиру, яка була предметом іпотеки. Реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог. Суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір заборгованості, який слід стягнути на користь позивача з відповідачів, керувався тим, що вказані грошові кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, є меншими від загальних вимог кредитора. Тому зобов`язання позичальника не можна вважати припиненими. Суд вважав, що ці грошові кошти слід зарахувати в рахунок визначення розміру заборгованості. При цьому касаційна скарга не місить доводів щодо розрахунку кредитної заборгованості, оскільки ОСОБА_2 посилається лише на недійсність наступних, на її думку, вимог іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання, що не відповідає фактичним обставинам справи. Оскільки у цій справі сторони забезпечили кредитне зобов`язання також й іншим способом - порукою, то застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» щодо недійсності наступних вимог кредитора у цій справі є неможливим. Верховний Суд уважає, що зроблені судами висновки по суті вирішення спору щодо стягнення заборгованості та її розміру є обґрунтованими, вони узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування. Доводи касаційної скарги у відповідній частині зводяться до незгоди її заявника з ухваленими судами судовими рішеннями по суті вирішення спору та спростовуються матеріалами справи. Суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, зокрема норми Закону України «Про іпотеку», а також надали належну правову оцінку положенням укладених між сторонами договорів, що спростовує доводи касаційної скарги. Рішення суду першої інстанції у незмінній частині та постанова апеляційного суду у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Колегія суддів вважає, що на підставі положень частини третьої статті 89 ЦПК України суди першої та апеляційної інстанцій всебічно, повно та об`єктивно надали оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими. Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надано оцінку всім аргументам сторін. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції у незмінній частині та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають. Щодо судових витрат Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , залишити без задоволення. Рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2019 року у незмінній частині та постанову Полтавського апеляційного суду від 17 травня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік