Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 347/2299/22

Справа № 347/2299/22 Провадження № 22-ц/4808/374/24 Головуючий у 1 інстанції КРИЛЮК М. І. Суддя-доповідач Максюта ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: головуючого (суддя-доповідач) Максюти І.О., суддів: Василишин Л.В., Фединяка В.Д., секретаря Струтинської Д.В., за участю представника позивача ОСОБА_1 адвоката Сікори В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області, ухвалене суддею Крилюк М.І. 19 грудня 2023 року в м. Косів Івано-Франківської області, в с т а н о в и в : У грудні 2022 року ОСОБА_1 подав позов до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06 квітня 2018 року між ним та відповідачкою Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області зареєстровано шлюб. У шлюбі народилося двоє дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Однак сімейне життя між подружжям поступово погіршувалося, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення шлюбних відносин. Наразі позивач та відповідачка не ведуть спільного господарства та не проживають разом, тому подальше збереження сім`ї стало неможливим. Майновий спір між сторонами відсутній. Надання строку для примирення немає сенсу, оскільки сторони проживають окремо і не підтримують стосунки як подружжя. Зазначив, що є громадянином Республіки Польща, де і проживає. Однак, якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені Законом України «Про міжнародне приватне право», застосовуються правила цього міжнародного договору (стаття 3). Оскільки між Україною та Республікою Польща укладено договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах (ратифікований постановою Верховної Ради України №3941-ХІІ від 04.02.1994 року та набув чинності 14.08.1994 року), то відповідно до положень останнього у справах про розірвання шлюбу, якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другий на території іншої, компетентними є органи обох договірних сторін (ч.4 ст.26). Просив розірвати шлюб, укладений 06 квітня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який зареєстрований Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, актовий запис №507 (а.с.1-4). Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19 грудня 2023 року позов задоволено. Шлюб, зареєстрований між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 06 квітня 2018 року Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, за актовим записом №507, розірвано (а.с.103). Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду. Зазначає, що викладені у рішенні суду обставини не відповідають фактичним обставинам справи, при цьому суд не в повній мірі дослідив та не дав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам. Так, 21 червня 2023 року Косівським районним судом Івано-Франківської області ухвалено заочне рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено. Нею було подано заяву про скасування заочного рішення, яка задоволена судом. В подальшому нею подано клопотання про повернення до підготовчого судового засідання для подання зустрічної позовної заяви про розірвання шлюбу між сторонами та залишення для проживання і виховання дітей з матір`ю. Однак її зустрічну позовну заяву повернуто. Зазначає, що ухвалюючи рішення про розірвання шлюбу суд не визначив місце проживання дітей, а також судом не взято до уваги, що позивач ОСОБА_1 на даний час проживає в Канаді та не має можливості повернутися а ні до Республіки Польща, а ні до України. За наведених підстав просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким розірвати шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, за актовим записом №507. Неповнолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та неповнолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишити для проживання та виховання з нею (а.с.111-113). Представником позивача ОСОБА_1 адвокатом Сікора В.Є. подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у її задоволенні та залишити рішення суду без змін (а.с.131-134). У судове засідання не з`явилася позивач ОСОБА_2 , подавши суду заяву про розгляд справи без її участі.. Приймаючи до уваги, що неявка осіб, які беруть участь у справі, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає апеляційному розгляду справи, апеляційним судом виконаний обов`язок щодо повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про день, місце та час судового засідання, тому колегія суддів розглянула справу за її відсутності. Вислухавши пояснення представника позивача ОСОБА_1 адвоката Сікори В.В., суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає її необґрунтованою, виходячи з таких підстав. В силу ст. 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, але апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. Встановлено, що сторони по справі перебувають у шлюбі з 06 квітня 2018 року, зареєстрований Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, актовий запис № 507, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 15.12.2022 року (а.с.6). Згідно скороченого випису із свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого органом реєстрації актів цивільного стану Любельського воєводства Республіки Польща 10.07.2020 року, та свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого органом реєстрації актів цивільного стану Вєлькопольського воєводства Республіки Польща ІНФОРМАЦІЯ_3 , за час шлюбу у сторін народилося двоє дітей - дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 7-9,13-15). Відповідно до паспорта серії НОМЕР_4 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , являється громадянином Республіки Польща (а.с.10-12). Із додаткових пояснень представника позивача встановлено, що під час розгляду даної справи позивач не заявляв вимоги щодо визначення/залишення місця проживання дітей з матір`ю. Однак, у сторін наявний спір щодо місця проживання дітей, оскільки позивач заперечує проти перебування дітей з матір`ю з огляду на воєнний стан в Україні, зокрема. Відтак, питання щодо місця проживання дітей може бути розглянуте в окремому провадженні з обов`язковим залученням органу опіки і піклування в силу положень ч.4 ст.19 Сімейного кодексу України та жодним чином не впливає на законність ухваленого Косівським районним судом Івано-Франківської області рішення про розірвання шлюбу (а.с.74-75). 19.12.2023 року ОСОБА_2 подала зустрічну позовну заяву про розірвання шлюбу та залишення неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для проживання з нею (а.с.97-99). Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19 грудня 2023 року зустрічну позовну заяву повернуто заявнику (а.с.101). Задовольняючи позов, суд виходив з положень ст.24, 109-112 СК України, встановивши, що шлюбні відносини між сторонами фактично припинилися, разом не проживають, позивач наполягає на розірванні шлюбу, подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б їх інтересам, дійшов висновку про розірвання шлюбу. З такими висновками суду першої інстанції погоджується апеляційний суд, оскільки вони відповідають вимогам матеріального права. Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Частинами третьою, четвертою статті 56 Сімейного Кодексу України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Згідно з частиною другою статті 104 та частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України. За змістом частини третьої статті 109 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Відповідно до частини першої статті 110, статті 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Таким чином, шлюб має добровільний характер та ґрунтується лише на вільній згоді жінки та чоловіка і припиняється внаслідок його розірвання, Встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, збереження шлюбу суперечать інтересам позивача, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість збереження шлюбу та наявності підстав для його розірвання, враховуючи конституційне право особи на шлюб за вільною згодою (стаття 51 Конституції України). Враховуючи особливий характер сімейних відносин та їх об`єктивну недоступність для оточуючих, покладення в ухваленому рішенні обов`язку збереження сім`ї на одного з подружжя при наявності на це його категоричного заперечення, не можна визнати законним та обґрунтованим і таким, що відповідає вимогам ст. ст. 24, 55, 56 СК України. В поданій апеляційній скарзі відповідачкою не наведено жодних доказів того, що за час розгляду цього позову у суді виникли обставини, які сприяють збереженню шлюбу, як і доказів того, що між сторонами існують відносини, притаманні подружжю. Таким чином, враховуючи позицію як позивача, так і відповідачки по справі (особи, яка подала апеляційну скаргу), апеляційний суд дійшов висновку, що воля їх була спрямована не на збереження сім`ї, а вони мають дійсні наміри на розірвання шлюбу, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та розірвання шлюбу. Але при цьому між сторонами існує спір щодо місця проживання дітей, який може бути розглянутий окремо із залученням органу опіки та піклування. Вирішуючи спір, суд з`ясував узагальнені причини фактичного припинення шлюбу та мотиви, на підставі яких дійшов висновку про те, що збереження сім`ї є неможливим, тоді як доводи відповідача зводяться до з`ясування взаємовідносин між сторонами, що не впливають на правильність встановлених судом фактичних обставин справи та його висновків. Щодо доводів апеляційної скарги про невирішення судом питання щодо місця проживання неповнолітніх дітей, суд виходить з наступного. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Статтею 161 СК України передбачено, що спір між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, які проживають окремо, та не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Виходячи із змісту позовної заяви, позивач не ставив вимог про визначення місця проживання неповнолітніх дітей. Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч. 2 ст. 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Виходячи із принципу диспозитивності, суд не мав підстав розглядати спір про визначення місця проживання дітей у цьому провадженні. Крім того, під час вирішення питання про визначення місця проживання дітей (дитини) є обов`язковою участь органу опіки та піклування, а позивач до заяви про визначення місця проживання дітей повинен надати висновок органу опіки та піклування про доцільність проживання дітей з одним із батьків, характеристики з місця проживання, роботи, місця навчання дітей (гуртків), медичні довідки (судом обов`язково враховується стан здоров`я як батьків, так і дітей), довідки про доходи (інші документи, які підтверджують матеріальне становище заявника), акти обстеження житлово-побутових умов, документи, що підтверджують право власності на житло. Оскільки позов про визначення місця проживання дітей не заявлений, а питання щодо залишення дітей на проживання з матір`ю після розірвання шлюбу взагалі не є окремою позовною вимогою і нормами чинного законодавства, зокрема Сімейним кодексом України, під час розгляду спору про розірвання шлюбу не передбачено, тому суд вірно ухвалив рішення по суті позовних вимог про розірвання шлюбу. Безперечно, не можна вважати помилкою вирішення питання про залишення на проживання дитини (дітей) разом із матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. Однак, вирішення такого питання є правом суду, а не обов`язком і лише у разі відсутності спору між ними про місце проживання дітей. За таких обставин, доводи апеляційної скарги необґрунтовані. Порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування судового рішення, судом апеляційної інстанції не встановлено. Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, тому відповідно до положень статі 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідачка не позбавлена права подати окремий позов про визначення місця проживання дітей. На підставі викладеного, керуючись ст. 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 19 грудня 2023 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий І.О. Максюта Судді: Л.В. Василишин В.Д. Фединяк Повний текст постанови складено 26 березня 2024 року.