Постанова 4813 № 522/13892/21

Номер провадження: 22-ц/813/938/24 Справа № 522/13892/21 Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П. Доповідач Стахова Н. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.02.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Стахової Н.В., суддів: Коновалової В.В., Кострицького В.В. за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В., учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ» третя особа ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в м. Одесі справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2022 року, ухваленого у складі судді Шенцевої О.П., в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «КЕЙ-КОЛЕКТ», третя особа ОСОБА_2 про визнання права користування житловим приміщенням та вселення ВСТАНОВИВ: В липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ», третя особа ОСОБА_2 , у якому просив суд визнати за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1 ; вселити ОСОБА_1 у квартири АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що він зареєстрований з 06.06.1996 р. та проживав за адресою: АДРЕСА_2 , з 02.12.2017 року позбавлений права проживання і користування предметом іпотеки без попередньої вимоги іпотекодержателя про добровільне виселення та за відсутності судового рішення про примусове виселення. Крім того, зазначає, що позивач ОСОБА_1 відповідно до довідки МСЕК № 056998 є інвалідом 1-ої групи. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (м. Київ, вул. Іонна Павла 2-го, буд. 4/6, корп. «В»,поверх 4, каб. 402), третя особа: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ) про визнання права користування житловим приміщенням та вселення - відмовлено у повному обсязі. Не погодившись з вказаним рішенням суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з апеляційними скаргами, в яких просили скасувати заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2022 року у справі № 522/13892/21 та постановити нове рішення, відповідно до якого позовні вимоги задовольнити повністю, посилаючись на те, що при постановленні рішення судом першої інстанції допущено істотне порушення норм матеріального та процесуального права, проігноровано істотні фактичні обставини справи. В обґрунтування апеляційних скарг скаржники зазначили, що в усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз?яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-1V та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Відповідач виселив позивача без надання іншого житлового приміщення. Відповідачем суду не надано доказів на підтвердження підстав укладення договору іпотеки та придбання спірної квартири за рахунок кредитних коштів. Звернення стягнення на спірну передану в іпотеку квартиру здійснено шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Доводами апеляційної скарги є те, що оскільки позивач був зареєстрований в квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , відповідач був зобов?язаний при виселенні надати позивачу нове житло. Отже відповідачем порушено визначенні законні процедури виселення. Крім того, відповідач міг висилити позивача лише за рішенням суду. Суд не врахував цих обставин. Не застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та постановив незаконне рішення. Позивач та третя особа в судове засідання не з`явилися про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином і в установленому законом порядку. Відповідач в судове засідання не з`явився про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином і в установленому законом порядку, у відповідності до ч. 6 ст. 128 ЦПК України шляхом надсилання судової повістки за допомогою підсистеми (модуля) ЄСІТС «Електронний суд» до «Електронного кабінету», та її отримання, що підтверджується довідкою про доставку судової повістки до електронного кабінету. В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 адвокат Сачаєва І.О. апеляційну скаргу підтримала надала пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного. За змістом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної інстанції. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в позовній заяві позивач посилається на те, що він зареєстрований та проживав в квартирі АДРЕСА_1 . Матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що позивач зареєстрований у спірній квартирі, або проживає в ній. З наданої позивачем інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06.12.2017 року за № 106410132 вбачається, що власником квартири АДРЕСА_1 є ТОВ «КЕЙ- КОЛЕКТ». З наведених підстав суд не знайшов підстав для визнання за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1 . Щодо вимог позивача про вселення в спірну квартир, то суд вважав, що позивач не є власником спірної квартири, в ній не зареєстрований, а тому підстав для його вселення у суду не має. З таким висновком суду, колегія суддів не погоджується, оскільки він не ґрунтується на вимогах закону та не відповідає фактичним обставинам справи. Із матеріалів справи вбачається, що 31.08.2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є Акціонерне товариство «УкрСиббанк») та ОСОБА_3 був укладений Договір про надання споживчого кредиту № 11207692000, за умовами якого, ОСОБА_3 було надано кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у сумі 40 000,00 доларів США, в забезпечення виконання зобов`язань за вищезазначеним Кредитним договором був укладений Іпотечний Договір від 31.08.2007 р., посвідчений Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В. В., за реєстровим номером 4199, за умовами якого в іпотеку було передано нерухоме майно, а саме: квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . 15 серпня 2017 року Державним реєстратором Єреміївської сільської ради Роздільнянського району Одеської області Демченко Сергієм Олександровичем проведено державну реєстрації права власності на нерухоме майно, яким задоволено заяву ТОВ "Кей Колект" та здійснено перехід права власності на предмет іпотеки в порядку позасудового врегулювання. Згідно копії паспорту ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 26.06.1996 року. Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Положення цього конституційного принципу кореспондуються з приписами частини четвертої статті 9 ЖК України, згідно з якими ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Аналогічні положення закріплені у частині четвертій статті 311 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Із положень статті 109 ЖК України слідує, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Як передбачено частиною першою статті 40 Закону №898-IV, звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Одними з засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі Суд) як джерело права. За змістом частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Статтею 8 Конвенції визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1). Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2). За змістом частини 1статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі, шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Суд у справі «Садов`як проти України» (Sadovyak v. Ukraine, заява №17365/14, пункт 27 рішення від 17 травня 2018 року) вказав на те, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Як зазначив Суд у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява №30856/03, пункти 40, 41 рішення від 2 грудня 2010року) згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. У пункті 44 вказаного рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява №30856/03) Суд зауважив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. В силу статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з рішенням Суду від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden, заяви №№7151/75, 7152/75) положення статті 1 Першого протоколу Конвенції містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання пропорційним законній меті. У своїй діяльності Суд керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Суду від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). У справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява №31107/96, рішення від 25 березня 1999 року, пункт 54) Суд вказав на те, що концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному праві. Як і матеріальні речі, певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть розглядатися як «майнові права», а відтак і як «майно» за змістом цього положення. Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпоряджання майном. Таке право є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом. Власник (титульний володілець) може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Таке право забезпечується йому за допомогою негаторного позову. До негаторних позовів віднесені позадоговірні вимоги власників, які володіють річчю, до третіх осіб про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування та розпоряджання майном. Суб`єктивне право фізичної особи на житло це можливість людини і громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом та вимагати від інших осіб або держави забезпечення реалізації цього права. Однією з гарантій реалізації права фізичної особи на житло є законодавче закріплення недоторканості та неможливості протиправного позбавлення житла. Фізична особа може бути позбавлена займаного жилого приміщення або обмежена у праві користування лише на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду. Дії учасників цивільних відносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно принципів застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у вищевказаних рішеннях Суду, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Вимога про позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла. При цьому під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону №898-ІV, так і норма статті 109 ЖК України. Саме такі висновки висловлені Верховним Судом України в постанові від 21грудня 2016 року (справа № 6-1731цс16). Підсумовуючи наведене, колишні власники, які проживають у житлі, придбаному за їхні кошти та переданому в іпотеку, навіть після звернення стягнення на таке майно, в силу положень статті 109 ЖК України мають право на користування цим житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла. Зібрані докази вказують на те, що ОСОБА_2 є колишнім власником (на підставі договору дарування) квартири за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 проживав та був зареєстрований у цьому будинку на законних підставах. 15 серпня 2017 року ТОВ «Кей-Колект» набуло право власності на спірну квартиру у наслідок звернення стягнення на нього як предмет іпотеки. Позивач стверджує, що в період часу з 22.11.2017 року по 02.12.2017 року за відсутністю іпотекодавця ОСОБА_2 та інших здорових, дорослих осіб, що були зареєстровані у встановленому законом порядку та проживали в квартирі, працівниками ТОВ «КЕЙ-КОЛЕКТ» було здійснено заволодіння предметом іпотеки - квартирою за адресою: АДРЕСА_2 шляхом зламу вхідних дверей та заміни замків. Враховуючи викладене, позивач ОСОБА_1 на час фактичного виселення його з житла мав право користування вищевказаною квартирою, у якій зареєстроване його місце проживання, а відповідач чинить перешкоди у реалізації цього права. Доводи апеляційних скарг щодо незаконного виселення позивача з займаної квартири є слушними, оскільки рішення суду про виселення ОСОБА_1 відповідачем не надано. Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна. Відповідна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17. Отже, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позову та вселення ОСОБА_1 в спірну квартиру. Суд першої інстанції зазначеного не врахував, припустився порушення норм матеріального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення вимог ОСОБА_1 . Керуючись ст. ст. 367, 368, ст. 374, ст. 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовільнити. Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 31 серпня 2022 року скасувати. Ухвалити по справі нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 . Вселити ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 . Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції. Дата складення повного тексту постанови 23 лютого 2024 року. Головуючий Н.В. Стахова Судді В.В. Кострицький В.А. Коновалова