Постанова 4818 № 645/2747/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Постанова Іменем України 24 лютого 2021 року м. Харків Справа № 645/2747/19 Провадження № 22-ц/818/96/21 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Пилипчук Н.П. , суддів: Кругової С.С., Маміної О.В., за участю секретаря судового засідання : Плахотнікової І.О., Учасники справи: позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції» відповідач ОСОБА_1 третя особа: Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції» до ОСОБА_1 , третя особа: Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, зняття з реєстрації місця проживання та виселення, за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції», в особі представника Проценка Миколи Миколайовича, на заочне рішення Фрунзенського районного суду м.Харкова від 12 грудня 2019 року, ухвалене суддею Мартиновою О.М., в залі суду в м. Харкові, В С Т А Н О В И В : Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції» звернулось до суду із вказаною позовною заявою. Позивач в обґрунтування своїх вимог за позовом зазначив, що 16 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (ВАТ«Сведбанк»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», та ОСОБА_2 укладено Кредитний договір № 2001/0708/98-015, за яким Банк зобов`язався надати останньому грошові кошти у розмірі 47 450 доларів США на строк з 16 липня 2008 року по 15 липня 2018 року та на умовах, передбачених зазначеним договором, а ОСОБА_2 зобов`язався повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі у строк встановлений договором. В якості забезпечення виконання зобов`язань боржника за вказаним вище Кредитним договором, між ВАТ«Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено Іпотечний договір № 2001/0708/98-015-Z-1 від 16.07.2008 року, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Анохіною В.М., за умовами якого, позичальник передав в іпотеку банку нерухому майно, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим, вказує, що 14 грудня 2018 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції» укладено договір № 1064/К купівлі-продажу майнових прав, у відповідності до умов якого право вимоги за Кредитним договором № 2001/0708/98-015 від 16.07.2008 року з усіма додатками та додатковими угодами перейшли до нового кредитора, а саме до ТОВ «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції». На виконання умов договору № 1064/К купівлі-продажу майнових правміж ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції» 14 грудня 2008 року укладено договір відступлення права вимоги за іпотечним договором № 2001/0708/98-015-Z-1 від 16.07.2008 року. Відомості про заміну іпотекодержателя та обтяжувача були зареєстровані в Державному реєстрі речових прав на нерухому майно. Так, позивач зазначає, що позичальником та відповідачем були порушені взяті на себе зобов`язання за Кредитним договором та Договором іпотеки щодо своєчасного та повного погашення кредиту з нарахованими процентами за фактичний час його використання. Станом на дату укладання Договору №1064/К купівлі-продажу майнових прав від 14 грудня 2018 року за вищевказаним Кредитним договором розмір прав грошової вимоги за тілом кредиту та нарахованими відсотками, що відступалися становив 45 440,39 доларів США, що згідно офіційного курсу НБУ становило 1266 287,62 грн., а також 255 774,62 грн. пені та 26 445,79 грн. штрафу. 21.01.2019 року позичальнику ОСОБА_2 надсилалася Вимога-повідомлення про усунення порушення зобов`язань та виселення, яка отримана останнім 31.01.2019 року. 01.03.2019 року іпотекодавцю - відповідачу, надсилалися дві вимоги-повідомлення про усунення порушення зобов`язань та виселення на різні адреси, які отримані ним 07.03.2019 року.10 квітня 2019 року за ТОВ «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції», на підставі Іпотечного договору № 2001/0708/98-015-Z-1 від 16.07.2008 року, було зареєстровано право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності. Таким чином, позивачем задовольнило свої кредиторські вимоги за рахунок предмету іпотеки, а саме набуто права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 . Також, 19 квітня 2019 року, після отримання довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, позивачу офіційно стало відомо, що у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована одна особа, а саме відповідач - ОСОБА_1 , даний факт останній підтверджував під час спілкування з позивачем, але добровільно знятися з державної реєстрації місця проживання і виселитися з вказаної квартири відмовився. Позивач вважає, що невизнання відповідачем припинення права користування вказаною вище квартирою та відмова від добровільного виселення грубо порушують його права та інтереси, як власника житлового приміщення. Посилаючись на вимоги діючого законодавства, позивач вважає, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права. Зазначає, що відповідач, без законних на те підстав, зареєстрований та проживає в квартирі, яка на праві приватної власності належить позивачу, факту припинення права користування ним квартирою не визнає, відтак даними діями чинить позивачу перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Разом з тим зазначає, що у власності відповідача на час звернення стягнення на предмет іпотеки перебувала та досі перебуває інша квартира за адерсою: АДРЕСА_3 . Просить суд визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 та зняття з реєстрації місця проживання та виселити відповідача з вказаної вище квартири без надання іншого постійного житлового приміщення. Заочним рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова від 12 грудня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі представник ТОВ «Фінансова Компанія «Приватні інвестиції» просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не з`ясовано, що спірні правовідносини виникли не між власником і членами його сім`ї, а між власником та попереднім власником. Судом першої інстанції не були застосовані норми матеріального права, які підлягали застосуванню в даному випадку і жодним чином не спростовані доводи позивача, що обґрунтовувалися цими нормами права. Посилалися на ті самі обставини, які були вказані в позовній заяві. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Судом першої інстанції встановлено, що 16 липня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 2001/0708/98/015, за умовами якого Банк зобов`язався надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 47 450 доларів США на строк з 16 липня 2008 року по 15 липня 2018 року та на умовах, передбачених у цьому договорі, а позичальник зобов`язується повернути кредит, сплатити проценти за користування кредитом та виконати свої зобов`язання у повному обсязі у строки, передбачені цим договором. Кредит надається лише після підписання іпотечного договору, що забезпечує повернення кредиту, процентів за користування ним, пені за несвоєчасну сплату процентів та несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом, а також відшкодування збитків у зв`язку із порушення умов цього договору та інших витрат Банку, пов`язаних з одержанням виконання. Кредитні кошти призначені на споживчі цілі. В забезпечення зобов`язань по даному кредитному договору між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 2001/0708/98-015- Z-1 від 16 липня 2008 року, за яким іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку з укладанням 14 грудня 2018 року договір купівлі-продажу майнових прав № 1064/К та договору відступлення права вимоги за іпотечним договором № 2001/0708/98-015-Z-1 між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» до позивача перейшли права та обов`язки по кредитному договору № 2001/0708/98/015 від 16 липня 2008 р. та по іпотечному договору № 2001/0708/98-015-Z-1 від 16 липня 2008 року. Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» задовольнила свої кредиторські вимоги за рахунок предмету іпотеки та в позасудовому порядку набуло права власності на нерухому майно двокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 45,4 кв.м., житловою площею 30,6 кв.м, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухому майно про реєстрацію права власності. 1 березня 2019 року позивачем надіслано відповідачу вимога повідомлення про усунення порушення зобов`язань та добровільне виселення з зазначеної вище квартири протягом одного місяця з дня отримання вимоги. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа- добросовіснийнабувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Усталена практика Верховного Суду України та Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України). Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Оскільки відповідач будучи поінформованим про перехід права власності на спірне домоволодіння до позивача, добровільно відмовляється виселитись, щоб усунути перешкоди в користуванні майном власнику, недостатньо визнати відповідача такими, що втратили право на користування його майном, оскільки це не вирішує спір, а відповідач підлягає виселенню, яке може відбутись тільки в примусовому порядку з дотримання встановленої житловим законодавством процедури. Діючий на час вирішення спору закон, зокрема стаття 109 ЖК Української РСР, яка застосовується у взаємозв`язку зі статтею 40 Закону України «Про іпотеку», прямо вказує, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, яке повинно бути зазначено в рішенні суду. Указана позиція відповідає правовому висновку, висловленому в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-1731цс16, а також у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 201/7237/17 (провадження № 61-8227св19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) підтверджено, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, яким є стаття 109 ЖК Української РСР та закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника. Колегія суддів погоджується із висновками судів, що відповідач може бути позбавлений житла у тільки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, вимог яких позивач не дотримався, а тому доводи про усунення буд-яких порушень права позивача, будь-яким шляхом прийнятним для нього, як власника, не ґрунтується на законі. Як убачається з іпотечного договору № 2001/0708/98-015-Z-1 від 16.07.2008 р., предмет іпотеки є квартира за адресою: АДРЕСА_1 Квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка є предметом іпотеки, належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу р. № 956 від 28.04.2006 року, а отже набута не за рахунок коштів отриманих за кредитним договором. Отже, у справі, що переглядається, встановивши, що предмет іпотеки належить іпотекодателю на підставі на підставі договору купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення відповідача із спірної квартири, оскільки вона придбана не за рахунок кредитних коштів, отриманих відповідно до кредитного договору №2001/0708/98/01, а тому виселення відповідача із спірної квартири не можливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК Української РСР має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням. Доводи позивача про наявність у відповідача у власності квартири за адресою: АДРЕСА_3 та відсутності підстав для надання відповідачу іншого житлового приміщення не приймаються колегією суддів, оскільки можливість виселення особи із спірної квартири, яка придбана не за кредитні кошти без надання іншого житла приписами ст. 109 ЖК України не ставиться в залежність від наявності у відповідача іншого житла. Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом виселення, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Враховуючи вимоги як міжнародних договорів, так і національного законодавства, зміст правовідносин сторін, позицію, неодноразово підтриману Великою Палатою Верховного Суду, дотримуючись балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, суд першої інстанції, у повному обсязі встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог із урахуванням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні. Керуючись ст.ст. 374,375, 381-384, 390 ЦПК України, суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції», в особі представника Проценка Миколи Миколайовича залишити без задоволення. Заочне рішення Фрунзенського районного суду м.Харкова від 12 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Н.П.Пилипчук Судді С.С. Кругова О.В. Маміна