Постанова КЦС ВС № 442/4711/16-ц

Постанова Іменем України 15 липня 2020 року м. Київ справа № 442/4711/16-ц провадження № 61-13426св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого -Луспеника Д. Д., суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , Орган опіки та піклування Дрогобицької міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, ОСОБА_7 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року у складі судді Кучаковського Ю. С. та постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , та ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , Орган опіки та піклування Дрогобицької міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, ОСОБА_7 , про зобов`язання утриматися від певних дій, скасування реєстрації та виселення. Позовна заява мотивована тим, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 30 червня 2016 року з ОСОБА_6 , однак він не може вільно користуватись та розпоряджатись належним йому на праві власності майном, оскільки відповідачі зареєстровані в його квартирі і не бажають добровільно знятись з реєстрації у ній. Позивач зазначав, що відповідач ОСОБА_5 06 травня 2016 року та його дочка - відповідач ОСОБА_2 з малолітніми дітьми: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30 травня 2016 року незаконно зареєструвались у спірній квартирі без згоди та відома попереднього власника квартири ОСОБА_6 , якому ця квартира передана у власність рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року, що набрало законної сили 17 травня 2016 року, в рахунок погашення заборгованості відповідачів: ОСОБА_2 та ОСОБА_5 за договорами позики від 06 квітня 2011 року та 23 травня 2014 року, шляхом звернення стягнення на цю квартиру, як на предмет іпотеки за іпотечним договором від 23 травня 2014 року, укладеним між ОСОБА_6 (іпотекодержателем) та відповідачами: ОСОБА_2 і ОСОБА_5 (іпотекодавцями). Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив зобов`язати відповідачів: ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 не чинити йому перешкод у здійсненні права власності та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 , визнати недійсною та скасувати їхню реєстрацію у цій квартирі та виселити їх з указаної квартири. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , не чинити перешкод у здійсненні права власності та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 . Визнано недійсною та скасовано реєстрацію (взяття на реєстраційний облік) ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 у цій квартирі. Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 із квартири АДРЕСА_1 . В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі не надали будь-яких доказів правомірності їх реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 , реєстрація останніх у вказаній квартирі позбавляє позивача можливості реалізувати своє право власності у повному обсязі, а саме порушує його право користування цим житлом. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року залишено без змін. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що набрало законної сили рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року у цивільній справі № 442/6818/14-ц за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про стягнення боргу та визнання права власності, яким у рахунок погашення солідарної заборгованості ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 за іпотечним договором від 23 травня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Теплою М. Ю. та зареєстрованим у реєстрі за № 290, припинено право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на цю квартиру і визнано право власності на неї за ОСОБА_6 . Зазначене рішення залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року. Відповідачі у цій справі зареєстровані у спірному приміщенні без будь-яких правових підстав, що є підставою для їх виселення за позовом власника цього приміщення згідно з вимогами статті 391 ЦК України. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою судді Верховного Суду від 28 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2020 року вказану справу призначено до судового розгляду у складі колегіїз п`яти суддів. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не з`ясували, за які кошти придбана спірна квартира, та не врахували, що відповідно до статті 109 Житлового кодексу України, відповідачів не можна було виселяти з квартири без надання їм іншого жилого приміщення, оскільки квартира придбана не за кредитні кошти. Також договір купівлі-продажу квартири, на підставі якого позивач набув право власності на квартиру, укладений з порушенням вимог статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства». Відзив на касаційну скаргу учасники справи до суду не подали. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню. Фактичні обставини справи, встановлені судами Право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за відповідачами: ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , на підставі ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2013 року про затвердження укладеної між ними мирової угоди у справі № 442/8794/13-ц (т.1, а.с. 79). Вказана квартира була передана відповідачами: ОСОБА_2 та ОСОБА_5 (іпотекодавцями), в іпотеку ОСОБА_6 (іпотекодержателя) відповідно до укладеного між ними 23 травня 2014 року договору іпотеки для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перед ОСОБА_6 за договором позики грошових коштів від 23 травня 2014 року (т. 1, а.с. 111,135-137). Пунктом 3.1 договору іпотеки передбачено, що предмет іпотеки залишається у володінні та користуванні іпотекодавців протягом всього строку дії цього договору. Право іпотекодавців володіти та користуватись предметом іпотеки протягом всього строку дії цього договору охоплює всі дії на використання предмета іпотеки відповідно до його цільового призначення, з урахуванням обмежень та заборон, встановлених цим договором та/або чинним законодавством України. Іпотекодавці не мають права використовувати предмет іпотеки для будь-яких інших цілей без попередньої письмової згоди іпотекодержателя. Відповідно до пункту 3.6 договору іпотеки іпотекодавці стверджують, що за адресою місцезнаходження предмета іпотеки не проживають та не зареєстровані малолітні та/чи неповнолітні діти, а також будь-які інші особи, яких за законом повинні утримувати іпотекодаці, а також відсутні малолітні та/чи неповнолітні діти, що мають право користування предметом іпотеки. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 17 травня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2016 року (т. 1, а.с. 50-52, 200-203), позов ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про стягнення боргу та визнання права власності задоволено. На рахунок погашення солідарної заборгованості з ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_6 звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 - за іпотечним договором від 23 травня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Теплою М. Ю. та зареєстрованим у реєстрі за № 290, припинено право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на цю квартиру і визнано право власності на неї за ОСОБА_6 . На підставі цього рішення суду право власності на квартиру АДРЕСА_1 09 червня 2016 року зареєстроване за ОСОБА_6 06 травня 2016 року відповідач: ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зі своїми малолітніми дітьми: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , 30 травня 2016 року зареєстрували місце проживання у спірній квартирі (т. 1, а.с. 80-83). 30 червня 2016 року між ОСОБА_6 (продавцем) та ОСОБА_8 (покупцем) укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вказаної квартири, право власності на яку за ОСОБА_8 зареєстроване 30 червня 2016 року (т.1, а.с. 4-5). Відповідач ОСОБА_2 оспорювала вказаний вище договір купівлі-продажу від 30 червня 2016 року у справі № 442/7966/16 за позовом ОСОБА_2 , до ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Петрів В. Я., Орган опіки та піклування виконкому Дрогобицької міської ради, ОСОБА_5 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним та стягнення коштів. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 20 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено (т. 2, а.с. 257-268). Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України. Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК України визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК України. Отже, частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Верховний Суд України у постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та від 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Установивши, що ОСОБА_1 , як новий власник, який набув права власності на квартиру в установленому законом порядку на підставі договору купівлі-продажу вказаної квартири від 30 червня 2016 року, не може користуватися своєю власністю, оскільки відповідачі, які втратили право користування спірним майном, не бажають добровільно знятись з реєстрації та виселятися, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що порушене право позивача, як нового законного власника спірної квартири, підлягає захисту в обраний ним спосіб, а саме: скасування реєстрації та виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 . Такі висновки судів попередніх інстанцій є неправильними, а отже, підлягають скасуванню. Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У частині другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 28 вересня 1995 року у справі «Сколло проти Італії» («Skollo v Italy») дійшов висновку, що необхідно зважати на той факт, що держава може приймати будь-які закони, які вважатиме за потрібне для встановлення контролю за використанням власності відповідно до суспільних інтересів. Відповідні закони, на думку Суду, частіше за все приймаються у сфері забезпечення громадян житлом. З метою реалізації такої політики законодавчий орган має користуватися розсудом у широких межах як у питанні визначення наявності проблеми, що викликає занепокоєність суспільства, так і у питанні вибору детальних заходів та запровадження механізму для їх реалізації. ЄСПЛ зазначив, що погоджується на здійснення контролю за правом власності за умови, що відповідний контроль має під собою «розумні підстави» (пункт 28 Рішення). Верховний Суд вважає, що статтю 109 ЖК України викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верст населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом. Разом з тим відповідно до практики ЄСПЛ, вживаючи будь-яких заходів, у тому числі й обмеження мирного володіння майном, держава повинна дбати про забезпечення при цьому відповідного пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються для цього, і метою, що ставиться. Указане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19). Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 є іпотекодавцями за договором іпотеки від 23 травня 2014 року, відповідно до якого було звернено стягнення на спірне майно в рахунок погашення боргу у розмірі 398 300 грн та 995 775 грн та набули право власності на спірне нерухоме майно до укладення договору іпотеки, тобто придбали його не за кошти, отримані за договорами позики, тому суди дійшли неправильного висновку про позбавленням відповідачів права користування спірною квартирою. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України. Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статей 109 ЖК України та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними. З огляду на зазначене, враховуючи набуття відповідачами права власності на квартиру АДРЕСА_1 до укладення договору позики та іпотеки від 23 травня 2014 року та беручи до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19), підстав для задоволення позову немає. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Оскільки обставини справи судами попередніх інстанцій були встановлені в достатньому для ухвалення рішення у справі обсязі, немає необхідності для встановлення нових обставин, збирання нових або здійснення переоцінки доказів, проте судом першої інстанції було ухвалено рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, то колегія суддів дійшла висновку про скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до положення підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначення розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 було сплачено 893 грн 40 коп. судового збору, що підтверджується наявною у матеріалах справи квитанцією від 20 квітня 2018 року № 79 (т. 2, а. с. 141), за касаційну скаргу було сплачено 641 грн, що підтверджується квитанцією від 08 липня 2019 року № 0.0.1402431476.1, отже, ці кошти підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , оскільки колегія суддів задовольняє її касаційну скаргу. Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 березня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 травня 2019 року скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє у своїх інтересах та інтересах дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_6 , Орган опіки та піклування Дрогобицької міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради, ОСОБА_7 , про зобов`язання утриматися від певних дій, скасування реєстрації та виселення відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати за сплату судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 893 (вісімсот дев`яносто три) гривні 40 копійок. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати за сплату судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 641 (шістсот сорок одна) гривня. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк